Вінніпеґ, 21 вересня 1950
Дорогий, дорогий Олеже!
Цілу ніч пролежала в ліжку, не зажмуривши ока і оце пів до шостої ранку встала з думкою, щоб Тобі написати. Маю сильний неспокій і стільки думок проплітається за мить і все щось хочеться і нічого не бажаю собі. Життя видається таким дріб’язком, такою нікчемністю, що думаю краще стати десь на уламкові скали піврозвальною руїною і міряти минуле з майбутнім.
Дивилась я на ручки Олеженькові оце тепер, як він спав, приглядалась до його лінії життя (між іншим вперше мала відвагу поглянути на його долоню), торкалась його пальчиків, таких подібних до пальців Олега, і відчула, що єдиним виходом було піти в монашки або не жити. Не тому, що я боюся життя, чи просто мені все набридло. Ні, а просто що я неправильно жию. Я не маю права бути матірю Олега і не мала право бути жінкою Олега. Пригадується мені Донна Анна із Дон Жуана Л. України. Не памятаю точно, але щось подібне вона сказала: „Нагородою орлиці за її самоту й життя між скелями — це її високості.” Олеже, я ті високості потоптала за для буденних „розваг і щастя.” І замість того, щоб стати орлицею — зробилась ніщо.
Олеже, чи я коли когось любила? Скажи, чи я любила Олега? (Бо та любов би мала бути любовю орлиці). Може я його розуміла… а може ні. Може хотіла лиш „щастя” і тому… Чому я хотіла мати сина? Я не мала право носити імя мого сина.
Олеже, як що приїде Ґенцьо Лазор, я маю стати його жінкою. Орлиця би так не зробила? Правда?
Як брудно, коли плоть переважає над духом.
Олег, чи Ти би міг мені щось сказати на це?
Чи Ти взагалі приїдеш сюди колись… Чому я так безпомічно шукаю оправдання і поради. Ти знаєш, я боюся зустрічі з Олегом. Я боюся тамтого світу.
І, Олеже, я маю сина. Його головка пахне зовсім так, як і в його Батька. Чи я маю право виховувати його? Я його деколи набю, коли він нечемний, а він плаче і через слози простягає до мене ручки: „Мамо, я так люблю тебе, я тебе дуже люблю…” і спинається до мене, щоб я його поцілувала. Коли він плаче, то мені щось стискається, але я ще не плакала від великого горя, хіба від фільму.
Олеже, мені бракує той день, коли Ти в праці прийшов із вісткою від полк. Мельника. Я тоді теж не плакала. Але зуби мала так міцно сціплені, що аж щелепи боліли. І я певна, коли би я побачила Олега після того, як він вмер, я би мабуть ніколи не покинула його; це не значить що і я би вмерла, але я би жила для нього всим. А так, це лиш фрази. Я не вірила і не усвідомляла; не усвідомляла той жах, що його вже нема.
Чи Ти, Олеже, уділиш мені пів години, нефальшованих пів години, і розкриєш мені трохи себе. Я не хочу формальних фраз, прохань і т. д. Я прошу лиш пів години, щирих, від серця і від душі. Я на них чекала від Твого останнього листа, де Ти обіцяв мені, що коли залишишся тільки зі мною то напишеш другого листа.
Олеже, не забарись!
Катря
У фонді українського публіциста і громадського діяча Олега Лащенка в Центральному державному архіві громадських об’єднань України збереглося сім листів та одна листівка Катерини Білецької до Олега Лащенка.
Лащенко був не лише давнім приятелем родини Кандиб, а і хрещеним батьком їхнього сина Олега. Він народився в Києві 1914 року, у 1920 році разом із батьками та старшою сестрою Галиною емігрував до Польщі, а 1921 року родина оселилась у Празі. Лащенко здобув докторат у Карловому університеті, 1935 року вступив до лав ОУН. Ймовірно, у цей час познайомився з Ольжичем і Катериною. Восени 1941 року в складі похідної групи ОУН прибув до Києва, учасник українського націоналістичного підпілля, наприкінці року повернувся до Праги. 1941 року вийшла його книжка “Культурне життя на Україні”. Після загибелі Олега Ольжича очолював культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів. Наприкінці війни Олег Лащенко виїхав до Західної Німеччини, а 1951 року емігрував до США.
Перший із наведених тут листів датовано 1950 роком через згадку про майбутній шлюб Білецької з її другим чоловіком, журналістом Євгеном Лазором. Він писав фейлетони для львівської газети “Діло” під псевдонімом Євген Черевань. Під час Другої світової Євген Лазор працював у редакції української газети “Волинь”, 31 серпня 1941 року в Рівному – тодішній столиці райхскомісаріату Україна. Згодом Лазор емігрував до Канади, писав для часопису “Новий шлях”.
У листах Білецької до Лащенка можна виділити кілька ключових тем: звіряння в депресивному стані; оцінки культурного середовища канадських українців; згадки про спільний європейський досвід; роздуми про стосунки з Ольжичем; обговорення ідеї написання спогадів. Білецька розмірковує про взірцеву жіночність. Пише в лапках “тутешня українська “Інтелігенція””, яку попервах оцінює критично: “хочеться плакати чи сміятися… Писок розмальований, одежа першоклясна, а мозку що в курки. А ще говорять між собою по англійськи. І взагалі укр[аїнської] мови майже не розуміють”. Нарікає на самотність і брак емпатії: “І як до них говорить, чим виливати? Коли ніяких інтересів крім бізнесу і грошей”.
Листи Лащенко до Катерини більш лаконічні. Наведений тут останнім його лист, імовірно, не був відправлений.