Радянське
Категорія «радянське» включає різні аспекти комуністичних і соціалістичних студій, які в різних університетах можуть бути розташовані в рамках кафедр східноєвропейських студій. Такий фокус дослідження може мати форму регіональних досліджень, які включають вивчення різних аспектів радянського суспільства, таких як торговельні відносини, національні політики, права людини, соціалістична імперія, колективізація, Голодомор. Радянську історію часто осмислюють через такі метафори, як «партія-держава», «тоталітаризм», «відлига», «перебудова», «революція зверху», «комуністична праця», «пострадянськість» та багато інших. Метою Освітньої платформи є не підтвердити чи спростувати такі метафори, або ж заповнити всі тематичні та хронологічні блоки радянської історії, як радше збагатити наші знання про комунізм і східноєвропейський соціалізм свіжими ресурсами та наративами. Користувачі знайдуть тут матеріали, пов’язані з партійно-державною системою, соціалістичним наміром створити «нову людину», соціальною уявою комуністичних суспільств, міськими утопіями та тоталітарними практиками.
Фільтрувати за періодами:
Першоджерела
Комеморація по-радянськи: святкування 150-их роковин з дня смерті Алєксандра Суворова в Ізмаїльській області, 1949 рік
Пропоноване джерело є прикладом внутрішньопартійних інформаційних звітів про підготовку й проведення святкування 150-их роковин з дня смерті Алєксандра Суворова, масштабного комеморативного дійства загальносоюзного масштабу, що відбулося 18 травня 1950 року. Поряд із загальнорадянськими та республіканськими урочистостями важливе місце у вшануванні російського полководця посідали й локальні урочистості на честь його переможних битв у війнах з Османською імперією. У цьому контексті Ізмаїльська область посідала особливе місце в комемораціях, зокрема місто Ізмаїл, яке в радянському дискурсі того часу конструювалося як “місто слави російської зброї”. Окремої уваги заслуговує практика вшанування в Суворовському районі, назва якого, пов’язана з постаттю полководця, зумовлювала підвищену увагу місцевих партійно-адміністративних органів до організації урочистостей. Тексти звітів дають змогу реконструювати механізми функціонування радянської комеморативної...
“Татарбунарське повстання” в системі радянської політики пам’яті: із протоколу засідання Ізмаїльської обласної архітектурної комісії від 28 грудня 1949 року
Протокол засідання Ізмаїльської обласної архітектурної комісії від 28 грудня 1949 року відображає процес обговорення першого проєкту пам’ятника “героям Татарбунарського повстання” в селищі Татарбунари. Його спорудження було передбачене спільною постановою Ізмаїльського облвиконкому та обкому КП(б)У з нагоди відзначення 25-ї річниці цієї події. Пам’ятник було закладено у центрі села під час урочистого мітингу 18 вересня 1949 року на спорудженій радянською владою могилі з перепохованням загиблих повстанців. Документ є прикладом практичного втілення принципів радянської монументальної пропаганди в повоєнний період. Критика проєкту пам’ятника свідчить, що справжньою метою меморіалізації “Татарбунарського повстання” було створення героїчного образу боротьби за встановлення радянської влади, а не вшанування загиблих учасників. Показовою є критика символів скорботи (урна та жінки з вінками), запропонованих у проєкті...
Комеморація “Татарбунарського повстання”: постанова міськвиконкому Ізмаїльського ККП(б)У 1949 року
Тема “Татарбунарського повстання” (організованого більшовиками селянського виступу, що відбувся 15–18 вересня 1924 року в низці сіл Буджака з центром у Татарбунарах і мав на меті дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Румунії) стала однією з ключових у конструюванні офіційної пам’яті сталінським режимом у регіоні. Його комеморація розпочалася з перших днів встановлення радянської влади, а відзначення 25-ї річниці цієї події стало однією з найважливіших локальних політико-ідеологічних кампаній 1949 року, що супроводжувалася масштабними меморіальними, культурно-просвітницькими та пропагандистськими заходами. Запропонований документ є нормативно-правовим актом локального характеру, який регламентував комплекс заходів, пов’язаних із меморіалізацією “Татарбунарського повстання” з нагоди його 25-річчя. Спільна постанова Ізмаїльського облвиконкому та обкому КП(б)У стосувалася не лише спорудження братської могили учасників повстання та встановлення пам’ятника, а...
