Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]

Катерина Білецька (за першим чоловіком Кандиба), дружина Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), писала свої спогади не одне десятиліття. Перші згадки про ідею написання спогадів з’являються в листах до спільного друга подружжя Кандиб, Олега Лащенка з 1950-х. Один з останніх збережених спогадів датований травнем 1994 року. Частину спогадів вона надсилала Лащенкові й писала, що має більше. Ці спогади переважно охоплюють 1940–1944 роки – від їхнього знайомства з Ольжичем до його загибелі у концентраційному таборі Заксенгаузен 1944 р., празький та львівський періоди. Спогади сфокусовані передусім на внутрішніх переживаннях авторки. Два спогади було опубліковано в 1985 та 1991 роках, решта, зокрема поданий нижче, ніде не друкувалися. Деякі спогади збережені в рукописному та друкованому варіантах з певними змінами, що дають змогу простежити рух думки авторки.

Наведений нижче спогад описує її життя у Львові 1943 року. У тексті згадано вбивство активного учасника Організації українських націоналістів Ярослава Барановського. 11 травня 1943 року його застрелили на розі сучасних вулиць Вакарчука та Устияновича у Львові. Барановський загинув за загадкових обставин, як у 1941 році Омелян Сеник-Грибівський і Микола Сціборський – основоположники ОУН. У цих вбивствах послідовники Андрія Мельника звинувачували прибічників Степана Бандери. Деякі дослідники припускають участь НКВС у цих вбивствах. Крайовий провід ОУН після вбивства Ярослава Барановського виніс присуд про недопустимість індивідуального терору як методу політичної боротьби. 

Назва:

Спогад Катерини Білецької про життя у Львові 1943 року

Автор:
Катерина Білецька
Рік:
Між 1950-ми і 1980-ми
Джерело:
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 196, од. зб. 1059, арк. 29-30.
Мова оригіналу:
Українська

[арк. 29-30]

Кімната, яку тяжко забути. Вузьке ліжко, майже при підлозі – сітка на деревляних підставах бельках. На стіні килимок, по ньому чорні визерунки і другі чорні, які нагадують запеклу кров. Як підняти затемнення, місяць їх робить брудно-чоколядовими, вдень вони яскраво-червоні.

На вулиці нема кроків, ані руху. Чомусь ця вулиця, Академічна, така весела і цвітуча вдень – така страшна і тремтяча вночі.

Вистріл. Що сталось? Якась тінь стріляє, якась тінь падає – вмирає. Чи це болить вмирати? Чи це страшно?

Лежить тінь. Де? На Академічній? Ні, не на цій вулиці, десь дальше. На камінному хіднику.

Чи так наступить його кінець, на хіднику, а може в парку на траві, може десь в будинку якомусь, а може тут в цій кімнаті?

Кожної ночі прислухаєшся до цих звуків ночі і стараєшся збагнути чим усе скінчиться. Цей кінець без кінця, ніч без ранку…

Прийде ранок – чекаєш. На що? На ніч? Ні, чекаєш, щоб прийшов здоровий і живий. Ніби із далекої подорожі. Засмаглий. Багатий, він привезе вин без міри і шкіри.

Пиши! Твори! Чом не пишеш? Маєш цілий день. Сьогодні, завтра і післязавтра і … Ні, не можу. Я чекаю. Чекаю вже із світанком. Ось узори на килимку ясніють. Ґладіоли виступають із кутка кімнати, грають мов на клавіатурі, вони теж чекають. Слухай – пташки співають. Це неймовірне, співають із вітром, із ясністю, із вірою. Перший дзвін далеко-далеко переганяється із чеканням. Легше чекати, вже ніч скінчилася.

Подушка впала на землю. Олегова подушка чиста і біла під стіною. Нічна сорочка помята, але це та, що я шила в Празі. Вона теж біла і вона дочекалася. Льоня [невстановлена особа. – О. П-Ц.] подарувала голубий халат. “Ти мій голубий лебідь”. . “Ти мій голубий лебідь”… А ти мій білий лебідь. Ти приходиш білим лебедем і відходиш вічно білим. Який ти білий і мужній і крихкий.

Я передчувала, що кінець висить над нами, як чорна грозова хмара. Мені було душно від страху і жахливого невідомого. Підсвідомо страх перемагав любов і всі гарні почуття, і бажання насолоджуватися природою і життям. Страх убив бажання писати, творити для дітей.

Я вже нераз згадувала Олегові, щоб ми побралися або щоб жили відокремлено від усіх разом двоє, як подружжя. У нього теж був страх, але не за себе, а за мене.

– Не тепер, Ти знаєш, що в цій системі жінка відповідає за чоловіка, діти за батьків. Як би я був арештований, ти також би пропала.

Бажання бути близько і фізично, і духово, а особливо бажання затримати його рід через його сина хвилево затемнювало у мене страх і мені здавалося, що це все такі дрібниці і що ця маленька зовнішня причина ніяк не може бути причиною того, щоб ми не побралися.

Убивство Славка Барановського.

Подорож Олега до Берліна і до Праги. Розмова з мамою.

Я собі не здавала справи, у якій небезпеці був Олег. Чомусь це так просто сісти на поїзд і переїхати два рази границю із фальшованими документами.

Пов'язані першоджерела:

Документи (2)

Зображення до Проєкти видання посмертних спогадів у листах українських емігрантів після Другої світової війни
Проєкти видання посмертних спогадів у листах українських емігрантів після Другої світової війни
Наведений тут першим лист невідомого авторства, імовірно, належав колишному діячеві українського націоналістичного підпілля. Лист був адресований Олегові Лащенку, публіцисту, в минулому також учаснику підпілля. У листі обговорюються проекти видання творів Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та спогадів про нього. Задум таких видань у діаспорі з’явився ще на початку 1950-х, однак втілився у 1980-х. Автор листа наголошує на важливій деталі: на формування наративу про Ольжича впливали різні сили, що мали власне бачення, зокрема члени Організації українських націоналістів (бандерівців і мельниківців),  приятелі та знайомі Ольжича і члени його родини, передусім удова Катерина Білецька....
Зображення до Листування Катерини Білецької з Олегом Лащенком, 1950-1990 рр.
Листування Катерини Білецької з Олегом Лащенком, 1950-1990 рр.
У фонді українського публіциста і громадського діяча Олега Лащенка в Центральному державному архіві громадських об’єднань України збереглося сім листів та одна листівка від Катерини Білецької (за першим чоловіком Кандиби), дружини Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941). Лащенко був не лише давнім приятелем родини Кандиб, а і хрещеним батьком їхнього єдиного сина. Він народився в Києві 1914 року, у 1920 році разом із батьками та старшою сестрою Галиною емігрував до Польщі, а 1921 року родина оселилась у Празі. Лащенко здобув докторат у Карловому університеті, 1935 року вступив до лав ОУН. Ймовірно, у цей...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Пов'язані модулі (1)

Цей модуль розповідає про Катерину Білецьку-Кандибу, дружину Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич),  поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941).
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Ольга Петренко-Цеунова

Набір тексту джерела

Андрій Топорович

Коментарі та обговорення