Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]

У фонді українського публіциста і громадського діяча Олега Лащенка в Центральному державному архіві громадських об’єднань України збереглося сім листів та одна листівка від Катерини Білецької (за першим чоловіком Кандиби), дружини Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941).

Лащенко був не лише давнім приятелем родини Кандиб, а і хрещеним батьком їхнього єдиного сина. Він народився в Києві 1914 року, у 1920 році разом із батьками та старшою сестрою Галиною емігрував до Польщі, а 1921 року родина оселилась у Празі. Лащенко здобув докторат у Карловому університеті, 1935 року вступив до лав ОУН. Ймовірно, у цей час познайомився з Ольжичем і Катериною. Восени 1941 року в складі похідної групи ОУН прибув до Києва, учасник українського націоналістичного підпілля, наприкінці року повернувся до Праги. 1941 року вийшла його книжка “Культурне життя на Україні”. Після загибелі Олега Ольжича очолював культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів. Наприкінці війни Олег Лащенко виїхав до Західної Німеччини, а 1951 року емігрував до США. 

Перший із наведених тут листів датовано 1950 роком через згадку про майбутній шлюб Білецької з її другим чоловіком, журналістом Євгеном Лазором. Він писав фейлетони для львівської газети “Діло” під псевдонімом Євген Черевань. Під час Другої світової Євген Лазор працював у редакції української газети “Волинь”, 31 серпня 1941 року в Рівному – тодішній столиці райхскомісаріату Україна. Згодом Лазор емігрував до Канади, писав для часопису “Новий шлях”.

У листах Білецької до Лащенка можна виділити кілька ключових тем: звіряння в депресивному стані; оцінки культурного середовища канадських українців; згадки про спільний європейський досвід; роздуми про стосунки з Ольжичем; обговорення ідеї написання спогадів. Білецька розмірковує про взірцеву жіночність. Пише в лапках  “тутешня українська “Інтелігенція””, яку попервах оцінює критично: “хочеться плакати чи сміятися… Писок розмальований, одежа першоклясна, а мозку що в курки. А ще говорять між собою по англійськи. І взагалі укр[аїнської] мови майже не розуміють”. Нарікає на самотність і брак емпатії: “І як до них говорить, чим впливати? Коли ніяких інтересів крім бізнесу і грошей”.

Листи Лащенко до Катерини більш лаконічні. Наведений тут останнім його лист, імовірно, не був відправлений.

Назва:

Листування Катерини Білецької з Олегом Лащенком, 1950-1990 рр.

Автор:
Катерина Білецька, Олег Лащенко
Джерело:
ЦДАГО. Ф. 448, оп. 1, спр. 27, арк. 5-5 зв, 15-17 зв. Там само, спр. 17, арк. 1.
Мова оригіналу:
Українська

Вінніпеґ, 21 вересня 1950

Дорогий, дорогий Олеже!

Цілу ніч пролежала в ліжку, не зажмуривши ока і оце пів до шостої ранку встала з думкою, щоб Тобі написати. Маю сильний неспокій і стільки думок проплітається за мить і все щось хочеться і нічого не бажаю собі. Життя видається таким дріб’язком, такою нікчемністю, що думаю краще стати десь на уламкові скали піврозвальною руїною і міряти минуле з майбутнім.

Дивилась я на ручки Олеженькові оце тепер, як він спав, приглядалась до його лінії життя (між іншим вперше мала відвагу поглянути на його долоню), торкалась його пальчиків, таких подібних до пальців Олега, і відчула, що єдиним виходом було піти в монашки або не жити. Не тому, що я боюся життя, чи просто мені все набридло. Ні, а просто що я неправильно жию. Я не маю права бути матірю Олега і не мала право бути жінкою Олега. Пригадується мені Донна Анна із Дон Жуана Л. України. Не памятаю точно, але щось подібне вона сказала: „Нагородою орлиці за її самоту й життя між скелями — це її високості.” Олеже, я ті високості потоптала за для буденних „розваг і щастя.” І замість того, щоб стати орлицею — зробилась ніщо.

