Станіслав Лясковніцький про дуелі у Львові на початку XX століття

Молодеча енергійність і бурхливий темперамент знаходили вияв і у спорті. Популярною була легка атлетика, а особливо великий успіх мало серед студентства фехтування. Вчили головно володіти шаблею та флоретом, шпага була зброєю невідомою. Існувала французька школа –вчив пан Марі. З його школи вийшло багато блискучих фехтувальників. Італійської школи вчили в “Соколі”. Німецька школа важкої шаблі, т. зв. сімки чи дев’ятки, була власне поєдинковою школою. Її вчили найчастіше в товариствах, які наслідували німецькі буршеншафти (корпорації), члени яких билися головно на рапірах. Це були звичайні шаблі, досить довгі й важкі. Вся вага припадала власне на важку гарду. Ці шаблі використовували для т. зв. мензур. Це були товариські зустрічі, в яких команди двох дружніх товариств ставали до бою на гострих рапірах; ці бої організовували за зразком німецьких та австрійських товариств, членами яких була виключно студентська молодь.

Ці зустрічі відрізнялися від поєдинків на шаблях тим, що обоє фехтувальників були захищені так, що відкритими залишалися тільки голова, одне плече і плечовий пояс. Шия і пахви були забинтовані, на руки одягали шкіряні рукавиці довжиною до ліктя. Обоє фехтувальників стояли обличчям до супротивника, широко розставивши ноги, і їм не можна було рухатися ні вперед, ні назад – щонайбільше могли відхиляти голову вбік або назад. Через це мензури не були небезпечними і під час бою не доходило до серйозніших поранень. Зазвичай обходилося ранами на обличчі чи голові. Ці “почесні” шрами залишалися на все життя. Ще й досі в Німеччині можна побачити багатьох літніх людей на поважних посадах, які мають тоненькі, рівні шрами. Востаннє я зустрічав таких панів на з’їзді Товариства німецьких урологів у 1959 р. в Берліні. […]

Фехтуванням я почав займатися, будучи учнем шостого класу гімназії. Вчився у фахтмістра пана Сєляви. Однак не мав багато часу на заняття з фехтування, бо в той час інтенсивно займався футболом і легкою атлетикою.

Будучи студентом I року медицини, я перевчився з італійської школи на німецьку. Причиною цього стала наступна подія: 5 грудня 1910 р. на молодіжному вечорі в Міському казино я мав суперечку з колегою Каєтаном Стронським[1], студентом II року права. Мені було 18 років, Кайцеві 19. Йшлося про один тур вальсу з певною дуже милою панянкою. Ображений Кайцьо зажадав моєї адреси, після чого наступного дня прислав своїх секундантів, Ґродзіцького та Кучинського[2] (пізніше професора Політехніки). Секунданти вимагали, щоб я в товаристві своїх заступників, одягнений у т. зв. анґлез (довгий сюртук з шовковими вилогами, в якому складали перший державний іспит), пішов до дому Стронського і там продекламував формулу перепросин. Оскільки в той час я не мав анґлезу, який купували лише на II році, щоб у ньому складати іспити, а анґлез був досить дорогий, коштував бл. 50 корон, я вирішив поєдинкуватися, тому що це виходило дешевше. Заступники Стронського поставили досить жорсткі умови сутички: бинти – тільки пульс і шия, без рукавиць. Хотіли мене налякати. Мої заступники, інж. Врубель і Леопольд Шерауц[3], студент Політехніки, погодилися на ці умови, і поєдинок відбувся за тиждень у залі Львівського фехтувального клубу. Оскільки умови сутички передбачали важкі шаблі, протягом часу, який був у розпорядженні перед поєдинком, я постійно ходив до Леополії (студентська корпорація), де Врубель, Вельонський і Бачинський учили мене німецької поєдинкової школи. Під час поєдинку виявилося, що ми обоє були непоганими фехтувальниками. Я хотів виконати вольт[4], але заледве ворухнув лівою стопою, Еміль Бачевський крикнув з кола глядачів: “Увага, Кайтек, вольт!”. Я передумав виконувати його, тому що минув момент, коли можна було заскочити супротивника, що мені безпомилково вдавалося на тренуваннях.

