Анексія Радянським Союзом українських територій у роки Другої світової війни здійснювалася під гаслами “визволення” й “возз’єднання”. Для легітимації цих територіальних змін радянська влада сконструювала уніфіковану модель інтерпретації минулого новоприєднаних до Української РСР регіонів. Її підґрунтям були міфологеми про давню історичну єдність слов’янських земель, “багатостраждальну долю” населення під владою іноземних поневолювачів, безперервну боротьбу проти національного й соціального гноблення, історичні й культурні зв’язки з Росією, прагнення українського народу до об’єднання з російським “братським” народом, “визвольну місію” Червоної Армії у 1939–1940 роках та початок “нового життя” в умовах радянського ладу, а також остаточне “возз’єднання українського народу” після перемоги над “фашистською загрозою” [1]. Саме навколо концепту “возз’єднання” радянська політика пам’яті вибудовувала історичні наративи, меморіальні ландшафти й комеморативні практики, що мали інтегрувати нові землі в загальнорадянський історичний дискурс і пам’яттєвий простір. Водночас Бессарабія, насамперед її південна частина, включена до складу Української РСР, стала винятком із цієї моделі [2]. Конструювання нової версії минулого Ізмаїльщини й відповідні комеморативні практики спричинили поступове витіснення звідти українського історичного наративу та інтеграцію цих земель у російський імперсько-радянський пам’яттєвий простір.
Радянська анексія Бессарабії та перші спроби інтерпретації історії Ізмаїльщини
На відміну від західноукраїнських земель, анексію Бессарабії в 1940 році сталінський режим трактував як законне повернення власних територій у межах вирішення так званого “бессарабського питання” [3]. Стисло окреслимо його історичний контекст. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 року Російська імперія приєднала османські землі між Прутом і Дністром. Це була доволі неоднорідна за історичним розвитком і етнічним складом територія, в якій можна умовно виділити три регіони: південь — Буджак, що включав колишні володіння ногайських татар, османські фортеці та прилеглі до них території; центр — частину Молдавського князівства з переважаючим румуномовним населенням, яке було відірване від процесів румунського націєтворення; північ — Хотинщину, населену переважно українцями. Царський уряд об’єднав їх у єдину адміністративну одиницю — Бессарабську область, що згодом стала губернією. За результатами Кримської (Східної) війни придунайська частина Бессарабії відійшла до Молдавського князівства (після об’єднання з Волощиною — Румунії), проте після російсько-турецької війни 1877–1878 років вона була повернена до Росії. Після розпаду імперії територія Бессарабії стала предметом суперечок між різними державами. У 1918 році Румунія встановила контроль над регіоном, а згодом домоглася його часткового міжнародного визнання з боку держав Антанти. Водночас радянська Росія, а пізніше СРСР, категорично не визнавала приєднання Бессарабії до Румунії, розглядаючи його як незаконну окупацію. Територіальний інтерес СРСР до Бессарабії напередодні Другої світової війни окремо визначався у таємному додатковому протоколі до договору про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, відомому як пакт Молотова–Ріббентропа.
26 червня 1940 року СРСР висунув Румунії ультимативні вимоги щодо повернення Бессарабії та передачі Північної Буковини [4]. Територіальна претензія щодо Бессарабії ґрунтувалася на кількох суперечливих фактах. По-перше, вказувалося, що у 1918 р. Румунія насильницьким чином захопила цю територію як складову частину “Радянського Союзу (Росії)”. Тобто в документі підкреслювалася претензія на імперську спадщину, оскільки де-юре СРСР було утворено відповідно до договору від 20 грудня 1922 року. По-друге, наголошувалося на порушенні “вікової єдності Бессарабії, яка переважно була населена українцями, з Радянською Україною”. Проте частка українців у Бессарабській губернії становила наприкінці ХІХ століття трохи менше ніж 20%, а молдаван — 47,6%. Українці переважали лише в Хотинському повіті, а в південній частині Бессарабії (Аккерманському та Ізмаїльському повітах) вони становили 20–25% населення [5]. Перебуваючи в дипломатичній ізоляції та побоюючись розв’язання воєнного конфлікту, Румунія погодилася на евакуацію своїх військ. У ході воєнної операції радянська армія з 28 червня по 3 липня зайняла територію Бессарабії та Північної Буковини.
Деякі радянські історики намагалися репрезентувати приєднання Бессарабії крізь призму ідеї “возз’єднання українського народу”. Зокрема, Наум Нарцов називав українців і русинів (вважаючи останніх нащадками східнослов’янських племен) корінним населенням Пруто-Дунайського межиріччя, яке мешкало тут ще до встановлення влади Молдавського князівства. Натомість молдаван він трактував як “значною мірою асимільоване українське населення, яке проживало тут споконвіку” [6]. Розроблена Нарцовим версія історії Бессарабії мала на меті обґрунтувати безпосередню етнічну спільність бессарабського населення з українцями, проте вона не набула поширення в радянському історичному дискурсі.
2 серпня 1940 року парламент СРСР визначив адміністративний статус приєднаних територій. Ухвалені ним закони передбачали утворення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки, а також включення Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів до складу Української РСР. Під час обговорення законопроєктів наголошувалося, що такий адміністративний поділ забезпечував “возз’єднання” молдавського та українського народів у межах радянської держави та відповідав прагненням населення “визволених територій”. Для легітимації ухвалених рішень на засідання Верховної Ради СРСР було запрошено делегацію представників Бессарабії та Північної Буковини, які у своїх виступах рідними мовами висловлювали беззаперечну підтримку нового адміністративного поділу [7]. Таким чином, Бессарабію, яку радянське керівництво до 1940 року уявляло як єдиний історико-географічний регіон, було поділено за етнічним принципом на три частини: Молдавська РСР [8]; Хотинський повіт, який увійшов до складу Чернівецької області [9]; Аккерманський та Ізмаїльський повіти, з яких було утворено Аккерманську область.