Мирослав Ірчан, Трагедія першого травня (спогади з громадянської війни на Україні), 1928

Мирослав Ірчан

2 травня 1920 року

Після півночи. Оркестра грає “Ще не вмерла Україна”, і нас усіх з обозами під зміцненою охороною направляють до м. Тетієва.

Поміж старшинами-галичанами лунають давно чутні назви: “пане полковнику”, “пане отмана”, “пане сотнику, поручнику, четарю”.

По дорозі все ще стрівають нас нові групи “повстанців”. Тихцем, непомітно нищу з товаришами документи політвідділу бригади, особливо списки комуністів. Стрільці теж рвуть на малі шматки списки комуністів полків ЧУСС. Але біля підвід ідуть “сторожі” й бережуть. Тому ми рвемо папери на шматки, беремо в рота й так довго жуємо їх, доки не зроблять мокрою паперовою масою. Тоді викидаємо на шлях.

Тов. Баран і Кручинський оціліли. Їх оборонив у П’ятигорах тов. Чорний. І ось зараз серед поля підійшов він до їхнього воза.

— Товаришу Чорний, — почав Кручинський, — пам’ятаєте, ви запевнювали мене, що бригада не зрадить. Я повірив на ваше слово й не розброював бригади.

— Зрадила не бригада, товаришу Кручинський, — оправдувався Чорний, — тільки важкий гарматний дивізіон, що справді увіходив до складу бригади, але ніколи не був на фронті, постійно перебував окремо шістдесят верстов у тилу, а до нас приєднався аж підчас відступу.

— Ваше старшинство знову стало проституткою, — говорив Кручинський. — Але я певен, що ви, як чесна людина, болієте над цим ганебним фактом, що стався сьогодні, і ви допоможете нам утекти.

— Будьте спокійні, товариші, у цій справі я навмисне прийшов до вас, — відповів тов. Чорний і відійшов.

Ця чесна постать штабового офіцера-німця, сина ворожої нам класи, військового спеца Червоної армії, заслуговує на велику пошану і в історії першої бригади ЧУСС повинна мати одно з кращих місць. День 1 травня 1920 року він переживав дуже боляче.

За хвилинку з’явився знову тов. Чорний біля воза товаришів Барана й Кручинського з ножицями. Обидва швидко постригли собі бороди та переодяглися в принесені стрільцями 1-го полку кожухи.

Обоз наближався до лісу.

При прощанні тов. Чорний, стискаючи руку втікачам, сказав:

— Повірте, товариші, що я щиро болію над тим, що сталося. Перший раз у житті моє обличчя палає від сорому. Помимо всього, я переконаний, я вірю в перемогу робітництва і його армії…

При блідому освітленні місяця висунулися непомітно з обозу і зникли в лісі дві похилені постаті. Один — як “кооператор”, а другий — як “фельчер” з професії пустилися в небезпечну дорогу. Обминаючи села, блукали цілу ніч в по довгих скитаннях та цікавих пригодах дісталися за два дні до своїх.

Я лежав на підводі й довго думав про страшний ганебний факт. Вкінці, знесилений і розбитий, заснув.

Коли я відкрив очі, був день. Обоз стояв у селі серед широкої піщаної вулиці. Була п’ята година ранку. Ми стояли в м. Тетієві (Таращанського повіту).

Встав із воза і пішов уздовж обозу. Біля підвід крутилися селяни, деякі озброєні рушницями й револьверами, але переважали вила і списи. Намагалися “купувати” — міняти в голодних стрільців за хліб білизну, одіж, черевики. На вид цих “героїв” мене вдарила відраза до них.

Згадалася пережита, як у кошмарному сні, ніч. Я повернувся і з похиленою головою пішов дорогою назад.

Хати кінчилися, починалося поле. Ішов краєм дороги, понад рів. нараз пристанув, як укопаний. По тілі блискавкою перебігла дрижа. В голові закрутилося, в очах потемніло. Зовсім так, як я вісімнадцятилітнім у пропасниці. Хотів повернутися назад, але ноги не слухали.

