[арк. 29-30]
Кімната, яку тяжко забути. Вузьке ліжко, майже при підлозі – сітка на деревляних підставах бельках. На стіні килимок, по ньому чорні визерунки і другі чорні, які нагадують запеклу кров. Як підняти затемнення, місяць їх робить брудно-чоколядовими, вдень вони яскраво-червоні.
На вулиці нема кроків, ані руху. Чомусь ця вулиця, Академічна, така весела і цвітуча вдень – така страшна і тремтяча вночі.
Вистріл. Що сталось? Якась тінь стріляє, якась тінь падає – вмирає. Чи це болить вмирати? Чи це страшно?
Лежить тінь. Де? На Академічній? Ні, не на цій вулиці, десь дальше. На камінному хіднику.
Чи так наступить його кінець, на хіднику, а може в парку на траві, може десь в будинку якомусь, а може тут в цій кімнаті?
Кожної ночі прислухаєшся до цих звуків ночі і стараєшся збагнути чим усе скінчиться. Цей кінець без кінця, ніч без ранку…
Прийде ранок – чекаєш. На що? На ніч? Ні, чекаєш, щоб прийшов здоровий і живий. Ніби із далекої подорожі. Засмаглий. Багатий, він привезе вин без міри і шкіри.
Пиши! Твори! Чом не пишеш? Маєш цілий день. Сьогодні, завтра і післязавтра і … Ні, не можу. Я чекаю. Чекаю вже із світанком. Ось узори на килимку ясніють. Ґладіоли виступають із кутка кімнати, грають мов на клавіатурі, вони теж чекають. Слухай – пташки співають. Це неймовірне, співають із вітром, із ясністю, із вірою. Перший дзвін далеко-далеко переганяється із чеканням. Легше чекати, вже ніч скінчилася.
Подушка впала на землю. Олегова подушка чиста і біла під стіною. Нічна сорочка помята, але це та, що я шила в Празі. Вона теж біла і вона дочекалася. Льоня [невстановлена особа. – О. П-Ц.] подарувала голубий халат. “Ти мій голубий лебідь”. . “Ти мій голубий лебідь”… А ти мій білий лебідь. Ти приходиш білим лебедем і відходиш вічно білим. Який ти білий і мужній і крихкий.
Я передчувала, що кінець висить над нами, як чорна грозова хмара. Мені було душно від страху і жахливого невідомого. Підсвідомо страх перемагав любов і всі гарні почуття, і бажання насолоджуватися природою і життям. Страх убив бажання писати, творити для дітей.
Я вже нераз згадувала Олегові, щоб ми побралися або щоб жили відокремлено від усіх разом двоє, як подружжя. У нього теж був страх, але не за себе, а за мене.
– Не тепер, Ти знаєш, що в цій системі жінка відповідає за чоловіка, діти за батьків. Як би я був арештований, ти також би пропала.
Бажання бути близько і фізично, і духово, а особливо бажання затримати його рід через його сина хвилево затемнювало у мене страх і мені здавалося, що це все такі дрібниці і що ця маленька зовнішня причина ніяк не може бути причиною того, щоб ми не побралися.
Убивство Славка Барановського.
Подорож Олега до Берліна і до Праги. Розмова з мамою.
Я собі не здавала справи, у якій небезпеці був Олег. Чомусь це так просто сісти на поїзд і переїхати два рази границю із фальшованими документами.
Катерина Білецька писала спогади не одне десятиліття. Перші згадки про ідею написання спогадів з’являються в листах до Олега Лащенка з 1950-х, один з останніх збережених спогадів датований травнем 1994 року. Частину спогадів вона надсилала Лащенкові й писала, що має більше. Ці спогади переважно охоплюють 1940–1944 роки – від їхнього знайомства з Ольжичем до його загибелі, празький та львівський періоди. Спогади сфокусовані передусім на внутрішніх переживаннях авторки.
Два спогади було опубліковано в 1985 та 1991 роках, решта, зокрема поданий нижче, ніде не друкувалися. Деякі спогади збережені в рукописному та друкованому варіантах з певними змінами, що дають змогу простежити рух думки авторки.
Наведений нижче спогад описує її життя у Львові 1943 року. У тексті згадано вбивство активного учасника Організації українських націоналістів Ярослава Барановського. 11 травня 1943 року його застрелили на розі сучасних вулиць Вакарчука та Устияновича у Львові. Барановський загинув за загадкових обставин, як у 1941 році Омелян Сеник-Грибівський і Микола Сціборський – основоположники ОУН. У цих вбивствах послідовники Андрія Мельника звинувачували прибічників Степана Бандери. Деякі дослідники також припускають участь НКВС у цих вбивствах. Крайовий провід ОУН після вбивства Ярослава Барановського виніс присуд про недопустимість індивідуального терору як методу політичної боротьби.