Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]

Опублікована у популярному польськомовному щомісячнику “Świat Płciowy” стаття на тему проституції у Львові була написана на основі статистичних даних за 1904 рік. В Австро-Угорській імперії держава намагалася контролювати проституцію через поліційне ведення обліку повій. Така система контролю розрізняла дві форми існування сексуальної торгівлі – проституцію явну (реєстровану) і таємну (нереєстровану). Особи запідозрені в останній підлягали правовому переслідуванню. Реєстровані повії мали за свій кошт проходити регулярні перевірки у лікаря і самі оплачувати своє лікування, якщо така необхідність була виявлена. Власне, ця остання обставина була одним з найбільш очевидних мотивів уникання впису в реєстр. За даними дослідження Ненсі Вінгфілд (Nancy M. Wingfield) 90 % жінок, що працювали в секс-торгівлі в період останніх десятиліть існування Австрійської імперії, не були зареєстровані в поліції. Одним з визначальних контекстів обговорення теми проституції у тогочасному галицькому суспільстві була проблема поширення венеричних захворювань і необхідності захисту громадського здоров’я.

Назва:

Стаття у щомісячнику “Świat Płciowy” про проституцію у Львові, 1905

Джерело:
Świat Płciowy: miesięcznik popularny. 1905. Październik. S.11-15
Мова оригіналу:
Польська

Проституція з особливим акцентом на львівські відносини.

(Статистика львівських повій. – Жінки, підозрювані в проституції. – Вік повій. – Професії, з яких їх вербують. – Венеричні захворювання та медичний контроль. – Недобросовісні «гості»).

Ми попередньо вже обговорювали питання проституції як звичайний соціальний прояв і окреслювали її загальні контури на тлі львівських умов, тож для повноти картини наведемо тепер деякі статистичні дані, які проливають цікаве світло на цю «суспільну інституцію» у нас.

Загалом у Львові лише 369 відкритих повій, з яких лише двоє записані як «заміжні жінки», решта це ще «дівчата на виданні». Крім того, 119 жінок залишаються під наглядом поліції як таємні повії, у тому числі одна заміжня жінка та дві вдови. Як випливає з цього, найбільш охоче вступають в ряди веселих дочок Коринфа «діви», які потім, знайшовши рішучого шанувальника, іноді виходять заміж, відмовляючись від колишньої практики (вона майже завжди дозволяє їм сформувати собі скромне придане), часто стаючи добрими і вірними дружинами. З цього правила дуже мало винятків. У 1901 році лише дві заміжні жінки (які були зареєстровані як «дівчата») повернулися до своєї первісної професії. Причиною стала нібито відсутність можливості утримувати себе.

Загалом у мурах міста Львова перебуває 488 повій, «особисто» знайомих поліції. Цифра дуже мала порівняно з населенням міста! Проте слід враховувати, що фактично вона не включає ані десятої частини жінок, які займаються проституцією у Львові. Окрім відкритих і таємних повій, які зареєстровані в поліції, існує ціла фаланга істот жіночого роду, які з усією пристрастю займаються «коринфським спортом», але вони самі виходять з-під контролю поліції. Незважаючи на те, що існують правила, за якими жінку можна вважати підозрюваною в проституції, і, отже, її можна взяти під нагляд поліції, надто скрупульозне застосовування цих правил було б, зважаючи на корупцію, яка панує в нашій країні та в усіх сферах, майже неможливим.

Відповідний пункт «Інструкції про нагляд за розпусницями» передбачав, зокрема, що жінка вважається підозрюваною у заняттях проституцією, якщо:

а) її застануть (службова особа органу безпеки) під час розпусних дій у громадському місці, і чоловік, який вступає з нею в статеві стосунки, заявляє, що не має з нею ближчих стосунків;

b) якщо в квартирі жінки виявлено чоловіка, якого вона звабила з вулиці чи іншого громадського місця, і він заявляє, що ця жінка для нього зовсім чужа;

c) якщо жінку виявили з чоловіком у номері готелю, корчмі, кав’ярні, ванній кімнаті або в будинку відомої повії чи звідниці, і він заявить про це;

d) якщо жінку помічають у різний час і з різними чоловіками на вулиці чи в громадських місцях, а її поведінка є такою, що викликає обґрунтовану підозру в заняттях проституцією,

e) якщо жінка відвідує відомі будинки побачень і розпусти.

