“Пролетарська подорож” радянською Україною Фреда Біла, спогади 1937 року

[с. 293-297]

3

У Радянській Росії не існує безробіття – знайома фраза американських та інших зарубіжних комуністів. А які факти? На Харківському тракторному заводі не було і дня, щоб я не побачив людей, що чергами вистроювалися біля воріт у пошуках роботи. Коли людину брали на роботу, вона мала пройти довжелезний допит. Претендент повинен був доповісти, де працював раніше і чому залишив роботу. Його батьки – робітники чи селяни? Чи походили вони з «куркулів»? Чи пішов заявник з колгоспу з власної волі? Багато голодних зайдисвітів шукали роботу на заводі. Більшості з них відмовляли, особливо тим, хто прийшов з колгоспів. Я пам’ятаю одного старого чоловіка, в обідраному й холодному одязі, що благав про роботу. Від голоду він був готовий на все. Він приставав до молодого чиновника, що приймав на роботу. «Йди геть, старий, – казав молодий чиновник-комуніст, – іди помирай у полі!»

Старий замовк і пошкандибав по вкритій кригою дорозі, а очі юнака презирливо дивилися йому вслід. «Настав час позбутися цих старих», – сказав він.

Тракторний завод, одна з гордостей «батьківщини трудящих», оточений високим цегляним муром. Кожен вхід охороняє солдат із зарядженою гвинтівкою та багнетом. Окрім того, вартові чатують на входах на територію заводу. Щоб потрапити всередину, необхідно показати перепустку. Кожен, хто входить на територію заводу повинен мати перепустку з фотографією, завірену печаткою і підписом начальника заводської охорони. Виняток становлять лише екскурсанти, які проходять під керівництвом гідів. Робітникові важко потрапити на роботу, якщо він випадково забув перепустку вдома, або, що ще гірше, загубив. В останньому випадку йому доводиться наново влаштовуватися на цю посаду. Я бачив, як чоловіки, давні працівники заводу, благали охоронця дати їм можливість потрапити всередину, панічно боячись пропустити видачу денного харчового пайку. Кожні кілька місяців адміністрація змінює тип перепустки, і усі робітники та службовці мають отримати нове посвідчення. Ця незвична паспортна система була розроблена для того, щоб обмежити відтік робітників, зокрема їхнє перебування в певних зонах. Загалом, система своєї мети досягла: чоловіки залишалися на робочих місцях, незважаючи на умови праці. Таким чином, робітник у Харкові, який мав паспорт, дійсний лише для цієї зони, не міг отримати роботу деінде, наприклад, у Ростові чи Сталінграді.

При заводі була школа, з якої десятками випускали «інженерів». Цих інженерів, нібито відібраних за незвичайні здібності або політичну лояльність, нашвидкуруч готували на курсах і випускали на завод як висококваліфікованих спеціалістів. Вони одразу ж намагалися переправляти роботу іноземних фахівців, лиш далі усе заплутуючи і руйнуючи діяльність справді здібних техніків.

Через повну некомпетентність цих новачків, яких поставили на керівні посади, руйнувалося складне і дороге устаткування. Виробництво раз по раз гальмувалося. Деталі, виготовлені з низькоякісного металу, швидко зношувалися. Імпровізовані ремені швидко рвалися на шматки. Вимірювання були неточними. Середньостатистичний трактор, який зібрали на заводі, мав дуже короткий термін служби. Інколи виробництво сповільнювалося практично до нуля. Така ж система панувала і на інших великих заводах по всій країні. Але на папері результати чомусь виглядали вражаючими. Здавалося, що індустріалізація Радянського Союзу йде семимильними кроками і допомагає замаскувати жахливий голод і поневолення мас.

4

Хоч куди я їхав в Україні, я бачив на вулицях тисячі бездомних людей з великими водянистими пухирями на ногах і щиколотках, що нав’язалися внаслідок хвороб, пов’язаних з недоїданням. Я бачив, як вони сідали на землю і проколювали ці пухирі, щоб вийшла вода, а потім вставали і поверталися до жебракування.