Повоєнна радянська політика пам’яті: зі звіту Ізмаїльського історичного музею ім. Суворова за 1948 рік
Пропонований документ є важливим джерелом для дослідження політики пам’яті радянської влади в Ізмаїльській області в перші повоєнні роки. Звіт відображає діяльність новоствореного музею за перший рік роботи й містить типову для такого роду адміністративної документації інформацію щодо формування експозиції, упорядкування фондів, науково-дослідної, експозиційної та пропагандистської роботи, а також визначає пріоритетні завдання установи на наступний рік. Водночас джерело дає змогу простежити процес конструювання в регіоні героїчного образу російського полководця Суворова, який став одним із центральних компонентів офіційного радянського історичного наративу. Для створення Ізмаїльського історичного музею імені Суворова радянська влада залучала істориків, музейників та митців з усього СРСР, а його відкриття у символічну дату — 30-річчя “Жовтневої революції” — підкреслювало зв’язок між російською військово-історичною спадщиною...
Перша офіційна радянська версія історії української частини Бессарабії 1945 року
Стаття “Ізмаїл (Історія області й міста)” є першим цілісним наративом, що репрезентував офіційну радянську версію минулого української частини Бессарабії або Буджака. Публікація виходила серією матеріалів упродовж серпня 1945 року на сторінках газети “Придунайская правда” та була приурочена до першої річниці “визволення” Ізмаїльської області радянськими військами. Завершальна частина статті з’явилася 26 серпня – у день офіційних урочистостей, коли в Ізмаїлі було відкрито пам’ятник російському полководцю Алєксандру Суворову. Варто наголосити, що підготовку історичного матеріалу про Ізмаїльську область радянська влада доручила Івану Івановичу Полосіну — професору Московського державного університету ім. В. І. Леніна та фахівцю з історії Росії. Це свідчило про прагнення інтерпретувати минуле регіону не лише крізь призму ленінсько-сталінської ідеології, а й у межах загальноросійського...
Протокол закритих партійних зборів первинної партійної організації ВО “Світоч” 1989 року
Представлений документ — протокол закритих партійних зборів первинної партійної організації ВО кондитерської промисловості “Світоч” Шевченківського району м. Львова від 13 червня 1989 р. Присутні на зібранні виключно члени партії та кандидати в члени партії. На порядку денному єдине питання — партійно-політична робота в умовах перебудовних перетворень. Протокол наводить виступи секретаря та заступника секретаря партійного комітету об’єднання, секретарів цехових партійних організацій, голови профспілки, генерального директора об’єднання. На зборах переважає українська мова. Головний доповідач — секретар партійного комітету ВО “Світоч”, член Шевченківського райкому — традиційно починає з розповіді про зміни у внутрішній та зовнішній політиці, економіці та громадському житті в тлумаченні рішень Пленумів ЦК КПРС/КПУ (квітень — травень 1989 р.) та ХІХ Всесоюзної партконференції (червень...
Показати ще
Згорнути все
Новий житловий мікрорайон “Сихів”, листівка 1989 року
Ця поштівка присвячена спальному району Львова "Сихів" (назва якого походить від однойменного села, що розташовувалося в цих місцях з XV століття до початку масової забудови в другій половині ХХ століття). Саме фото було зроблено на рубежі 1980-их років (у розпал будівництва району) з урахуванням того, що показана частина вулиці виглядає завершеною, хоча і видно, що більша частина дерев на передньому плані посаджена недавно, а клумби ще не облаштовані. Опубліковано в 1989 році як набір поштівок, що репрезентують різні види міста.
