І.: А були якісь люди, навколо яких гуртувалися, тобто якесь таке “ядро” спільноти?
Р.: Та там був Коля, він був такий тоді, в той час він був, Філатов, він тоді, бо вони ж тут, перші — то такі Ігор Копистянський зі Львова зі Светою тою Копистянською, то вони така величина тоді були, ну та й зараз вони величина. То вони така були, така… авангард, і Коля там, значить, мав, там такий був собі диктатор, там на своєму поверсі. Ні, але він був такий дуже… а потім то все зникло, все те-от. Зараз взагалі, Коля каже, що в Москві взагалі нічого не робиться. Взагалі все комерція і всі галереї позачинялися, там якісь одиниці залишились, ну і словом, упадок. Ну прагматично, що то, тоді було то таке — люди щось прагнули, ну а зараз — то таке, то гроші. Чисті “бабки”.
[…]
І.: А взагалі, з ширшим львівським середовищем, з владою, які стосунки були? Якось себе протиставляли?
Р.: Ні, ні, ми дулю, дулю, я особисто і вся та тусівка дулю в кишені тримала, ніяких не було, ніяких не було стосунків. Ніяких.
І.: Тобто вони собі спокійно вас визнавали, що ви існуєте, ви якось…
Р.: Та ні, вони, ніхто їх і не цікавило: чи ми існуємо, чи ми не існуємо. Та і вони нас особливо і не цікавили, так що там. Так що то ми ніяких дотичностей не мали. А дотичності мали до художників.
[…]
І.: А десь ще збиралися десь в якихось кафе, ресторанах?
Р.: Я знаю, що ми в “Нектарі” збиралися…, бо то було місцеположення “Нектару” дуже добре, так що… в “Нектарі” ми збиралися.
І.: А як часто?
Р.: Це ж було на перетині. Він, по-перше, дуже добре мав місце там на Саксаганського і там йшлося ввечері на променаду. Як йшлося, сто метрів тих ось проходилося — і там когось зустрічалося, або там застрягалося, або знов гулялося — таке. От як часто? Як правило, щодень (сміх). Бо не було до чого вчепитись, по-перше, бо ніхто не… а якщо навіть і працював, то так працював, що то така робота була, що, або не працював.
І.: А якось попередньо не домовлялись, тобто там якщо зустрілися?
Р.: Ні-ні-ні-ні. Там завжди хтось був, бо там, напевне, півміста…
І.: Ну, але це була можливість, якщо ти хочеш з кимось зустрітися, поговорити з якимось таким.
Р.: Ну так, якщо нудьга чіпалася — йдеш в “Нектар”, там завжди поки каву вип’єш, завжди або хтось вже сидів, або прийде. От.
І.: А десь ще разом там за місто виїжджали, якось так відпочивали?
Р.: Ні.
І.: В основному, все в місті, так?
Р.: Так.
[…]
І.: А де Ви працювали в тому часі? Тобто Ви як малювали — це було просто для душі, а працювали?
Р.: Я, по-моєму, ніде не працював. Бо я архітектуру закінчував, працював, бо тоді треба було пару років відпрацювати по призначенню, а потім я пішов в таке Бюро естетики, кинув і пішов в Бюро естетики, ну там то недовго було, ну але я завдяки тому Бюро естетики майстерню собі дістав. Я до [19]86 працював, ну а потім ніде, по-моєму. Ага, ще в консу якось Манілов мене десь пропхав. Писав клепсидри, але то так на годину, але потім, а потім взагалі якось, взагалі ніде не працював. Та й до сих пір якось ніде не працюю.
І.: А як Ви на життя заробляли собі тоді?
Р.: Та робив, малював якісь на продажу щось.
І.: Ага, тобто Ви паралельно малювали щось для себе, а щось – на продаж?
Р.: Ні, ну треба ж було щось, ну я, по-перше, жив тоді, на пенсію мами жив, тоді можна було. Мама ще була, так що можна було жити. Ну, а крім того, я собі раз в місяць або іконку намалював був, там десь, або якийсь тоді хід був такий: церква Юра є, валив на церкву Юра, зимові пейзажі, я вже напам’ять то знав. Ну і здавав — там таке було, Фонд Шептицького навпроти пошти, і там я здавав — невеликі гроші, ну тоді місяць за ті гроші можна було.
І.: То вистачало.
