Наведені нижче транскрипти документів точно відтворюють оригінал, зокрема збережено мову, орфографічні помилки та особливості.
- Назва:
Автобіографії депортованих Яніни Мазурайтене та Степана Шнайдера, 1948–1949
- Автор:
- Джерело:
- Lietuvos Ypatingasis Archyvas V-5/1/24655-5: 6-7 (Наблюдательное дело по уч-делу No 1196 – Материалы проверки по заявлению Мазурайтени Антоси д. Иосифа); Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України (Рівненська область), СО-105235, арк. 14-15 зв. (Учетное дело №8699 бандопособника ОУН Шнайдер Степана Алесандровича), спр. П-285340 (Личное дело №1540 спецпоселенца); ГДА МВСУ (Рівненська обл.), спр. П-285340, арк. 17 (Учетное дело № 8699 бандопособника ОУН Шнайдер Степана Алесандровича); ГДА МВСУ (Рівненська обл.), спр. П-285340, арк. 19-20 (Учетное дело № 8699 бандопособника ОУН Шнайдер Степана Алесандровича).
- Мова оригіналу:
- Російська
Lietuvos Ypatingasis Archyvas, V-5/1/24655-5/6-7 (Наблюдательное дело по уч-делу No 1196 – Материалы проверки по заявлению Мазурайтени Антоси д. Иосифа)
Автобіографія-звернення Яніни Мазурайтене:
В виший Органи Президьум Миньисtру С.С.С.Р.
З Марямпольский[2]
Тьурми од закльучоноï
Мазурайtьиnï Hinи
Юсифьивнoï, ур. ССР
Льиtовский 1921 года
Помиловаnя.
Я, закльучоnая Мазурайtьиnьи Ньиna Иосифовnа бьила увезьеnа na пересилку в Комий[3] А.С.С.Р усtвильского Рн.[4] cела Айкйно[5], за что мьеnя вивизьльи то Я незнаю, при меtьи я nenальежала нï во жадnoi оргаniзаций. Я сама бyла бьеднячка i рoботала у колаков na кусок хльяба, а присtуnу жадного Я nьезьдьелала проtьив Совьеtckoï Власьtьи Я nье була, за се чtо я бьила бьеднячkа i мьеnя приходилося робоtать na kулаkов. Я жила в А.С.С.Р. Усtвьинького Рн[6] в сели Айкйno[7] до 1947 гд. VI. м. — y меня бьил одпуск з робоtи за to чto у мьяnя бьил мальеnkий ребьоnок, Я ришила уехаtь na Родьиnу до своей сtарой маtьери коtoрая проживала в Льиtвье Уез. Шаkойсkого[8] Кидулький[9] деревnьи Кирkилай[10]. Когда Я ехала мьеnьа дальи справку М.В.Д. nачельnіk Кльуnов – а nа справкi меnья бьило указоnо когда Я должnа верnуtься обраtnо [нечитабельно] nьеtь no Я думола ббраtnо ехаtь, no у мьеnя nье бьило сьредсtва все чtо маtь жила бьедnо посьлье загра[нерозбірливо]koв гермаnьський у nьей nьебьило ньичово бо гермаnци вся забральи. тепер у мьеnя забольел рибьоnоk а Я ломьила руkу tак чto Я змушена була дождаtь через nьиекой чос i моя усьnежки[?] билы з nеретkодами[?] tок что Я nемогла рanьше уехаtь, A kогда Я приехала М.В.Д. Кудульский волосьtï nочальnуке Простиньков[?] i меnя nья сkазаnо чtо меnя здьесь nя можna жить, всьо время, tуt проживала — I жила Я tуt до 1949 года I/[?]. в 1949 гд. I/IV меnья арешtoваnо i увезьеnо в марям. Т. где Я nаходзуся вже 1 год обраtnо далï мьеnя 3 года за чtо tо Я nе зnаю мое здоровье плохая 6 мьесяцов таk Я з краватй nье зходзу в баньу меnя nосяt nа носьилkах бо само нья магу а Як сама nайду tо обесильею i все ривnо меnя з больй приnосеть, А у мьеnя есьть доч которая зальишила при Матери когда мьеnя забральи еï 3 годи без жадnoï помочи мужи работяє там же А.С.С.Р. Коми А Я в Тьурмьй а рибьоnok страдає без жадnoï помочи. Тепер у меnя больезьnьи nевильичальньи. I. аtоk серца II. больnьуй жулудоk. III. руко больnая IV. опух голови —
Прошу Вишого Органа Президьум Миnьйсtру С.С.С.Р. пересмотрить мою просьбу i nья оодkазать.