Поєдинок тривав 20 хвилин і складався з семи сутичок. Я був легко поранений у руку, Кайцьо отримав потужний удар плазом через усе плече, в сьомій сутичці він отримав рану руки, яка спричинила розрив сухожилля мізинця і неспроможність тримати шаблю в руці. Оскільки двобій мав тривати, доки учасники були здатні тримати зброю, на тому поєдинок було закінчено; потім ми подали один одному руки і пішли випити до Шкоцької кав’ярні[5]. До сьогодні згадую ті милі високопарні, похмурі і – що тут багато говорити – дурні часи нашої молодості. Наступного дня я попросив у батьків 40 корон, щоб викупити з застави годинник, ланцюжок і портсигар – саме стільки коштував поєдинок (оренда зали – 20 корон, лікар – 20 корон). […]

В той час у місті траплялося багато конфліктів, що закінчувалися поєдинками, переважно вони відбувалися на шаблях, часом на пістолетах. Зобов’язував кодекс Бозевича[6]. Відмова в сатисфакції неодмінно закінчувалася тим, що секунданти укладали т. зв. односторонній протокол, що дезавуювало одного з супротивників. Таке рішення міг спростувати лише суд честі. У кав’ярнях часто можна було побачити чотирьох молодих людей, які за кавою укладали протоколи або ж визначали умови сутички. […]

Львівський фехтувальний клуб мав велику тренувальну залу спочатку на вулиці Зеленій, потім на Панській[7]. Це було приміщення, розташоване на третьому поверсі у флігелі, яке складалося з двох кімнат і великої зали. В одній з кімнат розміщувалося бюро Клубу і відбувалися засідання правління, в іншому був арсенал (шаблі, маски, рукавиці), третя зала слугувала для фехтувальних тренувань та проведення поєдинків. Підлогу посипали відповідним порошком, крейдою малювали довгу лінію, на обох її кінцях дві короткі поперечні лінії – і терен був готовий до фехтувальних боїв.

Друга фехтувальна зала розташовувалася в напівпідвалі будинку Академічної читальні на розі вулиці Лозинського[8] і Сенаторської[9]. Там теж відбувалися поєдинки. Обидва клуби мали певний запас гострих поєдинкових шабель, які після кожного поєдинку гострили наново, тому що вони завжди були більше чи менше пощерблені.

В дирекції поліції чудово знали, що фехтувальні зали використовують не лише для вправ у фехтуванні, але і для поєдинків на шаблях. На це дивилися крізь пальці. Лише раз дружина одного пана, який зізнався їй, що сьогодні матиме поєдинок (можливо, навмисне), донесла про це поліції. Агенти прийшли вже після доконаного факту. Зала була порожня, був тільки доктор Фоєрштайн[10], маленький, літній, сивуватий пан.

– Що це за закривавлена вата і бинти?

Доктор Фоєрштайн спокійно відповідає:

– Мене викликали сюди до однієї дівчини, в якої була кровотеча. (У фехтувальній залі!?)

Поліцію задовольнило це неправдоподібне пояснення. […]

Перед I світовою війною на Погулянці час від часу відбувалися також поєдинки на пістолетах. Найчастіше вони закінчувалися безкровно. Відповідно до кодексу Бозевича, гладкоствольні пістолети не мали нарізів і мушок. Умови: триразова зміна куль, відстань найчастіше 25 кроків.

Одним з більш серйозних поєдинків на пістолетах був у 1926 р. поєдинок двох студентів Політехніки. В їдальні спалахнула між ними суперечка, під час якої один з них, величезний хлописько, вдарив значно нижчого від себе колегу в обличчя так сильно, що той упав зі стільця на підлогу. Потерпілий встав і спокійно сказав:

– Чекай, я тобі ті руки повідламую.