Зважаючи на наведене вище формулювання цитованої інструкції, цілком зрозуміло, чому поліція в цьому відношенні така поблажлива. Вона передбачає, що не їй порушувати домашній і сімейний спокій багатьох і багатьох людей педантичною суворістю у виконанні всіх приписів. І якби не ця «поблажливість», то скільки було б у Львові скомпрометованих «панянок» і «пань», які вважалися істотами, які ніколи не знали нічого іншого, крім платонічного кохання, чи зразком подружньої вірності!

Особливо останнім часом, (Ринок 43, Вірменська 17), список повій мав би значно збільшитися, але, на щастя, ми маємо лише 488 перерахованих повій.

Що стосується віку, то з 488 зареєстрованих повій було 3 п’ятнадцятирічних, 20 віком 16 років, 191 віком до 20 років, 187 віком від 20 до 25 років, між 25 і 30 роками лише 20, і лише одна жінка старша 30 років. З цього видно, що найбільш охоче в публічні заклади приймають дівчат, яким ще не виповнилося і 20 років.

Серед повій переважають християнки (366); єврейські жінки складають третину (122) від загальної квоти.

Цікавими є цифри, пов’язані з працевлаштуванням повій, тобто роботою, яку вони виконували або перед тим, як потрапити в публічні будинки, або (як таємні), щоб зберегти пристойність, яку вони виконують досі.

Найбільшу кількість складають служниці (213); далі йдуть робітниці різноманітних сфер (59); є 37 швачок і вишивальниць, 6 утриманок і нарешті 172 без певного виду заробітку.

Якщо порівняти наведені вище дати зі списком 1903 року, то побачимо, що в кожній із згаданих категорій спостерігається значне зростання. У 1903 році проституцією займалося 197 покоївок, 14 робітниць, 11 швачок і вишивальниць, 4 утриманки.

Рівень освіти зареєстрованих повій в цілому дуже низький, що, враховуючи соціальний прошарок, з якого вони рекрутуються, не повинно нікого дивувати. Тільки одна п’ята (114) з них вміє читати і писати; лише 299 вміють читати, а для решти зовсім не відоме мистецтво письма і читання.

Цей брак освіти був би найменшою проблемою серед повій у Львові; найгіршим, без порівняння, є те, що венеричні хвороби всіх видів поширюються серед них з надзвичайною силою. Досить сказати, що з 488 повій, які перебували на обліку в поліції, 321 була госпіталізована в 1904 році (309 відкритих і 12 таємних).

І це не через відсутність санітарного нагляду з боку поліції, адже медичний контроль за повіями на обліку дуже ретельний. Кожна з них зобов’язана через день з’являтися до лікаря у поліції на «візит». У 1904 році було 35 480 таких візитів, а поліція здійснила 603 «примусових» візитів жінок, підозрюваних у проституції.

Причини частого зараження проституток венеричними хворобами слід шукати насамперед у недобросовісності «гостей», що до них навідуються. Не кажучи вже про «гостей» із найнижчих класів, чия турбота про своє та чуже здоров’я знаходиться на найнижчому рівні. Крім цього надто багато легковажних і, скажімо так, нечесних людей з класу інтелігенції, які не вагаються мати статеві контакти з жінками, будучи самі інфіковані та під час лікування. Багато таких «нерозсудливих» заразили своїх коханок і дружин, тому не дивно, що вони не бояться повій! Вони не замислюються над тим, що така заражена повія, перш ніж з’явиться на візит до поліцейського лікаря, може тим часом – коли їй «пощастить з гостями» – вселити в десятки з них отруту страшної хвороби.