На два кроки від мене на високому насипі лежала дівчина. Була мертва й зовсім гола. Лежала перед моїми очима в повній краси й по-варварському сплюгавлена руками бандитів. Обличчя дрібне, тоненькі уста посиніли, скривлені в болі. На личку закам’янів смертельний переляк. Одно око вибите, друге напіввідкрите, чорне, матової краски, з пожовклим білком. Чоло в засохлій крові, що допливла до тоненьких брів і струмочками скотилася по скронях аж на струнку шию, на білі груди… Кучеряві сплети біля вух злиплися в крові. Одна коса тримається ще пришпилена шпильками, другу розвіває весняний вітер. Закипіла кров на голові надає волоссю різних барв, що при блиску сонця міняться. А потім груди — білі, осмалені сонцем і вітром груди… Маленькі, які щойно визрівали. Хтось їх подряпав чи порізав. “Може, собаки?). Кров потекла рівчиками, затрималася в прогалині живота, потім поділилися на кілька доріжок і скотилася по гладкому білому тілі на землю. Дрібні рученята розкинені навхрест. В одній затиснений серед болю пястучок,  у другій немає одного пальця. (Мабуть, відрубали, щоб узяти перстень). Округлі бедра чимсь подряпані. Ноги тонкі, гладенькі, розкинені широко. Полові органи пробиті чимсь гострим глибоко. На них міниться до сонця кров…

Я стояв і не міг порушитися з місця. З поля надійшли дві жінки і приблизно п’ятнадцятилітній хлопчак.

Не своїм голосом питаю:

— Що це?

Жінки відвернулися, угнули голови і, як би не чули, пішли швидко в містечко. А хлопчак зупинився й веселим голосом відповів:

— Жидівка!

І очі його заблистіли дикою радістю.

— Ге-ге-ге! Як розвернулася!.. Запрошує кожного! — додав через хвилину й гидко плюнув на землю.

— Коли вбита? — питаю глухо.

— Позавчора ввечері… Бо, бачите, жид усе, хитрий, спекулює… Але ходім, бо від неї вже смердить…

Ми відійшли на бік, і хлопчик почав розказувати.

— Понімаєте, жид усе спекулює. Ми тут вирізали всіх жидів, їй-бо, всіх! Кількасот загнали в їхню школу і підпалили. Там і згоріли. Та це було тому два тижні. А оця Хайка, чи як її, заховалася до одного хазяїна, чорт її знає до якого. Ех! Якби знати! Було б йому. як їй. Та не сказала, курва! Ховалася в нього аж до позавчора. А позавчора ввечері — а вечори тепер місячні, ясні — переодягнена втікала кудись. В Умань або Таращу, чорт її знає… Наші хлопці були на вулиці, дивляться — іде дівчина. “Добрий вечір!” — “Добрий вечір!..” — і йде. Та один з наших зачепив її. Знаєте, як то хлопці, не пропустять дівчину, щоб не пожартувати. Прив’язався до неї, говорить, а вона заховала голову й мовчить. Що за чортяка? Той до неї, а вона мовчить. Схопив він її та й крикнув на хлопців. Дивляться — не з нашого села. Хто ти? Мовчить. Аж один приглянувся й каже: “Та ж це жидівка!” І кажуть їй сказати “кукуруза”, а вона труситься і плаче. А потім каже: “Кукухуза”. Нашим хлопцям не треба більше. Відвели її за містечко ось тут і кажуть: “Скажи, куди йдеш, то пустимо тебе”. А вона плаче та й каже: “Я з Тетієва, не бийте мене”.

А хлопці питають, де вона була. “В одного хазяїна ховалась, а зараз іду в Умань або Таращу”. Не тямлю. Хлопці набрали охоти й кажуть: “Ти жидівка — і в нашій одежі, — скидай зараз!” Вона — в плач, упала на коліна, цілує їм ноги, просить. Та наші хлопці не такі. Ге-ге! На Великдень сто комуністів перебили. Самих китайців. Ось там з поля від Христинівки наступали… Здерли з неї все — і в сміх. Гола дівка — не жарти! Сміються, аж лягають, а вона плаче. Каже тоді один, той, що пізнав її: “Лягай ось тут і дай нам усім, — їй-богу, а ми відпустимо тебе!” — Вона ще більше в плач, проситься дуже, та хлопці сміються… Поклявся один, що потім відпустять, — і вона лягла. Перейшли всі хлопці по “очереді”, а тоді питають: “Скажи, хто тебе переховував?” А вона, сука, лежить ось так, як зараз, і не може встати. Знаєте, перейшло сім хлопців, а декотрий і два рази. І вона тільки дивиться на них та й тихо каже: “Хоч убийте, а не скажу…” І її вбили. Чоботами й обрізками по голові. А в “тото” стрілили. Ге-ге!.. А вже цицьки й ноги діти другого дня подряпали. Батіжками поцьвохали…

Ми мовчали. Я стояв у глибокій задумі, він дивився на мене своїми веселими очима. Власне, я нічого не думав.

Я бачив перед собою страшну трагедію молодої дівчини і звірський допит молодих бандитів.

— У вас немає закурити? — збудив мене із задуми хлопчак.

Автоматично витягнув із кешені махорку й подав йому.

— Чому не закопають її? — питаю. — Та ж діти дивляться..