2/ХІІ 1949 гд.
Мозурайтенье
Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України (Рівненська область), СО-105235, арк. 14-15 зв. (Учетное дело №8699 бандопособника ОУН Шнайдер Степана Алесандровича), Cпр. П-285340 (Личное дело №1540 спецпоселенца)
Автобіографія-звернення Степана Шнайдера:
Автобиография
Я Шнайдер Степан Алкесандрович родился 1888 году. Родился в селе Залаве[11] Острожецкого р-он. Ровенской обл. дисети лет поступил учиться в Залавецку начальну школу проучился 3 года после окончения школи работал дома по хозяйству. Во первой мировой царской войни 1916 году ми били вакувирувани от фронта в Харковскую губерню богодуховский уезд село Сенное и волость Сенная[12]. 1916 году миня взяли в Армию служил в городе Костроме 7 месяцов в запасном ном полку. Когда прошел камисию, и камисия назначила на Француский фонт. Ми поехали в Москву на фомировку полка. когда сформирували 7 особий полк и послали во Францию Архангельск на пристань, пароходом ехал 48 судок остановился во Фанцуском брести. Отуда послали не на Француский а на Макидонский фронт. На ф[р]онти мне повредило левой гр глаз газами, и я на нево совершено нечево не стал видить. На фронте пробил год. Когда началась революция в Росии всех Наших руских солдат зняли с фронта и отправили в северную Африку на принудительнии работи в город Тебес[13]. Жить там Русским солдатам было очень тяжело сначала дали голодовку пять суток недали продуктов и даже трое суток била закрита вода. влагери бил три месяца, а потом били винуждени под штиком Француской власти на работу, проработал целой год. 1918 году бил отпр[а]влен в Россию в город Адеса а в Черкасах взяли на камисию и я достал чистую отставку по глазам и миня отпустили домой. Вернулся я домой 1919 году в свою деревня село Залаве Острожецкий р-н Ровенская обл. Власть била внас Польская, занимался я хозяйством i так работал по 1948 год 1948 гаду я поступил в колхоз село Залаве колхоз имени Кагановича и работал в колхозе по 1949 год. 18 июня 1949 году я бил сослан на Приск Кизан Таштыпського р-н Хакасской Автономной обл Красноярского края[14] Где и работаю по настоящое время. Партийним не бил. Суждьонним небил і з роцтвиников никаво нет. Зграницуой бил в Армии а з роцтвиников никто больше нибил. Под Нимецкой окупацеей бил два года занимался по хозяйству. Заняти под немецку окупацию 1941 году и ослобождени в конце 1942 года.
Состав сими котора знаходица вмести со мной — Жена Шнайдер Татяна Василевна родилась 1889 гд. и доя Кристич Людмила Степановна 1930 году. я Шнайдер Степан Александрович родился 1888 году. Мои роднии дети, син Шнайдер Иван Степанович радился 1914 году жил сомной по 1934 год а тогода жинился й одошел на совю хозяйство, и жил оддельно до 1943 года в 1943 году взят в Армию и били письма з запасного полка и з фронта последне била а потом нестало и некаково от нево не получил так что пропал без звестия
Доч Фралова, Елена Степановна родилась 1924 году проживает село Залаве Острожецкий р-н Ровенская область, работает на рр приизводство в Острожце, доч Недилько Надежда Степановна радилась 1927 году проживает селе Залаве Острожецком р-н. Ровенской обл. Работае в калхозе имени Кагановича. Состри Бура Татьяна Александровна радилась 1885 году проживает село Малая Городница Острожецкого р-н Ровенськая обл. сестра Никончук Парасковия Александровна радилась 1896 года проживает селе Залаве Острожецкого района Ровенской обл. работает в калхозе. Сродний брат Шнайдер Афанасий Йосифович год рождения непомню пров проживаит селе Залаве Острожецком р-н. Ровенской обл работает в калхозе. друзей вминя старика вже нет все померли, и здесь дружби нискем неимею
Ксему Шнадер[15]
ГДА МВСУ (Рівненська обл.), спр. П-285340, арк. 17 (Учетное дело № 8699 бандопособника ОУН Шнайдер Степана Алесандровича)
Документ обвинувачення Степана Шнайдера, складений прокурором:
Копия
НАЧАЛЬНИКУ ОСТРОЖЕЦКОГО РО МГБ
МАЙОРУ УСПЕНСКОМУ
Прокурор
Острожецкого р-на м. Острожец
18/УI–1948г.
