Першоджерела

1920–ті роки стали часом, коли емансипація жінок розглядалася як одна із важливих складових радянської перебудови суспільства. У прагненні до швидкої соціальної модернізації радянська влада вдалася до масштабних дій у вирішенні “жіночого питання”. Розгорталися амбітні кампанії зі збільшення кількості жінок в органах влади та більшовицькій партії, активізації їх у суспільному житті, розширення сфер жіночої професійної зайнятості тощо. Задля “подолання відсталості” жінок їх активно залучали до навчання в школах з ліквідації неписьменності, участі у різноманітних гуртках та школах політичної грамоти, читання спеціалізованої періодики. Для організації радянської жіночої емансипації було створено досить складний управлінський механізм, який на місцях складали окружні жінвідділи та підпорядковані їм жінорганізатори в низових адміністративно-територіальних одиницях та підприємствах. Також масштабність кампаній радянської гендерної...

Чередниченко Варвара Іванівна (1890/6–1949) — педагогиня, письменниця, членка ПЛУГу, перекладачка, історикиня. Народилася в Києві в родині робітників. Батько вів свій рід із золотоніських козаків. Мати була сиротою з Чигирина, працювала нянькою в родичів Петра Чайковського. Сімʼя постійнj переїздила — то на Кубань, то в Катеринослав (де батько став активнивним революціонером під час подій 1905–1907 років), то до Москви (де Варвара Іллівна вступила на історико-філософський факультет Вищих жіночих курсів). У 1913 році Варвара переїхала до Києва і вступила до Фребелівського педагогічного інституту, а з 1915 аж до 1928 року жила в Полтаві з коротким виїздом до Кубані в 1921 році. Одні бібліографи причиною її частих переїздів називають хворобу, інші ж пояснюють це неспокійним характером:...

Харитя Кононенко (1900–1943) — інтелектуалка, докторка економічних наук, пройшла шлях від активної громадської і журналістської діяльності в еміграції до керівництва Українським Червоним Хрестом на окупованій Волині. Її шлях обірвався у жовтні 1943 року, коли після арешту гестапо за співпрацю з українським підпіллям Української Повстанської Армії її розстріляли в Рівному разом із сотнями інших представників української інтелігенції. Пропонований текст джерела — це стаття Хариті Кононенко, опублікована в газеті української діаспори США “Свобода” за 1940 рік. У ній авторка здійснює компаративний аналіз трансформації інституту родини та суспільного статусу жінки в умовах трьох тогочасних тоталітарних режимів — радянського, нацистського та фашистського. Цей текст відображає інтелектуальний зріз міжвоєнної та ранньої воєнної доби, коли тоталітарні держави активно інструменталізували...

Нижче представлено шість автобіографій жінок, які працювали в більшовицьких органах державної безпеки у 1920-их роках — Всеукраїнській надзвичайній комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і службовими злочинами (ВУНК), створеній в грудні 1918 року, та Державному політичному управлінні (ДПУ) Української соціалістичної радянської республіки, яке заступило ВУНК у березні 1922 року. Попри те, що ці карні органи значилися як “всеукраїнські”, вони не мали жодної самостійності та підпорядковувалися Москві. Жінки, якім належать ці автобіографічні тексти, не були ані видатними, ані помітними у ВУНК/ДПУ. Вони — рядові службовиці, яких були тисячі в інших радянських та партійних установах. Зазвичай, такі “непомітні” та “пересічні” люди залишають по собі дуже обмежені свідчення. Вочевидь, вони не відчували особливої потреби вести...

Пропоновані тут документи — дві репліки з однієї дискусії, що розгорнулася на сторінках львівського журналу “Нова хата” наприкінці 1930–их років. Журнал видавався кооперативом “Українське народнє мистецтво” від 1925 до 1939 року. Він популяризував народну творчість та побут, але поруч із кулінарними порадами й модою послідовно публікував літературу, рецензії та матеріали дискусійного характеру, позиціонуючи себе як видання для “інтеліґентного жіноцтва”. Редакторка Лідія Бурачинська, яка очолювала часопис від 1930 до 1939 року, свідомо підтримувала цей подвійний профіль. Рубрика “Серед наших письменниць”, де з'явилися обидва публіковані тут тексти, була частиною редакційної стратегії — зробити жіночу творчість темою суспільної розмови, а не лише матеріалом для портретних замальовок. Вільде VS Яблонська. Першим документом є відповідь Софії Яблонської-Удінової (1907–1971)...

Пропоноване джерело є прикладом внутрішньопартійних інформаційних звітів про підготовку й проведення святкування 150-их роковин з дня смерті Алєксандра Суворова, масштабного комеморативного дійства загальносоюзного масштабу, що відбулося 18 травня 1950 року. Поряд із загальнорадянськими та республіканськими урочистостями важливе місце у вшануванні російського полководця посідали й локальні урочистості на честь його переможних  битв у війнах з Османською імперією. У цьому контексті Ізмаїльська область посідала особливе місце в комемораціях, зокрема місто Ізмаїл, яке в радянському дискурсі того часу конструювалося як “місто слави російської зброї”. Окремої уваги заслуговує практика вшанування в Суворовському районі, назва якого, пов’язана з постаттю полководця, зумовлювала підвищену увагу місцевих партійно-адміністративних органів до організації урочистостей. Тексти звітів дають змогу реконструювати механізми функціонування радянської комеморативної...

Протокол засідання Ізмаїльської обласної архітектурної комісії від 28 грудня 1949 року відображає процес обговорення першого проєкту пам’ятника “героям Татарбунарського повстання” в селищі Татарбунари. Його спорудження було передбачене спільною постановою Ізмаїльського облвиконкому та обкому КП(б)У з нагоди відзначення 25-ї річниці цієї події. Пам’ятник було закладено у центрі села під час урочистого мітингу 18 вересня 1949 року на спорудженій радянською владою могилі з перепохованням загиблих повстанців. Документ є прикладом практичного втілення принципів радянської монументальної пропаганди в повоєнний період. Критика проєкту пам’ятника свідчить, що справжньою метою меморіалізації “Татарбунарського повстання” було створення героїчного образу боротьби за встановлення радянської влади, а не вшанування загиблих учасників. Показовою є критика символів скорботи (урна та жінки з вінками), запропонованих у проєкті...

Тема “Татарбунарського повстання” (організованого більшовиками селянського виступу, що відбувся 15–18 вересня 1924 року в низці сіл Буджака з центром у Татарбунарах і мав на меті дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Румунії) стала однією з ключових у конструюванні офіційної пам’яті сталінським режимом у регіоні. Його комеморація розпочалася з перших днів встановлення радянської влади, а відзначення 25-ї річниці цієї події стало однією з найважливіших локальних політико-ідеологічних кампаній 1949 року, що супроводжувалася масштабними меморіальними, культурно-просвітницькими та пропагандистськими заходами. Запропонований документ є нормативно-правовим актом локального характеру, який регламентував комплекс заходів, пов’язаних із меморіалізацією “Татарбунарського повстання” з нагоди його 25-річчя. Спільна постанова Ізмаїльського облвиконкому та обкому КП(б)У стосувалася не лише спорудження братської могили учасників повстання та встановлення пам’ятника, а...

Пропонований документ є важливим джерелом для дослідження політики пам’яті радянської влади в Ізмаїльській області в перші повоєнні роки. Звіт відображає діяльність новоствореного музею за перший рік роботи й містить типову для такого роду адміністративної документації інформацію щодо формування експозиції, упорядкування фондів, науково-дослідної, експозиційної та пропагандистської роботи, а також визначає пріоритетні завдання установи на наступний рік. Водночас джерело дає змогу простежити процес конструювання в регіоні героїчного образу російського полководця Суворова, який став одним із центральних компонентів офіційного радянського історичного наративу. Для створення Ізмаїльського історичного музею імені Суворова радянська влада залучала істориків, музейників та митців з усього СРСР, а його відкриття у символічну дату — 30-річчя “Жовтневої революції” — підкреслювало зв’язок між російською військово-історичною спадщиною...

Стаття “Ізмаїл (Історія області й міста)” є першим цілісним наративом, що репрезентував офіційну радянську версію минулого української частини Бессарабії або Буджака. Публікація виходила серією матеріалів упродовж серпня 1945 року на сторінках газети “Придунайская правда” та була приурочена до першої річниці “визволення” Ізмаїльської області радянськими військами. Завершальна частина статті з’явилася 26 серпня – у день офіційних урочистостей, коли в Ізмаїлі було відкрито пам’ятник російському полководцю Алєксандру Суворову. Варто наголосити, що підготовку історичного матеріалу про Ізмаїльську область радянська влада доручила Івану Івановичу Полосіну — професору Московського державного університету ім. В. І. Леніна та фахівцю з історії Росії. Це свідчило про прагнення інтерпретувати минуле регіону не лише крізь призму ленінсько-сталінської ідеології, а й у межах загальноросійського...

Представлений документ — протокол закритих партійних зборів первинної партійної організації ВО кондитерської промисловості “Світоч” Шевченківського району м. Львова від 13 червня 1989 р. Присутні на зібранні виключно члени партії та кандидати в члени партії. На порядку денному єдине питання — партійно-політична робота в умовах перебудовних перетворень. Протокол наводить виступи секретаря та заступника секретаря партійного комітету об’єднання, секретарів цехових партійних організацій, голови профспілки, генерального директора об’єднання. На зборах переважає українська мова. Головний доповідач — секретар партійного комітету ВО “Світоч”, член Шевченківського райкому — традиційно починає з розповіді про зміни у внутрішній та зовнішній політиці, економіці та громадському житті в тлумаченні рішень Пленумів ЦК КПРС/КПУ (квітень — травень 1989 р.)  та ХІХ Всесоюзної партконференції (червень...

Джерело представляє уривок із стенограми з'їзду інспекторок праці у Львові, присвяченого праці жінок і опіці над їхніми маленькими дітьми. Ця стенограма наводить дискусію навколо необхідних змін, які ведуть науковиці й практики-інспекторки праці. Усі учасниці дискусії у стенограмі є жінками. Це відображає важливу позицію жінок на держслужбі як таких, що відповідали за питання опіки та добробуту вразливих груп, тоді як ключові рішення щодо розподілу ресурсів ухвалювалися професіоналами-чоловіками. У Другій Речі Посполитій інспекція праці при Міністерстві соціальної опіки була створена у 1919 році, а основи законодавства щодо праці жінок і підлітків були закладені у законі 1924 року. У 1927 році в інспектораті було створено окремий відділ з фокусом на жінках-робітницях та підлітках. Однією із найважливіших...

