З поліції.
Будівля на площі Смольки[1] вдень і вночі в облозі – все, що трапляється на бруці, всі болі і гріхи суспільства, за винятком високої політики – концентруються там, у цій брудній, закопченій кімнатці на партері.
Вона розділена на дві частини: по один бік бар’єру в застеленому цератою фотелі сидить комісар, по інший стоять сторони – найчастіше в супроводі чорного, цератового кашкета, до якого час від часу підноситься права рука власника і лунає монотонне:
– Пане комісаре! Мельдую слухняно…
Ось в’язанка спогадів із дня і ночі.
***
Приводять обірванця, якого зловили на Краківській площі[2]. Заарештований за волоцюзство.
– Як тебе звуть?
– Марцін Бахус.
В залі сенсація – комісар з цікавістю розглядає спадкоємця імені стародавнього божка.
– Чим займаєшся?
– “Батяр” фаховий, прошу пана комісара.
– Де живеш?
– Прийшов з Бохні, пішки.
– Але зараз де живеш?
– Де вдасться, але я не замельдований. Мельдувався ще 10 років тому, бо тоді винаймав куток…
– До арешту!..
***
– Пане комісаре! Я загубила золоту брошку, подовгасту, прикрашену діамантами, з монограмою “J. B.”.
***
Заходить поручник 30-го піхотного полку, який мешкає на вулиці Богуславського[3], 3.
Він був на прогулянці й залишив вікно помешкання відчиненим. Коли повернувся, вікно ще було відчинене, натомість у помешканні бракувало: 2 плащів, 7 пар штанів, бінокля і подушки з вікна.
Весь маєток бідного солдата…
***
Чути плач дитини…
Мати несе її на руках аж з вулиці Янівської[4]. Бавилася порохом на вулиці, аж над’їхав Антоній Раруґ, і дитина потрапила під коні.
Дитя квилить, мати плаче, Раруґ бідкається, що не винен – але йде до арешту[5].
***
Заходить нова група.
Жінка в лахмітті, обдерта – майже гола. Її привів стійковий з Краківської площі.
Жінка обводить залу божевільним поглядом, не усвідомлюючи, що відбувається.
– Пане комісаре! – мельдує поліціант, – я заарештував цю жінку за публічне згіршення.
– Що ж вона робила?
– Роздягнулася догола і бігала по Краківській площі… Довкола збиралися люди…
Бідна вар’ятка…[6]
***
Входить блідий від жаху Озіаш Таллер, торговець залізяччям на вулиці Шпитальній, 36.
З почуття жалю він дав прихисток якомусь бездомному громадянинові, але не у себе в кімнаті, а виділив йому для проживання комірчину.
Було це ввечері.
Зранку Таллер зайшов до комірчини, щоб розбудити незнайомця, і… остовпів.
Незнайомця не було, зате на землі лежав маленький хлопчик, загорнутий у пелюшки. Малеча, якій щонайбільше півтора року – бездумно дивилася вгору і бавилася соломою.
Дитину віддали комісаріатові.
***
І так щохвилини росте стос протоколів. Перо скрипить на папері, записуються прізвища волоцюг, шахраїв, злодіїв і злочинців. Суцільна клоака злочинів і людських нещасть.
Об закопчені мури інспекції б’ються скарги й лихослів’я.
Одні лунають зі сторони винуватців, інші старанно нотують у протоколах, як аргументи, що обтяжують вину.
Скільки ж має спогадів це брудне інспекційне приміщення?..
В оригіналі польською мовою
Z policyi.
Gmach przy placu Smolki w dzień i w noc w oblężeniu – wszystko, co się wydarzy na bruku, wszystkie bole i grzechy społeczeństwa, wyjąwszy wyższej polityki – koncentruje się tam, w tej brudnej, okopciałej izdebce w parterze.
Przedzielona na dwie strony: z jednej strony baryery za biurkiem w wysłanym ceratą fotelu siedzi komisarz, z drugiej stoją strony – najczęściej w asystencyi czarnego, ceratowego kaska, do którego od czasu do czasu podnosi się prawa ręka właściciela i słychać monotonne:
– Panie komisarzu! melduję posłusznie…
Oto wiązanka wspomnień z dnia i z nocy.
***
Sprowadzono obszarpańca, wyłowionego na placu Krakowskim. Aresztowany za włóczęgostwo.
– Jak się nazywasz?
– Marcin Bacchus.
W sali sensacya – komisarz ciekawie przygląda się spadkobiercy nazwiska starożytnego bożka.
– Czem się trudnisz?
– „Batiar” z zawodu, proszę pana komisarra.