№ 213
18 июня 1948 года в помещении сельсовета села Залавье Острожецкого района проводилось колхозное собрание колхозников колхоза имени Кагановича села Залавье, на котором помимо колхозников присутствовали председатель сельсовета ПЕТРОВ, секретарь РК КП/б/У т. ПАЛЮТИН, зав. сельхозотделом КОНОНЕНКО и другие.
Собрание проводилось по организационным вопросам вновь организованного указанного колхоза. При принятии устава сельхозартели демонстративно выступил гр. села Залавье ШНАЙДЕР Степан Александрович, который заявил, что крестьяне села Залавье в колхоз не пойдут до осени 1948 года, т. е. после уборки урожая.
После такого демонстративно антисоветского выступления Шнайдер у колхозников присутствующих на собрании вызвано разложение и истерика, в результате чего сразу же гр. Крат Анна Вас. начала публично избивать своего мужа Крат Андрея Никитовича и выталкала его из помещения за то, что он подал заявление в колхоз, а сама подняла плачь и крик, вслед за ней начали кричать все присутствующие женщины и в один голос заявили, что работать в колхозе не будем и обобществлять также не будем.
Из присутствующих 26 человек подавших заявления в помещении осталось 14 человек, остальные разбежались, Тимощук Степан Андреевич всячески обругал председателя сельсовета публично, а сам бросился в истерику, что у него украли ребенка, т. е. провокация.
Со стороны Тарасюк Матрены было открытое выступление агитация против колхозов, даже вынула из кармана веревку и говорит, что первая сама повешусь, а потом это будет и другим.
В результате такого антисоветского демонстративного выступления гр. Шнайдера собрание было сорвано, как мне при выступлении Шнайдера стало известно, что у него сын Иван находится в банде. Кроме того Шнайдер на собрании заявил, что моя дорога на Сибирь, а не в колхоз и призвал всех присутствующих, что лучше ехать в Сибирь, чем в колхоз.
Мною Тимощук Степан Андреевич арестован и привлекается к уголовной ответственности по ст. 71 ч. 3 УК УССР. В отношении Шнайдер Степана Александровича и Тарасюк Матрены Алексеевны считаю необходимым приступить к расследованию для привлечения виновных к ответственности по ст. 54– УК УССР.
Приложение [нечитабельно]
Прокурор Острожецкого района. — ЧАЛЫЙ
Копия верна: пом. опер. уполн. Острожецкого
РО МГБ /підпис/ мл. лет. /Приходько/
Справка Подлинник находится в
Литерном деле с. Залавье при Острожецком РО МГБ.
Мл. лет. \підпис\
ГДА МВСУ (Рівненська обл.), спр. П-285340, арк. 19-20 (Учетное дело № 8699 бандопособника ОУН Шнайдер Степана Алесандровича)
Доповідь, складена представником сільради та партії, із обвинуваченням Степана Шнайдера:
Акт.
Дня 18 июня 1948 года.
Мы, нижеподписавшиеся, Петров Анатолий Васильевич (Пред. сельсовета), Блоцкий Семен Григорьевич (уполномоченный РК КП(б)У), Кононенко Иван Прохимович (зав. с/х отдела), Цуканова зав. [нечитабельно] составили настоящий акт, нижеследущий: сего числа в Залавицком сельсовете Острожецкого р-на происходило общее собрание крестьян — подавших заявление в колхоз. Во время разбора заявлений (прием в члены колхоза) гр-нин Шнайдер Степан Александрович рожд. 1888 г. первый взял слово и заявил мы все в колхоз не пойдем что хотите с нами делайте, бейте ссылайте в Сибирь но в колхоз не пойдем”, за ним выступил с такими словами Ковальчук Алексей. Председателем сельского совета т. Петровым неоднократно было ему замечания о его неправильном поведении, так как он демонстративно выступал якобы от имени всех присутствующих. Во время выборов правления колхоза Шнайдер Степан, несчитаясь сприсутствующими и призидиума сново встал и начал кричать никокого правления нам не нужно мы в колхоз не пойдем ссылайте в Сибирь а колхоз не нужен. рядом с ним сидящия гр-ка Мойсиюк Параска вскочила и стала кричать давайте все плакать и уходить, другая гр-ка Крат Анна (муж которой) сидел рядом со Шнайдером Степан встала искуственно избивать своего мужа и потащила его во двор тот под видом спасаясь от побоев жинки стал бежать, остальные крестьяне т.е. половино присутствующих так же выбежали на двор, с искуственном плачем и истерическими криками: Шнайдер на протяжения первых четырех дней невступал в колхоз а все время агитировал открыто против колхоза. На 5-ый день Шнайдер подал заявление в колхоз, но принял другой метод агитации против колхоза среди крестьян, кто не будет выполнять норму в колхозе, того будут вывозить в Сибирь. 14 июня всех крестьян, которые подали заявления в колхоз созывали на общее собрание в сельсовет.