“Показ моди” в Покровську 1980-х на фото Миколи Білоконя
На світлині фотожурналіста газети "Маяк" Миколи Білоконя зафіксовано показ моди у місті Красноармійську (нині Покровськ) Донецької області. На подіумі — жінка, яка демонструє одяг, сконструйований швейною фабрикою "Райдуга". Модель вбрана у сукню на ґудзиках із квітковим візерунком і викотистим коміром; поверх сукні — підперезаний вовняний безрукавний кардиган. Її образ доповнюють сучасна зачіска з начосом і виразний макіяж. Показ відвідує публіка, що складається з представників різних поколінь Покровська. Їхній вигляд відображає зміни модних тенденцій у 1970–1980-х роках. Жінки середнього віку (приблизно 40–50 років, народжені у 1930–1940-х, за сталінських часів) вбрані у хустки та — імовірно — саморобні сукні з квітковим візерунком довжиною до коліна. Молодші глядачі мають сучасніший вигляд: жінки вбрані у мініспідниці та...
“Дати освіту у глухім куточку”: конкурсна світлина Марка Залізняка 1929 року
Марко Залізняк (1893–1982) – сільський фотоаматор, відомий своїми світлинами з фронтів Першої світової та фотографіями періоду колективізації 1930-х років у селах теперішнього Покровського району Донецької області України. Прологом до конкурсної світлини Марка Залізняка 1929 року, про яку йтиметься далі, можна вважати відкриття у 1927 році початкової школи на хуторі Романівському в його хаті. Цього ж року мешканці хутора вирішили власним коштом звести окрему шкільну будівлю. Відкриття нової школи відбулося 1928 року, до 11-ї річниці Жовтневої революції. Радянське керівництво взяло будівлю на свій облік і доправило до хутора персонал в особі учительки і прибиральниці. Навчатися до новоствореної школи приходили діти з навколишніх хуторів [2]. Під час урочистого відкриття сільський фотограф зробив світлину, де зображені...
Вид на пам’ятник Радянської Конституції, Львів 1940
Пам’ятник Радянської Конституції, чи пам'ятник Сталінській Конституції, споруджений в жовтні 1939 р. Авторами були скульптор Сергій Литвиненко та київський художник Михайло Дмитренко, можливо, митці адаптували до місцевих умов проект, виконаний у Москві. Виконавцями були скульптори Євген Дзиндра та Андрій Коверко, можливою є участь учня Литвиненка молодого скульптора Якова Чайки. Пам'ятник виконувався на Кераміко-скульптурній фабриці, що відкрилася вже в 1939 р. на вул. Мучній. Місцем розташування пам'ятника було обрано центр міста, "острівок" на вісі Гетьманських валів, між вул. Ягеллонською та пл. Св. Духа (тепер вул. Гнатюка та пл. І. Підкови). Тимчасовий пам'ятник, виконаний з бетону на дерев'яному каркасі, представляв собою величезну вертикальну композицію у вигляді колон, опасованих червоними прапорами. В нижній частині були розташовані фігури...
Члени кіногуртка села Новоолександрівка УРСР на зйомках фільму, травень 1981
Окрім кіностудій, де зазвичай працювали дорослі, в мережу кіноаматорів також входили гуртки для дітей та підлітків. Їх зазвичай організовували при будинках культури або школах. Опікувалися такими гуртками представники Народних студій та локальних кіноклубів. Архівний підпис цього фото повідомляв наступне: "Члены кинокружка дома культуры с. Новоалександровка Беловодского р-на Ворошиловградской обл. на съемкаъ фильма. Слева направо: учащиеся Найдыш А, Петров П, руководитель кружка Колесник В. И., учащийся Бурьян В. – с. Новоалексанровка 15 мая 1981 р. Автор – Хромушин Ю. (на природе на фоне реки)".
Стінгазета з Костянтинівського пляшкового заводу, 1967
Ця стінгазета є частиною серії стінгазети з Костянтинівського пляшкового заводу, створеної у 1967 році. Серія складалася з 13-ти виписків, приурочених місцевим учасникам боротьби з білогвардійцями після Першої світової війни. Тринадцять випусків цієї серії розкривають історію заводу та обґрунтовують його назву "Завод 13-ти розстріляних робітників", а також закликають працівників ділитися фотографіями та спогадами, які пов'язані з протистоянням з білогвардійцям. Представлений тут випуск розповідає про сім'ю Бобильова Александра Семеновича та Бобильової-Чумичкіної Марії Семенівни. У 1918-1920 роках в місті Костянтинівка (Донецька область України) неодноразово змінювалась влада, яку завойовували то білогвардійці, то червоноармійці. Згідно з однією з місцевих легенд, білогвардійці поставили перед вибором робітників пляшкового заводу: або вони видадуть більшовиків, які є серед них, або кожного десятого...