Якби проституція була дозволена законом, якби офіційно було дозволено засновувати публічні будинки, за якими встановлювався би суворий санітарний нагляд, щоб кожен із «гостей» перед статевими зносинами з повією проходив медичний огляд на місці, кількість випадків була б значно меншою, якщо б не зникла взагалі загальна кількість венеричних заражень серед повій, а отже, і серед ближньої та дальньої клієнтури.

Зрозуміло, що необхідно — хоча б і найсуворішими законодавчими приписами — повністю викорінити таємну проституцію. Жриці цієї останньої, оскільки нерідко конкурують з відкритими повіями з точки зору «заробітку», анітрохи не поступаються їм, а навіть перевершують в області заслуг у поширенні венеричних хвороб.

Dr. Wł. S – i .

 

В оригіналі польською мовою

PROSTYTUOYA ZE SZCZEGÓLNYM UWZGLĘDNIENIEM STOSUNKÓW LWOWSKICH.

(Statystyka prostytutek lwowskich. — K obiety o nierząd podejrzane. — Wiek prostytutek . — Zawody , z których się rekrutują . — Choroby weneryczne i kontrola lekarska. — Niesumienni „goście”). 

Omówiliśmy już poprzednio kwestyę prostytucyi, jako powszechnego przejawu społecznego i nakreśliliśmy ogólne jej kontury na tle stosunków lwowskich, dla uzupełnienia więc obrazu podajemy teraz niektóre dane statystyczne, rzucające bądź co bądź ciekawe światło na tę „instytucyę społeczną“ u nas. 

Ogółem posiada Lwów tylko 369 prostytutek jawnych, z tego zaś, jedynie dwie zanotowane są jako „mężatki, reszta to jeszcze „pannny na wydaniu”. Ponadto, 119 kobiet pozostaje pod dozorem policyjnym jako prostytutki tajne, w tej liczbie: jedna mężatka i dwie wdowy. Jak stąd wynika, najchętniej wstępują w szranki wesołych cór Koryntu „panny” — które następnie, znalazłszy jakiego zdeterminowanego wielbiciela, wychodzą czasem zamążni, zarzucając dawny swój proceder (zawsze niemal pozwala on im złożyć sobie skromny bodaj posag), stają się często dobrymi i wiernymi żonami. Bardzo nieliczne są od tej reguły wyjątki. W r. 1901 tylko dwie zamężne kobiety (które jako „panny były zarejestrowane), wróciły do pierwotnego zawodu. Przyczyną był rzekomo brak utrzymania. 

Ogółem zatem gości Lwów w swych murach 488 prostytutek znanych „osobiście” policja. Cyfra to bardzo niska w stosunku do liczby ludności miasta! Trzeba jednak wziąć na uwagę, że nie obejmuje ona de facto ani dziesiątej części kobiet, trudniących się we Lwowie nierządem. Poza prostytutkami jawnymi i tajnymi, notowanymi w policji, istnieje cała falanga istot rodzaju żeńskiego, uprawiających z calem zamiłowaniem „sport koryncki“, te jednak usuwają się z pod kontroli policyjnej. Istnieją wprawdzie przepisy, orzekające, kiedy kobieta może być uznaną za podejrzaną o prostytucyę, a tern samem może być nad nią roztoczony dozór policyjny, zbyt skrupulatne jednak stosowanie tych przepisów byłoby — wobec panującego u nas wszechwładnie i we wszystkich sferach zepsucia — prawie niemożliwe. 

