Інтерв’юерка: Так. Добре. Давайте, для початку, розкажіть, як Ви зацікавились театром. Як Ви потрапили в театр?
Режисерка: Ну, по-перше, я провчилась в університеті, і якраз був час такий, коли під Двадцять другий, Двадцять другий З’їзд, коли Хрущов прийшов до влади, і почалася так звана, начебто «демократія», коли виникали різні студії, відкривалися театри нові, і таке було захоплення театром, ми бігали, тут були безкінечні гастрольори з Польщі, з Москви, з Сан- Пєтєр…, з Ленінграду, з Києва, все це ми бачили. Взагалі, а я була на англійській філології, це відділення дуже цікавилося театром. І раптом, і відкрили студію, от, студенти університету, був такий Міша Рєзнікович, який зараз керує театром Лесі Українки.
І: Ага. Рєзнюкович.
Р: Резнюкович, так. Він відкрив, організував студію, в яку ми всі пішли, от. Всі, хто хотів, там з різних філологій пішли, і він поставив пару вистав. Оце, по суті, був початок. Потім, він поїхав, поступив на режисерський, в кіноуніверситет, поступив на режисерський, і раптом, в театрі Заньковецької, організували студію, і я зі своєю товаришкою, вона вже закінчила університет, Лотоцька, вона і потім в театрі Франка довго працювала, і ми з нею прийшли на екзамени, і здали, і нас взяли. Я ще вчилася в університеті, я паралельно закінчувала. І таким чином, потім, закінчила ту студію, двохрічну, але були викладачі розкішні. Тоді театр був такий, ним керував Тягно Борис Фомич, це один з кращих режисерів України, учень Курбаса. Було цікаво, були актори цікаві. Потім Лотоцька поступила, лишилася в цьому театрі, а я поїхала, трошки попрацювала в Театрі юного глядача і поїхала на режисерський факультет, тому що я попала на репетицію в Москві, ну, такого, напевно, найвизначнішого режисера Совєтського Союзу, Ефрос, був такий Анатолій Ефрос. І я зрозуміла, що я ні з ким працювати не зможу, що треба самій цим займатись, і поступила на режисерський в Москві. Вірніше, я поступала в Києві, але в Києві мені сказали, що для мене немає місця, і «не буде» в українському театрі, бо я читала Ліну Костенко, тоді майже заборонену, і мене відправили з Київського інституту, і я сказала: «Хорошо». Приїхала в Москву, поступила в Москві, з тою ж Ліною Костенко, от. Ну, і все, і закінчила, таким чином. А потім я працювала, ну, я вже закінчила режисерський, дуже хороший факультет, потім я відпрацьовувала, це був інститут при Міністерстві РСФСР, і треба було обов’язково, відпрацьовувати в РСФСР, диплом, це ж зараз не треба, а тоді, то було обов’язково відпрацьовувати. І я, потім мене відправили в Казань, дуже хороший театр, в БДТ академічний. А потім, мене запросили в театр Моссовєту, в Москву. І там я була два роки. Ну, а потім, так склалися сімейні обставини, що довелося терміново їхати у Львів. Я тут, я ж у Львові сиджу, з того часу, та. І такі от…
І: А не шкодуєте, що довелося кинути, по суті, столичний, московський театр?
Р: Не знати, ми тоді з Віктюком разом приїхали в Москву. Для того, щоб зачіпитися в Москві, і щось зробити, це треба було скоротити своє життя, рівно в два рази. Тому що безумна конкуренція, безумна гонка. Потім, тоді, там працювала така група режисерів, надзвичайно сильних: Любімов, Єфремов, Ефрос, це театр «Соврємєннік» відкрився, театр «На Таганке», Любімов. Таке дуже, дуже бурхливе було життя театральне, і пробитися, і при чому, ці, Товстуногов, вони стояли всі такою міцною стіною, ніколи не забуду. Віктюк же, не випадково, він дуже багато років сидів в Москві, і не міг ніяк проштовхнути себе, крізь ось цей, цю, таку от лінію, знаєте, вони стояли міцно, тримаючись один одного. І я би напевно, ну, працювала би, але напевно б, менше б зробила, скажем так. Потім була, була якась така, тоді, це ж для вас зараз, все це не знайоме, а тоді, коли ми починали, тут Павличко, був він ще у Львові, і вся ця компанія таких молодих українських поетів, їх тут було багато, я от недавно, згадувала, і всі були хворі національною ідеєю. От, абсолютно.
І: А які це роки були? Це десь семидесяті?
Р: Семидесяті роки, семидесяті роки. І тому, мене тягнуло на Україну, дуже.
І: Ага. І як Ви повернулися, і знайшли собі місце на роботі?
Р: Ні. Я знайшла, я зустрілася з Данченком, в Москві. Ну, він тоді був в лабораторії Товстоногова, і мене якраз, брали в лабораторію Товстоногова. Товстоногов, це був такий, ну, найкрупніший режисер в Європі, він брав тільки головних режисерів, ну, але якимось чином, мені вдалося туди пролізти, в ту лабораторію. І я з Данченком поговорила, і він мене взяв, в театр, відразу в штат. А ми з ним зналися ще по школі, бо він мій сусід по вулиці, там ми всі на одній вулиці жили, Лобановського тепер вулиця. І таким чином я попала в театр Заньковецької, ну, і потім, тут почалося, почалося, почалося, і от так от. Звичайно, шкодую іноді, а іноді нє, а Бог його знає. Так доля склалася.
Це уривок інтерв’ю з режисеркою театру, однією з небагатьох жінок, які проклали собі шлях у сфері, здомінованій чоловіками. Вона працювала в кількох театрах Львова і стала відомою режисеркою в пізньорадянській та пострадянській Україні. Це джерело розповідає нам про пізній радянський театр і культурне середовище загалом, а також про різні циркуляції та взаємозв’язки між Львовом і Москвою. Оповідачка згадує «Таємну промову» Хрущова (насправді на XX, а не XXII з’їзді партії) і культурні відкриття 1950–1960-х років. Знаково, що вона робила спробу вступити до театрального училища у Києві, але її там не прийняли, тому що вона проходила прослуховування з віршами поетеси-дисидентки Ліни Костенко. Московське училище, натомість, її зарахувало. Свідчення динаміки жорсткішого контролю в республіках і меншого у центрі можна буде спостерігати у багатьох спогадах з цього періоду. Жінка згадує знаменитих режисерів, з якими працювала в Москві та Ленінграді: Анатолій Ефрос працював у МХАТі та “Театре на Таганке”, Юрій Любимов працював на Таганці, Олег Єфремов у театрі “Современник”, а потім у Московському художньому театрі, Георгій Товстоногов працював у “Большом драматическом театре” в Ленінграді. Слід пам’ятати, що оповідачка на той час – молода жінка з України, яка вчиться та намагається зробити собі ім’я серед цих відомих діячів мистецтва. Вона згадує Романа Віктюка, який також поїхав зі Львова до Москви, але, на відміну від оповідачки, залишився в Москві. Що могло сформувати їхні різні особисті та професійні траєкторії? Яку роль у її житті відіграє Москва?
Це джерело також досить ілюстративне з огляду на гендерну оптику культури пізньорадянського періоду. Сама оповідачка ніколи не згадує про гендер, чи домінування чоловіків у світі театру, або про те, яку роль відігравала її власна стать у її життєвому виборі. Нам, як критично налаштованим читачам, належить поставити запитання цьому джерелу й подумати про те, наскільки, озвучене (не)оприявлює те, що залишилося несказаним. Це джерело закликає нас думати про гендерні категорії наших суб’єктів, а не нав’язувати наші власні.