Обидва представлені нижче документи є фрагментами суспільного дискурсу про реінтеграцію скалічених на полях битв Першої світової війни вояків, що неодмінно пов’язувалася з продуктивною працею та самозарадністю.  Тотальність війни, використання нових видів озброєння у поєднанні з тогочасними досягненнями у медицині призвели до появи безпрецедентної кількості ветеранів з інвалідністю, зокрема тих, хто втратили кінцівки. Відтак, поглиблення соціальних проблем, економічна криза та дефіцит робочої сили спонукали держав-учасниць цього глобального протистояння переосмислити поняття підтримки скалічених вояків і перейти від патерналізму (утриманства) до реабілітаційної моделі соціального захисту. Крім надання спеціалізованої медичної допомоги, системи реабілітації в різних країнах фактично були спрямовані на швидке відновлення працездатності колишніх солдатів та повернення їх на ринок праці. Хоча дискурс повернення до “нормального” життя...

Представлений уривок — спогади Тані Фукс (1896–1950), активістки партії Поалей Сіон (ліві сіоністи) з Лодзі, яка пережила Другу світову війну — спершу у Львові (1939–1941), згодом у Чернівцях та таборах Бессарабії (1941–1944). Протягом міжвоєнного періоду вона, разом з її чоловіком Лазарем Фуксом, активно займалася журналістикою та розбудовувала єврейську шкільну освіту. З початком нападу Німеччини на Польщу, вона втекла до Львова, де тоді була значна частина журналістського та літературного середовища міжвоєнної Польщі. Освоївшись у Львові восени 1939 року, Таня долучилася до розбудови шкільної освіти в радянському Львові та з часом відновила журналістську діяльність.  Цей уривок можна проаналізувати комплексно, як его-документ, травелог та публіцистику — властивості кожної форми яскраво простежуються в тексті. Перш за все,...

Бориславська нафтова та озокеритна промисловість, яка розвинулася в другій половині 19 століття, наприкінці століття залучала близько 9000 робітників. Вони були різноманітною групою як і в етнічному, так і у професійному плані. Значна частина робітників були українцями з сіл, що працювали на нафтових копальнях сезонно. Польські робітники часто походили з Західної Галичини і приїжджали тимчасово працювати на більш кваліфікованих посадах. Єврейські робітники складали приблизно третину робочої сили і зазвичай працювали на завданнях на поверхні, зокрема очищенні озокериту. Значну частину середовища Борислава становили єврейські посередники — касієри, які наймали інших робітників, виплачували їм заробітню платню, здійснювали нагляд над шахтами, а також забезпечували інфраструктуру, зокрема помешкання і крамниці. Починаючи з 1880–их років бориславську нафтову промисловість намагався...

Львівське інтелектуальне та мистецьке середовище кінця радянської епохи сформувало в системі партійної держави особливу модель виживання, яку можна назвати “етикою паралельного існування”. В умовах пізнього соціалізму праця була не лише економічною необхідністю, а й важливою ідеологічною категорією. Радянська держава трактувала працю як моральний обов’язок громадянина і головний механізм формування “нової людини”. Соціалістична етика наполягала, що саме праця є основною формою самореалізації людини та її внеску у колективне благо. Ці уявлення були системно закріплені в радянській соціології праці, де підкреслювалося, що участь у трудовому колективі є не лише економічною, а й моральною нормою. Проте досвід пізнього соціалізму демонструє, що реальне життя радянських громадян часто відрізнялося від офіційної ідеології. Дослідники цього періоду звертають увагу на...

Опубліковане тут інтерв’ю є частиною проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”, реалізованого в 2020–2021 роках, з метою збору вцілілих матеріалів індустріальної спадщини Львівщини та Донеччини, налагодження діалогу між поколіннями, регіонами та інституціями. В 2021 році були проведені біографічні інтерв’ю з працівниками радіоелектронної, машинобудівної, переробної, легкої та харчової промисловості Львова. Опрацьовані матеріали увійшли до колекції усних розповідей “Індустріальні біографії міста”. Збірка зафіксувала спогади та роздуми респондентів про своє дитинство та родину, місто, навчання, роботу, суспільство, починаючи з 1950-их років.

Опубліковане тут інтерв’ю є частиною проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”, реалізованого в 2020 – 2021 роках, з метою збору вцілілих матеріалів індустріальної спадщини Львівщини та Донеччини, налагодження діалогу між поколіннями, регіонами та інституціями. В 2021 році були проведені біографічні інтерв’ю з працівниками радіоелектронної, машинобудівної, переробної, легкої та харчової промисловості Львова. Опрацьовані матеріали увійшли до колекції усних розповідей “Індустріальні біографії міста”. Збірка зафіксувала спогади та роздуми респондентів про своє дитинство та родину, місто, навчання, роботу, суспільство, починаючи з 1950-их років.

Опубліковане тут інтерв’ю є частиною проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”, реалізованого в 2020 – 2021 роках, з метою збору вцілілих матеріалів індустріальної спадщини Львівщини та Донеччини, налагодження діалогу між поколіннями, регіонами та інституціями. В 2021 році були проведені біографічні інтерв’ю з працівниками радіоелектронної, машинобудівної, переробної, легкої та харчової промисловості Львова. Опрацьовані матеріали увійшли до колекції усних розповідей "Індустріальні біографії міста". Збірка зафіксувала спогади та роздуми респондентів про своє дитинство та родину, місто, навчання, роботу, суспільство, починаючи з 1950-их років.

Наведений документ є уривком із протоколу засідання партійної організації Львівської тютюнової фабрики у м. Винники, де йдеться про проблему крадіжок, недостач, браку та інших, переважно дрібних, а проте дуже поширених порушень. Присутніми на зібранні були переважно члени Комуністичної партії, однак вони розглядають питання діяльності цілої фабрики і кожного працівника – це відображення "керівної і спрямовуючої" ролі партії, її присутності у всіх (як ідеологічних, так і виробничих) сферах суспільства та її значення для вертикальної і горизонтальної інтеграції. Протокол записано російською мовою, яка панувала у публічній сфері у пізньорадянський час.  У протоколі послідовно наведено виступи відповідальних осіб: головна бухгалтерка, голова ради профілактики, голова спеціалізованої народної дружини, голова товариського суду, голови груп народного контролю, начальник цеху,...

Представлене джерело – передсмертна записка Олександра Євгеновича Роках, 1902 року народження, інженера Харківського електромеханічного заводу (ХЕМЗ), члена партії (імовірно – РКП(б)) з 1918 р. 15 лютого 1935 р. його було виключено з заводського партійного комітету та партії як “троцкіста-двурушника”, що веде шкідницьку діяльність. Того ж дня він покінчив життя самогубством. О. Роках лишив дві записки, що були адресовані колективу цеху А4, де він працював та особисто директору заводу. Це типовий лист-сповідь. Автор демонструє всі навички володіння радянською новомовою, прагне зберегти свою гідність і стерти тавро класового ворога. Подібних джерел в архівних фондах зберігається чимало, вони дають змогу відтворити атмосферу “Великого терору” середини 1930-х рр. на повсякденному рівні.  Харківський електромеханічний завод (ХЕМЗ) є найдавнішим...

Цей звіт, підготовлений головою Львівського обкому та адресований Микиті Хрущову 14 жовтня 1944 року, оцінює настрої польського населення регіону через місяць після підписання польсько-радянської угоди про обмін населенням. Презентований як "доповідна записка про настрої", документ містить цитати місцевих жителів, які ілюструють різноманітність думок щодо переселення. Звіт підкреслює, що процес був далеко не одностайним: переселення супроводжувалося ваганнями, страхами, амбівалентністю та вибірковим виконанням вимог. Хоча частина населення виявляла готовність до виїзду, рішення часто ґрунтувалися на прагматичних міркуваннях — безпеці, виживанні чи сподіваннях на кращі можливості, а не на ідеологічних мотивах. Таким чином, документ опосередковано розкриває труднощі, з якими зіткнулися радянські органи під час реалізації політики переселення. Вельми показовою є мова та термінологія, вжита у звіті:...

Цей документ, складений російською мовою та адресований першому секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову, підписали Костянтин Литвин (заступник голови відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б)У), Іван Грушецький (перший секретар Львівського обкому та міськкому КП(б)У) та ще один партійний діяч зі Східної України. Документ, датований 3 серпня 1944 року, відображає заходи національної політики, впроваджені після повторного зайняття Львова радянськими військами, за місяць до підписання польсько-радянської угоди про обмін населенням. Його мета — інтеграція Львова до Української РСР та легітимізація радянської влади. Меморандум характеризує Львів як “давнє українське місто”, що зазнало “багаторічної полонізації”. Така риторика відображає ідеологічний наратив, спрямований на переписування багатоетнічного минулого міста, применшення не лише панівного польського впливу, а й замовчування трагедії нещодавно знищеної...

Після виборів до Верховної ради УРСР ХІІ скликання у березні 1990 р. жіноче представництво у парламенті скоротилося з 234 (36%) депутаток до 13 (2,7%). Однією з причин цього стало запровадження альтернативного голосування, що надало виборам справжньої змагальності, тож практика попередніх "жіночих квот" більше не працювала. Кореспондентка Людмила Шушуріна у передмові до матеріалу "Привезіть нам Україну!" гірко визнала формальну роль жінок у верховних радах попередніх скликань, які своєю присутністю мали засвідчувати "рівноправність і повноправність" громадян, створювати видимість повновладдя робітників і селян, проте рідко переобиратися на повторний термін. Жанр пропонованого матеріалу – "трибуна без регламенту", коли кожна з 13-ти депутаток промовляла про найгострішу, на її думку, проблему та визначала власні парламентські завдання. Такий підхід дозволив...

Валентина Шевченко (1935–2020) зробила блискучу радянську кар’єру. Вона розпочала свій трудовий шлях у 1954 р. шкільною піонервожатою у Кривому Розі, через три роки перейшла на роботу в комсомол, а згодом – у партійні органи. У 1962 р. вона зайняла посаду секретаря ЦК Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України. З 1975 по 1985 рр. Валентина Шевченко працювала заступницею голови Президії Верховної ради УРСР, а в 1985 р. очолила її, будучи за Конституцією УРСР 1978 р. главою найвищого органу державної влади УРСР. Її інтерв’ю, опубліковане у газеті "Радянська жінка" було записане після І з’їзду народних депутатів СРСР, який відбувся наприкінці травня – на початку червня 1989 р. Завдяки діяльності опозиційних депутатів він перетворився на яскраву політичну...

Нарада очільників регіональних партійних комітетів та керівників республіканських виконавчих органів влади, проведена 17 листопада 1965 р., була приурочена організаційно-партійній роботі в КПУ задля "гідної зустрічі ХХІІІ з’їзду КПРС", запланованого на березень 1966 р. Присутні заслухали доповіді очільників української парторганізації Петра Шелеста та дев’яти обласних комітетів КПУ. У своїй промові, уривок з якої публікується нижче, Петро Шелест торкнувся підготовки до "видатної події в нашому житті", "знаменної дати в житті нашої партії і народу – ХХІІІ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу". Він закликав серйозно підготуватися до з’їзду, підсумувати результати роботи за попередній етап, з’ясувати проблеми та окреслити завдання на майбутнє. Очільник КПУ наголосив, що готуватися необхідно без парадності, лементу, пихатості, хвастощів. Торкаючись кадрового питання, Шелест...