Р.: Вистачало, вистачало, цілком вистачало. Якусь цяцьку зробити – і можна було місяць перебути.
(Художник, 55 років на момент запису інтерв’ю)
І: А в чому полягала ця антисистемність ваша, вашої нібито мистецької тусовки, яка нічого спільного не має з цією системою?
Р: Тому що пріоритети були зовсім інакші в тих, якби, в тому зацікавленні нашому, в структурі, та, яка вибудовувалася, яка нічого не мала спільного з офіційною ідеологією, яка пропагувалася. Це підривало самі підвалини цієї ідеології. Відповідно, воно формувало нас як майбутніх антисистемщиків, і мало якісь хвилі, напевно що. Йшло ті самі хіпі, вони не виступали проти системи відверто, але вони були антисистемними, асистемними, а б сказав, асистемними. А оскільки асистемність, не включення в систему, тоді це загрозу являло собою.
[…]
І: А ходили, скажімо, в театр, чи в філармонію, чи в кіно разом?
Р: Ну, кіно — то ще окреме питання. Це клуб на Хасанській. Ви, напевно, про те знаєте?
І: Так.
Р: То це було ще одне таке, якби, аспект, потім обговорення фільмів, якісь такі ремінісценції з тих всіх, рефлексії.
І: То Ви були до цього залучені, до цього середовища Хасанської?
Р: Так, ну я не знаю, напевно, всі такі середовища у Львові були на Хасанській, тобто ходили туди і там якби зналися. Хоча не дуже перетиналися, бо там поділені, в тому числі і по мовному принципу. Так не строго, але та як би, росіяни між собою кучкувалися, з тих, без, не, несистемних росіян, маю на увазі. Зрештою, це, як правило, були російськомовні, за національністю це не завжди були росіяни. І в театри — так. Це дуже багато прем’єр ми переглядали, були.
І: А в які саме? В Заньковецької чи ще десь?
Р: Як правило, в Заньковецької. Тоді ще, тоді і вибору такого не було, щоб десь ще цей. Ну, і філармонію, якщо якісь концерти були добрі, то обов’язково піти. Подія була.
І: Тобто, ви тусовкою ходили на такі події?
Р: Ні, кожен ходив сам по собі, але там всі бачилися. Після того це могло переростати у тусовку, тобто щоб ми десь піти.
І: Тобто після збирались і кудись ішли?
Р: Так, так, так. Навіть не збиралися, а зустрічалися. Це спонтанно виходило, тобто не було планового якогось такого.
[…]
І: А ну, Ви дійсно мабуть, були на межі, Ви були в обох тусовках трошки: і в тій, і в тій. От якщо поговорити більше про мистецтво, про Вашу дружину, яка є кераміст, от для чого вона це робила, Ви знаєте? Чим вона мотивувала те, що вона займається мистецтвом? Які були її мотиви?
Р: Це її життя було, я не знаю, як це. Не треба мотивацію, тобто, це її фах, життя. Це їй подобається, вона тим займається, це її призначення, зверху дане, напевно, і вона це як дане приймається без якихось обговорень. Так само як її сестра, це… Вона пройшла в Політехнічний інститут. Мама казала, щоб була якась база, бо щось все-таки акторське не серйозне, вона п’ять років провчилася, звичайно, там якби займаючись в студіях, те, се, а потім просто пішла в театр і там зробила кар’єру.
І: А чим Ви займалися?
Р: Так само, як мені батько, коли вибирати, то він якби чітко сказав, що “ідеш на інженерну спеціальність, бо це позаполітична ця, а все решта — це тут не можна займатися, це треба буде кривити душею або щось таке і це не це. Будеш мати тверді якісь основи, технічну спеціальність, а тоді вже можна і так плюс-мінус і хобі мати”.
І: А чим Ви займалися в цей час?
Р: За фахом?
І: В принципі: яка Ваша робота була?
Р: Ну, певний час був студентом, тобто вчився на механіко-машинобудівному факультеті Політехніки. А потім працював в ФМІ [Фізико-механічний інститут], займався наукою. Інша грань творчості.
І: Тобто Ви в той час, по суті, заробляли на життя наукою?
Р: Так. І заробляв на життя — це так. Але крім того халтурив: якісь там курсові, чи ще щось, тоді теж, бо цього не вистачало. Але крім того, мені подобалась ця робота, тобто це творчість. Там цікаве середовище так само було.