Показати ще
Згорнути все
Весілля в робітничій родині, телесюжет Львівського телебачення 1964 року
Кіносюжет про весілля був зроблений у Львові в 1964 році для телевізійних новин. На жаль, звук не зберігся до наших днів. Це викликає очевидні питання: чому звук не зберігся, і як слід досліджувати джерело такого типу? Відеозапис було зроблено на 16-міліметрову плівку, а звук, ймовірно, було записано на магнітну стрічку. Про існування звукового запису свідчать фрагменти промов і привітань молодят (05:00), (05:25), (05:50), які були виділені під час монтажу і для яких був необхідний звук. У той час аудіо зазвичай записували на спеціальну магнітну стрічку, яку можна було використовувати кілька разів, а записи на ній швидко псувалися. Водночас існувала 35-міліметрова плівка, на яку можна було записувати як аудіо, так і відео,...
“Богдан Хмельницький”, радянський пропагандистський фільм 1941 року
“Богдан Хмельницький” - український радянський історичний пропагандистський фільм 1941 року режисера Ігоря Савченка. У ньому йдеться про життя гетьмана запорізьких козаків Богдана Хмельницького та перші роки козацької визвольної боротьби проти польської шляхти під його проводом. Фільм був знятий Київською кіностудією (нині кіностудія ім. О. Довженка). В основі сценарію - однойменна п’єса українського радянського драматурга і публіциста Олександра Корнійчука 1939 року.
Аматорські медіа та життя в “черьомушках”
Окрім офіційних медіа (екклезіа) з уявленими історіями та міфами – театральними виставами, фільмами та іншими офіційними репрезентаціями, які радянська людина сприймала на агорі (наприклад, у кінотеатрах як частині публічного простору, чи через телевізор як вікно у публічну сферу) — існувала також приватна сфера (ойкос). Як можна дізнатися яким було повсякденне життя звичайних людей? Одним із джерел доступу до цієї реальності можуть стати аматорські кінозаписи, що зберігають моменти життя у “черьомушках” та “хрущовках”. У Радянському Союзі існувала особлива ідеологічна система, яка одночасно обмежувала і заохочувала аматорські медіа. Держава заохочувала аматорське кіно через офіційні клуби, зокрема при Всесоюзній центральній раді професійних спілок (ВЦРПС) чи через організації, афілійовані із Спілкою кінематографістів (окрема секція...
Радянський фільм “Іронія долі, або з легкою парою”, 1975-1976
У 1969 році радянські драматурги Еміль Брагінський та Ельдар Рязанов створили п’єсу “З легкою парою! Або одного разу в новорічну ніч”, яка здобула популярність у театрах Радянського Союзу. На початку 1970-х років було вирішено адаптувати цей твір для телеекрану, і прем'єра двосерійного телефільму відбулася у новорічні свята на межі 1975-1976 років. Подібно до випадку з московською оперетою про мікрорайон Черьомушки (1959), відбулася ремедіація популярного театрального сюжету, проте цього разу не через кінематограф, а через телебачення. На відміну від кіно-мюзиклу “Черьомушки” 1963 року, нова екранізація постала у форматі телевізійного фільму з численними музичними вставками, які після прем’єри у 1976 році набули широкої популярності. Ліричні пісні на вірші Євгена Євтушенка та Белли Ахмадуліної у виконанні...
“Черьомушки”, радянський фільм 1963 року
У 1961 році кінематографічні еліти СРСР схвалили ідею перетворення оперети “Москва, Черьомушки” у кінофільм. Почалися пошуки постановника. Авторам хотілося, щоб ним став режисер-музикант і тому звернулися до Герберта Рапопорта – професійного музиканта. Рапопорт набирався досвіду в жанрі музичного кінематографа, беручи участь у постановці фільму Григорія Козінцева “Дон Кіхот” (1957, Лєнфільм), що став відомою радянською картиною і був відзначений на міжнародних фестивалях. Цікаво зазначити, що Рапопорту, палкому шанувальнику австрійського композитора Густава Малера, сподобалася музика оперети, і його авторська постановка вистави у вигляді фільму була підтримана професором Ленінградської консерваторії та головним диригентом місцевого симфонічного оркестру, Миколою Рабіновичем, який став диригентом запису фонограми до фільму. У 1963 році музичний фільм “Черьомушки” режисера Герберта Раппапорта вийшов на...