Коментар готується

Матеріали поданої нижче архівної справи відображають організацію переселення поляків із СРСР наприкінці 1945 – на початку 1946 років та особливості його проведення в Ізмаїльській області УРСР. 6 липня 1945 року між радянським керівництвом та Тимчасовим урядом національної єдності Польської Республіки було укладено угоду, яка надавала право особам польської та єврейської національностей, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року та проживали на території СРСР, вийти з радянського громадянства й переселитися до Польщі. Для виконання цієї угоди було утворено радянсько-польську змішану комісію, яка розробила й затвердила інструкції щодо порядку прийому та розгляду заяв, оформлення дозволів на виїзд, а також організації переселення на територію Польщі. Наприкінці листопада 1945 року Раднарком УРСР і ЦК...

Документальне джерело містить цінну інформацію про скарги радянських громадян, які прибували до Ізмаїльської області, на вкрай тяжкі матеріально-побутові умови, низький рівень майнового забезпечення та негативне ставлення місцевого населення до приїжджих. Повернення радянської влади до Буджаку (історична назва півдня Одеської області; у 1940–1941 і 1944–1954 роках – Ізмаїльська область УРСР) в серпні 1944 року офіційна пропаганда подавала як “визволення від фашистського ярма”. Проте значна частина місцевого населення, маючи досвід радянської окупації 1940–1941 років, масово втікала на румунську територію. За інформацією секретаря обкому, у містах і районних центрах залишилося дуже мало населення. Представників інтелігенції – лікарів та вчителів, за його словами, майже не лишилося. Станом на жовтень 1944 року область потребувала понад 1100 медичних працівників...

Нафтові робітники у Бориславі в кінці XIX на початку XX століття творили неоднорідну, строкату групу, яка включала місцевих українських селян, польських заробітчан із Західної Галичини, євреїв і фахових працівників з інших країн. Частина робітників була сезонними працівниками, які приходили працювати на копальнях лише в час, коли не було польових робіт у селах, де вони постійно мешкали. Спільність походження з однієї місцевості, чи приналежність до тієї самої етнічної або ж релігійної групи переважувала усвідомлення себе як професійної групи чи класу. Цим бориславське промислове середовище нагадувало видобувну промисловість у нових містах на кшталт Юзівки на Південному Сході України. Однією з особливостей, яка вирізняла Борислав, була присутність єврейських робітників поряд з єврейськими підприємцями чи єврейськими посередниками....

Представлені тут 13 нотаток — це підбірка всіх щоденникових записів Теофіла Грушкевича, львівського гімназійного вчителя на пенсії, в яких згадується служниця його дому на ім'я Марія Лінчак, найчастіше господарями називана Маринкою чи Маринею. Це всі згадки про жінку, які вдалося віднайти за більш як трирічний термін її праці у родині, від 1906 до осені 1909 року. Серед усіх коли-небудь зроблених нотаток автора про слуг, Марія Лінчак є найбільш згадуваною. Поряд з її іменем знаходимо нотатки про ще щонайменше дев’ять жінок, що працювали у Грушкевичів перед Маринкою чи після неї, до Першої світової війни (з початком війни автор щоденника виїхав зі Львова до Шмідсдорфа поблизу Відня, де у 1915 р. помирає). У чому саме...

Ігор Костецький був одним із кількох мільйонів людей, вивезених нацистською армією з окупованих східноєвропейських територій у якості остарбайтерів. До війни Костецький був залучений до кількох культурних, мистецьких і творчих проєктів та ініціатив. Народжений в Києві, він до проголошення Карпатської України мало декларував власну українськість. Коли його мобілізували до Червоної армії на початку німецького вторгнення в 1941 році, він перебував в процесі зміни свого справжнього імені Іван Мерзляков на псевдонім Ігор Костецький. Саме це ім'я він використовуватиме надалі. Після захоплення німецькими військами Вінниці, Костецький працюватиме редактором “Вінницьких вістей”, німецької окупаційної газети для місцевого населення. Видані після війни документи Костецького свідчать, що він, начебто, не був військовополоненим, коли його вивезли з Вінниці до Німеччини 8...

Український журнал ДіПі “ХОРС” спочатку планувався як щоквартальник. Однак його перше число у 1946 році стало останнім. Наведені нижче документи дають уявлення про причини невиходу наступних випусків, а також цікаві свідчення про матеріальне становище української діаспори в американській зоні окупації загалом. Другий і третій номери “ХОРС” планували опублікувати невдовзі після першого. Підтвердженням цієї тези є рукописний список запланованого змісту для цих двох видань. З того, як виглядає зворотна сторона цього документа робимо висновок, що це був старий документ німецьких військово-повітряних сил часів Другої світової війни. Ці бланки роздали мешканцям табору ДіПі у вигляді блокнотів. Можемо припустити, що ці нотатки зробили не пізніше, ніж на початку другої половини 1940-х років. Укладачі не лише планували...

Український журнал ДіПі під назвою ХОРС зосереджувався на темах мистецтва, культури та кіно. Його видавала невелика команда, що об’єдналася довкола письменника Ігоря Костецького. У своєму статуті його творці представляли ХОРС не лише журналом. Він мав стати чимось на кшталт всесвітнього руху, до якого люди могли долучатися і покидати його за власним бажанням. Головним принципом визначався “примат художньої форми”, мистецтва заради мистецтва. Кожен митець, що визнав такі постулати, зазначали його автори, міг належати до ХОРСу  "незалежно від раси, національності, конфесійних чи політичних переконань”. Лише одній групі там не було місце – комуністам, бо “їхня ідеологія не визнає примату форми”. Костецький мріяв, щоб у майбутньому у різних куточках світу сформувалося кілька груп колективів ХОРСу, які...

Український ДіПі журнал ХОРС планувався як щоквартальник про мистецтво та культуру. Він був видаваний групою редакторів на чолі з Ігорем Костецьким. Хоча другий номер так і не вийшов друком, редакторські нотатки та заздалегідь написані статті, готові до публікації у запланованому другому випуску, багато говорять про потенціал, закладений у проєкті. Своїм статутом ХОРС рішуче дистанціювався від комунізму та Радянського Союзу. Причиною такої позиції, серед іншого, була заідеологізованість радянська мистецтва. Для українських ДіПі в західних окупаційних зонах повоєнної Німеччини така критика була не лише звичною, але й майже очікуваною. Однак ХОРС пішов на крок далі. Однією з рубрик, що планувалася як постійна, була кінокритика. Тут редактори прагнули публікувати рецензії та критичні відгуки на сучасні, і...

Опубліковані тут цитати з інтерв’ю є частиною проєкту “Голоси Євромайдану у глобальних студіях протестів та солідарності”. У його центрі є опрацьовані й тематично організовані матеріали з колекції усноісторичних інтерв’ю “Голоси супротиву і надії”, що були записані впродовж грудня 2013 – лютого 2014 рр. (понад 100 інтерв’ю). Всі вони були зібрані у базу “Особисті хронології Євромайдану”, яка у повному обсязі є розміщена на сайті Міського медіаархіву. Колекція налічує 17 тематичних блоків. У категорії “Надійні і ненадійні джерела інформації про події” зібрані цитати, в яких учасники й учасниці опитування зазначають канали комунікації, які вони використовують для слідкування за подіями в Україні, яким вони можуть довіряти і які вважаються ними недостовірними. Серед названих джерел інформації фігурують як...

Опубліковані тут цитати з інтерв’ю є частиною проєкту “Голоси Євромайдану у глобальних студіях протестів та солідарності”. У його центрі є опрацьовані й тематично організовані матеріали з колекції усноісторичних інтерв’ю “Голоси супротиву і надії”, що були записані впродовж грудня 2013 – лютого 2014 рр. (понад 100 інтерв’ю). Всі вони були зібрані у базу “Особисті хронології Євромайдану”, яка у повному обсязі є розміщена на сайті Міського медіаархіву. Колекція налічує 17 тематичних блоків. Категорія “Уявлення про євроінтеграцію та європейські цінності” об’єднує цитати, пов’язані з очікуваннями учасників й учасниць Євромайдану від можливої євроінтеграції, а також їхніми уявленнями про європейські цінності. Вона ілюструє варіативність розуміння останніх – від матеріалістичних до пост матеріалістичних, у різних сферах життя та щоденних...

Опубліковані тут цитати з інтерв’ю є частиною проєкту “Голоси Євромайдану у глобальних студіях протестів та солідарності”. У його центрі є опрацьовані й тематично організовані матеріали з колекції усноісторичних інтерв’ю “Голоси супротиву і надії”, що були записані впродовж грудня 2013 – лютого 2014 рр. (понад 100 інтерв’ю). Всі вони були зібрані у базу “Особисті хронології Євромайдану”, яка у повному обсязі є розміщена на сайті Міського медіаархіву. Колекція налічує 17 тематичних блоків. Категорія “Мотивація мобілізації” об’єднує цитати, що описують мотивацію учасників й учасниць Євромайдану, яка спонукала їх долучитися до протестів. Завдяки відповідям можна з’ясувати мотиви, причини або події, які підштовхнули людей до дії в певний час і місце. Ключовими передумовами було декілька подій: спершу –...

Опубліковані тут цитати з інтерв’ю є частиною проєкту “Голоси Євромайдану у глобальних студіях протестів та солідарності”. У його центрі є опрацьовані й тематично організовані матеріали з колекції усноісторичних інтерв’ю “Голоси супротиву і надії”, що були записані впродовж грудня 2013 – лютого 2014 рр. (понад 100 інтерв’ю). Всі вони були зібрані у базу “Особисті хронології Євромайдану”, яка у повному обсязі є розміщена на сайті Міського медіаархіву. Колекція налічує 17 тематичних блоків. Категорія "Герої й антигерої в історії України" містить уявлення опитаних учасників й учасниць протестів про героїв та антигероїв української історії. У відповідях присутні як узагальнені образи, так і імена конкретних осіб із минулого та сучасності. Наведені цитати дозволяють прослідкувати історичні паралелі й ті...

У 1928 році голова Наукового Товариства ім. Шевченка Кирило Студинський підготував промову в честь ювілею Інституту ім. Оссолінських. Вона на скільки сподобалася керівництву Оссолінеуму, зокрема тодішньому директору закладу Людвику Бернацькому, що була опублікована в Інститутському ювілейному збірнику. Окрім К. Студинського на святкуванні століття Оссолінеуму, НТШ представляли Роман Цегельський та Володимир Левицький. Цікаво, що у 2016 році під час відкриття меморіальної таблиці на честь Оссолінеуму в Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника (Львів, вул. Стефаника, 2) директор Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві Адольф Юзвенко використав частину з цієї промови Кирила Студинського.