[…]
І: Так, цікаво. Мені розповідали багато, при тому, що радянська влада, вона намагалась придавити саме цю гуманітарну інтелігенцію, в той час як так трошки випускала з виду технічну. І в той же час дуже сильний розвиток відбувався саме за рахунок технічної інтелігенції, тому що там було оце вільнодумство. Тобто, коли вони дуже тиснули на одних, інші тим часом розвивалися і рухали це все.
Р: Тому що треба було вигравати конкуренцію з Штатами і без якоїсь там творчості це би не, без духу тої, хоча би частково свободи, воно би не було. І напевно, що було більше дозволено, в тих середовищах, може, вони менше якби там, сканувалися, ті середовища технічної інтелігенції. Маєте на увазі середовища, “трудовые коллективы”, так звані? Тобто фахові середовища.
І: Можливо, так і навіть оті такі зібрання неформальні, тобто що набагато більше тисли на гуманітаріїв саме, а не технічних.
Р: Ну бачите, в цих, в наших тусовках, то там всі гуманітарії були, там не багато було з технічної інтелігенції.
І: По суті, Ви були техніком.
Р: Так, так, я був інженером, і хто ще? Може, кілька людей було ще, але не багато.
І: Але все-одно, за рахунок того, що Ви були постійно в цій тусовці, Ви щось привносили, Ви щось отримували, тобто я думаю, що це був такий досить корисний симбіоз.
Р: Це потім дуже чітко мені проявилось, я уже був редактором газети, “Нового Поступу”, то це сприйняття, гуманітарне сприйняття світу якось дуже лягало мені з моїм структурованим, чітким, технічним.
(Науковець, 52 роки на момент запису інтерв’ю)
І: Так, для початку, розкажіть будь ласка про те, як Ви потрапили до оцього мистецького, творчого, літературного середовища Львова, чим воно було для Вас, якісь Ваші враження перші.
Р: Це, ну, якщо брати, це вже буде спогади, дуже далекі спогади. То найперше — це, здається, зустріч, зустріч з одним із провідних митців того часу, це був скульптор Еммануїл Мисько, тобто з нього все почалося, тобто почалося, ну, найперше — це внутрішнє бажання бути скульптором, бути художником, бути митцем. Це раз. А друге — так це зустріч, власне, з людиною, яка, дякуючи якій, я потрапив в коло митців, артистів, письменників, художників. І сама атмосфера майстерні, оточення, воно якби заставляло, провокувало думати про свій подальший шлях і задавати самому собі запитання: “А що ти тут робиш? А чого ти тут сидиш?”
[…]
І: А що сприяло тому, що склалась така ситуація? Я так розумію, що це, можливо, якийсь політичний контекст, який відбувався, оці зміни самі ідеологічні, і те, що падає залізна завіса, і народ отримує більше свободи як виражати себе, так і чути інших. Що сприяло тому, що Ви так могли жити на повну?
Р: В плані якомусь, скажімо, соціальному плані, в тому, як ми жили і рухали, творили — це не було, як на мій погляд, бо все робилося на якомусь такому ентузіазмі, тобто це не були якісь дотації фінансових впливів і так дальше. Це абсолютно не мало під собою якогось економічного підґрунтя, це було виключно внутрішнє і більше нічого. Бажання творити і більше нічого. Ну там, якщо траплялися якісь випадкові гонорари, які за це платили, за роботу, ну то дякуючи там якимось новим стосункам, менеджерам і дякуючи тим людям, які хотіли допомогти, якби щоб це відбувалося, щоб це ставало. А в тому сенсі, якби, відчуття: руйнувалася система. Це важко передати словами.
[…]
“Можливо, моє особисте є, ну якби, цеглинкою чи краплинкою в форматі того, що відбувалося. Поскільки воно відбувалося десь частково поза межами простору цього міста, а частково у просторі, тому воно носить отакий характер от, про який я говорив. А можливо, хтось інший буде говорити про більш детальні якісь речі, тому що дуже багато є і художників, і знайомих, друзів моїх, які дуже скрупульозно відносяться до тої хронології, до того, як то все було чуть-чуть не цей. Я не мав часу того робити, бо я творив зовсім інше. Я просто весь час був в тому, що я творив, от”.
