У ХІХ столітті гендерний пакт, що розділяв публічну і приватну сферу, де першу вважав цілком і повністю доменом чоловіків, а другу – жіночою прерогативою, знайшов свою найбільшу аргументацію. Сепарацію приватного і публічного акселерувала Індустріальна революція, закріплюючи за чоловіком роль головного “здобувача хліба”. Сфери відповідальності, поділені за статтю, звісно існували і до ХІХ століття, але роль жінки в сімейній економіці до Промислової революції була значно більш видимою. Від епохи Просвітництва ідея приватного і публічного (як жіночого і чоловічого – відповідно) входила в правові кодекси більшості європейських держав, законодавчо закріплюючи новий економічний порядок, в якому праця тих, хто відповідав за приватне (жінок) більше не вважалася вагомою, бо не приносила прибутку. Нова капіталістична матриця неминуче впливала і на саме місце жінки у просторі, окреслюючи його класичним буржуазним ідеалом – діти-кухня-церква. Цей ідеал, звичайно, не завжди був практикою, він також мав виразних становий характер: жінкам – вихідцям з непривілейованих соціальних середовищ у нього вписатися було важче, як мінімум через потребу “залишати дім”, іншими словами заробляти.
Місто, як найбільш очевидне втілення публічного, за замовчуванням видавалося чоловічим. За визначенням соціалогині Елізабет Вілсон, чоловіки володіють містом без необхідності думати про це, жінки ж завжди мають свідомо про це заявляти, щоразу заново відстоюючи своє право бути на вулиці [1]. Асоційоване з конкуренцією, ринком праці, щоденною необхідністю виборювати собі “завтра”, в патріархальному суспільстві міське життя дуже дисонувало з ідеальним уявленням про домашній жіночий світ.
У стосунку до Львова часів Австро-Угорської імперії жіночі простори міста були доволі обмеженими. Їх розширення в трьох останніх декадах ХІХ століття провокувала економічна доцільність – щоразy більше жінок шукали працю у місті – та емансипаційні ідеї, втілені в розбудові мережі жіночих навчальних закладів, товариств, переліку удоступнених для них професій, а відтак – і нових середовищ.
Жінки у місті сприймалися потенційно загроженими. Як це доводить на прикладі Лондона пізньовікторіанського періоду Джудіт Валковіц, на ментальній мапі міських учасників жінки були без автономії, “радше носіями наділених їм значень, аніж їх самостійними творцями” [2]. Перелік заборон для жінок міг включати не лише певні місця, повністю для них недоступні, як от, наприклад, університети до кінця 1890-х рр. (перші студентки у Львівському університеті з’явилися щойно у 1897 році), а й звичайні побутові досвіди, на які ті могли претендувати лише ціною власної репутації. Супровід у вигляді “мами, тьоті чи гувернантки” ще до перших десятиліть ХХ ст. вважався нормою для дівчини “інтелігентних родичів”. Юлія Шнайдер (майбутня українська поетеса Уляна Кравченко) згадувала, якою скандальною в очах львівської публіки вважалася її поведінка, коли вона, молода дівчина, ходила сама до бібліотеки Осолінських, зустрічалася з неодруженим тоді Іваном Франком у кав’ярнях чи у редакції газети “Діло”. А її зустріч і розмова зі знайомим мужчиною на вулиці закінчилися тим, що опісля їй доводилося вислуховувати розмови про те, що аби уникнути компрометації її дівочої честі, єдиним логічним виходом стало б їхнє одруження.