Шнайдер, вместо того чтобы явиться в сельсовет на собрания организовал группу людей (четыре человека Крат Андрей, Комар Митрофан, Турок Пилип, Турок Милашка) повел в неизвестном напровление, на собрание все пять человек неприсутствовали.
Утром 15 июня Председатель сельсовета Петров и десятник поехали к нему на квартиру, выеснить почему неявился Шнайдер на собрание, то Шнайдера дома не было, когда спросили где хозяин то жина ответила, что он еще вчера ушел, на собрания
Председатель и десятник ответили что его небыло ни вчера ни сегодня. После чего жинка приняла искуственно истерическое состояние и стала кричать выбежавши на улицу, что его наверно повесили.
Происходившие собрание 18 июня по принятию крестьян в колхоз и выборы правления Шнайдер мобилизовал всех крестьян на срыв колхозного собрания. На собрании присутствовали секретарь райкома партии т. Полютин и Райпрокурор т. Чалый который неоднократно прерывали Шнайдера что он своими репликами направляет срыв собрания, Шнайдер вместо того чтобы прекратить свои реплики которые направлены на срыв собрания а наоборот мобилизовал всю массу крестьян против колхоза в помещение воздался крик, шум, плач, искуственная истерика, уход из помещения во двор в результате чего собрание во время выборов правления было сорвано…
в чем и составлен настоящий акт.
- /підпис/ /Петров/
- /підпис/ /Блоцкий/
- /підпис/ /Кононенко/
- /підпис/ /Цуканова/
Капитан /подпись/ /Артемьев/.
Примітки:
[1] Батьки Чесловаса Шимоніса були депортовані як куркулі, які займались торгівлею на чорному ринку протягом та опісля Другої світової війни, разом із самим Чесловасом, який на той момент навчався в Каунасі. Тим не менш, Чесловас відразу повстав проти власної депортації, намагаючись “довести”, що він не поділяє ні соціального статусу, ні політичних переконань своїх батьків.
[2] Marijampolė
[3] Коми АССР.
[4] Усть-Вымский район.
[5] Айкино.
[6] Усть-Вымский район.
[7] Айкино.
[8] Šakių rajonas.
[9] Kidulių valsčius
[10] Kirkilai.
[11] Ймовірно, село Залав’я — тепер в Острожецькій сільській громаді Дубенського району Рівненської області.
[12] Йдеться про село Сінне, яке зараз входить до Богодухівської міської громади Богодухівського району Харківської області.
[13] Підозрюємо, що мова йде про місто Тебесса (Тевесте) на сучасній півночі Алжиру. До 1962 року у місті була французька адміністрація.
[14] Скоріш за все мова йде про вже неіснуюче робітниче поселення Кізас у Таштипському районі Хакаської автономної області. Засноване у ХІХ столітті як поселення золотодобувачів у 1932 році отримало статус робітничого поселення та існувало до початку 1970-их років. На момент написання цієї автобіографії у Кізасі проживало близько двох тисяч мешканців.
[15] Нерозбірливий підпис іншим почерком.
Рекомендована література до теми:
- Blum Alain, Koustova Emilia, “Déportés pour l’éternité. Survivre à l’exil stalinien (1939-1991)”, Éditions de l’EHESS et Ined-Éditions (Paris, 2024).
- Blum Alain, Koustova Emilia, “One page to convince: deportees’ petitions in the USSR under Stalin and beyond” in: Enrica Asquer, Lucia Ceci (dir.), Scrivere alle autorità. Suppliche, petizioni, appelli, richieste di deroga in età contemporanea (Roma, 2021).
