Р: Ну і так ми жили до [19]39-го року, а вже тоді, як почалася війна, знаєте, то так: то німці, то рускі, то німці, то рускі, і отаке от. .. Я пішла, рік повчилася, здала екзамени, на другий рік об’ява: «В театрі Заньковецької відкривається театральна студія», а я вже перед тим була в оперному, пішла в балетну студію, вже два роки я там в балеті була, як був Ярославцев, може, Ви знаєте, він гомосексуаліст був, але він був дуже хороший педагог, він нас бив там тим-во по нозі, як я ногу не так поставили коло станка, знаєте, як то вчителі. Ну, то я там, значить, я вже в «Лебединому озері» то вже там в масовках – то я вже там танцювала, але потім я собі так подумала, яка з мене балерина? Короткі руки, короткі ноги маю, а балерина, вона ніколи не буде примою, як вона має короткі руки, бо то мусить, знаєте, мати руки такі довгі, ноги довгі, така щоб була – тоді буде прима, а так то все в кордебалеті – нащо воно мені? Я пішла в театр Заньковецької. А я дуже любила театр, я ще за німців ходила вистави дивилася, Боже, я дивилася ще такий Блаватський був, засновник театру українського, в оперному театрі то було, така Кривицька була знаменита героїня, Кривицька Леся, а Леся потім залишилася і в театрі Заньковецької працювала, Леся Сергіївна Кривицька, знаєте? Ну і той, я ходила, дуже вистави дивилася. Я дивилася, як нині пам’ятаю оту одну виставу, дуже добре пам’ятаю «Тріумф прокурора Дальського», була така вистава – то була проти совєцької власті була вистава, то за німців було. ..Я нічого не любила, ніякі гулянки, другі дівчати десь любили ходити танцювати, якісь танці, чи що, я ні – я тільки театр зранку до вечора, зранку цілий день вчуся, а вечором вистави дивлюся. У нас які вистави йшли чудові в театрі Заньковецької, Боже, «Маруся Богуславка», «Назар Стодоля», а які актори були Данченко, Сережи батько, Володя Данченко був актором, він грав Назара, красивий, як то масова сцена та вот, вечорниці, знаєте, як я вже в студії була, то нас вже на другому курсі, на першому – ні, не дозволяли йти на сцену, а на другому курсі в масовку нас вже брали, то в «Лісовій пісні» в хитонах я вже танцювала, там як русалки, знаєте, водяні русалки, польові русалки. А в «Назар Стодоля» там тоже українські танці, я тоже все заводила, бо я була найменша, то я перша все заводила танці ті українські, ну а мені то було все приємно та так, і так я в театрі Заньковецької всі вистави. «Платон Кречет», вже на другому курсі – то навіть мені дали роль Майки в тому «Платоні Кречеті», знаєте, така дівчинка з спідничкою, гола дупця, там я скакала (сміється).
І: В якому році Ви прийшли в студію Заньковецької?
Р: В якому році? В [19]45, війна ще навіть не закінчилася, бо вже 9 травня, день перемоги, то я вже була в театрі в студії, то десь на початку [19]45 року вони створили ту студію, перша студія була післявоєнна.
…
І: А працювати Вас лишили в театрі Заньковецької?
Р: Так, Бориса Міруса лишили і мене, але Борис взяв і поїхав в Київ, хотів поступити в інститут, і його фактично в Києві зацапали, а я втікала, бо мені, між іншим, мій чоловік, хлопець той мій, що я потім заміж за нього вийшла, то він мені, все я собі зараз пригадую, що він мені все казав: «Слава, ти йди з театру, йди з театру». Як я закінчила, я думаю: «Ну чого він мене з театру видирає?» Я тільки починаю працювати, а він мені: «Йди з театру». Видно, його вже викликала в КГБ і він боявся, щоб мене тоже не посадили.
…то ми брали шлюб, а осінню, вже в листопаді вже його забрали.
І: Який це рік був?
Р: То був [19]49, по-моєму, то був [19]48 чи [19]49, я не пам’ятаю, але десь ті роки, бо я закінчила в [19]48, ще рік попрацювала, десь був [19]49 рік, от. І так що я лишилася, тоді втекла з театру, бо думаю, ще мене заберуть, а я маю стареньких двох родичів, і брат ще малий, ..
І: А чому його забрали?
Р: Як, кого забрали?
І: Чому?
Р: Хлопця чому забрали?
І: Так.
