[Інтерв’юерка запитала про маму респондентки]
И так получилось, что она родилась в семье военного. Сорок пятый – сорок шестой годы они жили в Москве. Но дедушка не признавал никаких театров, поэтому мама поступила на английскую филологию, но при этом все-таки судьба ее привела к ее любимому кумиру и она ходила в студию театральную – была любимой ученицей Аллы Константиновны Тарасовой. Когда в сорок шестом году, училась она в это время в военном институте иностранных языков Красной Армии на английской филологии в Москве. Но когда деда перевели в сорок шестом году во Львов, он не захотел ее оставить в Москве, и забрал ее с собой во Львов. Тут не было на то время английской филологии в университете. Она поступила на русскую филологию, и после окончания университета она пришла преподавать русский язык и литературу в Дом офицеров. В послевоенные годы было так, что были такие офицеры – полковники, у которых не было даже десятилетнего образования, то есть она вела вечернюю школу. И у нее учился наш в то время директор театра – Агасьянц Аветис Христофорович, был ее учеником, но и, зная, что она очень любит театр, он ее забрал. Сначала она совмещала даже – он забрал ее заведующей литературной частью, потом он забрал ее полностью в театр. Так она попала в театр, да.
Мама очень много, мама практически весь репертуар, который шел, – все пьесы доставала мама. Я помню, что у нас была такая пьеса, она была запрещенная в те годы – «Гнездо глухаря», мы показали, по-моему, два спектакля, потом его запретили. Моя мама привезла ее из Москвы. Мы – первый театр были, которые его поставили. То есть у нее были такие связи, что и драматурги сами давали пьесы первой в руки. Она общалась с известными драматургами – с Розовым, с Бондаревым, с Салынским. У меня дома есть письмо Веры Пановой, вот. Вот ее работа строилась на том, что она, в принципе, она вот, в стихе сказано: «… репертуар верстала рьяно» – она привозила пьесы. Практически все пьесы, которые шли в театре в те годы, когда она работала, она привозила из Москвы, добывая их, причем.
Це уривок з інтерв’ю львівської художниці по світлу, в якому вона розповідає про свою матір, Тетяну Зоріну – жінку, яка багато років була завлітом, або літературним керівником, Театру Прикарпатського військового округу на вулиці Городоцькій у Львові. Цей театр, який місцеві називали просто ПрикВО, був російськомовним театром під керівництвом Міністерства оборони, який діяв у Львові з 1954 року і до розпаду СРСР. Театр функціонував в різних формах, під впливом різних державних інституцій, змінюючи і змінюючись, поки не став сьогоднішнім Театром Лесі. Кілька інтерв’ю з колекції Міського медіаахіву, посилання на які можна знайти тут нижче, розкривають захоплюючу історію цього театрального закладу.
Тетяна Зоріна, як повідомляє джерело, приїхала до Львова з Москви з родиною військових. У повоєнні роки Львів був гарним місцем для військового офіцера, щонайперше через масштаби радянізації, необхідні для входження цього регіону до складу Радянського Союзу. Тетяна викладала на вечірніх курсах (така практика була характерною особливістю повоєнних років). Через те, що під час Другої світової війни багато чоловіків загинуло, в ряди військових все частіше вливалося нове покоління – без базової військової освіти. Фільм Марлена Хуцієва 1956 року «Весна на Зарічній вулиці», знятий на Одеській кіностудії, був заснований саме на цій сюжетній лінії – розповідаючи про вчителів, які виховують робітників. Згаданий в інтерв’ю Аветіс Агас’янц – також цікава постать, котра багато років залишалася у військовому театрі та дуже цінувала мистецтво.
Ми могли б поставити багато запитань до цього інтерв’ю. По-перше, воно підкреслює зв’язки, які можуть здатися неочікуваними – наприклад, між військовими та театром. Сама Тетяна Зоріна походила з сім’ї військового, і в той самий час вчилася у московської актриси Алли Тарасової. У Львові ми бачимо зв’язок між військовими та театром, звісно, у самому театрі, а також у тому, що ПрикВО залучало до роботи так званих «культурно-схильних» людей. Представлене тут джерело також висвітлює зміни в культурному ландшафті повоєнного Львова і те, як, на його прикладі, нові радянські міста переживали ці соціальні трансформації. Подумаймо також про зв’язки із Москвою: орієнтація на Москву ставала джерелом для вистав, разом з тим у Львові ті самі вистави можна було поставити інколи значно легше, ніж у Москві. Звичайно, це могло бути пов’язано зі структурним місцем театру Прикарпатського військового округу, який не був «звичайним» львівським театром. Це інтерв’ю також дозволяє говорити про гендер. Звернімо увагу, що Зоріна використовувала свої московські знайомства, аби отримувати певні п’єси, відтак її вибір і зв’язки визначали репертуар театру.