- Вронська Тамара, “Непевний контин[г]ент: депортації із Західної України 1944–1953 років, режимне повсякдення, повернення” (Київ, 2022).
- Когут Андрій, “Матеріали перлюстрації кореспонденції за 1946–1949 роки як джерело для дослідження операції ‘Захід’ (1947)”, в Архіви України, т. 322, № 1 (2020): 145–160.
- Платформа публікації великої кількості звернень, надісланих литовськими та українськими депортованими: DOI: 10.34847/nkl.629au283.
- Звукові архіви “Європейська пам’ять про ГУЛАГ”.
Пов'язані першоджерела:
“Збирайтесь, поїдете на Сибір”: Свідчення повоєнних радянських депортації
Джерело є уривком з інтервʼю, яке провела антропологиня й фольклористка Оксана Кузьменко з Параскою Карач, мешканкою с. Ісаків Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. Приблизно в пʼятнадцятирічному віці оповідачку вивезли разом з її сімʼєю на Сибір, звідки вона змогла повернулася лише у 1985 р., після майже сорокарічного перебування на чужині. У проміжку між червнем 1944 і груднем 1952 року в західній частині України було проведено один із наймасштабніших депортаційних заходів, під час якого під гаслом боротьби з українським підпіллям виселено десятки тисяч сімей. Оповідачка одразу на початку розмови пояснює, через що її сімʼя потрапила до списків на виселення, – її рідний брат воював у лавах УПА. Іншою причиною, на думку оповідачки, також була земля, якою...
Радянські депортації у Сибір кінця 1940-х: Свідчення
Представлений тут уривок з інтерв’ю був записаний 2019 року в місті Надвірна Івано-Франківської області України з Ганною Москальовою (Кубриш), яка народилась 1938 року в селі Зелена Надвірнянського району Івано-Франківської області і в девʼятирічному віці разом зі сімʼєю була вивезена до Сибіру. Вона повернулась в Україну в 1977-му. Ганнина родина була однією з тих, яких новопроголошена радянська влада упродовж 1944–1952 років примусово виселяла з рідних місць проживання на західних теренах України та відправляла на спецпоселення до віддалених місцевостей СРСР із забороною полишати визначене місце. Репресій зазнавали сім’ї членів ОУН й УПА та особи, які підтримували повстанців (або просто симпатизували їм чи ідеям незалежності України). У списки виселенців також потрапляли “куркулі” і члени їхніх родин...
Спогади Уляни Старосольської про депортацію зі Львова до Казахстану у 1940 році
Представлений тут фрагмент є уривком зі спогадів Уляни Старосольської (Львів, 1912 - Нью-Йорк, 2011) - української журналістки і письменниці, депортованої радянською владою разом з мамою (піаністкою, журналісткою і редакторкою Дарією Шухевич-Старосольською) і братом Ігорем, з рідного Львова до Казахстану в часі Другої світової війни. Родина була відправлене туди вслід за репресованим батьком, адвокатом Володимиром Старосольським. У 1946 році Уляна разом з братом повернулася зі заслання. Оселилася у Польщі, закінчила Познанський університет і здобула фах економіста. З 1967 року мешкала у США. Була редакторкою журналу Союзу українок Америки «Наше життя», членкою президії Об'єднання українських письменників «Слово» та Національної спілки письменників України. Найбільш відомою авторською збіркою Уляни Старосольської є нариси-спогади, видані під назвою “Розкажу вам...
Пісня про депортацію у Сибір
На перший погляд може здатися, що пропоноване джерело є народною піснею про досвід виселення на Сибір. Проте насправді це авторський твір, який склала мешканка міста Заставна та добре відома там знавчиня місцевого фольклору Марія Гаврилюк. Цікаво, що в основу її пісні ліг не власний депортаційний досвід, а спогади, які авторка почула від своєї сусідки, примусово виселеної у Сибір в 40–50-х роках ХХ століття. Шлях появи цього пісенного твору віддзеркалює типову ситуацію, коли певні важливі для всієї громади досвіди й події заохочуються до спільного проговорення й смислотворення локальною спільнотою та відповідно обираються “лідерами думок” цієї спільноти для авторського творчого представлення — навіть тоді, коли події не були особистим досвідом. Такою важливою подією стала масова депортація українців у проміжку...