Оскільки обоє були офіцерами резерву полку Язловецьких уланів[11], звернулися до полку і там ухвалили жорсткі умови поєдинку на пістолетах аж до нездатності до бою – всупереч приписам кодексу честі Бозевича. Пістолети нарізні з мушкою. Ведучим поєдинку був командувач полку граф Пшездецький[12]. О 5 год. ранку марш на Погулянку. Велетень посвистує, нарікає на імлу, що буде погано видно мушку – його супротивник серйозний, зосереджений, віддає своєму секундантові якісь папери. Стають на майданчику, міряють кроками відстань, ведучий бою промовляє, востаннє закликаючи порозумітися, як каже звичай:

– Ваше мовчання вважатиму відмовою, моя команда буде звучати: готуйсь, цілься, вогонь.

Стріляють обоє одночасно; той велет хитається, підбігає лікар, констатує величезну гематому і синець на правому плечі, і бачачи, що відбувається, негайно засвідчує, що його пацієнт не здатний до бою. На те поцілений відповідає:

– Пане лікарю, щодо нездатності до бою я сам вирішую.

Заряджають пістолети і настає друга сутичка, при якій ображений вцілює супротивникові майже в те саме місце, тільки трохи вище. Куля ламає ключицю і виходить через горішню частину лопатки. Після поєдинку ведучий бою говорить:

– Досконало стріляєте, пане поручнику.

– О, я вже втратив форму, слід було прикінчити його першим пострілом.

Все закінчилося відносно щасливо, пораненого перевезли до Хірургічної клініки. Справу затушувало військо.

Гірше було, коли в поєдинку на пістолетах Тіґер[13] поранив у живіт Венґжиновського, молодшого брата Леслава Венґжиновського[14], племінника професора Ґлузінського[15]. Довелося видалити всю поперечну ободову кишку, розірвану пістолетною кулею. Чергували асистенти обидвох клінік позмінно. Поранений через два тижні одужав. За спричинення смерті в поєдинку загрожувало покарання трьома місяцями фортеці. Покаранню підлягали ведучий поєдинку, секунданти та лікарі. У зв’язку з тим, що хворий виздоровів і не було подано жодної скарги, справу вдалося затушувати.

В оригіналі польською мовою

Żywiołowość i bujny temperament młodych wyżywały się też w sporcie. Popularna była lekkoatletyka, a zwłaszcza dużym powodzeniem cieszyła się wśród studenterii szermierka. Uczono się głównie władania szablą i floretem, szpada była bronią nieznaną. Istniała szkoła francuska – uczył pan Marie. Z jego szkoły wyszło wielu doskonałych szermierzy. Szkoły włoskiej uczono w Sokole. Szkoła niemiecka na ciężkie szable, tzw. siódemki lub dziewiątki, była właściwie szkołą pojedynkową. Uczono się jej najczęściej w stowarzyszeniach naśladujących niemieckie burschenschafty (korporacje), których członkowie bili się głównie na rapiery. Były to proste szable, dość długie i ciężkie. Cała waga spoczywała właściwie na ciężkiej gardzie. Te szable używano do tzw. menzur. Menzury były to przyjacielskie spotkania, w których drużyny dwu zaprzyjaźnionych towarzystw stawały do walki na ostre repiery; walki te wzorowano na zwyczajach stowarzyszeń niemieckich i austriackich, których czlonkami była wyłącznie młodzież akademicka.

