Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]

Це уривок з інтерв’ю із львівською актрисою, яка розповідає про власний воєнний досвід і службу в Червоній армії під час Другої світової війни, та про початок своєї роботи у професійному театрі у Львові. Оповідачка служила в Сталінграді зв’язковою, де від обстрілів оглухла на 10 днів. Її військова частина базувалася на Першому Українському фронті, з нею жінка дійшла аж до Львова, де й залишилася на все життя. Зауважмо, що респондентка в інтерв’ю ніколи не згадує про свою сім’ю: ми можемо припустити, що її рідні не пережили війну. Її воєнний опис розкриває становище і ролі жінок у Червоній армії під час Другої світової війни, у час, коли багато жінок перебували на фронті.
Театр імені Заньковецької у 1944 році відкрив у Львові театральну студію для підготовки нових кадрів. Заснована ще в 1918 році в Києві театральна трупа зеньківчан працювала в кількох місцях радянської України, перш ніж оселитися в Запоріжжі. Актриса ХІХ століття Марія Заньковецька дала своє ім’я театру, але ніколи в ньому не працювала. Під час війни театр перебував в евакуації – поки його не перевели до Львова, щойно до міста увійшла Червона армія.
Представлений тут уривок з інтерв’ю може розповісти нам про війну, гендер і владу: подумаймо про те, як оповідачка описує свій воєнний досвід, які деталі вона включає та виключає, що вона не говорить, як вона представляє себе, та документи, які вона показує інтерв’юеру. Що це джерело може розповісти нам про гендерний досвід війни?
Це джерело також розкриває багато видів влади, яка діяла у Львові відразу після війни. Хто має владу в цьому джерелі і яку? Влада у нашої актриси, але й у народного артиста Романицького, і у її начальства. Культура також має значення в цей період, як доводить це джерело. Їй дозволили демобілізуватися, щоб вступити до театральної студії: це підкреслює важливість культури в проекті приєднання території, яка раніше була частиною Польщі, до Радянського Союзу. Це джерело розповідає про театр, а також про насильство, владу та неймовірний досвід людини у намаганні відновити своє життя після війни. Ця молода жінка заново відбудувала своє життя у новому для неї Львові і зробила кар’єру в театрі.

Назва:

Уривок з інтерв’ю 2013 року з актрисою, у Львові: війна, влада, гендер

Джерело:
Інтерв’ю з драматичною актрисою, 90, записане 3 липня 2013 року. Інтерв’юерка: Марія Антонюк // Архів Центру міської історії Центрально-Східної Європи “Міські розповіді”, колекція “Мистецьке місто і міське мистецтво: Театри Львова після 1945 року”, с. 1-5.
Див. більше:
Міський медіаархів
Мова оригіналу:
Російська

І: Расскажите, как Вы заинтересовались театром.

Р: Я с детства интересовалась театром, потому что, когда я в школу ходила, я была в драматическом кружке. Я там участвовала, и всегда у меня было желание стать артисткой. Вот, значит, мы жили в Калуше последнее время, мой отец был военный и его в Калуш послали служить. И там же ж началась война. В 41-м году. В 4 часа утра. Мы думали, что это были маневры – там воинская часть стояла, – а потом, значит, через несколько часов прибежал военный солдат и сказал моему отцу, что война началась, чтобы он шел в штаб. Ну, и, в общем, тут началось. На второй день нашу семью – нас было пятеро детей, – как-нибудь, я самая старшая, правда. И вот нас отправили туда в тыл – аж в Россию. Мы почти месяц ехали на чем только попало: и на товарняке, и кое-как, кое- как до Родины, где моя мама. Моя мама была русская, а отец – украинец. Вот. И мы туда добрались кое-как. Ну и мы там, значит, жили. И оттуда я пошла добровольно на фронт. Ну, как же? Мы же такие были комсомольцы – защищать свою Родину. Вот, у меня тоже есть документ, могу показать. Вот, что я добровольно пошла на фронт. Ну, на фронте уже 1 апреля 42-го года мы уже были в Сталинграде. Там нас несколько добровольцев-девчат. И все девчонки попали в один полк. Вот, и 1 мая 42-го года мы уже приняли присягу военную. Нас обучали связи – я была связисткой. Вот, ремонтировали полевую связь – вот такая там по улице, по дереву, по стенке идет она. Порвалась, значит, – я уже туда иду, ползу, когда боевые уже, эти самые, бои были уже, так приходилось и на коленочках ползти. Вот и думаю: «Господи, хоть бы к немцам не забраться», пока найдешь порванную, эту самую, линию. А у нас была маленькая такая катушка, на этой катушке был провод телефонный. Катушечка маленькая, вот, как есть катушка, на которой нитки, – вот точно такая же катушка, только маленькая, железная. И на ней вот этот вот провод, чтобы исправить, там, добавить. И телефон – телефон был в деревянной такой коробочке. Дерево было такое тоненькое-тоненькое, и я должна была, если я найду вот эту порванную связь, я должна тут же звонить и сказать: «Я нашла, нашла, нашла, сейчас я провод этот соединяю». ..