Олеже, чи я коли когось любила? Скажи, чи я любила Олега? (Бо та любов би мала бути любовю орлиці). Може я його розуміла… а може ні. Може хотіла лиш „щастя” і тому… Чому я хотіла мати сина? Я не мала право носити імя мого сина.

Олеже, як що приїде Ґенцьо Лазор, я маю стати його жінкою. Орлиця би так не зробила? Правда?

Як брудно, коли плоть переважає над духом.

Олег, чи Ти би міг мені щось сказати на це?

Чи Ти взагалі приїдеш сюди колись… Чому я так безпомічно шукаю оправдання і поради. Ти знаєш, я боюся зустрічі з Олегом. Я боюся тамтого світу.

І, Олеже, я маю сина. Його головка пахне зовсім так, як і в його Батька. Чи я маю право виховувати його? Я його деколи набю, коли він нечемний, а він плаче і через слози простягає до мене ручки: „Мамо, я так люблю тебе, я тебе дуже люблю…” і спинається до мене, щоб я його поцілувала. Коли він плаче, то мені щось стискається, але я ще не плакала від великого горя, хіба від фільму.

Олеже, мені бракує той день, коли Ти в праці прийшов із вісткою від полк. Мельника. Я тоді теж не плакала. Але зуби мала так міцно сціплені, що аж щелепи боліли. І я певна, коли би я побачила Олега після того, як він вмер, я би мабуть ніколи не покинула його; це не значить що і я би вмерла, але я би жила для нього всим. А так, це лиш фрази. Я не вірила і не усвідомляла; не усвідомляла той жах, що його вже нема.

Чи Ти, Олеже, уділиш мені пів години, нефальшованих пів години, і розкриєш мені трохи себе. Я не хочу формальних фраз, прохань і т. д. Я прошу лиш пів години, щирих, від серця і від душі. Я на них чекала від Твого останнього листа, де Ти обіцяв мені, що коли залишишся тільки зі мною то напишеш другого листа.

Олеже, не забарись!

Катря

24 жовтня (без року, між 1950-1963)

Дорогий Олег!

Хоч не відразу, але відписую. Мала спішну роботу переписати для курсів українознавства, а це переважно вечорами і ніяк не могла зконцентруватися на чомусь другому. Нарешті здала (і заробила 15 дол. – ха!)

Перше що до Ялинки. Не знаю, яку справу маєш до неї, тому не знаю чи вона в стані буде її залагодити. Знаю одне, що Мама переживає дуже критичну стадію і Ялинка взагалі її не покидає тепер ані на хвилинку, і також до себе нікого не запрошує, щоб Мамі не спричиняти зайвих поденервовань. Мама цілий час звертає і має такі напади болю, що просто качається по землі. Взагалі це все до неописання. Я не знаю просто, як Ялинка сама вже другий рік витримує таке самовідречення. Але, як хочеш спробуй їй написати. Може вона може полагодити це телефонічно. До неї можеш звернутися просто – „Пані Ялинко” а її адреса така:

Mrs. Helen Kozoris
568 Windsor ave.,
Winnipeg 5. Man.

(В листі нічого не згадуй про хворобу мамину, щоб мама часом не прочитала листа.)

Дякую Тобі за 100 дол Олегові. Між іншим УНО відмовило стипендію. Отже Олег зможе повернути Тобі гроші, аж під весну, як дістане 500 дол. від держави. Чи витримаєш до того часу? Я може Ти би міг щось спробувати з Мастикаржем [невстановлена особа. – О. П.-Ц.]?

Друга неприємна вістка з Швайцарії. У відповідь на мого листа, прийшли два офіційні листи (один для Олега), що нам признали по 550 дол. включаючи ті 400 і що ми одержимо гроші, як тільки прийде на нас черга. Отже моя мрія цілковито розбита, бо я думала, що буде по пару тисяч і я цілий рік не буду працювати, позбудуся за безцін склепу і візьмуся за спомини. А так полатаю трохи дірки і далі мушу тягнути „екзистенцію.” Олег же думав, що відложить ці гроші на дальші студії в Америці на ауронаутику.