Теленовини Львівської телевізійної студії 1960-х років
Популяризацію того, як радянська влада вирішує “житлове питання” в УРСР доручили не лише професійним спілкам та їхнім медіа (як от будівельним чи архітектурним журналам), чи митцям (наприклад театралам чи кінематографістам), а також телебаченню. Телевізійна студія у Львові була заснована у 1955 році, а з 1957 вона вже активно випускала місцеві новини. Ці новини зазвичай складалися із кількох коротких сюжетів про господарський та культурний розвиток краю, тривалістю від 1 до 3 хвилин. Якщо це не була пряма трансляція (здійснювалася за допомогою ПТС, пересувної телевізійної станції), то новинні сюжети створювали на 16 мм кіноплівку виїзними бригадами телевізійників. Відзняті на плівку плани супроводжували озвученням і транслювали регіональній аудиторії. Львівська телевізійна студія була однією з найбільших в...
Показати ще
Згорнути все
Роман Бучко про радянських кіноаматорів, фрагмент інтерв’ю від 1 листопада 2012 року
Роман Бучко - режисер, кінознавець, організатор кіноаматорського руху у Львові, керівник аматорської кіностудії "Муратор". Коментар готується
Пiсня бригад комунiстичної працi
"Пісня бригад комуністичної праці" була написана у 1956 році композитором Аркадієм Філіпенком (1912-1983), який окрім академічної музики, писав твори для оперет чи кінофільмів. Вірші до пісні написав інший видатний діяч радянської культури УРСР Олекса Новицький (1914-1992), який у часи війни був військовий кореспондентом, а згодом став шевченкознавцем. Обидва автори мали “правильні” біографії для написання гімну бригад комуністичної праці, який виконувався на офіційних заходах в УРСР, а також видавався чисельними тиражами для виконання професійними та аматорськими колективами. Пісня має урочистий настрій і твердить, що бригади комуністичної праці формують новий чудовий світ комунізму і весь український народ має доєднуватися до цього важливого руху. Виконує пісню видатний український співак Микола Кондратюк (1931-2006) та хор Українського радіо,...
Після закінчення Другої світової війни влада СРСР повернулася до консервативної гендерної політики, що пріоритетизувала материнські ролі жінок[1]. "Виправдовували" такий підхід воєнними демографічними втратами. У 1944 році запроваджено почесне звання "Мати-героїня" та однойменний орден для жінок, які народили та виховали десятеро і більше дітей. Орден "Материнська слава" вручали жінкам за народження щонайменше семи дітей. У 1956 році тривалість оплачуваної відпустки містянок у зв’язку з вагітністю та пологами зросла майже удвічі, до 112 днів. У 1964 році таку відпустку отримали й селянки. У 1981 році оплачувана відпустка по догляду за дитиною становила вже один рік. Така значна увага до материнства, втім, не позбавляла жінок покладеного на них громадського обов’язку, роблячи їх "подвійно навантаженими": поруч з...
Медіа, термін винесений у заголовок цього модуля, є широко уживаним поняттям, яке часто використовують у контексті міркувань про “масову культуру”. У визначеннях радянської історіографії медіакультуру називали “культурою для мас”, намагаючись тим самим уникнути асоціації із “маскультурою” капіталізму. Однак, як у системі ринкового капіталізму, так і в системі державного соціалізму, у 20-му столітті медіа спричинили формування нової медіареальності та медіаландшафту, функції та статус яких у 1960-70-х роках стають набагато важливішими, ніж це було раніше. У цьому модулі використовується також поняття медіатизація, що стосується того, як медіа впливають на соціальні, політичні та культурні інституції, формують їх та переплітаються з ними. Ця концепція досліджує, як медіа є не просто каналами для комунікації, а й невід'ємною частиною функціонування...