Бідні жінки, через власну економічну вразливість і соціальну субординацію, особливо ризикували потрапити у ситуації загроз. Яскраво ілюструють це справи про зґвалтування. Постраждалі жінки, що опинилися у небезпеці, найперше повинні були пояснити причину їхньої появи у місці, що стало для них загрозливим, – як от міська вулиця ввечері наприклад, – а відтак подати дуже детальну історію їхнього спротиву. Оскільки, закон захищав не так особу жінки як її честь, основний тягар доказів покладався на постраждалу сторону, тобто на зґвалтовану жінку, що мала довести власне чесне ім’я. (Див. детальніше Справа Еміля Біло про зґвалтування, Львів 1894)
Місто, як жіноча небезпека, найчастіше нав’язували до тем проституції та торгівлі жінками. Переконання, що молодих жінок слід захищати від сповзання у “легковажне життя” і в кінцевому результаті до проституції було найбільш популярним топосом публічних дебатів на тему. Проституцію вважали свого роду інфекційним захворюванням, від якого молоді жінки повинні були бути “імунізовані” [3]. Місто з його численними “спокусами” – крамницями, кав’ярнями, кондитерськими, танцмайданчиками – для жінок з найбідніших прошарків соціальної драбини було зображене особливо підступним. Популярний суспільний дискурс апелював до необхідності їхнього постійного захисту і протекції, при чому часто самих від себе. Одним з очевидних мотивів таких наративів було не лише те, що найпростішим шляхом дотягнутися бідним жінкам до омріяного міського повсякдення було б заняття проституцією (власне від вибору цього шляху їх і планувалося захищати), а й те, що проституція, з такої рації, була трактована легким заробітком, або ж небажанням працювати взагалі. Cуттєвий деструктив в останню тезу вносили хіба що феміністки, наводячи аргументи на користь того, що першопричинами попадання жінок в означену “легкою” сферу проституції ставали їх обмежені можливості себе прогодувати в інший спосіб, за умов існуючих статевих нерівностей на ринку праці. Зрештою підтверджують це і статистичні дані: серед жінок, вписаних до львівських книг повій, більшість, окрім заняття проституцією, заробляла також в якості служниць, швачок, гаптувальниць чи в сфері “різних ремесл”. (Див. детальніше Стаття у щомісячнику “Świat Płciowy” про проституцію у Львові, 1905).
Приблизний сюжет пресових історій про сексуальне рабство, в яке “невинні сільські дівчата” могли потрапити у місті, виглядав так: молода дівчина підступно обманута пропозицією праці, а потім безжалісно продана до чоловічих утіх; або цинічно спокушена обіцянками одружитися від замаскованих торговців дівчина вірила і тікала з дому, а потім потрапляла в сексуальне рабство. “Яка доля їх там чекає, – переповідала чергову історію одна з львівських газет, – про те відомо всім, окрім лише самих жертв” [4]. Зображені не в міру наївними, а то і зовсім недалекими, місто для жінок рідко коли було представлене можливістю. Вони ж у стосунку до нього найчастіше були лише жертвами. Останнє, очевидно, не завжди було правдою.
“Чи думаєш, що перед усіма я мусила брехати, говорити, що потребую їх (дівчат – ІЧ) до (домашньої – ІЧ) служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: “А хоч ви, пані продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоби тілько видобутися геть відси. Адже ж тут не лишається нам ніщо інше, як тільки з моста в воду або на шлях ганьби, та й то навіть сей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!” – Такі слова говорила Анеля з повісті Івана Франка “Для домашнього вогнища” (1892), пояснюючи чоловікові свій викритий злочин – рекрутування дівчат для секс-торгівлі за кордон. Роблячи тлом свого твору тему проституції, Франко не лише апелював до існуючих соціальних нерівності, про які йому, – як соціалісту і заразом як чи не найвідомішому українцеві того часу, котрий публічно підтримував жіночий рух, – могло йтися. Франко також, свідомо чи ні, підняв дуже незручне питання – питання вибору жінки у використанні власного тіла.