Р: То треба йти в КГБ і запитатися, за що забрали. Ні за що. Я думаю, що то, знаєте, було що: був в [19]20, [19]22-му році було так на Україні, що всіх бандуристів, кобзарів сліпих навіть зібрали, вроді, на концерт і всіх постріляли. От видно вони, а мій чоловік, правда Борис не був бандурист, а був Стецько той бандурист, Васильківський був бандурист, то в них була капела бандуристів, знаєте, був такий, ну як його прізвище, керівник, то було на Короленка, знаєте, така вулиця на Короленка, там будинок творчості є, там був будинок, тепер я не знаю, що там є. То там був, в тому будинку творчості, там, де почався ляльковий театр.
І: Там зараз російський якийсь культурний центр.
Р: От і мене здається, що їх і за то зацапали, бо вони, знаєте, їздили на концерти, були з бандурами, в шароварах, в вишитій сорочці, по селах їздили на концерти, ну і видно щось їх там не подобалося.
І: Тобто це велику групу людей тоді забрали?
Р: Ну та во забрали, такий був Гасюк Олег, дуже хороший актор, він старший був від нас трошки, але він вже працював в театрі, потім він женився, жінку вивезли з дитинкою маленькою в поїзді в тому, знаєте, вони в телятниках возили тих людей, то були страхіття, я Вам передати не можу, знаєте, то без сліз не годен розказати, що то було, яке то було страшне життя. Не дай Бог, щоб ніхто ніколи такого не знав, що я вже бачила і що я зазнала. І так та дитинка померла в поїзді, того Гасюка…
Тоже його забрали на десять років, вони всі в Києві сиділи, бо я цілий рік їздила, бо він не признавався. Каже: «Не маю до чого признаватися». «Вот признайся подпиши, подпиши», він мені потім розказував, а каже: «Що я буду підписувати, як я того не робив?». Понаписували, що хотіли, і щоб їм підписати. І коли старші люди там сиділи в КГБ, сиділи в подвалі, цілий рік він там сидів, я цілий рік возила передачі. Кожен місяць. Сніги, холодно. Я чому і ноги маю хворі. А я в парусинових туфельках, я тоді не мала ні чобіт, бо то така біда була після війни, знаєте. Не було в що ні взутися, ні вбратися, Господи Боже. І потім, він мені вже, як він вийшов, як я вже поїхала туди, то він мені розказав. Каже: «Слава, він мені все каже: «подпиши і подпиши». І я нарешті. Мені там, – каже, – хлопці, які сиділи ще старші з Києва, там навіть євреї були, і рускі були сиділи, там якісь молоді професори молоді. То мені кажуть: «Дитино» .. І вони мені кажуть: «Підпиши, бо як не підпишеш – то вони тебе згноять, або вб’ють тебе, або згноять там в підвалі, вже рік сидиш, що хочеш ще сидіти – не витримаєш». Ну і він підписався, що він в колгоспі якусь агітацію проводив проти колгоспу. Яку він колгосп? Де він той колгосп видів в Клевані, Клевань в колгоспі. Він сам з Ровинської області, з Ровещини. Мама в нього з вищою освітою, з гімназією австрійською, не австрійською, а з царською, бо там вони були під царем, вот Волинь була під царем, її брат тоже учитель був, тоже під царем був, то тоже закінчив ту гімназію, потім в Казахстані зустрілися там всі: і він, і той його племінник, мій чоловік, його посадили бідного вчителя за що – я не знаю. Тоді так саджали: чи треба, чи не треба, раз – в каталажку і десять років без суда и следствия. Москва присудила все, троица російська і все,Московська троица, то таке було. Такий був час.
І: Потім з Києва їх перевели?
Р: А з Києва потім їх, і потім Москва присудила десять років і відправляли в лагеря, то Міруса заслати туда десь на Колиму, десь він там був аж в Воркуті, на шахти, бо він крепкий, був такий Борис. А того послали в Казахстан, то він там з тим дядьком зустрівся, дядько там сидів і він там сидів, а потім я ще сама поїхала туди.
І: Ви поїхали туди?
Р: Так, я поїхала, бо він мені написав. Каже: «Що мені робити?». Бо він, як Сталін помер, тоді стало трошки легше, вони їх всіх вже вважали, що вони не є ніякі преступники, а він там вже працював, вже він там був вольно наемный, вже мав, там кімнатку йому дали десь, фактично він вже в лагері не був. І він працював начальником Асфальтно-бетонного заводу, він там будував дороги, Байконур будував, що де потім ті ракети літали, то близько там, де ми жили – то Байконур то зовсім не далеко був, ну там, може, 100 кілометрів, може, скільки вони там їздили, возили цемент, асфальт, дорогу робили все. Але, каже, там нас не пускали перегороджували, забирали товар і нас відправляли. От і таке. Так от. …
Р: … А я там втягнулася вже в роботу, я там працювала в школі, хор створила їм, 120 чоловік, а ще я придумала: хор співає, а дівчатка танцюють такі, перший-другий-третій клас, костюмчики їм гуцульського тойво. Строї ми всі пошили, там мами шили, ми всі разом шили.