Spotkania te różniły się od pojedynków szablowych tym, że obaj szermierze byli tak okryci, iż właściwie odsłonięta była tylko głowa, jedno ramię i bark. Szyja i pacha były zabandażowane, na ręce wciągano długie do łokcia rękawice skórzane. Obaj szermierze stali na szeroko rozstawionych nogach, zwróceni przodem do przeciwnika, i nie wolno im się było poruszać ani naprzód, ani w tył – co najwyżej mogli odchylać głowę w bok lub do tyłu. Wskutek tego te menzury nie były groźne i podczas walki nie dochodziło do poważniejszych zranień. Zwykle kończyły się na ranach twarzy lub głowy. Te „zaszczytne” blizny zostawały na całe życie. Jeszcze dzisiaj widać w Niemczech wielu starszych ludzi na poważnych stanowiskach, noszących cieniutkie, równe blizny.Ostatnio spotkałem takich panów na zjeździe Towarzystwa Urologów Niemieckich w r. 1959 w Berlinie. […]

Szermierkę zacząłem uprawiać będąc uczniem szóstej klasy gimnazjalnej. Uczyłem się u fachtmistrza pana Sielawy. Nie miałem jednak wiele czasu na lekcje szermierki, gdyż wówczas uprawiałem intensywnie piłkę nożną i lekkoatletykę.

Będąc studentem I roku medycyny przerzuciłem się ze szkoły włoskiej na niemiecką. Było to spowodowane następującym zajściem: 5 grudnia 1910 r. na wieczorku młodzieżowym w Kasynie Miejskim miałem sprzeczkę z kolegą Kajetanem Strońskim, studentem II roku prawa. Ja miałem lat 18, Kajcio 19. Poszło o jedną turę walca z pewną bardzo milą panienką. Obrażony Kajcio zażądał mego adresu, po czym na drugi dzień przysłał swoich sekundantów, Grodzickiego oraz Kuczyńskiego (późniejszego profesora Politechniki). Sekundanci zażądali, abym w towarzystwie swoich zastępców, ubrany w tzw. anglez (długi surdut z jedwabnymi klapami, w którym zdawało się pierwsze rygorozum), udał się do domu Strońskiego i tam wydeklamował formułkę przeproszenia. Ponieważ nie posiadałem wówczas anglezu, który kupowało się dopiero na II roku, by w nim zdawać egzaminy, a anglez był dość drogi, kosztował ok. 50 koron, zdecydowałem się raczej pojedynkować, gdyż wypadało to taniej. Zastępcy Strońskiego postawili dość ostre warunki starcia: bandaże – tylko puls i szyja, bez rękawic. Chcieli mnie nastraszyć. Moi zastępcy, inż. Wróbel oraz Leopold Szerauc, student Politechniki, zgodzili się na te warunki i pojedynek odbył się w tydzień później w sali Lwowskiego Klubu Szermierczego. Ponieważ warunki starcia przewidywali ciężkie szable, przez czas, jaki mi został do dyspozycji przed pojedynkiem, chodziłem stale do Leopolii (korporacja akademicka), gdzie Wróbel, Weloński i Baczyński uczyli mnie niemieckiej szkoły pojedynkowej. Przy pojedynku okazało się, że obaj byliśmy niezłymi szermierzami. Chciałem wykonać woltę, ale zaledwie poruszyłem lewą stopę, Emil Baczewski krzyknął z grona widzów: „Uwaga Kajtek, wolta!” Zrezygnowałem z wykonania wolty, gdyż minął moment zaskoczenia przeciwnika, co mi się bezbłędnie udawało na treningach.

Pojedynek trwał 20 minut i składał się z 7 starć. Zostałem lekko ranny w rękę, Kajcio otrzymał potężne uderzenie płazem przez całe ramię, w 7 starciu odniósł ranę ręki, która spowodowała przecięcie ściegna palca piątego i niemożność utrzymania szabli w ręce. Ponieważ walka miała trwać aż do niezdolności władania bronią, na tym pojedynek zakończono; potem podaliśmy sobie ręce I poszliśmy popić do kawiarni Szkockiej. Do dziś dnia wspominam mile te górne, chmurne i – co tu dużo mówić – durne czasy naszej młodości. Na drugi dzień poprosiłem rodziców o 40 koron, aby wykupić z zastawu zegarek, łańcuszek i papierośnicę – tyle bowiem wynosiły koszty pojedynku (wynajęcie sali – 20 koron, lekarz – 20 koron). […]