… Вот я никогда не забуду, когда, эти, Гитлер 2000 самолетов кинул нам на Сталинград. Я как раз стояла на посту, это было где-то днем – где-то в часов 4 дня. Я слышу звук самолетов, смотрю в бинокль, смотрю с юго- запада, передаю: «С юго-запада такой-то Heinkel, с востока – Messerschmitt», и выбегает командир батареи: «Что она там говорит? Что ты говоришь?» – хватает у меня этот самый бинокль, смотрит и, действительно: со всех сторон эти самолеты-бомбардировщики, и он мне похлопал по плечу, говорит: «Молодец! Так стоять!». И вот это я стояла, и думаю, – а у меня ноги трясутся, коленки дрожат и бинокль дрожит, – а сама думаю: «А мне ж нельзя уйти с поста. Меня ж расстреляют сразу. Ну что это такое?». Ну, я не ушла, конечно, с поста, но, в общем, все это под нефть вылилось на Волгу, на воду прям, и вот на воде, в Волге прям горит. Сталинград построен сам вдоль реки Волги. Ну, это, конечно, было страшно. Один страх был, но, видишь, выстояли мы. Выстояли, очень, конечно, много погибло, очень много. Но я никогда, конечно, не забуду, когда пленные, когда кончилась эта бойня в Сталинграде, пленные шли вот эти румыны, они темные ж, а это февраль месяц, морозы страшнейшие, и они накрыты какими-то не то тряпками, не то этими одеялами шли все, понурившись. А впереди шли Паулюс, который командовал, и еще несколько этих самых главных, – ну, самые главные военные начальники, – и вот за ними шли эти солдаты. Нам приказали, чтобы мы там не кричали, не говорили с ними ни в коем случае: «Только смотри, пожалуйста, смотри или уходи». Ну, их вели, конечно, наши красноармейцы под (.5) с оружием в руках. Они такие несчастные были, похнюпившись, головы вниз – вот это была для нас победа большая. И вот 2 февраля 43-го года – наша победа. Вот это праздновали! Меня тоже поздравляли – со Сталинграда мне прислали.

І: А сколько Вам было лет, когда Вы пошли на фронт?

Р: Я с 23-го года. Мне даже не было, подожди, было мне 18?

І: Было.

Р: Было уже 18 лет. Вот так. Ну, а потом, значит, мы, значит, наши войска пошли на Харьков. Харьков держали мы целый февраль месяц – один месяц мы только продержали его. И потом его забрали немцы снова обратно, и аж 23 августа, я о них никогда не забуду. 23 августа 43-го года, – где-то примерно полгода или пять месяцев прошло, – мы только забрали обратно Харьков, и больше, конечно, не отдавали. И больше мы уже обратно, наши войска, не шли. Это и Полтаву мы взяли. В общем, так мы дошли, и Киев, вот эта вся Украина, Первый украинский фронт – наш полк туда входил. И вот Первый украинский фронт – он всю Украину, и Киев уже был наш, уже мы ничего не оставляли почти. Потому что нас уже в Сибири – там военные заводы работали на фронт, все вот. И у нас уже были свои военные эти принадлежности: пулеметы и танки и, Господи, Боже мой. Вот так. И Львов от мне тоже, скоро будем отмечать Львов. Наш полк, – тоже наш – Львов освободил от фашистов. Хоть как-то, говорят, кто-то другие освобождали, не знаю, насколько они освобождали. Я помню, как мы вошли во Львов, и как возле Оперного театра нас встречал народ, плакали даже, плакали, Боже мой, обнимали нас. Так нас встречали, что вот так.