Над матеріалом працювали:
- Дослідження, коментар
Ален Блюм (Вища школа соціальних наук у Парижі), Емілія Кустова (Страсбурзький університет)
- Переклад з французької
Вікторія Тиханова
- Розчитування джерел
Анастасія Фабіровська
Коментарі та обговорення
Існують історичні документи, які можуть видаватися малозначущими, оскільки їх надзвичайно багато і вони справляють враження повторюваних та значною мірою формалізованих джерел. Саме такими є тисячі клопотань, надісланих до органів влади жертвами сталінських репресій, зокрема цілими родинами, депортованими з територій, анексованих після укладення пакту Молотова—Ріббентропа. Ці звернення писали члени депортованих сімей, які просили звільнити їх від статусу спецпереселенців (рос. спецпереселенцы або спецпоселенцы) чи повернути конфісковане майно. У своїх клопотаннях вони заявляли про власну невинуватість і засуджували несправедливість, жертвами якої стали.
Безперечно, автори цих клопотань прагнули переконати своїх адресатів — високопосадовців радянської владної ієрархії, від керівників НКВС чи МДБ до Генерального секретаря КПРС або керівництва тієї союзної республіки, звідки їх було насильно вивезено. Такі звернення можуть видаватися малоінформативними через свою повторюваність і використання “радянської” мови — того самого “більшовицького новоязу”, до якого їхні автори вдавалися в надії переконати владу у своїй лояльності та спростувати звинувачення у власній винуватості чи суспільній небезпечності. Тож що можна побачити в цих словах Чесловаса Шимоніса (Česlovas Šimonis)[1], одного з нащадків розкоркулених: “Здесь я перестал верить богом [sic], разным чудесам и другими буржуазными сказками [sic]. С этого времени поступил на правильный материалистический путь. Здесь первый раз начал учиться без попов и ксяндзов, здесь начал различать науку от сказок – правду от лжы. Здесь всем своим маленьким телом почувствовал ненависть к помещикам”, — як не відчайдушну й наївну декларацію лояльності?
Насправді ж, навпаки, ці звернення становлять надзвичайно цінне історичне джерело, особливо якщо розглядати їх у зіставленні з іншими документами, зібраними в одній архівній справі, сформованій незадовго до, або під час репресій щодо родин, які згодом писали ці листи. Щоправда, розглянуті окремо, вони були б значно складнішими для використання, хоча багато дослідниць і дослідників уже переконливо продемонстрували можливості такого підходу. Натомість, масово представлені у справах, сформованих репресивними органами та спрямованих проти родин депортованих під час великих сталінських депортацій 1941 та 1944–1952 років, вони дають змогу співставити між собою конкуруючі наративи: поліцейські, створені напередодні або під час депортації, та особисті розповіді, адресовані органам влади в різні моменти. До них додаються й пізніші свідчення, зібрані істориками або спонтанно написані в мемуарах.
Надіслані з метою засудити обставини, що призвели до депортації їхніх авторів, ці звернення, спростовують версії подій, викладені поліційними органами в тих самих справах. Вони часто вибудовують свою аргументацію на біографічних розповідях, адже саме біографічні дані радянська влада використовувала для приписування людям соціальних чи політичних категорій, які слугували підставою для визнання їх винними. Крім того, справи часто містять кілька звернень, написаних у різний час і за різних обставин, які засвідчують зміни як у способах самовиправдання їхніх авторів, так і в інтерпретації цих звернень органами влади, що також змінювалися з часом. Ці тексти є особливо цінними й цікавими, оскільки їх часто писали селяни, які були малограмотними, погано володіли російською мовою і зазнали репресій на західних територіях сучасної України, окупованих, а згодом анексованих Радянським Союзом внаслідок пакту Молотова—Ріббентропа. Ці звернення є важливими також тому, що, як засвідчують численні службові позначки, які вони містять, їх уважно читали партійні керівники та працівники репресивних органів, і це нерідко (особливо після смерті Сталіна) зумовлювало проведення нових перевірок. Таким чином, вони дають змогу простежити повільний процес виходу зі сталінізму.
Нижче наведено два документи такого типу. Перше звернення надіслала депортована литовка Яніна Мазурайтене, “родичка зрадника Батьківщини”, яка без дозволу повернулася до свого рідного села в Литві, а потім була заарештована за втечу у 1949 році. Друге написав Степан Шнайдер, “спільник бандитів ОУН”, який народився в невеликому селі на заході України, де провів більшу частину свого життя; це звернення було надіслане із села на Уралі, куди його депортували у 1949 році.