W owym czasie dochodziło w mieście do wielu konfliktów kończących się pojedynkami, przeważnie odbywały się one na szable, czasem na pistolety. Obowiązywał kodeks Boziewicza. Odmowa dania satysfakcji kończyła się nieodmiennie spisaniem przez sekundantów tzw. protokołu jednostronnego, co dezawuowało jednego z przeciwników. Takie orzeczenie mógł obalić tylko sąd honorowy. Często widywało się w kawiarniach czterech młodych ludzi przy kawie spisujących protokoły lub też ustalających warunki starcia. […]

Lwowski Klub Szermierzy posiadał dużą salę treningową najpierw przy ulicy Zielonej, potem przy ulicy Pańskiej. Był to lokal położony na II piętrze w oficynie, składający się z dwóch pokoi i dużej sali. W jednym z pokojów było biuro Klubu i odbywały się posiedzenia wydziału, w drugim zbrojownia (szable, maski, rękawice), trzecia sala służyła do treningów szermierczych oraz do odbywania pojedynków. Podłogę posypywano odpowiednim proszkiem, kredą rysowano długą linię, dwie krótkie linie poprzeczne na obu końcach linii długiej – i teren gotowy był do walk szermierczych.

Druga sala szermiercza mieściła się w suterenie domu Czytelni Akademickiej na rogu ulicy Łozinśkiego i Senatorskiej. Tam również odbywały się pojedynki. Oba kluby posiadały pewien zapas ostrych szabel pojedynkowych, które po każdym pojedynku na nowo ostrzono, gdyż zawsze były mniej lub więcej poszczerbione.

W dyrekcji policji doskonale wiedziano, że sale szermiercze służą nie tylko do uprawiania szermierki, lecz również do pojedynków szablowych. Patrzono na to przez palce. Raz tylko żona pewnego pana, który zwierzył się jej, że dzisiaj bęzie się pojedynkować (być może celowo), doniosła to do policji. Agenci przyszli już po fakcie dokonanym. Sala była pusta, był tylko dr Feuerstein, mały, starszy, siwawy pan.

– Co to za zakrwawiona wata i bandaże?

Dr Feuerstein odpowiada spokojnie:

– Wezwano mnie tu do jednej dziewczyny, która miała krwotok. (Na sali szermierczej!?)

Policja zadowoliła się tym nieprawdopodobnym oświadczeniem. […]

Przed I wojną światową odbywały się od czasu do czasu także pistoletowe pojedynki na Pohulance. Najczęściej kończyły się bezkrwawo. W myśl kodeksu Boziewicza pistolety o gładkiej lufie nie były gwintowane i nie posiadały muszki. Warunki: 3-krotna wymiana kul, odległość najczęściej 25 kroków.

Jednym z poważniejszych pojedynków pistoletowych był w r. 1926 pojedynek dwóch studentów Politechniki. Wybuchła między nimi kłótnia w stołówce, w czasie której jeden z nich, olbrzymie chłopisko, uderzył znacznie niższego od siebie kolegę tak silnie w twarz, że ten spadł z krzesła na podłogę. Poszkodowany wstał i spokojnie powiedział:

– Czekaj, ja ci tę rękę utrącę.

Ponieważ obaj byli rezerwowymi oficerami Pułku Ułanów Jazłowieckich, udali się do pułku i tam ustalono ciężkie warunki pojedynku na pistolety aż do niezdolności do walki – wbrew przepisom kodeksu honorowego Boziewicza. Pistolety gwintowane z muszką. Prowadzącym walkę był dowódca pułku hr. Przeździecki. O godzinie 5 rano marsz na Pohulankę. Olbrym poświstuje, narzeka, że mgła, że muszki nie będzie dobrze widać – jego przeciwnik poważny, skupiony, oddaje swemu sekundantowi jakieś papiery. Stają na placu, odmierzenie krokami odległości, przemowa prowadzącego walkę, wzywającego po raz ostatni do pogodzenia się, jak każe zwyczaj:

– Milczenie panów uważam za odmowę, moja komenda będzie brzmiała: gotów, cel, pal.