І: А в каком году Вы зашли во Львов?

Р: А?

І: В каком году Вы попали во Львов?

Р: Во Львов? В этом – 27 июля 44-го года. Вот тоже меня всегда поздравляют. Потому что у них есть списки – какие полки освобождали город Львов. Вот.
І: И Вы решились остаться во Львове?

Р: Да. И, значит, я во Львове осталась, а тут уже недалеко день Победы. Но уже День Победы, – 9 мая 45-го года – уже прошло, а меня еще держали, потому что у меня до сих пор (.8) Вот военный билет у меня. И меня, значит, тут написано: «Взят на учет», потому что сержантский состав и, именно, которые. Ой, как их тут? (.7) Связь, связистов. Связисты [00:15] – они всегда были на военном учете. Ну, это такая должность, специальность такая – связист, и вот до сих пор у меня тут написано, что я на учет взята связисткой, а то, что меня сняли где-то в 58-ом году, – по- моему, меня сняли уже с учета, – так не написали. Я до сих пор еще на связи (смех). Вот. Вот так. И это, ну, я еще это – 9 мая прошло, а меня еще не отпускают, потому что, ну, не знаю, их дела, конечно. Вот, и потом я смотрю – объявление. Объявление, но я в военной форме служу дальше. Объявление в театральную студию при театре Марии Заньковецкой. А они уже приехали, уже работают, и они организовали летом студию театральную, но а как же ж? Как же ж я буду? Я так мечтала быть артисткой, хотя я, между прочим, в Сталинграде у меня, что получилось это (.8) перестала слышать. Ой, как это называется, Господи, Боже мой?

Вот видишь, как.

І: Контузия?

Р: А? Десять дней я не слышала.

І: Ага. Вас оглушило просто?

Р: Да-да. Это в Сталинграде было. И я: «Как же так – я не слышу уже столько дней?». Меня, конечно, перевели на кухню работать. Я ж не могу быть связисткой, мне ж надо по телефону говорить, а я ни черта не слышу. Думаю: «Боже, я ж артисткой не буду. Что ж это получится?» И вот эти десять дней. Потом вдруг кастрюля падает, и я говорю: «Что-то услышала, что-то не то». Смотрю – кастрюля упала. Это или мне послышалось, или это – правда? Но, смотрю, – правда. Думаю: «Может быть». И я начала – потихонечку-потихонечку стала слышать. Ну, и, конечно, меня снова забрали связисткой. Вот. Ну, и вот я решила подать заявление в эту театральную студию – и подала. Ну, думаю: «Примут меня, не примут – у меня ж ничего нет, я ж в общежитии солдатском живу». Вот. Ну и думаю: «Ладно, как будет, так будет». Потом вдруг приходит где-то в конце августа, по-моему. Приходит открыточка, что я принята. Ну, принято мое заявление, что сдавать экзамены тогда-то, тогда-то. Ой, Боже мой, я давай быстрее готовиться туда, а там же написано было: «Надо вот это, надо подучить и стих, и…».

І: Басню, наверное.

Р: Да. Ну, в общем, я это все вроде приготовила, и прихожу я в театр – там уже написано, когда начинается. Прихожу я в театр, и на меня так смотрят, а почему смотрят? – Я пришла в военной форме, в кирзовых сапогах, в пилоточке. И думают: «Чего она пришла в такой одежде?», а у меня ж то ничего нет. А Романицкий, народный артист СССР, он сидел как раз за столом, и говорит: «Ну, дитинко, зараз ми тебе одягнемо». И он позвал, там кому-то сказал, ну, какой-то, по-моему, или кто: «Покличте мені костюмершу», и он позвал. Эта костюмерша меня одела и туфельки тоже дала. И я как одела туфли, и думаю: «Ой, а как же? Там же танец надо. Надо ж покрутиться. Это точно – я упаду на каблуках». Но, Слава Богу, спасибо. Спасибо, что меня переодели, вот и я сдала. И потом думаю: «Примут? – Не знаю». Уже собиралась, но я еще служу, в армии служу. Мне пока что некуда ехать. Я хотела куда-нибудь, в какой-нибудь институт поступить такой. Вот. И потом уже в конце августа пришло мне, что: «Вас принято». Ну, я, конечно, пошла, показала это все своему начальству, и они меня освободили. И вот тут, значит, тут написано, что меня в 45-ом году в конце августа меня освободили от военной.