Опубліковані тут цитати з інтерв'ю є частиною проєкту "Голоси Євромайдану у глобальних студіях протестів та солідарності". У його центрі є опрацьовані й тематично організовані матеріали з колекції усноісторичних інтерв'ю "Голоси супротиву і надії", що були записані впродовж грудня 2013 - лютого 2014 рр. (понад 100 інтерв'ю). Всі вони були зібрані у базу "Особисті хронології Євромайдану", яка у повному обсязі є розміщена на сайті Міського медіаархіву. Колекція налічує 17 тематичних блоків. Категорія "Ідентичності учасників і учасниць протесту" будується навколо міркувань опитаних про власні ідентичності, які увиразнилися під час Євромайдану. У другій хвилі опитування були додані питання про те, ким з наведеного списку себе відчувають учасники й учасниці протесту – мешканцем свого міста, регіону, представником...

Наведений тут першим лист невідомого авторства, імовірно, належав колишному діячеві українського націоналістичного підпілля. Лист був адресований Олегові Лащенку, публіцисту, в минулому також учаснику підпілля. У листі обговорюються проекти видання творів Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та спогадів про нього. Задум таких видань у діаспорі з’явився ще на початку 1950-х, однак втілився у 1980-х. Автор листа наголошує на важливій деталі: на формування наративу про Ольжича впливали різні сили, що мали власне бачення, зокрема члени Організації українських націоналістів (бандерівців і мельниківців),  приятелі та знайомі Ольжича і члени його родини, передусім удова Катерина Білецька....

Катерина Білецька (за першим чоловіком Кандиба), дружина Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), писала свої спогади не одне десятиліття. Перші згадки про ідею написання спогадів з’являються в листах до спільного друга подружжя Кандиб, Олега Лащенка з 1950-х. Один з останніх збережених спогадів датований травнем 1994 року. Частину спогадів вона надсилала Лащенкові й писала, що має більше. Ці спогади переважно охоплюють 1940–1944 роки – від їхнього знайомства з Ольжичем до його загибелі у концентраційному таборі Заксенгаузен 1944 р., празький та львівський періоди. Спогади сфокусовані передусім на внутрішніх переживаннях авторки. Два спогади було опубліковано...

У фонді українського публіциста і громадського діяча Олега Лащенка в Центральному державному архіві громадських об’єднань України збереглося сім листів та одна листівка від Катерини Білецької (за першим чоловіком Кандиби), дружини Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941). Лащенко був не лише давнім приятелем родини Кандиб, а і хрещеним батьком їхнього єдиного сина. Він народився в Києві 1914 року, у 1920 році разом із батьками та старшою сестрою Галиною емігрував до Польщі, а 1921 року родина оселилась у Празі. Лащенко здобув докторат у Карловому університеті, 1935 року вступив до лав ОУН. Ймовірно, у цей...

У статті наведено основні параметри соціалістичного містечка поблизу Горлівки на Донбасі. Цей проєкт є подібним до тих, що були реалізовані у Харкові («Новий Харків») та Запоріжжі («Шосте селище»). В основі проєкту ідея максимального усуспільнення побуту робітників. Для її реалізації планувалося збудувати розгалужену мережу громадського харчування та соціальної інфраструктури (ясла, садочок, клуб та ін.). За задумом проектувальників, подібні архітектурні рішення мали звільнити жінок від хатнього господарства та залучити їх до громадської роботи чи на промисловості. Проект соцмістечка є прикладом радянського стандартизованого житлового будівництва. Квартали та житлові корпуси, умеблювання кімнат тощо мали формувати новий спосіб життя його мешканців – соціалістичний. Хоча подібні проекти в УРСР не вдалося втілити у повній мірі, вони відображають зміну соціальних...

Ця газетна стаття складається із репортажів робітничих кореспондентів про стан культурно-просвітницької роботи у харківських клубах. Автори критикують процес виборів правління клубів, дають рекомендації щодо їх проведення, звертають увагу на кумівство при розподілі посад, засуджують вживання спиртних напоїв та паління у клубних приміщеннях.  Радянська влада намагалася перетворити робітничі клуби на зразкові місця відпочинку.  Причому радянська версія дозвілля передбачала активне політичне життя, самоосвіту та саморозвиток відвідувачів клубів. Проте відвідувачі клубів тяжіли до традиційних форм відпочинку, а культпрацівники часто ставилися до своїх обов’язків формально. Клуби шукали баланс між агітацією та розважанням публіки. Проте втримати цей баланс було складно. Тому, на сторінках періодичних видань подібні репортажі були типовим явищем. Слід заначити, що ця газета є найстарішим періодичним...

Теофіл Грушкевич, вчитель класичних мов в Другій (німецькій) гімназії Львова, почав писати свій щоденник у 1895 році, однак по-справжньому регулярними його записи стали після виходу на пенсію — у 1906. Рукописний щоденних, який зберігся, складається з восьми записних книжок, у яких містяться нотатки за 1895, 1903 і 1906 рр. (нерегулярні) та за 1908-1915 рр. (майже щоденні). Свої записи автор звично робив ввечері і розпочинав з опису погоди, а далі розповіді про те, як пройшов цей день: полагодження особистих справ, як-от отримання пенсії, сплату рахунків, відвідання друзів чи зустрічі зі знайомими, походи на церковні богослужінь, та громадських — участь у зборах якогось з українських товариств, членом яких він був, похід у театр чи на...

Представлений документ ілюструє процес утвердження тоталітарного режиму в УРСР на повсякденному рівні. У січні 1929 р. Й. Сталін здолав Л. Троцького у внутрішньополітичній боротьбі за владу та ухвалив рішення про його депортацію за межі СРСР. Услід за цим відбулась хвиля арештів прибічників троцькістської опозиції або тих, кого влада зараховувала до них. Це відбувалося зокрема й на підприємствах Харкова – тогочасній столиці УРСР. У тексті зафіксовано оцінки, які давали робітники діям влади, ставлення до Л. Троцького, антисемітські настрої тощо. Арешти політично активних працівників заводів Харкова обговорювались у робітничому середовищі. На прикладі цього документу ми бачимо як робітники приміряли на себе "маску публічної покори", приділяли значну увагу сказаним словам та тлумаченню їх змісту. Вони вчилися...

Це джерело є фольклорним текстом, у якому відображено події Першої світової війни. Катря Гриневичева (1875-1947), письменниця, громадська діячка, голова Союзу Українок, записала один з варіантів пісні в м. Гмінд (Нижня Австрія), коли перебувала там у таборі для воєнних виселенців-біженців. Запис опинився в архіві Володимира Гнатюка. Вірогідно, що Гриневичеву мотивував заклик Гнатюка про потребу фіксувати воєнні новотвори (див. стаття «Війна і народня поезія» нижче) і її особиста історія як матері двох синів-добровольців Легіону Українських Січових Стрільців (УСС, українське національне військове формування в складі австро-угорської армії). У таборі перебувало понад 30 тисяч цивільного населення. У той час там була організована культурно-освітня діяльність, що сприяла поширенню різних жанрів самодіяльної та народної творчості. Пісня про загибель вояка...

Представлене нижче джерело — це рекламний буклет радянської кіноаматорської студії “Волинь”, що діяла у Луцьку. На відміну від студій, які підпорядковувалися і фінансувалися через профспілкові організації, ця студія входила до системи обласного управління культури. Буклет розповідає про здобутки та діяльність студії. Такого роду поліграфія була широко розповсюджена, нею обмінювалися на конкурсах та фестивалях різних рівнів. Наявність такої друкованої продукції може додатково свідчити про рівень забезпечення студії.

Це типовий документ, який розкриває рівень формалізації та бюрократизації організованого кіноаматорського руху радянського часу. З нього можемо чітко простежити один з можливих ланцюжків внутрішньореспубліканської системи підпорядкування: Українська республіканська рада профспілок - Львівська обласна рада профспілок - Львівський обласний клуб-лабораторія кінолюбителів профспілок - Народна кіностудія (одна з багатьох).

Ця програма є частиною багатоетапного відбору фільмів на радянський загальносоюзний конкурс “Тобі батьківщино, наша ударна праця”. Програма містить перелік робіт найактивніших на той час студій з УРСР, назви фільмів та імена авторів. З неї можна дізнатися про гендерний та соціальний розподіл учасників кіноаматорського руху, а також географію поширення руху. Впадає в око, що більшість перелічених авторів - чоловіки. Характерно, що при кожному імені вказувалася професія, що не завжди відповідало дійсності, але підкреслювало різноманітність людей заангажованих у самодіяльність. Окремо можна звернути увагу на назви фільмів, а також їх формати. Багато аматорів користувалися професійним форматом 35мм, але не менш цікаво й те, що у відбір пройшло кілька фільмів на плівці 8мм. Пропагандистский дух події та...

Цей лист, без зазначеного авторства, був адресований Анастасії Кузик, економці у домі греко-католицького священика з галицького села Буцнів, що біля Тернополя, Ісидора Глинського. Його написала колишня жителька Буцнева або котрогось із сусідніх сіл, яка емігрувала до Америки і на час написання листа жила в м. Нью-Гейвен, штат Коннектикут. Лист датований 11 липня 1921 р. Писаний по слідах подій недавньої українсько-польської війни, і українського програшу, як її наслідку. Щоправда згаданих не напряму, а у дуже обережній формі, ймовірно, спровокованій страхом цензури і можливих неприємних наслідків для адресатів. Авторка роздумує про своє емігрантське життя, національну ідентичність, американські звичаї і власну агентність. Великого значення у набутті останньої для неї мало її вміння писати, а відтак можливість...

Наведені тут листи належать до листування родини Глинських: греко-католицького священика Ісидора Глинського, його матері Юлії Глинської (з Білинських) та економки в домі Ісидора, Анастасії Кузик. У них, серед іншого, обговорюються святкові меню храмових празників у галицькому селі Буцнів поблизу Тернополя, в якому Ісидор Глинський був парохом впродовж 1887-1931 років. Авторкою перших двох листів, датованих приблизно 1890-1892 рр. є Юлія Глинська, вдова по священику Купріяну Глинському, мати Ісидора, яка мешкала в Чернелеві-Руському. Написані вони українською мовою, переданою латинкою. Вибір абетки імовірно диктувала отримана польською освіта Глинської. Третій наведений тут лист належить Анастасії Кузик, багаторічній управительці господарства Ісидора Глинського щонайменше від початку 1890-х до 1931 року. Її письмо є унікальним свідченням тогочасного локального галицького українського...

Цей лист є частиною листування між його авторкою, Ольгою Барвінською (1874-1955), та її батьком, тоді впливовим українським політиком Олександром Барвінським. Сім'я Барвінських у цей час мешкала нарізно. Олександр, будучи послом австрійського парламенту, проживав постійно у Відні, а його сім'я - у Львові. У цьому листі, серед іншого, знаходимо цікавий сюжет стосовно Ольжиної учительської кар'єри, яка розпочалася практично одразу по закінченню нею місцевої учительської жіночої семінарії. З вересня 1893 року Ольга починає працювати учителькою руської (української) мови у одній з виділових шкіл міста. У поданому нижче листі авторка описує своє запрошення праці в Інституті сестер Василіянок, одному з тоді поодиноких жіночих українських приватних навчальних закладів Львова, трактуючи цю нагоду "спосібністю прислужитися Руси". Таке трактування...