Strzelają obaj równocześnie; ten duży chwieje się, podbiega lekarz i stwierdza olbrzymi krwiak i siniec na prawym ramieniu, i oświadcza z miejsca widząc, co się dzieje, że jego pacjent jest niezdolny do walki. Na to poszkodowany oświadcza:

– Panie doktorze, o niezdolności do walki ja sam decyduję.

Nabijają pistolety i następuje drugie starcie, przy którym obrażony trafia przeciwnika prawie w to samo miejsce, lecz nieco wyżej. Kula łamie obojczyk i wychodzi przez górna część łopatki. Po pojedynku powadzący walkę powiada:

– Pan doskonale strzela, panie poruczniku.

– O, już wyszedłem z wprawy, powinienem był go wykończyć za pierwszym strzałem.

Wszystko skończyło się stosunkowo szczęśliwie, rannego przewieziono na Klinikę Chirurgiczną. Sprawę zatuszowało wojsko.

Gorzej było, kiedy w pojedynku pistoletowym Tiger trafił w brzych Węgrzynowskiego, młodszego brata Lesława Węgrzynowskiego, siostrzeńca profesora Gluzińskiego. Musiał usunąć całą poprzecznicę rozdarta kulą pistoletową. Dyżury pełnili asystenci obu klinik na zmianę. Ranny po dwóch tygodniach wyzdrowiał. Za spowodowanie śmierci w pojedynku groziła kara 3 miesięcy twierdzy. Karze podlegali prowadzący walkę, sekundanci oraz lekarze.Wobec tego, że chory wyzdrowiał i nie wniesiono żadnej skargi, udało się całą sprawę zatuszować.

Примітки:

[1] Каєтан Стронський (1891–1969) – випускник Львівського університету, адвокат, після Другої світової війни мешкав у Вроцлаві та Варшаві.

[2] Тадеуш Кучинський (1890–1945) – хімік, випускник Львівської політехніки.

[3] Леопольд Шерауц (1887–1943) – випускник Львівської політехніки, інженер-нафтовик. На початку XX ст. також був широкопрофільним спортсменом – футболістом і легкоатлетом, представляв львівський клуб “Чарні”.

[4] Вольт – у фехтуванні ухилення від удару з повним обертанням тіла і одночасним ураженням супротивника.

[5] Шкоцька (Шотландська) кав’ярня знаходилася на вул. Академічній, 27 (тепер просп. Шевченка).

[6] Польський кодекс честі, автором якого був Владислав Бозевич, опубліковано у 1919 р.

[7] Тепер частина вул. Франка між пл. Соборною і вул. Зеленою. Перед Першою світовою війною Львівський фехтувальний клуб розташовувався на вул. Зеленій, 13, а в 1920-х рр. – на вул. Панській, 16.

[8] Тепер вул. Білозіра.

[9] Тепер вул. Стецька. Академічна читальня знаходилася в будинку на вул. Білозіра, 7.

[10] Напередодні Першої світової війни у Львові працювали троє лікарів з таким прізвищем: Ізидор, який мешкав на вул. Сенкевича, 3 (тепер вул. Вороного), Леон (вул. Коперніка, 12) і Нойман (вул. Городоцька, 1).

[11] 14 полк Язловецьких уланів базувався у Львові, в казармах на вул. Личаківській, 76.

[12] Константи Пшездецький (1879–1966) – полковник кавалерії польської армії. Можливо, С. Лясковніцький дещо помилився в датуванні події, тому що К. Пшездецький командував полком Язловецьких уланів у 1922–1925 рр.

[13] Адам Тіґер (1883–1966) – випускник Львівської політехніки, інженер, згодом майор авіації польської армії.

[14] Леслав Венґжиновський (1885–1956) – лікар-фтизіатр, випускник Львівського університету, працівник Загального шпиталю у Львові.

[15] Антоні Владислав Ґлузінський (1856–1935) – лікар, викладач, у 1905–1906 рр. ректор Львівського університету.