(Скульптор, 52 роки на момент запису інтерв’ю)
“Ну, життя зовсім інше було. Життя тоді не мало, з моєї точки зору, тоді не мало комерційного виміру. Тобто художник не працював, щоб там не робив роботу, щоби роблячи роботу, він думає, скільки от за неї можна взяти. Тоді матеріальне було зовсім якось на задньому плані. Цікавило от якісь і творчі моменти, і художники між собою спілкувалися, ну і сварилися, і так, і сяк. Ну, це був такий постійний процес. Всі були голі-босі”.
[…]
І.: Тобто, в основному збирались десь за межами там квартир, умовно, десь так.
Р.: Ну. Так, так, так.
І.: Ага. А в яких тоді, можливо, точках, якщо так назвати? Де Ви найчастіше збиралися? Ну, окрім того, що Ви збирались на виставках.
Р.: Ну, на виставках збиралися. Плюс, скажімо, йде виставка, все рівно, скажімо, могли там в кінці там дня чи з обіду там поступово сходитися і от сидіти там, скажімо, гомоніти, не безпосередньо в залі. Там, ну от в майстерні Сільвестрова [це Дзержинського, 26, а тепер Вітовського, 26], там в підвалі була майстерня. От, там збиралися часто. В “Сайгоні” збиралися часто. Там, скажімо, ну, переважно по майстернях. Там в Капустяка була майстерня на Хресті, то, скaжімо, Чупринки, 38. От в таких от крапках, там рідко могли там до Ягоди завітати, в його майстерню. Ну, тобто так.
І.: А в якихось кафе?
Р.: Ну, кафе – це, скажімо, так: ну, кава – це “Нектар”, тепер це “Маленарій” чи “Мулінарій”, не понятно що, брендове это самое. Там були поручні, от народ сидів, як голубки, на тих поручнях з тою кавою, при чому там в “Нектарі”, в верхньому “Нектарі”, там, де спиртного не було, там тільки кава була. І от, рано ти заходив — стоїть черга, і так дивишся, в черзі когось бачиш і показуєш — там дві чашки. І людина, підходить черга, замовляє там 20 філіжанок кави (сміх). Ну і так от, переважно тому і черга була. Замовили — раз, розійшлися. Ну, от. Просто на каві, ну і так збиралися… От і гомоніли, і так от вже ніби вже відходиш — тут хтось знайомий йде, значить, і знову продовжуються якісь теми там. А от я там чув, а от там мені хтось дзвонив і знову. І це так, як би то сказати, ззовні це, можливо, навіть виглядало, що як якісь тунеядці, скажімо там, годину п’ють каву чи там півтора години. Ну, насправді це все було якесь обговорення, это самое. От, якось… Ну, якісь цікавості, тобто, якби не було цікаво, то ніхто би так би не стирчав би там, не пив би каву по півтора, по дві години.
[…]
І.: А от Ви так досить цікаво згадували на початку про те, шо Ваша галерея, по суті, вона починала без документів.
Р.: Так.
І.: А можете розказати, яким чином Ви знайшли це приміщення, яким чином Ви якось його облаштували?
Р.: Ну, дуже простим… коли, коли от Перебудова там і тра-та-та-та-там, от, і в мене, ну, я давно цікавився, ще будучи студентом, цікавився мистецтвом. От і, в общем, я пішов з роботи, а я на той час вже працював в Зооветеринарному інституті на кафедрі, якби старший викладач, от. І я плюнув на то все міроприємство і вирішив от створити зал, створити галерею. Ну, і я прийшов, це ще радянська влада була, і я прийшов до першого секретаря [Ленінського] райкому [комсомолу], якого я знав, і кажу: “Андрюха, давай, это самое, віддай приміщення”. Ні, навіть не так. То вже приміщення належало Молодіжному центру. І в цій ситуації, в общем, я пішов від Молодіжного центра… і, ну, якби почав створювати, якби створив галерею і почав там от працювати, все спокійно. Так як це не комерційно було то все. А потім якби да, потім все. Потім вже Україна, вже Союза нема, а документів тоже нема, от. І той Молодіжний центр, як кажуть, відійшов в небытие. І тоді я створив якби “мале підприємство”, тоді була така форма, як “мале підприємство”. Ну, і почав ходити, вже пішов в міськраду… І якби поступово-поступовo… І я от, я ну за півроку я виходив. При чому, просто мені казали, що треба принести от таку там довідку чи таке клопотання. І я спокійно йшов і приносив таке клопотання… Зараз сказати — ніхто не повірить, просто ніхто не повірить. Тоді просто: от є якийсь там перелік документів, ну, можливо, там були якісь зайві документи. Ну, от так абсолютно спокійно то відбувалося. Якби тоді ще не було комерційної, як кажуть, составляющої от тих приміщень. Ну, є приміщення, ну якщо ти його освоюєш там, то не буде протікати там дах чи там стіни — ну і займаєшся. Тут все просто.