Випускник Львівського університету і майбутній професор урології Станіслав Лясковніцький (1892–1978) залишив спогади під назвою "Шпага, багнет, ланцет" ("Szpada, bagnet, lancet"), у яких зокрема описав дозвілля львівської молоді, в тому числі заняття спортом. Певну увагу він приділив фехтуванню, яке на той час було популярним у студентських колах, і дуелям як способу розв’язання конфліктів.

Це джерело містить листування між представниками різних гілок царської бюрократії щодо питання торгівлі порнографією в Києві на початку ХХ століття. Продаж візуальних і текстових матеріалів, які вважалися "непристойними" (непристойними) та "аморальними" (безнравственними), викликав у царської влади глибоке занепокоєння і розглядався як негативний наслідок модернізації.  Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть на всьому європейському континенті інновації у технології фотографії, падіння вартості друку та дистрибуції, а також розвиток поштових систем спричинили бурхливий потік порнографії у старих і нових медіа. Стрімкий розвиток залізничних і морських транспортних мереж ще більше сприяв торгівлі порнографією, оскільки людям і товарам стало легше переміщуватися між великими міськими центрами і перетинати національні/імперські кордони. У Російській імперії такі західні міста, як Київ,...

У поданому нижче документі зафіксовано рефлексії робітників та робітниць щодо радянської політики залучення жінок на виробництво. Їх цілеспрямовано збирала влада, щоб мати змогу більш реалістично оцінювати поточну внутрішньополітичну ситуацію. Дослідження подібних звітів стало можливим з набуттям Україною незалежності, оскільки всі вони були засекречені у радянський час. Аналіз цього джерела дозволить побачити втілення радянської гендерної політики у промисловості на повсякденному рівні. У тексті описано проблеми з якими зустрічалися жінки на виробництві: упереджене ставлення чоловіків, важкі умови праці, нерівність в оплаті праці, декларативний характер змін у статусі радянської жінки тощо. У документі зафіксовано реакції чоловіків на залучення жінок до промисловості, переведення їх на посади, що раніше вважалися лише чоловічими. У своїх оцінках заводчани часто звинувачували...

Перший польський професор урології Станіслав Лясковніцький (1892–1978) входить до числа найцікавіших мемуаристів, які писали про Львів. Як син і внук відомих львівських журналістів, він знав багато цікавинок про відомих у місті осіб і про внутрішню кухню редакцій низки часописів, а як людина з великим колом інтересів – міг багато розповісти про дозвілля львівської молоді, про спорт, дуелі, навчання тощо. Його спогади під назвою «Шпага, багнет, ланцет» («Szpada, bagnet, lancet») вийшли двома виданнями у 1970 і 1979 рр. У представлених уривках розповідається про львівські щоденні газети, характерні історії з життя журналістів та їхніх близьких знайомих, і обставини, які супроводжували заснування і становлення нового популярного часопису «Wiek Nowy».

Ришард Ґаншинець — польський філолог-класик, мовознавець, у 1920–1941 і 1944–1946 рр. професор, завідувач кафедри класичної філології Львівського університету. Його “Львівські нотатки” — це збірка листів до дружини, яка у травні 1944 р. виїхала до Стрижова (Польща). Р. Ґаншинець залишався у Львові до червня 1946 р., працюючи у Львівському університеті та в Академії наук. У січні 1945 р. його заарештували і тримали під вартою до травня. Після переїзду до Польщі він обійняв посаду професора Вроцлавського університету, а з 1948 р. до смерті був професором Яґеллонського університету. У цій вибірці Р. Ґаншинець описує повсякдення Львівського університету під керівництвом радянської адміністрації та зміни, які знаменували його перетворення на радянський вищий навчальний заклад.

Ришард Ґаншинець – польський філолог-класик, мовознавець, у 1920–1941 і 1944–1946 рр. професор, завідувач кафедри класичної філології Львівського університету. Його “Львівські нотатки” – це збірка листів до дружини, яка у травні 1944 р. виїхала до Стрижова (Польща). Р. Ґаншинець залишався у Львові до червня 1946 р., працюючи у Львівському університеті та в Академії наук. У січні 1945 р. його заарештували і тримали під вартою до травня. Після переїзду до Польщі він обійняв посаду професора Вроцлавського університету, а з 1948 р. до смерті був професором Яґеллонського університету. У пропонованій тут вибірці листів Р. Ґаншинець описує повсякдення Львова перших місяців після закінчення Другої світової війни, згадує про ціни на продукти, рівень життя містян та проблеми забезпечення товарами.

У представленому тут звіті зафіксована реакція населення УССР на радянсько-китайський конфлікт у липні-грудні 1929 році за контроль над Китайсько-Східною Залізницею. У тексті зібрано висловлювання робітників українських промислових підприємств у приватних розмовах та в колективі. Вони відображають широкий діапазон думок, що панував у суспільстві: від рішучої підтримки СРСР у конфлікті і закликів йти на фронт до заперечення необхідності конфронтації. Відзначимо, що розмови про стан та рівень забезпеченості радянської армії часто завершувались роздумами про витоки внутрішніх економічних проблем у державі. Чимало робітників були впевнені в тому, що селяни не будуть воювати за радянську владу, оскільки вона їх розорила. Окремі робітники висловлювали думку, що люди, отримавши зброю, повернуть її проти радянської влади. У тексті звіту також...

Цей звіт був складений органом політичної спецслужби УСРР під назвою Державне політичне правління (ДПУ, існувало впродовж 1922-1934 рр.) для Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КП(б)У). У ньому зафіксована реакція населення тогочасної Української радянської соціалістичної республіки (УРСС) на статтю Сталіна "Запаморочення від успіхів. (До питань колгоспного руху)", що була опублікована в газеті "Правда" 2 березня 1930 р. У тексті зібрано думки, що висловили робітники українських промислових підприємств і шахт у приватних розмовах та в колективі. Вони здебільшого є доволі скептичними і критичними щодо колективізації, дій партії та Сталіна зокрема. Робітники оцінювали статтю як відступ більшовиків від своєї політики, спробу Сталіна виправдати себе, поступ капіталістам чи Папі Римському тощо. Радянські спецслужби збирали інформацію через...

У представленому тут звіті зафіксовано тип інформації, який складно знайти в інших джерелах – розмови під час святкової демонстрації. З тексту джерела ми бачимо, що нагальні проблеми були для людей важливіші за партійні гасла. Наявність хліба, роботи та вільний продаж алкоголю у святкові дні цікавив робітників якнайбільше. Звісно, репліки та вислови людей, зібрані у звіті не відображають всього спектру тем, на які велись розмови під час демонстрації, проте дозволяють, бодай, зазирнути за завісу офіційних маніфестацій. Це є вкрай важливо, оскільки у 1929 р. радянський святковий канон ще перебував на стадії формування. Показово, що партійні функціонери опікувалися, насамперед, питанням явки учасників та масовості маніфестацій. Саме ці ознаки стали виразними маркерами радянського свята впродовж наступних...

Це фрагмент інтерв’ю з актрисою Театру ляльок у Львові, записаного у 2013 році. Актриса розповідає про свій досвід німецької окупації під час Другої світової війни та згадує різні культурні заклади, які вона відвідувала протягом цього часу. Вона працювала у Львівському оперному театрі, яким у 1941-1944 роках керував відомий актор і режисер Володимир Блавацький, що працював із Курбасовим "Березолем" і до цього часу вже встиг створити собі ім’я в авангардному театрі Польщі. Він виїхав на Захід у 1944 році. Оповідачка згадує Лесю Кривицьку, актрису, яка працювала у міжвоєнній Польщі, окупованому Львові, а у повоєнний час — у театрі Марії Заньковецької. Жінка також згадує навчання балету в танцювальній студії Опери. Її згадка про сексуальність відомого...

Це уривок з інтерв’ю із львівською актрисою, яка розповідає про власний воєнний досвід і службу в Червоній армії під час Другої світової війни, та про початок своєї роботи у професійному театрі у Львові. Оповідачка служила в Сталінграді зв’язковою, де від обстрілів оглухла на 10 днів. Її військова частина базувалася на Першому Українському фронті, з нею жінка дійшла аж до Львова, де й залишилася на все життя. Зауважмо, що респондентка в інтерв'ю ніколи не згадує про свою сім’ю: ми можемо припустити, що її рідні не пережили війну. Її воєнний опис розкриває становище і ролі жінок у Червоній армії під час Другої світової війни, у час, коли багато жінок перебували на фронті. Театр імені Заньковецької...

Це уривок інтерв’ю з режисеркою театру, однією з небагатьох жінок, які проклали собі шлях у сфері, здомінованій чоловіками. Вона працювала в кількох театрах Львова і стала відомою режисеркою в пізньорадянській та пострадянській Україні. Це джерело розповідає нам про пізній радянський театр і культурне середовище загалом, а також про різні циркуляції та взаємозв'язки між Львовом і Москвою. Оповідачка згадує «Таємну промову» Хрущова (насправді на XX, а не XXII з’їзді партії) і культурні відкриття 1950–1960-х років. Знаково, що вона робила спробу вступити до театрального училища у Києві, але її там не прийняли, тому що вона проходила прослуховування з віршами поетеси-дисидентки Ліни Костенко. Московське училище, натомість, її зарахувало. Свідчення динаміки жорсткішого контролю в республіках і меншого...

У Російській імперії міське самоврядування з кінця XVIII ст. функціонувало на основі «Жалуваної грамоти» 1785 р. За нею міська влада поділялась на міську думу (розпорядчий орган влади) і шестигласну думу (виконавчий орган). Очолював обидві думи міський голова. На початку XIX ст. міське самоврядування переживало кризу, пов'язану з надмірною адміністративною опікою центральної влади, відтак свого поширення набув так званий «муніципальний рух» з вимогами зменшення такої опіки. У 1870 р. відбулася реформа міського управління, за якою міське самоврядування отримало деяку самостійність. Його структура, як результат, дещо змінилась. Відтоді розпорядчим органом влади стала загальна дума, а її виконавчим органом – міська управа. Однак зберігся дуже незручний рудимент про те, що очолювати обидві гілки міської влади мав...