– Gdzie mieszkasz?
– Przyszedłem z Bochni, na piechotę.
– Ale teraz gdzie mieszkasz?
– Gdzie się da, ale nie jestem meldowany… Meldowałem się jeszcze przed 10 laty, bo wtedy mieszkałem kątem…
– Do aresztu!…
***
– Panie komisarzu! Zgubiłam broszkę złotą, podłużną, wysadzaną brylantami, z monogramem „J. B.”.
***
Wchodzi porucznik 30-go pp., zamieszkały przy ulicy Bogusławskiego l. 3.
Był na spacerze i zostawił okno pomieszkania otwarte. Gdy wrócił, okno było jeszcze otwarte, natomiast w pomieszkaniu brakowało: 2 płaszczów, 7 par spodni, lornetki i poduszki z okna.
Cały majątek biednego żołnierza…
***
Słychać płacz dziecka…
Matka niesie je na ręku aż z ulicy Janowskiej. Bawiło się prochem na ulicy, gdy tymczasem nadjechał Antoni Raróg i dziecię dostało się pod konie.
Dziecię kwili, matka płacze, Raróg jęczy, że nie winien – ale idzie do aresztu.
***
Wchodzi nowa grupa.
Kobieta w łachmanach, odarta – prawie naga. Przyprowadził ją stójkowy z placu Krakowskiego.
Kobieta wodzi błędnie oczyma po sali, nie zdaje sobie sprawy z otoczenia.
– Panie komisarzu! – melduje policyant – aresztowałem tę kobietę za publiczne zgorszenie.
– Cóż ona robiła?
– Rozebrała się do naga i biegała po placu Krakowskim… Naokoło gromadziłi się ludzie…
Biedna waryatka…
***
Wchodzi blady z przerażenia Ozyasz Taller, handlarz żelaziwem przy ulicy Szpitalnej l. 36.
Powodowany uczuciem litości dał u siebie schronienie jakiemuś bezdomnemu obywatelowi, nie umieścił go wprawdzie w swoim pokoju, ale wyznaczył mu na mieszkanie komórke.
Było to wieczorem.
Zrana wszedł Taller do komórki, aby zbudzić nieznajomego, i… stanąl osłupiały.
Nieznajomego nie było, natomiast owinięte w pieluszki, spoczywało na ziemi małe dziecię płci męskiej. Maleństwe, mogące liczyć najwyżej półtora roku – patrzyło się w górę bezmyślnie i bawiło się słomką.
Dziecko oddano komisaryatowi.
***
I tak co chwilę wzrasta stos protokołów. Pióro skrzypi po papierze, notowane nazwiska włóczegów, oszustów, złodziei i zbrodniarzy. Cały stek zbrodni i nędzy ludzkiej.
O zakopcone mury inspekcyi obijają się skargi i złorzeczenia.
Jedne idą pod adresem winowajców, inne notują skrzętnie w protokołach, jako argumenta, obciążające winnych.
Ta brudna izba inspekcyjna ileż ma wspomnień?…
[1] У цей час бюро дирекції поліції знаходилося на пл. Смольки, 4 (сучасна назва – пл. Григоренка).
[2] Тепер пл. Осмомисла.
[3] Тепер вул. Лукіяновича.
[4] Тепер вул. Шевченка.
[5] З інших публікацій у львівській пресі відомо, що потерпіла 2-річна Михайлина Стружинська, донька Василя (Z lwowskiego bruku, Kurjer Lwowski, 1901, 17 sierpnia, S. 4; Ostatnie wiadomości, Dziennik Polski, 1901, 17 sierpnia, s. 3).
[6] Інші львівські видання називають ім’я затриманої – Катажина Прайс (Z lwowskiego bruku, Kurjer Lwowski, 1901, 17 sierpnia, s. 4; Ostatnie wiadomości, Dziennik Polski, 1901, 17 sierpnia. s. 3).
У липні 1901 р. у Львові з’явилася нова щоденна газета «Wiek Nowy», яку позиціонували як популярний часопис, розрахований на швидке й масове читання. Недороге видання, яке привертало увагу ілюстраціями й сенсаційними матеріалами, швидко стало найпопулярнішим у Львові, його наклад зріс з 4,5 тисяч до 20 тисяч.
Часопис завойовував смаки масового читача розлогими репортажами про злочини чи романтичні історії, моторошними та дотепними розповідями з львівського бруку. Багато опублікованих матеріалів дозволяють скласти загальне враження про тогочасне повсякдення міста, як-от стаття від 18 серпня 1901 р., в якій описано типовий робочий день бюро дирекції львівської поліції.