І.: Ну і тим більше, якщо це підвальне приміщення.
Р.: Підвальне приміщення, так. Ну, і от, таким чином це от все відбувалося… Тому тоді легко було і проводити і виставки, і це все фактично не коштувало грошей. Електроенергія — там три копійки, там, ну, умовно кажучи, там газ стільки ж там і прочее. Ну, а потім, коли костлява рука капіталізма почала стискати горлянку свободи творчості, то вже і почали задумуватися от відносно того, що, як і до чого. А коли воно все коштувало в межах таких доступних, то тоді от було багато то все легше.
[…]
І.: А, до речі, як тоді от в принципі, чим на життя зароблялося?
Р.: Ну, якби всі ж працювали, всі десь працювали, там якихось там 110, там 120 рублів, ну якісь заробітки були, ну, скажімо, квартплата коштувала, ну, вартувала там три копійки, там, ну, три рублі там, п’ять рублів, хліб — 16 копійок. В принципі, якщо не шлятися по ресторанам чи ще десь, то, ну худо-бідно, но якийсь это самое. Якщо ще, скажімо, там вдвох працювали. Ну, художники, періодично щось купували в них, якісь картини. Скажімо, там, я думаю, що це хтось запустив таку інформацію, що от від’їжджаючі євреї купували картини. Не як вклад грошей, а хтось от, я там пам’ятаю, щось таке було, що хтось запустив таку інформацію, що от приїжджаєш десь там в Штати, наприклад, ну і там от якесь соціальне житло, там тебе на облік, або в Німеччині, там же беруть ті, як воно там називається, ну, типа картинку — і тобі вже там, типа, верхню полку, наприклад. І періодично, ну, тобто, художники періодично щось продавали. Понятно, це не був ні конвеєр, не працювали вони якби заради грошей, но щось в них это самое. Ну і молоді там, має Петя чи Іван, як кажуть. Завжди, в кого було більше грошей, той не скупився і, як кажуть, на стіл завжди докидав.
(Галерист, 51 рік на момент запису інтерв’ю)
І: А були якісь кафешки, де Ви там, зазвичай, сиділи, каву пили?
Р: Ну, “Нектар” відомий всім. На той час “Нектар”. В “Нектарі” збиралися. Це на Саксаганського тут. Здається, уже пізніше, в “Інтуристі”, в “Жоржі” всередині в кафе. Але це вже пізніше такі, майже перестроїчні роки. Напевно, “Нектар” найбільше пам’ятається, там, де кава. І, в принципі, тих кав було по місті тоді. Такі були місця. Ну, цікаві були, так.
І: А про що, тобто, під час, от, опишіть таку звичну зустріч. От, Ви приходите в “Нектар” і що там?
Р: Ну, я думаю, що це складно звичну описати, та й якоїсь там схеми нема. Там, якоїсь однієї теми так само нема. І, тим більше чогось…
І: А про що тоді взагалі спілкувалися за кавою? Про що розмовляли?
Р: Ну, могли про мистецтво, могли розмовляти. Могли про якісь… То навіть складно сказати, зараз пригадати якусь там розмову таку. Структурувати. Про мистецтво могли. В кінець вісімдесятих їздили до Москви досить багато на виставки — про це могли говорити, але, так само, думаю, не годинами. Навіть складно сказати.
[…]
І: А, на оці Ваші зібрання, там, скажімо, в майстернях, чи в когось на квартирах, то Вас, зазвичай, запрошували, чи Ви якось так теж, от, випадково зібрались і “йдемо до того-то в гості”?
Р: Ну, переважно випадково. Я думаю, що це група десять-п’ятнадцять людей — ширше коло. Менше коло, може, там, п’ятеро-шестеро, четверо-шестеро, скажемо, а ширше коло — дванадцять, скажемо, п’ятнадцять людей, і різні такі, якісь такі… Ну, не знаю, як ці форми назвати такі. Об’єднання, перепливання — от таке якесь. Тобто, якісь люди були, звичайно. Попадались, що якісь такі, на якийсь час, потім їх знову нема, але основна група якась. Ні, це на ніяких там структур особливих не було, тим більше, час не структурувався так, як зараз, там, в кінці радянського досить вільно. Особливо люди вільних професій. Тобто, це не мало значення. Це п’ятниця, чи це середа, чи вівторок, цей.