Це уривок з інтерв’ю львівської художниці по світлу, в якому вона розповідає про свою матір, Тетяну Зоріну — жінку, яка багато років була завлітом, або літературним керівником, Театру Прикарпатського військового округу на вулиці Городоцькій у Львові. Цей театр, який місцеві називали просто ПрикВО, був російськомовним театром під керівництвом Міністерства оборони, який діяв у Львові з 1954 року і до розпаду СРСР. Театр функціонував в різних формах, під впливом різних державних інституцій, змінюючи і змінюючись, поки не став сьогоднішнім Театром Лесі. Кілька інтерв’ю з колекції Міського медіаахіву, посилання на які можна знайти тут нижче, розкривають захоплюючу історію цього театрального закладу. Тетяна Зоріна, як повідомляє джерело, приїхала до Львова з Москви з родиною військових. У...

Опубліковані тут цитати з інтерв'ю є частиною проєкту "Голоси Євромайдану у глобальних студіях протестів та солідарності". У його центрі є опрацьовані й тематично організовані матеріали з колекції усноісторичних інтерв'ю "Голоси супротиву і надії", що були записані впродовж грудня 2013 - лютого 2014 рр. (понад 100 інтерв'ю). Всі вони були зібрані у базу "Особисті хронології Євромайдану", яка у повному обсязі є розміщена на сайті Міського медіаархіву. Колекція налічує 17 тематичних блоків. "Ленінопад" — один із них. Ця підбірка включає запитання до інтев'юйованих учасників й учасниць Євромайдану про їхню оцінку подій, пов’язаних з поваленням пам’ятників Леніну (особливо у контексті знесення фігури біля Бессарабської площі у Києві і подальшу долю цього місця). Наведені у категорії відповіді...

"Списки населених місць" видавались Центральним статистичним комітетом Російської імперії у 1860-1880-х роках. Кожен випуск присвячувався окремій губернії. У ньому розміщувалась інформація про географічне і природниче становище краю та його історію. Був поданий повний перелік населених пунктів губернії за абетковим принципом, згідно штатного розподілу із статистичними матеріалами про кожен. "Списки" містили інформацію про: кількість мешканців; їх розподіл за соціальними і національним складом; кількість будинків; кількість церков і навчальних закладів; базарів і ринків; фабрик, заводів і мануфактур; поштових відділень тощо. Поданий тут приклад — збірник, присвячений Херсонській губернії. Його видали у 1868 р., але матеріали, розміщені в ньому, були зібрані раніше, і відображають стан краю станом на 1859 р. тобто, до офіційної ліквідації кріпосної залежності....

Ця стаття є частиною Радянської енциклопедії і була написана Семіоном Романовичем (при житті Срул Рахмілевич) Гершбергом (1908-1984). Він був дослідником радянської історії, який спеціалізувався на темі «трудових страйкарів». З 1931 по 1949 рік Гершберг працював у газеті «Правда» і був звільнений під час антисемітської кампанії 1949 року в СРСР. З 1949 року працював у видавництві «Радянська енциклопедія», де обіймав посаду заступника голови редакційної колегії. У 1961 році він видав книгу «Рух колективів і страйкарів комуністичної праці» і на основі цього дослідження створив ту ж статтю для Великої радянської енциклопедії (третє видання 1969-1978 рр., що складається з 30 томів). Цей текст містить основні ідеологічні постулати радянського ударництва в 1950-х і 1960-х роках.

Це донесення на українку, імовірно подане членом СБ ОУН Жданом, командиром Дивізії Курчова, самооборони у 3 окрузі Дистрикту ІІ ОУН-Батурин. Імʼя невідоме. Село Коровиця Сама знаходилося у Любачівському повіті у 3 окрузі. Жінка, про яку йдеться у документі, це 23-річна українка Юстина Барич, яка мешкала у Коровиці Самі. Документ звинувачує її у сексуальних стосунках з різними чоловіками. Спочатку її звинувачують у близьких стосунках (сексуальних) з українськими поліціянтами під час війни, а потім з поляком. (У 1945 році вона познайомилася з одним поляком, за якого потім вийшла заміж). У донесенні також згадуються звинувачення у проституції, але незрозуміло, чи це стосувалося її шлюбу з поляком. Неясно також, що сталося з Юстиною потім, чи як було...

В документі йдеться про оздоровлення дітей та підлітків влітку 1968 року. Звіт про відпочинок школярів сформував Львівський обласний відділ народної освіти. Відповідно до радянського ієрархічного розподілу влади в освітній сфері, спочатку був сформований наказ Міністерства освіти Української РСР «Про оздоровлення дітей влітку 1968 року», згодом місцеві рішення обласних і міських відділів освіти, партійних і комсомольських осередків копіювали міністерський наказ і, на його основі, формували конкретний план проведення літнього відпочинку. Поширеною радянською практикою під час організації і проведення подій, дотичних до шкільної освіти чи відпочинку, було «надання допомоги», тобто залучення безкоштовних технічних чи людських ресурсів з різних галузей суспільства. Для реалізації плану відпочинку школярів Львівської області була залучена допомога військових частин, студентів університету, педагогічного...

коментар готується

У понеділок 31 січня 1905 року, з ініціативи Польської соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії (ППСД) у Народному театрі на вулиці Шайнохи у Львові відбулися збори, покликані обговорити революційну ситуацію в Росії. 4 львівських газети ("Gazetа Lwowska", "Діло", "Kurjer Lwowski", "Słowo Polskie") висвітлили цю подію по-різному, виходячи з власних ідеологічних позицій і політичного порядку денного, а також з огляду на аудиторію, на яку вони орієнтувалися. Наведені публікації відображають ідеологічну палітру головних пресових органів тогочасної Галичини у стосунку до однієї історичної події. На прикладі цього джерела можна аналізувати алгоритми конструювання та функціонування інформаційних політик та роль преси у них.

У цьому документі відображена дискусія між українськими та польськими депутатами у Галицькому Сеймі, що відбулася у Львові 15 травня 1893 року. Одне із питань на засіданні того дня стосувалося звіту бюджетної комісії щодо прохання виконавчого комітету Крайової виставки 1894 року про надання субвенції для її реалізації. Попри фінансову складову питання дискусія набрала ширшого політичного виміру і демонструє польсько-українські стосунки в Галичині наприкінці ХІХ століття. Першим промовцем з-поміж українських депутатів був Ярослав Кулачковський директор страхового товариства «Дністер». Він говорив про мету майбутньої виставки, яку депутатам представив виконавчий комітет і про невідповідність означення «крайова» в її назві. Станом на травень 1893 року підготовчі процеси для проведення Крайової виставки тривали майже рік. А українці, за його...

Володимир Гнатюк — громадсько-культурний діяч, перший професійний науковець-україніст в Галичині у час Першої світової війни опублікував програмну статтю. Вона складалася з трьох частин: аналітичний вступ, додаток з текстів різних жанрів та питальник, який ми предсталяємо увазі читача нижче. Досвідчений етнограф та фольклорист-практик порушив питання про нагальну потребу запису воєнного фольклору. Він був переконаний у тому, що усна словесність активно реагує на кожен важливий історично-суспільний прояв, а новотворчість з війни є ще й важливим інформативним та пропагандивним джерелом. Гнатюк наголошував, що основним завданням є з’ясувати народний погляд на війну, ставлення до неї, важливою є оцінка війська та взаємин у військовому середовищі. Стаття спонукала селян, жовнірів, галицьку інтелігенцію, українських січових стрільців до запису нових пісень,...

Михайло Зубрицький – греко-католицький священик і громадський діяч аналізує феномен міграції до США з прикарпатського села Лютовиска в українській газеті Діло. Автор описує міграційні стратегії селян, етапи з яких складався процес міграції, адаптацію на новому місці і труднощі з поверненням. Хоча текст концентрується власне на українській міграції, автор згадує євреїв, які також виїжджають до США, а також євреїв, які виступали посередниками у міграції. Водночас для автора, як для громадського діяча був важливим вплив міграції на Галичину, який для нього є багатовимірним. Міграція означала відтік молодих працездатних людей з краю, але водночас фінансову допомогу для їхніх родин. Втім, найважливішою йому видається можливість переймання політичної культури демократичного краю і втілення її принципів у Галичині. Цей...

Уривок з автобіографії українського мігранта Василя Пласконоса описує його досвід виїзду з міжвоєнної Польщі до Канади у 1925 році. Мотивації для еміграції були не лише економічними, але й політичними, бо Василь Пласконіс відчував переслідування у Польщі як колишній учасник польсько-української війни. Автор розглядав своє рішення про міграцію як тимчасове. Текст описує процес прийняття рішення про виїзд, мандрівку і перші місяці адаптації у Канаді. Важливим є питання посередництва агентів, які допомагали емігрантам придбати квитки і виїхати. У Канаді нові українські мігранти знаходили працю у шахтах або як поденні робітники у фермерських господарствах. З тексту стає помітно, як мережа українських зв’язків виявляється корисною для пошуків роботи, помешкання чи навіть для побутових справ у Канаді.

Автобіографія була надіслана на конкурс мігрантських автобіографій, організований єврейським інститутом YIVO. Її автор – Бен Рейсман з галицького містечка Калуша, який згадує своє дитинство у Галичині, приїзд до Америки у 1896 році і заангажування у соціалістичний рух. Обраний уривок показує процес подорожі і важливість мережі соціальних контактів поміж мігрантами з одного регіону. Такі зв’язки уможливлювали і полегшували прийняття рішення про міграцію, пошуки роботи, адаптацію на новому місці. Одним з характерних моментів залученості на новому місці є інтерес до політики. Бен Рейсман прибув до Штатів у період передвиборчої президентської кампанії і з перших днів долучився до мітингів. Соціалістичні гасла про нерівність допомагають йому переосмислити свій галицький досвід перед еміграцією. Водночас, важливим для Бена є...

Це уривок з допиту про діяльність чоловіка на ім'я Іван Несторак в українському підпіллі. На підставі наданої ним інформації можемо встановити, що українські повстанці вбили зв’язкову. Документ, що додається, є витягом із стенограми. Жінку, про яку говорить Іван Несторак, звали Марія Хац, вона була у медичній службі УПА. Жінка хворіла на венеричне захворювання і просила гроші на лікування. Вона звернулася до польських служб MO (Milicja Obywatelska) чи UB (Urząd Bezpieczeństwa) у Томашові Любельському. Марія була вбита підрозділами Служби Безпеки ОУН (Організації Українських Націоналістів). Перелік потенційних тем, які можна обговорити з використанням цього джерела у аудиторії: гендерне насильство в українському підпіллі та поводження польської таємної поліції з українськими жінками-ув'язненими; тяготи праці та життя в...

У документі повідомляється, що розслідування загибелі арештованої напередодні Яніни Кноблох припинено. Жінка отруїлася стрихніном в туалеті під час допиту. Яніна була зв’язковою ІІ округу ОУН (Організації Українських Націоналістів) у Польщі. Документ підготував слідчий офіцера Міністерства громадської безпеки.