Odnośny paragraf „instrukcji  względem wykonywania nadzoru nad nierządnicami” postanavcia mianowicie, że za podejrzaną oddawaniu się prostytucyi uznaną ma być kobieta, jeżeli: 

  1. a) napotkaną zostanie (przez urzędnika władzy bezpieczeństwa) wśród aktu sprośnego w miejscu publicznym, a spólkujący z nią mężczyzna oświadczy, iż nie zostaje z nią w żadnym bliższym związku; 
  2. b) jeżeli napotkanym zostanie mężczyzna w mieszkaniu kobiety która go z ulicy lub innego miejsca publicznego do siebie zwabiła, a on oświadczy, że kobieta ta jest mu zresztą zupełnie obcą; 
  3. c) jeżeli kobieta napotkaną zostanie z mężczyzną w pokoju hotelu, szynkowmi, kawiarni, w łazienkach, lub w domu znanej nierządnicy lub stręczycielki, a tenże powyższe złoży oświadczenie; 
  4. d) jeżeli kobieta dostrzeżoną będzie o różnych porach i z różnymi mężczyznami na ulicy lub w miejscach publicznych a zachowanie jej przytem jest tego rodzaju, iż wzbudza uzasadnione podejrzenie trudnienia się nierządem, 
  5. e) jeżeli kobieta odwiedza znane domy schadzek i rozpusty. 

Wobec powyższego brzmienia zacytowanej instrukcji, jest rzeczą aż nazbyt jasną, dlaczego policya jest pod tym względem tak wyrozumiałą. Wychodzi z założenia, że nie do niej należy przez pedantyczną ścisłość w wykonywaniu wszystkich przepisów burzyć spokój domowy i rodzinny wielu, bardzo wielu ludzi. A gdyby nie ta „wyrozumiałość, to ileż by to skompromitowanych było we Lwowie „panien” i „pań, uchodzących za istoty nie znające dotąd żadnej innej jak chyba platonicznej miłości, lub za uzór małżeńskiej wierności! 

W ostatnich zwłaszcza czasach (Rynek 43, Ormiańska 17), spis prostytutek powinien się był znacznie powiększyć, na szczęście jednak mamy tylko 488 notowanych nierządnic. 

Co się tyczy wieku — to na 488 notowanych nierządnic, były 3 piętnastoletnie, 20 liczących lat 16, 191 w wieku poniżej lat 20, 187 w wieku od lat 20—25, w wieku od lat 25—30 tylko 20 i tylko jedna licząca ponad lat 30. Widać stąd, że najchętniej przyjmowane są do zakładów publicznych dziewczęta, które nie ukończyły nawet 20 roku życia. 

Wśród prostytutek przeważają chrześcijanki (366); żydówki stanowią trzecią część (122) ogólnego kontyngentu. 

Ciekawe są daty odnoszące się do zatrudnienia prostytutek, któremu oddawały się bądź przed wstąpieniem do domów publicznych — bądź też (jako tajne) dla zachowania decorum dotąd jeszcze się oddają. 

Najpokaźniejszą cyfrę stanowią służące (213); następnie idą robotnice wszelkiego rodzaju (59); szwaczek, i hafciarek notowanych jest 37, utrzymanek 6, a wreszcie 172 bez określonego bliżej sposobu zarobkowania. 

Jeżeli porównamy daty powyższe z wykazem z roku 1903, to przekonamy się, że w każdej z wymienionych kategorii jest znaczny przyrost. W roku 1903 oddawało się prostytucji: 197 służących, 14 robotnic, 11 szwaczek i hafciarek, oraz 4 utrzymanki. 

Poziom wykształcenia notowanych prostytutek jest na ogól biorąc— bardzo niski, co zresztą wziąwszy na uwagę warstwę społeczną z której się one rekrutują, dziwić nikogo nie może. Zaledwie piąta część (114) z nich umie czytać i pisać; 299 umie tylko czytać, reszta zaś jest sztuki pisania i czytania zupełnie nieświadomą.

Ów brak wykształcenia byłby jednak u prostytutek lwowskich iłem najm niejszem ; gorszem bez porównania jest to, że szerzą się wśród nich z niezwykłą siłą choroby weneryczne wszelkiego rodzaju. Dość powiedzieć, że na 488 notowanych w policyi prostytutek, oddano w roku 1904 do szpitala 321 (a to 309 jawnych i 12 tajnych). 