І: Тобто, могли в будь-який день?
Р: Добре в байдики бити, козу могли водити в будь-який день, в принципі так.
І: А козу водили, тобто, від квартири до квартири?
Р: Майстерні, в основному.
І: Від майстерні до майстерні?
Р: А майстерня, квартира — це, в принципі, значення не має…
І: А як часто Ви зустрічалися?
Р: Та майже щодня. Майже щодня.
[…]
І: А для чого Ви це робили? Для чого Ви цим займались?
Р: Ну, це найбільше питання. Ну бо а чим ще займатись? Ну, ну, бо так.
І: Тобто, архітектурою, очевидно, вона у Вас відійшла так трошки на задній план?
Р: Ну, так, ні. Це все зрозуміло, тому що вона була нецікава, як, зрештою, є і до тепер в локальному виконанні. Робота, з нею пов’язана, так само нудна, нецікава, і я думаю, що це не тільки я, а, очевидно, кожний не бачив себе на роботі, там з дев’ятої до шостої чи п’ятої — це просто… Це на, так само на цьому, ця, може, тусовка полягала. Там практично таких людей не було.
І: Тобто, люди хотіли якогось вільного графіка?
Р: Хто ходив на роботу, і ходив, і в цьому ніякого змісту нема, і якби…
І: А чим ж тоді на життя…?
Р: То треба на гарному… Це як по Подерв’янському, “в канторі сраним інженером”. Тобто, ніхто (сміється).
І: (Сміється).
Р: Ніхто не робив, і цей та.
І: А чим тоді на життя заробляли?
Р: Тоді якраз простіше було. По-перше, так звані, халтури. Ну, у художників це постійно. Ті самі, там Братковський, Сагайдаковський в цьому, в Відділі естетики — це вони там якісь лозунги писали, якісь, так звані, художники-оформлювачі. І цим було досить просто заробляти, і досить непогані гроші. Тобто, це був певний статус і це досить не, ну, не складно було.
І: Тобто, було собі щось таке, що робилося для себе, щось, що вважалося мистецтвом.
Р: Так, і так, і робилося, могло робитися паралельно щось інше. Але воно могло годувати. Там Братковський ще шив просто речі, якісь модні речі шив, там, не знаю, штани і там заробляв. Але це не займало, як тепер може бути, там його шість годин на день, а там чотири на тиждень. І цього вистачало, ну і інакші, так само, стосунки ж ну, з грошима, інакші ціни, інакші якісь ці. Тобто, це не було, не стояло абсолютно на… Я думаю, в багатьох, напевно, навіть до кінця дев’яностих не стояло питання взагалі цього заробляння. Це якось само собою все відбувалося. Це досить просто все було. Вісімдесяті тим більше, і, думаю, що в дев’яності… Ну, мене вже тут не було. Складно сказати. Мені здається, великі проблеми — це вже в дев’яностих, друга половина, коли це все такий капіталізм реальний якийсь там.
І: А до того воно ще якось так по інерції, мабуть, йшло, так?
Р: По інерції тут і навіть мої друзі навіть з Естонії приїжджали. Казали: “Як тут люди класно живуть, не дбають про гроші. В принципі, їм байдуже, там, ці заробляння, так звані, і так далі”. Але це до якогось моменту могло тривати так само. Потім вже так не було.
І: Тобто, але ці халтури — вони забезпечували якийсь такий мінімум, тобто який потрібен для життя.
Р: Так.
І: Там, щось поїсти.
Р: Хтось робив копії, там картин, хтось там якісь оформлення, там хтось, там якісь інтер’єри, але це… Ну, це вже по-теперішньому — інтер’єри, а ми просто якісь оформлення, переважно тоді називались. І цього цілком вистачало. Ну, різні речі, різні люди робили різні речі.
І: Ну, але воно, певним чином…
Р: Ну, хтось десь, може, й працював, там, але якось не, точно не від дев’ятої до шостої і точно там не за радянську зарплату.
І: Тобто, навіть якщо хтось і працював, то це не дуже афішувалося? Тобто, якось Ви навіть про це не знали?