Пояснюючи причини протиправних учинків високопосадовців, у 1940–1960-х радянська влада вказувала на релікти дореволюційної капіталістичної ментальності, що вразили окремих управлінців. В 1970-1980-х рр. апелювати до пережитків минулого було вже незручно, адже в цей час при владі перебувало покоління, народжене й повністю соціалізоване в радянському Союзі, нібито вільному від вад інших, недосконалих суспільств. У цьому модулі Віктор Крупина на прикладі досі непублікованих архівних матеріалів, а також удоступнених джерельних збірок розглядає поширені службові зловживання радянських високопосадовців в Українській РСР впродовж 1945-1991 років, їх причини, масштаби і наслідки.
Радянський Союз позиціонував себе як країну соціальної рівності, де знищенням експлуатації людини людиною досягнуто гармонії "класових" відносин. Усунення соціальних протиріч між "верхами" та "низами" (за радянською термінологією "експлуататорами" та "експлуатованими" відповідно), широко пропагувалося як незаперечне і незворотне досягнення країни Рад. Парадоксальна ситуація: це була правда, утім значний соціальний розрив між народом і "народною владою" теж був правдою, констатувати яку було небажано. У цьому модулі Віктора Крупини йтиметься про фінансові привілеї української радянської номенклатури.
Радянська влада прагнула докорінно змінити стиль і структури повсякденного життя людей (житло, дозвілля, роботу). Особливо радикальні проєкти були розроблені і частково втілені у 1920-1930-ті роки. Робітники опинилися у центрі уваги радянської соціальної політики. У офіційному дискурсі комуністична партія більшовиків була представлена як авангард пролетаріату, що діяла передусім в інтересах трудящих. Чи відповідали ці ідеї практиці, і якою ціною втілювалися. Про це йтиметься у модулі авторства історика Романа Любавського.
Особливістю ранньої візії аматорського кіновиробництва в Радянському Союзі була прагматична ідея використання нового медіа не лише задля розваги, а й для залучення широкого кола громадян до продукування кінохронік і створення мережі кореспондентів по всій країні, які б покривали висвітлення соціалістичного будівництва. Однак, попри спорадичні спроби, цей задум одразу масштабно не втілився. На заваді став брак технології і достатнього обладнання, а згодом і політичний клімат 1930-х. Лише після "хрущовських реформ" ця ідея знову з’явилась у порядку денному. Детальніше про це читайте у модулі історика Олександра Маханця.
Засновники Радянського Союзу вважали, що за основу нових форм праці слід взяти аматорську ініціативу і талант, як народний безмежний ресурс, та управляти цим за допомогою "всенародного контролю і обліку". Метод запровадження нових форм управління виробництвом став наймасштабнішою пропагандою трудових досягнень. Радянські ідеологи за звичкою цитували Леніна, який вважав, що праця може змінити людину при соціалізмі, і радив, як саме організувати соціалістичні змагання. Цей модуль історика Богдана Шумиловича присвячений темі праці в комуністичній пропаганді на прикладі 1960-х років.
У 1950–1960-х роках на підприємствах Радянської України поширилися практики, скеровані на удосконалення праці. Двигуном цього процесу були так звані передовики – учасники руху трудящих СРСР за комуністичне ставлення до праці та за виховання людини комуністичного суспільства. У 1958 році, після вступу у лави Комуністичної партії, Гагановій доручили виконати рішення парткому по допомозі відстаючим бригадам прядильниць. Трудівниця вирішила перейти до відстаючої бригади і використовуючи свій досвід, авторитет та вміння працювати з людьми, зуміла організувати роботу в бригаді і таким чином в короткі терміни вивела її в передові. Таку ініціативу офіційна ідеологія сприйняла натхненно, оскільки перехід у відстаючу бригаду для Гаганової передбачав втрату надбавок у заробітній праці. Тож ініціатива відображала ті риси нового працівника, про...