І: Гуцульські строї?
Р: Так .. І я їх навчила співати «Верховино, світку ти наш! Як у тебе тут мило». То хор співав, а потім: «Ой нема то краю, краю, як та Верховина. То би собі погуляти хоч одну хвилину» і вискакували на ту мелодію вискакували мої дівчатка всі, і хлопчики, в шароварчиках хлопчики, і танцюють, представляєте, танці. Та то була така овація, що весь зал криком кричав, бо там дуже багато було українців, там, в основному, ті, що сиділи, переженилися і там лишалися, бо їхати їм не дозволяли навіть не дозволяли вертатися додому на Україну. То вони там попристроювалися на роботу, переженилися українці з литовцями. …. То вона мені дала телеграму: «Славцю, приїжджай, бо бабуся при смерті». Я була в шоці, я як сиділа, як встала, так я сіла в самольт і полетіла, нічого з собою не взяла, во так, тільки труси та й. … А я вже приїхала, і сказала: «Все, я вже нікуди не їду, куди лишити хвору бабусю, хворого батька старого і брата нежонатого». Я вже не могла нікуди їхати, я написала йому листа, кажу: «Піди до директорів, позабирай мої трудові, позабирай мої всі документи, я більше не вернуся, я не можу, я не можу їх лишити, нема на кого». І так не поїхала, от вже Таню зустріла, Таня мені влаштувала в театр ляльок, бо вже в театрі Горького не було. (…) Але така судьба, нікуди від судьби не дінешся, так мало бути так сталося.
Це фрагмент інтерв’ю з актрисою Театру ляльок у Львові, записаного у 2013 році. Актриса розповідає про свій досвід німецької окупації під час Другої світової війни та згадує різні культурні заклади, які вона відвідувала протягом цього часу. Вона працювала у Львівському оперному театрі, яким у 1941-1944 рр. керував відомий актор і режисер Володимир Блавацький, що працював із Курбасовим «Березолем» і до цього часу вже встиг створити собі ім’я в авангардному театрі Польщі. Він виїхав на Захід у 1944 р. Оповідачка згадує Лесю Кривицьку, актрису, яка працювала у міжвоєнній Польщі, окупованому Львові, а у повоєнний час – у театрі Марії Заньковецької. Жінка також згадує навчання балету в танцювальній студії Опери. Її згадка про сексуальність відомого танцюриста Олександра Ярославцева (1906-1968), який керував балетною студією в час німецької окупації, може змусити нас зупинитися на цьому фрагменті детальніше. Давайте подумаємо, що її мова може розповісти нам про сексуальні норми в мистецькому серодовищі та ширше – у галицькому суспільстві, в якому оповідачка виросла?
Її подальша оповідь переходить до теми вступу до студії Театру імені Заньковецької, який приїхав до Львова з евакуації у 1944 р, тобто ще до закінчення війни. Зрозуміло, що культура була частиною масштабного проекту переходу цього регіону під радянську владу. Однак ті, хто був частиною цього культурного проекту, не оминули його жорстокості. Її оповідь знову зміщується на історію післявоєнних переслідувань всіх, хто міг бути запідозрений в українському націоналізмі, включно з її чоловіком. Потім вона переходить до опису свого життя в Казахстані, де вона супроводжувала свого чоловіка під час його ув’язнення в ГУЛАГу та опісля. Її чоловік брав участь у будівництві, відкритого в 1955 р., космодрому Байконур, звідки стартували всі радянські космічні польоти. Тим часом вона працювала в українській культурі, оскільки в регіоні було багато українців, мабуть, багато з історіями, схожими до її власної. Це джерело може викликати запитання про життєві оповіді: що оповідачка включає в свою історію, чого вона не може туди включити? Це джерело ставить під сумнів звичну хронологію Другої світової війни, оскільки розказана оповідачкою “її” воєнна історія включає в себе багато того, що відбулося після офіційного завершення Другої світової війни – про післявоєнне придушення українського націоналістичного підпілля та насильство радянізації. Це інтерв’ю спонукає нас до роздумів про жанри та категорії – це джерело одночасно є джерелом про український націоналізм, культурне життя під окупацією, а також про космічні перегони. Нам варто звернути увагу на способи функціонування мистецтва в розповіді оповідачки: мистецтво – це розвага, пристрасть, робота та спосіб збереження культури на еміграції.