Р: Ну, в принципі, так. Це не було основне, як би… Основного часу це не забирало.
(Фотограф, 51 рік на момент запису інтерв’ю)
Львівське інтелектуальне та мистецьке середовище кінця радянської епохи сформувало в системі партійної держави особливу модель виживання, яку можна назвати “етикою паралельного існування”. В умовах пізнього соціалізму праця була не лише економічною необхідністю, а й важливою ідеологічною категорією. Радянська держава трактувала працю як моральний обов’язок громадянина і головний механізм формування “нової людини”. Соціалістична етика наполягала, що саме праця є основною формою самореалізації людини та її внеску у колективне благо. Ці уявлення були системно закріплені в радянській соціології праці, де підкреслювалося, що участь у трудовому колективі є не лише економічною, а й моральною нормою.
Проте досвід пізнього соціалізму демонструє, що реальне життя радянських громадян часто відрізнялося від офіційної ідеології. Дослідники цього періоду звертають увагу на те, що люди формально брали участь у державних інституціях, але водночас створювали власні неформальні моделі існування. Саме цей феномен детально описує Алєксєй Юрчак (Alexei Yurchak): на його думку, у пізньорадянському суспільстві виникла специфічна форма соціальної позиції, яку він називає “being vne” (вненаходимость), що передбачає стан перебування одночасно всередині системи та певною мірою поза нею. Замість відкритої конфронтації з владою багато людей обирали саме цю стратегію: формально виконували необхідні ритуали, працювали в установах, брали участь у зборах чи партійних процедурах, але водночас будували альтернативні простори сенсу у приватному житті, неформальних колах і культурних практиках. Саме в цьому контексті формується специфічна культура львівського мистецького андеграунду 1980-их років. В умовах тоталітарного контролю, де праця була державним обов’язком, а дозвілля ідеологічно регламентованим, неофіційна культура виробила власні дефініції того, що є роботою, а що марнуванням часу. Аналіз глибинних інтерв’ю з учасниками тогочасного процесу дозволяє побачити складну механіку цього світу.
Офіційна праця як “ширма” та “халтура”. Для більшості представників андеграунду офіційне працевлаштування було не джерелом ідентичності, а радше прикрою необхідністю або стратегічним ресурсом. Така ситуація добре вписується у ширший контекст пізньорадянської культури, де формальна участь у державних інституціях часто співіснувала з альтернативними формами економічної та культурної діяльності. Один із інтерв’юйованих художників згадує, що офіційно “майже ніде не працював”, за винятком коротких епізодів у “Бюро естетики” Львівської політехніки чи в консерваторії. Його справжня економіка базувалася на “халтурі”, наприклад, тиражуванні ікон або зимових пейзажів із собором Св. Юра для продажу. Це була праця заради біологічного виживання: “Якусь цяцьку зробити і можна було місяць перебути”. У такій ситуації праця чітко розділяється на дві сфери. З одного боку, існує функціональна праця, спрямована на отримання грошей. З іншого боку, істинна праця, яка пов’язана з творчістю і часто залишається “до шухляди”. Подібний поділ був характерний для багатьох культурних середовищ пізнього соціалізму, де офіційна економіка співіснувала з неформальними практиками виробництва та обміну. Вчений представляє іншу модель своєрідного “двоєсвіття”. Працюючи офіційно інженером, він використовував свою професійну діяльність як інструмент для підтримання формального статусу, але водночас залишав значну частину інтелектуальної енергії для участі у культурному середовищі. Він зазначає, що технічні середовища (“трудовые коллективы”) менше “сканувалися” системою, що давало більше простору для внутрішньої свободи. У термінах Юрчака це можна розуміти як практику “життя поруч із ідеологією”, коли люди формально дотримуються правил системи, але їхня справжня культурна та інтелектуальна активність відбувається в інших просторах.