Це донесення написане особою на імʼя агент «Марися». Йдеться про Володимира Пережило (на псевдо «Дон») і жінку, зазначену як «С». У документі повідомляється про романтичні стосунки (можливо, закоханість) між жінкою «С» (можливо, зв’язкова ОУН-Б у Польщі (регіон V поблизу Любліна/Замостя)) та «Доном» (Володомир Пережило), представником служби безпеки ОУН. Донесення найімовірніше було написане одразу після Другої світової війни. Не зовсім зрозуміло, якою була мета написання цього документа. Найвірогідніше, повідомлення було написане у в’язниці, і можливо, що «С» написала його в обмін на якісь послуги від Польських органів безпеки. Попри це, подробиці, які надала «Марися» про «Дона», не були для нього надто шкідливими. «Дон» фігурує в цьому документі як людина, яка мала слабкість до «С»....

Це новела Марка Черемшини (справжнє ім'я Іван Семанюк; 1874-1927) - українського письменника, адвоката, доктора права. В ній автор розкриває питання наслідків Першої світової війни і проблем її ветеранів. Все це на тлі гуцульського колориту.

Уривок зі спогадів українського письменника доби Розстріляного Відродження Мирослава Ірчана (справжнє ім'я Андрій Баб’юк; 1897–1937), в основі яких лежить щоденник автора, писаний ним на фронті в 1920 році. У першій частині спогадів, до якої належить цей фрагмент, описано переважно події з життя 1-ї бригади Українських Січових Стрільців, де служив письменник. Спогади вперше були видані у 1928 році у Харкові.

Спогади Зінаїди Мірної (української громадської діячки, політикині, членки Української Центральної ради) про участь жінок у роботі першого українського парламенту. У 1919 році Зінаїда Мірна сприяла створенню Національної Ради Українських Жінок у Кам'янці-Подільському, була її віце-президенткою. Потім вона очолила її Берлінську філію. Оселившись у Празі в 1924 році, Мірна стала довголітньою головою Союзу українок у Чехословаччині та багато часу приділяла роботі у Музеї боротьби України за Незалежність. У 1937 році обрана до президії Світового Союзу Українок. Була постійним дописувачем української преси, перекладачем французької літератури на українську мову. Її спогади були надруковані в альманасі "Жіноча доля" в Коломиї 1928 року.

Це стаття із заголовком "От такі собі, сезонові уваги", була надрукована в безкоштовному додатку до україномовної щоденної газети "Діло" під назвою "Жіноче діло". Додаток виходив раз на квартал впродовж 1912 року у Львові. У статті авторка, українська письменниця і журналістка, редакторка цього додатку Олена Кисілевська, під псевдонімом О. Галичанки, пише про користь подорожей для жінок, заперечуючи ряд упереджень, якими її сучасниць, звично, "лякали" у самостійному подорожуванні. Цільовою аудиторією її меседжу були жінки з "інтелігентної верстви", по-суті тогочасного українського середнього класу. Попри легкий, розважальний і навіть злегка іронічних стиль цього тексту Олена Кисілевська піднімає теми, які їй, як активній учасниці жіночого руху, видавалися важливими бути публічно дискутованими. Дієві містянки, учасниці "Жіночої громади" (предтечі "Союзу...

Віра Шот була українкою, пов’язаною з ОУН та УПА як зв’язкова та медсестра між 1941 та 1946 роками. Після війни вона приїхала до південної Польщі, де організувала транзитні пункти для членів УПА, які намагалися дістатися Західної Європи. Її арештували 7 червня 1947 р. Вона сиділа у тюрмі в Явожно, Мокотові та Фордоні (у Польщі). У 1948 році Віру засудили до розстрілу. В результаті амністії їй замінили вирок на 15 років ув'язнення. Після звільнення у 1956 р. жінка залишилася у Польщі. А в 1990-х рр., після падіння комуністичного режиму, вона подала клопотання про реабілітацію. У листі від 1960 або 1961 р.р., який вона назвала "сповіддю", і який досі зберігається у її особовій справі, у...

Розповідь Катерини Вітко-Стах – це уривок із книги спогадів жінок-учасниць українського підпілля на території Польщі у перші повоєнні роки, зібраних Марією Паньків у 1990-х. Марія Паньків – журналістка та представниця української діаспори Польщі, яка з 1990-х років проживає у Варшаві. У 90-ті роки вона працювала в Українському архіві «Слово» і інтерв’ювала жінок-колишніх учасниць українського підпілля, яких арештували у Польщі за зв'язок з підпіллям. На основі записаних розмов? Марія Паньків опублікувала два томи зібраних спогадів. Пропоновані тут фрагменти – це спогади Катерини Вітко-Стах, колишньої зв’язкової УПА на псевдо «Зозуля». За свою діяльність вона була засуджена до 10 років увʼязнення і відбувала термін у тюрмах Жешува і Тарнува. У представлених уривках Катерина Вітко-Стах розповідає про...

Це фрагмент допиту Марії Шутек у справі про дітовбивство, у якому жінка обвинувачувалася Крайовим судом Львова у 1870 році. У ньому вона пояснює свою версію злочину, а також передісторію того, що передувало цьому вчинку. Детальні автобіографічні свідчення, що вимагалися від підсудних з огляду на потреби слідства, дають можливість скласти картину не лише злочину жінки, а й її життя. Попри те, що написані радше всупереч, аніж завдяки бажанню, автобіографічні наративи кримінальних історій (як не парадоксально) можуть претендувати на куди більшу, порівняно з класичними автобіографіями, збалансованість репрезентацій, оскільки у процесі свого творення безпосередньо були коректовані свідченнями інших. З огляду на потребу судочинства, розказане протягом слідства, піддавалося сумніву — спростовувалося чи підтверджувалося численними супровідними документами, як-от:...

Поданий текст є частиною кримінальної справи, розглянутої кримінальним відділом Крайового суду Львова у 1894 році, проти чотирьох чоловіків, звинувачених у зґвалтуванні жінки на ім’я Марія Копанська. Вибраний фрагмент – це судові свідчення позивачки, а також свідка Даніеля Волошина. Подія трапилася 10 вересня 1893 року близько 23 години вечора в Жовківській дільниці міста, поблизу в'язниці "Бригідки". У представленому документі цікавим є характер інформації, яку судді запитували у потерпілої сторони. Ця інформація мала підтвердити не лише факт вчиненої жінці кривди, а й, по суті, обґрунтувати саме її право бути позивачкою. Як засвідчив виправдальний вирок, ця інформація для суддів виявилася не переконливою. Покази свідка Даніеля Волошина також не були взяті до уваги. Судове рішення звільняло усіх...

Спогади Олени Степанів - командирки жіночої чети Українських січових стрільців (національного військового формування в складі Австро-Угорської армії в період Першої світової війни) про свій воєнний досвід. Спогади були опубліковані у Львові у 1934 році у часописі "Назустріч".

Уривок зі спогадів Степана Гайдучка (українського педагога, автора книжок про спортивне навчання). Фрагмент присвячено періоду українсько-польської війни 1918-1919 рр. У ньому автор пише про жіночу медичну службу.

Це джерело представляє два оповідання й два ракурси «жіночого» і «чоловічого» бачення драм Першої світової війни. Усні наративи записав жовнір австро-угорської армії Олесь Бабій (1897–1975), згодом стрілець української армії (УГА), письменник-символіст, автор слів гімну ОУН «Зродились ми великої години». Обидва тексти він записав 12 листопада 1917 року у своєму рідному селі Середнє біля міста Калуш (тепер Івано-Франківська обл., Україна). В оповіданнях відображено народно-релігійний досвід та християнські імперативи негативного ставлення селян до світової битви. Ця думка виражена вже від самих зачинів, зокрема у порівнянні життя в галицькому селі того часу із життям біблійних міст Содом та Гомора. У першому оповіданні викладена трагічна історія дівчини-каліки, яка народила позашлюбну дитину від угорського вояка. Молода жінка втрачає...

Окрім кіностудій, де зазвичай працювали дорослі, в мережу кіноаматорів також входили гуртки для дітей та підлітків. Їх зазвичай організовували при будинках культури або школах. Опікувалися такими гуртками представники Народних студій та локальних кіноклубів. Архівний підпис цього фото повідомляв наступне: "Члены кинокружка дома культуры с. Новоалександровка Беловодского р-на Ворошиловградской обл. на съемкаъ фильма. Слева направо: учащиеся Найдыш А, Петров П, руководитель кружка Колесник В. И., учащийся Бурьян В. – с. Новоалексанровка 15 мая 1981 р. Автор – Хромушин Ю. (на природе на фоне реки)".

Ця стінгазета є частиною серії стінгазети з Костянтинівського пляшкового заводу, створеної у 1967 році. Серія складалася з 13-ти виписків, приурочених місцевим учасникам боротьби з білогвардійцями після Першої світової війни. Тринадцять випусків цієї серії розкривають історію заводу та обґрунтовують його назву "Завод 13-ти розстріляних робітників", а також закликають працівників ділитися фотографіями та спогадами, які пов'язані з протистоянням з білогвардійцям. Представлений тут випуск розповідає про сім'ю Бобильова Александра Семеновича та Бобильової-Чумичкіної Марії Семенівни. У 1918-1920 роках в місті Костянтинівка (Донецька область України) неодноразово змінювалась влада, яку завойовували то білогвардійці, то червоноармійці. Згідно з однією з місцевих легенд, білогвардійці поставили перед вибором робітників пляшкового заводу: або вони видадуть більшовиків, які є серед них, або кожного десятого...

“Инициаторы создания киностудии на Львовском паровозоремонтном з-де (слева направо) Слуцкин С С — председатель правления клуба начальник инструментального цеха, Скибало Г Л — зав радиоузлом и Зирка А В просматривают первые кадры нового фильма о заводе — Львов 7 дек 1956″ — такий архівний опис супроводжує це фото у Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіві (донедавна Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного). Попри те, що це офіційна репрезентація кіноаматорів, яка, ймовірно, була створена для використання у пресі, уважний аналіз деталей дозволяє розчитати у зображенні особливості розвитку радянського кіноаматорства. Попри той факт, що центральними фігурами у кадрі є кіноаматори, значну увагу привертає кінопроектор та кінокамера розташовані на столі перед ними. Проектор —...

Подія, перебіг якої представляє зображення, відбувається на стадіоні українського "Сокола-Батька". Ймовірно, це третій і останній Крайовий сокільський здвиг, що відбувся у 1934 р. на сокільському стадіоні. Перше українське гімнастичне (руханкове) товариство “Сокіл” (Сокіл-Батько) створене у Львові 11 лютого 1894 р. Взірцем був статут чеського “Сокола” (1862 р., засновник Мирослав Тирш). Метою товариства було виховання єдності українського народу, його сили та гідності, а разом з тим витримки, спритності, підприємництва, дисципліни. Крім гімнастичних вправ “Сокіл” звертав велику увагу на пожежну справу та туризм. Першим головою товариства (до 1900 р.) був відомий інженер-архітектор Василь Нагірний. Від 1900 р. “Сокіл” поширив свою діяльність на всю Галичину, постали самостійні руханкові товариства “Січ”, які в 1912 р. об’єдналися і...