Гриць взагалі цим не перенявся, сказав – „добре що так є, будеш мати чим „морґіч” [йдеться про морґидж, тобто іпотечні виплати. – О. П.-Ц.] заплатити.”

Я листи віддала адвокатові, може він щось вишпирає [буквально: нариє. – О. П.-Ц.]. 

Шкода, що Ти не можеш приїхати. Оце стільки би сказалося, але нема як все втиснути в цей папір.

Олесь написав, оскільки пригадую „Водяничка” (не друкований – фотокопія рукопису в мене) а потім здається пару наївних пєсок („Бабуся в гостях у Лисички”, „Лисичка в гостях у Бабусі” і здається „Каченята і лисичка” іллюстрації або п. Антонович, або Г. Мазепи) Назви взагалі точно не пригадую. Про окремі вірші не знаю.

Що до моїх „споминів” – то я маю трохи більше, але висилати не буду. Як ти приїдеш – прочитаєш. Це все є експромт, чернетка. Я навіть не звертала уваги на мову, лише записувала марева минулого.

Як лиш подумаю, що як би я зараз би відкинула все і почала далі „марити” – тоді робиться млостно і щось пронизує біля серця, як солодка біль і я ходжу пару годин, як опяніла по хаті. І на цьому ку кінчається.

Ось так. Ще один день кінчився. І може ще буде завтра, а скільки їх ще буде, ніхто не знає. Знаю лиш, що „вчора” вже не буде.

Вибач Олег, за таку „нездорову” вкладку. Але маю депресію і неспокій. І сама не знаю, чого так уже мені нічого не хочеться.

Вітаю.

Катря.

Лист Олега Лащенка до Катерини Білецької, без дати

Дорога Катре,

Насамперед хочу Тебе привітати з перемогою над своєю власною “плотью” — над тим голодом! Раніше я б навіть не міг припустити, що Ти зважишся аж на такий маштабний “експерімент” — 40, а може й більше днів посту! Але, побачивши два роки тому у Тебе, як Ти тоді стоїчно переносила свій “малий” піст — я навіть не надто здивувався, почувши мин. пятниці, скільки днів Ти тепер постиш. Та все-таки подивляю Твою відвагу — або-або!…

Пов'язані першоджерела:

Документи (2)

Зображення до Проєкти видання посмертних спогадів у листах українських емігрантів після Другої світової війни
Проєкти видання посмертних спогадів у листах українських емігрантів після Другої світової війни
Наведений тут першим лист невідомого авторства, імовірно, належав колишному діячеві українського націоналістичного підпілля. Лист був адресований Олегові Лащенку, публіцисту, в минулому також учаснику підпілля. У листі обговорюються проекти видання творів Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та спогадів про нього. Задум таких видань у діаспорі з’явився ще на початку 1950-х, однак втілився у 1980-х. Автор листа наголошує на важливій деталі: на формування наративу про Ольжича впливали різні сили, що мали власне бачення, зокрема члени Організації українських націоналістів (бандерівців і мельниківців),  приятелі та знайомі Ольжича і члени його родини, передусім удова Катерина Білецька....
Зображення до Спогад Катерини Білецької про життя у Львові 1943 року
Спогад Катерини Білецької про життя у Львові 1943 року
Катерина Білецька (за першим чоловіком Кандиба), дружина Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), писала свої спогади не одне десятиліття. Перші згадки про ідею написання спогадів з’являються в листах до спільного друга подружжя Кандиб, Олега Лащенка з 1950-х. Один з останніх збережених спогадів датований травнем 1994 року. Частину спогадів вона надсилала Лащенкові й писала, що має більше. Ці спогади переважно охоплюють 1940–1944 роки – від їхнього знайомства з Ольжичем до його загибелі у концентраційному таборі Заксенгаузен 1944 р., празький та львівський періоди. Спогади сфокусовані передусім на внутрішніх переживаннях авторки. Два спогади було опубліковано...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Пов'язані модулі (1)

Цей модуль розповідає про Катерину Білецьку-Кандибу, дружину Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич),  поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941).
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Ольга Петренко-Цеунова

Набір тексту джерела

Андрій Топорович

Коментарі та обговорення