I nie jest temu winien brak dozoru sanitarnego ze strony policyi, kontrola bowiem lekarska nad notowanymi prostytutkami jest bardzo staranna. Każda z nich obowiązana jest co drugi dzień stawić się u lekarza policyjnego do „wizyty”. Takich wizyt było w roku 1904. 35.480, nadto zaś przedsięwzięła policya 603 wizyt „przymusowych” u kobiet o prostytucję podejrzanych. 

Przyczyny częstego zapadania prostytutek na choroby weneryczne należy szukać przedewszystkiem w niesumienności odwiedzających je „gości”. Nie mówiąc już o „gościach” z warstw najniższych, u Których dbałość o zdrowie własne i cudze stoi na możliwie najniższym szczeblu, znaleźć można aż nadto wielu lekkomyślnych i powiedzmy wprost nieuczciwych mężczyzn między klasą inteligentną, którzy nie wahają się, będąc sami zarażeni i w leczeniu, obcować płciowo z kobietami. Wielu takich „lekkomyślnych” pozarażało swe kochanki i żony, cóż dziwnego, że nie krępują się żadnymi względami wobec prostytutek! Nie zastanawiają się nad tern, że taka zarażona jawnogrzesznica, zanim zjawi się do wizyty przed lekarzem policyjnym, może tymczasem — gdy właśnie „ma szczęście do gości” — całym ich dziesiątkom jad strasznej choroby zaszczepić.

 Gdyby prostyducya była ustawowo dozwoloną , gdyby urzę downie pozwolono na zakładanie domów publicznych, a rozciągnięto nad niemi ścisły dozór sanitarny w tym również kierunku, ażeby każdy z „gości” przed spólkowaniem z prostytutką poddany został na miejscu oględzinom lekarskim zmniejszyłaby się znacznie, jeżeli nie stopniała zupełnie ilość zapadnięć wenerycznych u prostytutek, a tem samem także wśród bliższej i dalszej klienteli.

Naturalnie, że potrzeba wśród — choćby przez najsurowsze zarządzenia ustawowe — wyplenić zupełnie prostytucyę tajną. Kapłanki tej ostatniej bowiem, jak czynią niejednokrotnie konkurencyę prostytutkom jawnym pod względem „zarobkowym, tak samo nie ustępują im bynajmniej, a nawet przewyższają je na polu zasług co do szerzenia chorób wenerycznych.

 

Dr. Wł. S – i .

Пов'язані першоджерела:

Документи (2)

Зображення до Справа Еміля Біло про зґвалтування, Львів, 1894
Справа Еміля Біло про зґвалтування, Львів, 1894
Поданий текст є частиною кримінальної справи, розглянутої кримінальним відділом Крайового суду Львова у 1894 році, проти чотирьох чоловіків, звинувачених у зґвалтуванні жінки на ім’я Марія Копанська. Вибраний фрагмент – це судові свідчення позивачки, а також свідка Даніеля Волошина. Подія трапилася 10 вересня 1893 року близько 23 години вечора в Жовківській дільниці міста, поблизу в'язниці "Бригідки". У представленому документі цікавим є характер інформації, яку судді запитували у потерпілої сторони. Ця інформація мала підтвердити не лише факт вчиненої жінці кривди, а й, по суті, обґрунтувати саме її право бути позивачкою. Як засвідчив виправдальний вирок, ця інформація для суддів виявилася не переконливою. Покази свідка Даніеля Волошина також не були взяті до уваги. Судове рішення звільняло усіх...
Зображення до Анна Павлик. Есе “Зарібниця”, Львів, 1887
Анна Павлик. Есе “Зарібниця”, Львів, 1887
Це полемічне есе молодої української соціалістки Анни Павлик, присвячене міським робітницям та викликам їхнього статусу у якості найманих низькооплачуваних учасниць міського ринку праці. Про особливості цього статусу Анна знала з перших вуст, велику частину свого життя жінка пропрацювала швачкою або служницею. Есе було надруковане у Львові у 1887 у жіночому альманасі "Перший вінок", зініційованому і виданому письменницями Наталієї Кобринською та Оленою Пчілкою, як перше україномовне видання жінок-авторок. Анна Павлик робить спробу колективного жіночого портрету низів тогочасної соціальної драбини - доньок "бідних родичів", що починали самостійно заробляти з дитячого віку, без будь-якої отриманої освіти, з небагатим вибором можливих опцій себе прогодувати, окрім виснажливої фізичної роботи у якості найманої працівниці на фабриці чи у приватному...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (2)