Пов'язані першоджерела:

Документи (3)

Зображення до Фрагмент інтерв’ю 2013 року з актрисою Львівського театру ляльок: війна, ГУЛАГ, космічні перегони
Фрагмент інтерв’ю 2013 року з актрисою Львівського театру ляльок: війна, ГУЛАГ, космічні перегони
Це фрагмент інтерв’ю з актрисою Театру ляльок у Львові, записаного у 2013 році. Актриса розповідає про свій досвід німецької окупації під час Другої світової війни та згадує різні культурні заклади, які вона відвідувала протягом цього часу. Вона працювала у Львівському оперному театрі, яким у 1941-1944 рр. керував відомий актор і режисер Володимир Блавацький, що працював із Курбасовим «Березолем» і до цього часу вже встиг створити собі ім’я в авангардному театрі Польщі. Він виїхав на Захід у 1944 р. Оповідачка згадує Лесю Кривицьку, актрису, яка працювала у міжвоєнній Польщі, окупованому Львові, а у повоєнний час - у театрі Марії Заньковецької. Жінка також згадує навчання балету в танцювальній студії Опери. Її згадка про сексуальність відомого...
Зображення до Фрагмент інтерв’ю 2012 року з театральною режисеркою: зі Львова до Москви і назад
Фрагмент інтерв’ю 2012 року з театральною режисеркою: зі Львова до Москви і назад
Це уривок інтерв’ю з режисеркою театру, однією з небагатьох жінок, які проклали собі шлях у сфері, здомінованій чоловіками. Вона працювала в кількох театрах Львова і стала відомою режисеркою в пізньорадянській та пострадянській Україні. Це джерело розповідає нам про пізній радянський театр і культурне середовище загалом, а також про різні циркуляції та взаємозв'язки між Львовом і Москвою. Оповідачка згадує «Таємну промову» Хрущова (насправді на XX, а не XXII з’їзді партії) і культурні відкриття 1950–1960-х років. Знаково, що вона робила спробу вступити до театрального училища у Києві, але її там не прийняли, тому що вона проходила прослуховування з віршами поетеси-дисидентки Ліни Костенко. Московське училище, натомість, її зарахувало. Свідчення динаміки жорсткішого контролю в республіках і меншого...
Зображення до Фрагмент інтерв’ю 2013 року з художницею по світлу у драматичному театрі Львова: зв’язок між військом та театром, а також між Москвою та Львовом
Фрагмент інтерв’ю 2013 року з художницею по світлу у драматичному театрі Львова: зв’язок між військом та театром, а також між Москвою та Львовом
Це уривок з інтерв’ю львівської художниці по світлу, в якому вона розповідає про свою матір, Тетяну Зоріну - жінку, яка багато років була завлітом, або літературним керівником, Театру Прикарпатського військового округу на вулиці Городоцькій у Львові. Цей театр, який місцеві називали просто ПрикВО, був російськомовним театром під керівництвом Міністерства оборони, який діяв у Львові з 1954 року і до розпаду СРСР. Театр функціонував в різних формах, під впливом різних державних інституцій, змінюючи і змінюючись, поки не став сьогоднішнім Театром Лесі. Кілька інтерв’ю з колекції Міського медіаахіву, посилання на які можна знайти тут нижче, розкривають захоплюючу історію цього театрального закладу. Тетяна Зоріна, як повідомляє джерело, приїхала до Львова з Москви з родиною військових. У...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Мейгіл Фавлер

Переклад коментаря на українську

Іванна Черчович

Кавер-фото

Театр  ім. М.Заньковецької та вулиця Лесі Українки

Коментарі та обговорення