Перший лист є цікавим, оскільки демонструє труднощі, з якими стикалася малоосвічена, а можливо й неписьменна селянка, намагаючись писати з в’язниці в умовах ізоляції. Він привертає увагу також своєю невправно вибудуваною оповіддю, у якій складно відділити окремі сюжетні лінії. Справа, що зберігається у Спеціальному архіві Литви (Lietuvos Ypatingasis Archyvas, Vilnius), дає нам деякі біографічні відомості про Яніну Мазурайтене. Депортована у 1941 році разом зі своїм сином і чоловіком, — один із племінників якого в березні 1941 року втік до Німеччини, щоб приєднатися до своєї матері, яка там працювала, — Яніна була звинувачена в тому, що належала до родини “зрадника батьківщини”. У 1947 році, будучи матір’ю маленької дитини, вона вирішує повернутися до Литви. Її сусіди не доносять на неї, вони вважають (або роблять вигляд), ніби її звільнення відбулося після народження сина. Однак у 1949 році її заарештовують у Литві, через посилений в цей час пошук утікачів. Вона пише цей лист із в’язниці мовою, яка свідчить про погане володіння російської; у ньому трапляються латинські літери, а також слова й вирази, які можна інтерпретувати як українізми або білорусизми (хоча її рідною мовою була литовська). Вона надіслала ще одне звернення, написане литовською (ми маємо лише його переклад російською, тому неможливо перевірити сказане мовою оригіналу). Уся її розповідь побудована таким чином, щоб підтвердити власну невинуватість. Це, однак, не переконало репресивні органи. Вони заслали її на три роки табору в Комі, а потім повернули на спецпоселення. Вона мала чекати до 1958 року, щоб бути звільненою, хоча її невинуватість так і не була визнана. Лише у 1976 році її було повністю реабілітовано. Таким чином, у цьому випадку перед нами постає ціле життя, відображене як у самому зверненні, так і в матеріалах справи, сформованої радянськими репресивними органами.
Друге звернення становить подвійний інтерес. Воно відкриває перед нами незвичайну біографію людини, яка пережила насильство ХХ століття — від Першої світової війни (названої в цьому зверненні “імперіалістичною війною”) до депортації 1949 року. Воно видається ще цікавішим, якщо зіставити його з поліцейськими документами, що містяться у справі його автора, адже вони демонструють зовсім іншу інтерпретацію причин, які призвели до його репресування. Шнайдер стверджує, що не виступав проти колективізації, а лише просив, щоб її розпочали після завершення збору врожаю. Натомість репресивні та партійні органи переконували, що він нібито рішуче протестував і закликав жінок до відмови вступати до колгоспу. Гендерний вимір тут також виразно простежується: жінок зображують як істеричних, таких, що висловлюють свої емоції через сльози, — риси, які в цей час беззастережно приписували жінкам, щоб представити їхні реакції як надмірні й позбавлені підстав. Разом зі зверненням ми додаємо також документ, у якому узагальнено звинувачення, висунуті проти нього. Саме це зіставлення двох текстів — одного, написаного репресованою особою, а іншого — репресивними органами, — ми називаємо зіткненням двох біографічних наративів. Репресивно-політичний наратив побудований так, щоб довести винуватість цієї людини, адже вся його діяльність тлумачиться як ворожа й антирадянська. Натомість наратив самого чоловіка, через представлення повної біографії, підкреслює його безпорадність перед коливаннями та насильством історії: він постає не як її активний учасник, а як людина, яка змушена переживати її наслідки.
Ці документи становлять надзвичайно цінні історичні джерела, хоча їх необхідно аналізувати обережно, приділяючи особливу увагу риториці. Також слід з’ясувати, чи особа, яку вважають автором звернення, не користувалася допомогою посередника, який володів би не лише російською мовою, а й знав би усталену форму звернень до органів влади. Також необхідно аналізувати способи, у які такі листи інтерпретували органи влади, що їх отримували, звертаючи увагу на фрагменти, підкреслені працівниками, відповідальними за розгляд скарг і звернень, на помітки на полях, а також на перевірки, проведені в різний час після їхнього надходження. Важливо зрозуміти, що одна й та сама аргументація могла отримувати різне прочитання в період сталінізму, під час поступового відходу від нього, та в наступні десятиліття після 1953 року — залежно від політичного й територіального контексту, місця депортації або походження депортованих родин.