Воєнні спомини Степана Гайдучка, 1918-1919

Мали ми при Галицькій Армії і сестер милосердя. Ось вам кілька подробиць про них. 

З початком мая 1919 р. працюю на відсильній точці в Задвір’ю. Наші розложилися лінією Яричів–Борщовичі. З бригади прислано мені до помочі сестру Іськівну. Якраз пополудне входить до мойого вагону. Середнього росту, плечиста, повнолиця. Голоситься мені, а на запити пояснює, що буковинка, гімназистка, працювала і в австрійській армії. І дійсно, добре говорить по-німецьки. 

– А читати вмієте і писати? – питаю в присутности бригадного духовника. 

Обурилась, що я ставлю таке питаня. 

Поручив я їй зладити спис ранених до транспорту. Жду годину, другу, приносить. 

Пізнаю, що мусить бути щось в тім, питаю, чи сама писала. 

Очевидно! – і відходить. 

За кілька хвилин приходить залізничник з Борщович і просить його прийняти як санітара, бо він без служби, а тепер навіть виготовив спис ранених, бо сестра просила його се зробити, оправдуючись перед ним, що не вміє, лишень по-німецьки. Та небавом переконалися ми, що і по-німецьки не вміє підписатися, коли треба було підписати виказ поборів. Книжку німецьку читала догори ногами. Раз випадково довелося їй змінити перев’язку. Не знала дати собі ради.

В два тижні я її звільнив, хоть хвалилася перед моєю жінкою, що я її не звільню, бо ми обоє “знаємося”. Очевидно, що вскорі знайшлась вона в якійсь лічници як сестра.

 Або знова прислала мені корпусна команда дві сестри в бригадний лазарет.

Питаю за свідоцтвами з австрійської служби – не мають. 

– А що ви там робили? 

– Я була сестрою на Krankenlabestation (оздоровчий заклад, з німец.), – відповідає сестра Вітрикуш (чи дійсно її власне ім’я, сумніваюся).

I таких присилали нам прямо з державного Секретаріяту, не маючи даних і не переконавшись, чи дана сестра до чого годиться.

Привіз курінь зі собою сестру Л. В., два тижні опісля відіслав її на лічення до Золочева. А відтак стрічаю її на Україні. Вона там вже медичка. Ради неї усуває курінний командант медика на власну руку, аби тільки її задержати.

І хто винен, що на великій Україні остали тисячки могил? Часто бачили хворі сестру, яка приходила тільки під час лікарської візити на салю, слухала, що той казав, і на тім кінчила свою службу.

***

Кажуть, що в жартах міститься багато правди. А тухольський “Взад” (гумористичний часопис полонених в Тухолі) подавав в однім з чисел ось що:

До Винниці з’їжджає санітарний шеф УГК на контролю запасної лічниці.

 – Кілько маєте сестер, пане колєго? 

– Вісім. 

– А яке приділення мають?

– Одна ходить з нареченим на прохід, дві доглядають влас- них коров, одна до розпорядку лікара, дві наглядають у кухні, сестра К. наставляє сочку хорунжому медикови, а остання часом ходить коло хворих.

– Знаменито, каже санітарний шеф, а кілько підвод маєте і що на них містите?

– Тридцять. З того один віз персональний, а один на багажі мої. Один на багажі мені приділеної сестри. На четвертім їде сестра зі своїм нареченим. Відтак сестра з медиком. Сестри від коров їдуть разом зі старшим десятником санітара. Два вози призначені під багажі сестер. Відтак вози на провіянти і т. д.

– А хворі?

Їх нема на чім помістити.