Майстерня та галерея: праця як творення світу. Якщо для художника робота була інтимною практикою, то для інших учасників середовища вона набувала рис культурної місії. Один з інтерв’юйованих скульпторів демонструє найбільш радикальну відданість праці як процесу. Він настільки занурювався у творення, що ігнорував зовнішні атрибути успіху, як-от каталоги, збірки чи виставки: “Я не мав часу того робити, бо я творив зовсім інше”. Його праця була своєрідною аскетичною практикою, щоденне перебування наодинці з матеріалом і постійне самозапитання: “А що ти тут робиш? А чого ти тут сидиш?”. Такий тип роботи виходить за межі економічної логіки і наближається до розуміння творчості як форми життєвої дисципліни. Галерист, навпаки, перетворює працю на інституційний менеджмент, бо для нього робота полягала у створенні “структури”, яка б дозволила приватному мистецтву стати публічним. Це був щоденний пошук приміщень і переговори в умовах, де ринку мистецтва ще не існувало. Саме тут починає проявлятися перехід до нової економічної логіки. Мистецтво поступово починає функціонувати як професія, що може приносити прибуток, особливо завдяки іноземним покупцям. Таким чином, на межі 1980–1990-их років андеграундне середовище поступово входить у нову культурну економіку.
“Нектар” та “Вірменка”: феноменологія львівського неробства. Центральними об’єктами спогадів учасників андеграунду є кафе “Нектар” та легендарна “Вірменка”. З погляду офіційної радянської моралі люди, які годинами сиділи в кав’ярнях, могли виглядати як “дармоїди”. У радянській системі навіть існували юридичні механізми боротьби з “тунеядством”. Однак для учасників мистецького середовища ці простори були своєрідними інтелектуальними лабораторіями. Один з розпитуваних фотографів описує цей стан як “співіснування”. Для нього не існувало чіткої межі між роботою і відпочинком, адже сама “тусовка”, приватні розмови та обличчя друзів ставали матеріалом для документальної фотографії. Для Галериста “Нектар” виконував функцію неформального офісу. Саме тут обговорювали плани, нові виставки, те, що бачили по польському телебаченню. Кав’ярня ставала простором самоосвіти, культурного обміну та стратегування. У цьому сенсі львівські кав’ярні можна розглядати як приклад того, що Юрчак описує як паралельні простори життя, які виникали поряд із офіційною системою. Вони не були відкритою політичною опозицією, але створювали автономне культурне середовище, де формувалися інші цінності та форми спілкування.
Етика спротиву: “дуля в кишені”. Спільним знаменником для багатьох учасників андеграунду було ставлення до радянської системи як до чогось зовнішнього. Праця на державу сприймалася радше як формальний обов’язок, своєрідний “податок” за можливість жити власним культурним життям. Скульптор обирав внутрішню еміграцію через фізичну роботу з матеріалом, а Галерист ішов на адміністративний ризик, організовуючи напівзаборонені виставки. Художник практикував майже свідоме безробіття, живучи на межі бідності, але зберігаючи свободу творчості. Усі ці стратегії можна розуміти як різні форми паралельного існування, способи бути всередині системи, не ототожнюючи себе з нею. Кінець 1980–их і початок 1990–их років принесли комерціалізацію, яка поступово почала руйнувати етику “праці заради ідеї”. Художник з гіркотою констатує, що зараз (інтерв’ю були записані у 2012 році) все звелося до грошей, до “чистих бабок”. Раніше люди “чогось прагнули”, а сам процес творення був важливішим за акт продажу. Галерист підтверджує цей злам, зазначаючи, що поява реальних цін на картини змінила мотивацію митців. Там, де з’являлися великі гроші, часто закінчувалося те, що учасники середовища називали “чистим мистецтвом”.
Досвід львівського андеграунду демонструє, що неробство в умовах несвободи може ставати формою інтелектуальної гігієни. Відмова від повної участі в офіційній системі праці відкривала простір для творчості та уяви. Львівська модель 1980–их років показує, що творча спільнота здатна перетворювати дефіцит ресурсів на надлишок культурних сенсів. Праця тут перестає бути лише економічною категорією і стає способом маркування “свого” культурного простору. Для сучасних культурних ініціатив, цей досвід є важливим нагадуванням: творчі прориви часто народжуються не в інституційно регламентованих просторах, а в середовищах вільного спілкування, іноді навіть за чашкою кави у львівській кав’ярні.
Наведені нижче уривки з інтерв’ю є частиною усноісторичної колекції “Творчі спільноти міста” Міського медіа архіву, створеної у 2012 році. Колекція складається з інтерв’ю з людьми, діяльність котрих була безпосередньо пов’язана з творчістю (творчі спільноти). Метою цієї колекції було виявити зв’язки між практиками творення естетичного із соціальним простором Львова. Запропонована тут підбірка фрагментів з інтерв’ю фокусується на пізньорадянському періоді та перших роках Незалежності.