У публічному дискурсі того часу, ясна річ, про такі речі не було й мови. Можливо тому опублікувати цей твір Франкові довгий час не вдавалося через відмови видавців. І це при тому, що тема була аж надто злободенною. Львів тоді активно обговорював, як мінімум кілька гучних кримінальних процесів, що стосувалися торговців “живим товаром” [5]. Маючи в імперії недобру славу, як другого найбільш “неморального” міста (після Будапешта), звиклій до перманентних скандалів на цю тему львівській публіці, очевидно, було не звикати [6]. Однак критики закидали автору надто поблажливе ставлення до головної героїні – Анелі Ангарович – зображеної з жалістю, чи навіть ще гірше, з розумінням. Ймовірно не додавала Франку бонусів в очах моралізаторів і фінальна сцена, коли дівчата, які мали вказати на ту, що їх продала в сексуальну неволю, не зробили цього, тим самим висловивши колективну жіночу солідарність: “Якими ж благородними, майже святими видались йому в тій хвилі ті упавші, його жінкою так страшно покривджені дівчата, що в тій тяжкій для нього мінуті знайшли в своїх серцях наскільки людськості, і самовідреченя, і прощення, щоб одноголосно, рішучо висказати се однісіньке, а в своїх наслідках таке важне слівце “ні””[7]. (Див. детальніше Для домашнього вогнища, фільм 1970)
Зв’язок між роботою, сексуальністю, клеймом “потенційної повії” і ризиком чоловічого насилля у стосунку до міських робітниць укладався в щільний мікс упереджень і стереотипів. (Див. детальніше Анна Павлик. Есе “Зарібниця”, Львів, 1887) Служниці у конфігураціях суспільних підозр займали особливе місце. Конотації навколо праці на службі, найперше, натякали на невисокі моральні стандарти жінок, що нею заробляють, а також на їхню можливу сексуальну зговірливість. Відсутність опіки родичів чи належного морального середовища, яке необхідність заробляти звично не передбачала, і яке кожна молода особа, особливо жінка, згідно з тогочасними суспільними нормами, обов’язково потребувала, – провокували підозри щодо служниць як менш чесних чи цнотливих за визначенням. Очевидно, саме такими ідеями могло бути пояснене часом цілком свідоме «закривання очей» господинь дому щодо, наприклад, залицянь своїх дорослих синів до служниць, як не лише на допустиму, а й трактовану цілком “нормальною” для чоловіків сексуальну практику. Моральну драму наслідків таких упереджень у стосунку до жінок своєї епохи яскраво підсумувала Габріела Запольська у трагікомедії “Моральність пані Дульської” (1907). Головна героїня твору, пані Дульська, за трактуваннями літературних критиків була списана з реальної особи – львів’янки (за однією з версій), що на сторінках популярного тоді польського часопису „Wiek Nowy” пояснювала свій домашній порядок, заснований на егоїзмі, скупості та визиску слуг. Сільська дівчина на ім’я Ганка за ідеєю п’єси стала головною жертвою виховних методик пані Дульської, завагітнівши від сина господині, котра свідомо запланувала зупинити сексуальний запал свого сина в межах дому, використавши для цього особу найманої до служби дівчини. (Див. детальніше Моральність пані Дульської, телевізійний фільм 2013).
Нешлюбні діти міських робітниць на кінець століття стали дуже видимої проблемою міського життя. Про це свідчило не лише статистичне зростання кількості кримінальних справ про дітовбивства та підкидання дітей, а й частота згадок таких випадків у пресі. Самотні працюючі матері, по суті, сформували потребу окремої сфери послуг з опіки і догляду, якою заробляли жінки з навколишніх до міста сіл. (Див. детальніше Справа Марії Шутек про дітовбивство, Львів, 1870-1871). Проблема небажаних дітей і самотніх матерів уявлялася моральними ранами суспільства змін, яке за декадентськими настроями кінця “прекрасної епохи” котилося в нікуди. Моральні паніки fin de siècle все ж мали свій пункт призначення, упершись в жорстку реальність Першої світової війни. Реальність, яка для жінок і для міста принесе інші, нові виклики.
Список використаної літератури до есе:
- Elizabeth Wilson. The Contradictions of Culture: Cities, Culture, Women. SAGE Publications, 2001. P.139
- Judith R. Walkowitz. City of Dreadful Delight. Narratives of sexual danger in Late-Victorian London. The University of Chicago Press, 1992. P. 21.
- Торгівля дівчатами з Галичини, Новий пролом. (Львів). 1884. Ч. 200.
- Nautz Jürgen. The Effort to Combat the Traffic in Women in Austria before the First World War, Journal for Police Science and Practice. 2012. Vol. 2. P. 82-95.
- Stauter-Halsted K. The Devils Chain: Prostitution and Social Control in Partitioned Poland. Cornell University Press, 2015. Р. 124, 136.
- Tracie L. Wilson. Migration, Empire, and Liminality. Sex trade in the borderlands of Europe, Aspasia. The international yearbook of central, eastern, and southeastern European women’s and gender history. Volume 11. 2017. P.75.
- Франко, Іван Якович. Твори [Електронна копія] / Іван Франко; до друку виготував І. Лизанівський; за заг. ред. С. Пилипенка. Електрон. текст. дані. Харків : Рух, 1924- (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2016). Т. 15: Для домашнього вогнища: повість. Електрон. текст. дані (1 файл : 154 Мб). Харків: Рух. 1927 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2016). Код доступу: https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=7503