— Жида та й закопувати?! — дивуючись, озвався хлопець. — Може, у вас закопують, але в нас — хай бог боронить! Ось і так зогниє, собаки розтягнуть! В нашу землю гріх закопувати жида…

Я не міг дивитися на нього. Не міг підвести очей. Їхні вії були такі важки, як би щось важке давило від чола. А від стіни до стіни мозку билася розпачлива, безрадна думка:

— Я безсилий…

— Тих, що тому два тижні вбили, — продовжував, закурюючи цигарку, — ніхто не закопував. Такий наказ ватажка. Ті, що згоріли в школі, то згоріли, а ті, що так їх убили, то лежать. Хочете подивитися — там, де ті дуби…

Я підняв голову і глянув на гурток дубів недалеко дороги серед поля.

— А хіба у вас жидів не б’ють? — питав мене.

— Ні, — кажу, — вони ж люди. — І зідхнув.

— Які там люди? Сволочі та й тільки. Через них ота комунія..

— Яка комунія?

— Та ось та, чорт її знає! Кажуть, погана, але я не бачив її.. І не хочу бачити. Але жиди видумали це, і ми їх виб’ємо, та й не буде комунії…

Я не переконував його, бо за свої слова міг лягти так, як та дівчина. Я ж був тут як полонений у “головній квартирі повстанців”.

— Ви приїхали до нас? — питав хлопчак.

Я потакнув головою.

— Добре зробили. Куди вам з комуністами, з жидами!.. Ви куди? Бо я в містечко. Там будуть кулеметом разстрілювати комуністів. Інтересна штука!

— Я до обозу.

— Ага, ви до обозу. Так усього гарного!

Стиснув мою руку і пішов.

А я стояв і не знаю, про віщо думав. Здається, блискавкою перебігали в уяві кореспонденції мирової української делегації, що просила в Парижі самостійности цій державі. Пригадалися універсали Петлюри про рівність усіх меншостей на Україні, його заклики до повстань. В темноті власних віч станула Україна, широка, гарна, кохана і страшна Україна, наче вітрило без керми серед моря людської крови. Тоне, то знову виринає. Раз — як приваблива фата-форгана, раз — як чайка піратів, раз — як гнилий човен. Тоне і знову виринає. А на морі буря і криваві хвилі заливають усе…

Здригнувся і підвів голову. Душно стало. Розіпнув шинелю, і мої очі зупинилися на тому гуртку гордих дубів.

— Піти, чи ні? — питав я себе в душі.

І щось шептало:

— Іди, іди і поглянь. Може, будеш жити, може, вирвешся з цього пекла і перекажеш нащадкам про ганебну, дешеву славу їхніх дідів. Іди, облиш серце на боці. Тут серця не треба!..

І я повільно попрямував до дубів через зоране поле.

не доходячи до них, мене вдарив важкий сморід гнилизни. Я хустиною затулив уста і ніс та, напівстримуючи віддих, ішов далі. Недалеко дуби. По полю приплескане дощем лахміття, пір’я, коробки.

— Утікали, а тут їх догнали, — пояснюю собі.

Враз став і далі не йшов. Передо мною лежало  в розплузі дитятко літ трьох. Пізнаю, що це дитина, по останках маленького тіла. Одна ніжка, як галузка лозини, зламана, пригнута аж до голівки і обгризена собаками. Тіло чорне чи зелене. Набрякло, погризене. А там — купа лахміття, і тільки сива-сива борода свідчить, що це був старенький чоловік… А ще далі — знову… знову гола жінка. Тіло неприродно роздуте, синяво-зеленої барви. А голови немає. Біля неї обличчям до землі хтось лежить. Не видко, хто такий. Червона колись спідниця і синя блюза полиняли на сонці, дощі й вітрі. А там із-за межі… ні, ні” Не можу! Довше не видержу…

І я швидко побіг назад. Сів на насипу біля дороги й заховав обличчя в руки. Воно, здається, горіло, бо пекло. А серце билося тривожно. А в голові шуміло. Я старався щось думати. Я… я ж син того народу, що все це зробив. Я рідний брат тих, що так по-звірському катували безборонних дітей, старих дідів, жінок, дітей нужди й горя. В нас одна кров пливе. Я — син одної матери… Так! Я — син одної матери!…

І моє обличчя запекло ще більше. Пекли долоні, пекли очі, пекли сльози.

Я плакав. Я, що майже дитиною пішов у світ жорстокостей на війну, я, що виріс серед убивств і смерти, що бачив сотні, тисячі трупів — і ніколи не плакав, тепер плакав.

А в душі боровся: хто винен? Хто? І що робити? Що робити?

Та відповіди не було. Пекли долоні, пекли сльози, пекло обличчя, пекло у грудях.

Я плакав, як дитина.