Це фото є частиною колекції прес-фото Державного архіву Львівської області, що показують різні галузі виробництва: промисловості, сільського господарства, культури, спорту. На ньому зображена працівниця Львівської кондитерської фабрики Т.М. Етінгер (згідно з супровідного підпису фото "одна з найкращих", ветеран праці) за виготовленням Спаської вежі Кремля. Характер цього фото та цілої колекції свідчить про те, що це жанр прес-фото, який мав супроводжуватися текстом (газетною публікацією). Фото було покликане ілюструвати сказане, зробити його більш переконливим, закликати та мобілізувати робітників-читачів на трудові здобутки, а також слугувати позитивним стимулом гордості для самих фотографованих. Фотографи-газетярі отримували завдання від редактора, який координувався із відповідною партійною організацією (обкомом, райкомом) та мав перелік підприємств, події яких слід було відобразити у найближчих номерах...

Фотографія входить до колекції Степан Гайдучка. Є однією з серії фотографій вправ вільноруч. Її формат підлаштований під композицію: п’ять жінок стоять в одному ряду і демонструють положення тіл, які є частинами динамічних вправ (нахили, протягування рук, кроки). Статичні вертикальні лінії дерев на задньому плані контрастують з рухами жінок. Виразність композиції побудована на тональному контрасті та протиставлені текстур. Композиція поділена навпіл лінією горизонту. Фон нижньої частини фотографії (трава) має нейтральний тон, тож на ньому промальовуються як темні спідниці, так і світлі ноги. І навпаки, фон верхньої частини (дерева) темніший, тож на ньому добре видно положення тіл в світлих сорочках. Трава і дерева, які стали фоном для цієї серії, створюють однорідну дрібну текстуру, яка підкреслює...

Люїс Хайн (1874-1940) був американським фотографом, який намагався привернути увагу до соціальних проблем, таких як міграція чи дитяча праця. Він двічі робив серії фото на Еліс Айленд – острові біля Нью Йорку, який був першою зупинкою і місцем пропуску для новоприбулих мігрантів. Фото Люїса Хайна намагаються показати індивідуальність мігрантів, яких часто екзотизували та іншували у американській пресі. Єврейська жінка на фото одягнена в одяг, який не вирізняє її з-поміж решти мігрантів зі Східної Європи. Втім, хоча єврейська міграція часто також була мотивована економічними мотивами, у публічному дискурсі і історіографії початку ХХ століття її сприймали як наслідок погромів. На фото автор намагається показати Америку як своєрідну землю обітовану, яку євреїв вважають своїм прихистком, що...

Люїс Хайн (1874-1940) був американським фотографом, який намагався привернути увагу до соціальних проблем, таких як міграція чи дитяча праця. Він двічі робив серії фото на Еліс Айленд – острові біля Нью Йорку, який був першою зупинкою і місцем пропуску для новоприбулих мігрантів. Фото Люїса Хайна намагаються показати індивідуальність мігрантів, яких часто екзотизували та іншували у американській пресі. Назва фото «слов’янська мати» демонструє, що Східна Європа для американців все ж була простором, різниці і нюанси якого вони здебільшого не помічали. Хайн сприймає жінку на фото, як людину, яка цілком покинула Європу, забравши з собою все своє майно і яка не хоче повертатися назад. Віконце пропуску, перед яким вона стоїть, натякає на зіткнення нових мігрантів...

Фото показує групу мігрантів з Галичини, ймовірно українців у Канаді. Попри інформацію про те, що перед еміграцією селяни купували міський одяг, на цьому фото ми бачимо людей у традиційному вбранні, які відрізняються від канадського оточення. Ставлення до східноєвропейських мігрантів було зверхнім і одяг зокрема часто ставав підставою для іншування і процес успішної інтеграції передбачав "перевдягання" в західний одяг. На фото ми бачимо велику родину, адже часто перші мігранти, які були молодими чоловіками і жінками згодом перевозили своїх дітей чи старших батьків.

Бюро Зоф’ї Бєсядецької у Освєнцімі в Західній Галичині займалося організацією перевезень до Америки. Рекламна листівка пропонує квитки на пароплави до Америки та Канади. Транспортна революція в 19 століття виявилася одним з найважливіших чинників, які уможливили масову інтерконтинентальну міграцію. Транспорт був відносно зручним і швидким, а також відносно недорогим. З початком масової міграції розвинулися мережі агентів, на кшталт бюро Зоф’ї Бєсядецької які допомагали з організацією подорожі. Це полегшувало міграцію людей з сіл чи маленьких містечок. Водночас, агентів часто звинувачували у недоброчесності і визискуванні мігрантів. Бюро Бєсядецької було однією з найбільш респектабельних організацій такого типу.

Ця світлина є свідченням популярної у 1930-их фотопрактики — створення портретів перехожих на вулицях міста. Такі фотографії часто фіксували людей в русі на тлі великої вулиці і ніби підкреслювали приналежність зображених до міської культури. З огляду на це жанр такої фотографії може бути названо вуличним портретом, вуличною та комерційною фотографією. На фотографії зображені прабабуся і прадідусь Божени Пеленської — Ольга-Марія Жидачек та її чоловік Григорій Бандурка (1899 року народження). На основі спогадів Божени записана історія світлини і зображених. Фотографія зроблена напередодні ІІ світової війни, перед подіями, які змінили життя цієї родини як і багатьох інших у Львові. На звороті фотографії є напис українською мовою: “Весна, 1939 рік”. Також олівцем написане число 2, що...

Популяризацію того, як радянська влада вирішує “житлове питання” в УРСР доручили не лише професійним спілкам та їхнім медіа (як от будівельним чи архітектурним журналам), чи митцям (наприклад театралам чи кінематографістам), а також телебаченню. Телевізійна студія у Львові була заснована у 1955 році, а з 1957 вона вже активно випускала місцеві новини. Ці новини зазвичай складалися із кількох коротких сюжетів про господарський та культурний розвиток краю, тривалістю від 1 до 3 хвилин. Якщо це не була пряма трансляція (здійснювалася за допомогою ПТС, пересувної телевізійної станції), то новинні сюжети створювали на 16 мм кіноплівку виїзними бригадами телевізійників. Відзняті на плівку плани супроводжували озвученням і транслювали регіональній аудиторії. Львівська телевізійна студія була однією з найбільших в...

24 грудня 1958 року у столиці СРСР, у театрі оперети, відбулася прем’єра вистави у трьох частинах під назвою “Москва, Черьомушки”, музику для якої писав відомий радянський композитор Дмітрій Шостакович (часто у медіа цей твір ще називають “оперетою Шостаковича”). Офіційно виставу відкрили через місяць, 24 лютого 1959 року, і вона отримала позитивний відгук у публіки та критиків. Лібрето для вистави написали відомі радянські драматурги та сценаристи Владімір Масс та Міхаіл Червінскій, а за постановку відповідали Владімір Канделакі і Леон Закс. Диригентом оперети виступив Грігорій Столяров, художником – Георгій Кігель, а балетмейстером – Галина Шаховская. Через два роки після прем’єри вистави, приятель Шостаковича, Йосиф Глікман, який був консультантом Лєнфільму, запропонував зробити кіноверсію оперети. Хоча Шостакович...

  Телевізійний сюжет 1959 року, знятий для програми Львівського телебачення “Львівський тиждень” (№19). Сюжет створений у перші роки існування Львівського телебачення та комунікує образ радянської модернізації міста. Попри втрачений звук, візуальний ряд дозволяє відчитати історію про роботу громадського транспорту в місті, а також як віддалений зв'язок дозволяв оперативно реагувати на поломки, що призводили до збою в роботі інфраструктури громадського транспорту. Тролейбус в контексті тогочасного Львова був одним із образів радянської модернізації міста, нововведенням, адже до цього у місті діяла лише трамвайна мережа. Маршрути тролейбуса сполучали історичне середмістя з околицями, де були зосереджені великі підприємства та робітничі райони. Сюжет описує роботу інфраструктури, націленої на обслуговування потреб робочого класу. При цьому, нам демонструють, як...

  Телевізійний сюжет 1971 року, знятий для новин Львівського телебачення. Розповідає про експеримент з використанням телевізійних камер для регулювання дорожнього руху на одному з найбільш інтенсивних перехресть у середмісті Львова. Джерело не містить інформації про авторів чи контекст розробки саме цього пристрою. Проте у ширшому контексті відомо, що у місті на той час функціонував один з найбільших виробників телевізорів, завод “Електрон”, при якому діяло спеціальне конструкторське бюро телевізійної техніки. Тож, була присутня технологічна експертиза та інфраструктура для розробки подібних приладів все ще порівняно нової на той час технології передачі зображення через телевізійний сигнал. Технологія набувала все більшої популярності у різних сферах, наприклад, управління вуличним рухом. Сюжет демонструє, як рухомі телевізійні камери дозволяли...

  Сюжет 1975 року, знятий для новин Львівського телебачення. У ньому йдеться про використання Автоматизованої системи управління підприємством (АСУП) на львівському заводі “Електрон”, одному з найбільших виробників телевізорів у Радянському Союзі. Систему розробили у 1964-1969 роках у співпраці з київським Інститутом кібернетики. Її роль полягала у використанні електронно-обчислювальної машини (ЕОМ) для проведення розрахунків та обліку виробництва. Система стала першою у своєму роді в Радянському Союзі.  Сюжет виходить у момент, коли дискурс технологічного оптимізму присутній в державній політиці СРСР, а галузь кібернетики та комп’ютерної інженерії розвивається практично два десятиліття. Станом на 1967 рік, понад п’ятсот інститутів та десятки тисяч осіб працювали над кібернетичним проблемами, половина з них була зосереджена на економічній кібернетиці (Peters,...

  Цей телесюжет було відзнято у 1965 році, весною або восени. На цей момент Львівське телебачення існувало вже 10 років і аудиторією цього телесюжету були мешканці Львова та регіону, які могли приймати сигнали ЛТБ. Показ відбувся лише один раз, після чого плівку здали на зберігання у державний архів. У 1965 році радянська влада відзначала 20 річницю завершення Другої світової війни. Проте рік запам'ятався також анти-дисидентськими діями радянської влади: з 24 серпня до 4 вересня в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, та ін. містах заарештували понад 20 представників української інтелігенції. Більшість із цих людей були засуджені за «антирадянську пропаганду та агітацію». Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня...

  Цей кіножурнал представляє цінне джерело з історії розвитку промисловості Маріуполя і створений він міським клубом кіноаматорів. За прикладом столичної студії Укркінохроніка, яка виробляла основні кіножурнали республіки, автори журналу творять кінорепортаж, який складається із 4 сюжетів, що розповідають про депутатів, впровадження інновацій у доменному сталеварінні, про переможців соціалістичного змагання та про зустріч трудівників із радянським космонавтом.