Звичайно, вони крали все, що потрапляло під руку, і заводи, працівники яких насаджували овочі, щоби підтримувати свій мізерний раціон, були змушені поставити охорону з наказом стріляти у цих нещасних збирачів. Іноді вночі вони підстерігали, грабували і вбивали якогось заможнішого співвітчизника, але зазвичай від подібних речей їх стримувала думка про якусь жахливу відплату ГПУ (рос. Госуда́рственное полити́ческое управле́ние). Таке я побачив у Харкові. А також в Одесі, Києві та інших містах. Це спостерігалося по всій південній частині Радянського Союзу. Усіх цих людей називали «куркулями», а гаслом уряду було: «Ліквідація куркулів». Їм не дозволялося мати паспорти. Їм не дозволялося їздити потягами. Їм не дозволяли працювати на заводах, оскільки керівництво заводів не могло їх прогодувати, хоча офіційною причиною було те, що «вони можуть зіпсувати обладнання». Радянський уряд також віддав наказ, що забороняв підгодовувати цих селян-втікачів. Під впливом фанатичної пропаганди в поєднанні з безпрецедентним терором робітники міст, які самі жили на найнижчих пайках і в майже нестерпних умовах, часто доносили ГПУ на цих селян. Але вони продовжували мільйонами втікати з колективів. Вони грабували товарні потяги. Грабували кооперативні магазини в пошуках їжі. Центральний комітет Комуністичної партії видавав накази і постанови, погрожуючи цим «антисоціальним» елементам «найвищою мірою соціального захисту» – смертною карою.

Щодня голодні селяни та робітники штурмували іноземну групу на Харківському тракторному заводі. З жалібними проханнями про їжу вони ходили від хати до хати і від дверей до дверей, коли тільки могли пройти повз охорону. Це була єдина надія отримати хліб. Його просто не було. Сталінське оточення було сповнене рішучості дати голодуючим «урок комуністичної диктатури». Ці натовпи мандрівних селян поповнювалися звільненими з заводів робітниками, які не встигали за сталінськими темпами або ж нарікали, протестували чи потрапляли в немилість до своїх наглядачів. Звільнення з роботи в Радянській Росії для робітника означає голодну смерть, якщо лиш він не навчиться жебракувати або якщо йому не пощастило мати родича у капіталістичних країнах. Коли робітника звільняють, він втрачає робочу картку. А коли він втрачає робочу картку, він втрачає хлібну картку і право жити в державних будинках чи казармах. Звільнений працівник не може розраховувати на допомогу друзів, яким ледве вистачає їжі на власне існування. Крім того, ГПУ «не рекомендує» надавати будь-яку допомогу таким жертвам. А коли ГПУ «не рекомендує», це означає загрозу життю чи свободі. Тож Тракторний завод і нашу іноземну групу взяли в облогу натовпи жебраків, які шукали кілька крихт хліба, картопляного лушпиння чи риб’ячих кісток. Не минало й дня, щоб групи цих збіднілих селян і робітників, молодих і старих, чоловіків і жінок, не стукали в наші двері. Вони рилися в сміттєвих ящиках і билися за залишки їжі як зграї диких собак.

Сталінське оточення ненавиділо цих непроханих гостей, особливо селян. Голодний народ стояв на заваді бюрократам, які прагнули показати себе з найкращого боку перед приїжджими делегаціями та туристами. Справді, яка користь від пропаганди в Америці, яка стверджувала, що радянський робітник заможний і завжди зайнятий, якщо ці голодні, бездомні, безробітні «жебраки» викривали всю правду? Радянська влада разом із членами комуністичної партії заводу, які прагнули прихильності верхівки, хапала голодуючих на вулицях, збирала їх у великі групи і передавала до ГПУ. Я бачив це багато разів. Це відбувалося щотижня. Іноді рейд імпровізували за кілька годин до приїзду іноземної делегації. Зізнаюся, я навіть певною мірою брав участь у цих нелюдських облавах.