Зображення до Моральність пані Дульської, телевізійний фільм 2013
Моральність пані Дульської, телевізійний фільм 2013
Це екранізація однойменного твору польської письменниці Габріели Запольської, написаного у 1906 р. В сюжеті п'єси розкрита проблема соціальних нерівностей і моральної деградації галицького суспільства зламу ХІХ-ХХ століть, для якого ці нерівності були важливими. Авторка обрала жіночі характери ключовими. Прототипом головної героїні твору, Анелі Дульської, на переконання літературних критиків, була відомa письменниці львівська міщанка, пані Голаньбова (pani Gołąbowa). Ім’я прототипу також пов’язують зі львів’янкою на ім'я Чеслава Дульська, яка у відповіді на опитування, опубліковане 1905 року популярною місцевою газетою «Wiek Nowy», описала свою систему ведення домашнього господарства, засновану на егоїзмі, скупості та строгому поводження зі слугами. Про місце дії у Львові вказують також згадані міські топоніми. Пан Дульський гуляє на Високому замку, у тексті...
Зображення до Для домашнього вогнища, фільм 1970
Для домашнього вогнища, фільм 1970
Фільм є екранізацією однойменного роману Івана Франка, написаного у 1892 р. В його сюжеті розкрита проблема сексуального рабства (чи мовою того часу "білого рабства") і жіночої участі у ньому в якості його жертв і призвідниць. На авторський вибір теми, ймовірно, мали вплив судові процеси проти торговців людьми, які активно відбувалися у Галичині у цей час. Одним із найгучніших був львівський процес 1892 року проти 27-ми торговців (чоловіків і жінок), обвинувачених в організації сексуального трафіку закордон. Слідству вдалося підтвердити 29 випадків продажу дівчат з Галичини в будинки розпусти до Константинополя, Єгипту та Індії. В ідеї про “біле рабство” жінки були зображені, як правило, винятково жертвами, використовуваними “іншими” (тобто не своїми чоловіками) – турками (коли...
Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Пов'язані модулі (1)

У ХІХ столітті гендерний пакт, що розділяв публічну і приватну сферу, де першу вважав цілком і повністю доменом чоловіків, а другу – жіночою прерогативою, знайшов свою найбільшу аргументацію. Сепарацію приватного і публічного акселерувала Індустріальна революція, закріплюючи за чоловіком роль головного "здобувача хліба".

Пов'язані цифрові історії (1)

У неділю 10-го вересня 1893 року близько 11-ої вечора поблизу вулиці Раппапорта служниця Марія Копанська зазнала нападу чотирьох чоловіків – Станіслава Юліана Стажевського, Міхала Бендика, Антонія Рувного та Еміля Біло. Компанія поверталася з ресторації на вулиці Шпитальній, де як вони зізнавали пізніше, "пили горілку і пиво". На Раппапорта побачили Марію, яка йшла сама додому з весілля. Результатом цієї зустрічі для жінки стало групове зґвалтування. Судове провадження, що незабаром розпочалося за позовом постраждалої, хоч і підтверджувало факт вчиненого насильства, звільняло усіх трьох оскаржених від кримінальної відповідальності. Окрім четвертого – Еміля Біло. Його до суду так і не притягнули, він перебував у розшуку. Суд порекомендував позивачці шукати відшкодування, звернувшись до сторони цивільного права.
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Іванна Черчович

Переклад з польської

Василь Хімяк

Коментарі та обговорення