Рефлексії
Українські націонал-комуністи: наївні мрійники у лещатах тоталітаризму
Ця рефлексія написана в рамках стипендіальної програми імені Едуарда Зуба, заснованої родиною Едуарда Зуба, спонсорованої Українським інститутом національної пам’яті, Благодійним фондом родини Бекетових-Алчевських та Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна, є частиною ширшого дисертаційного дослідження на тему “Український націонал-комунізм в УСРР як політичний та соціокультурний феномен”, що виконується на кафедрі історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри історії України, Роман Любавський. У фокусі цього дослідницького проєкту аналіз міжпартійної комунікації українських та єврейських націонал-комуністичних партій в УСРР, та дослідження українського націонал-комунізму як початкового етапу становлення антиколоніальної візії в УСРР.
Портрет київського князя Ярослава Мудрого в радянській історіографії
У 1930-х роках саркофаг київського князя Ярослава Мудрого неодноразово ставав предметом наукових досліджень істориків, лікарів, музеєзнавців, антропологів та інших дослідників. До прикладу, 25 січня 1936 року комісія на чолі з директором музея-містечка М. Багрієм, уперше дослідила вміст саркофага. На дні саркофага знайшли безладне скупчення кісток чоловіка і жінки, а також невеликі фрагменти дитячого черепа. Вдруге саркофаг було відкрито у 1939 році. Тоді комісія, у складі радянського вченого В. Гінзбурга, вирішила передати знайдені останки кісток для подальшого вивчення в Інститут етнографії академії наук УРСР. На початковому етапі дослідження було з’ясовано, що ці останки кісток належали старшому чоловікові віком приблизно 60-70 років та жінці, віком приблизно 50-60 років. Згодом у скелеті чоловіка виявили множинні деформації...
У цьому короткому курсі розглядатимуться культурні взаємини між євреями та не-євреями (українцями, поляками, росіянами) на прикордоннях двох імперій – Габсбургів і Романових. Така взаємодія могла бути свідомою чи несвідомою, вона могла ґрунтуватися на складних процесах зіткнення, засвоєння, призвичаювання, обміну та знищення.
Курс присвячено ідеям та практикам пов’язаним зі спадщиною у Центрально-Східній Європі від 1945 р. і дотепер. Ми розпочнемо із загальних питань: Що таке спадщина: це – об’єкт, ідея, проект чи процес? Як формувалося поняття спадщини? Хто задіяний і як визначаються учасники і ті, хто приймають чи залучені до прийняття рішень? Кому належить спадщина, яке значення вона містить, і які потреби вона відображає? Тоді ми торкнемося таких питань: Чи поняття має історію? Що означає критично поглянути на спадщину? Якими є відносини між спадщиною, політикою та владою? Якщо спадщина означає підбір, тоді що вибирається, а що ні і чому? Чи можемо ми розділяти матеріальне й нематеріальне у спадщині і як працює такий поділ? Чи спадщина...
Цей курс охоплює період, що починається від поділів Польщі, містить Російську та Габсбурзьку імперії, Радянський Союз та міжвоєнну Польщу. Учасники ознайомляться з геополітичними наслідками експансій Росії на захід та Австрії — на схід, і серед інших широких тем розглядатимуть: унікальне східноєвропейське єврейське середовище, яким був штетль; хасидизм — народжений в Україні популярний рух релігійного ентузіазму; взаємодію між сіоністами та українськими націоналістами в Галичині; розвиток українізації та їдешезації (або ж українського та єврейського варіантів коренізації) у 20-их рр. ХХ ст. і становище євреїв у Польщі у цей самий період; Голокост та його наслідки; українців та євреїв у дисидентському русі; єврейсько-український мистецький та літературний авангард, та єврейсько-польську історичну науку.
Цей курс присвячено аналізові репрезентацій українських земель "довгої" революційної доби 1917-30 рр. як простору багатокультурності. Ми розглянемо як різні види репрезентацій (наукові праци, мемуари, вистави, фільми, оповідання), так і особливості співіснування етнічних спільнот у різних частинах України та на різних етапах революційного періоду. Нашою загальною метою буде спробувати забути про знайомий наратив "української революції" та "національно-визвольних змагань" і оглянути все різноманіття історичних матеріалів та репрезентацій, які не підпадали під нього. В процесі дослідження подій майже сторічної давнини ми зможемо краще зрозуміти й події 2014-го року.