1940-і
Першоджерела
Комеморація по-радянськи: святкування 150-их роковин з дня смерті Алєксандра Суворова в Ізмаїльській області, 1949 рік
Пропоноване джерело є прикладом внутрішньопартійних інформаційних звітів про підготовку й проведення святкування 150-их роковин з дня смерті Алєксандра Суворова, масштабного комеморативного дійства загальносоюзного масштабу, що відбулося 18 травня 1950 року. Поряд із загальнорадянськими та республіканськими урочистостями важливе місце у вшануванні російського полководця посідали й локальні урочистості на честь його переможних битв у війнах з Османською імперією. У цьому контексті Ізмаїльська область посідала особливе місце в комемораціях, зокрема місто Ізмаїл, яке в радянському дискурсі того часу конструювалося як “місто слави російської зброї”. Окремої уваги заслуговує практика вшанування в Суворовському районі, назва якого, пов’язана з постаттю полководця, зумовлювала підвищену увагу місцевих партійно-адміністративних органів до організації урочистостей. Тексти звітів дають змогу реконструювати механізми функціонування радянської комеморативної...
“Татарбунарське повстання” в системі радянської політики пам’яті: із протоколу засідання Ізмаїльської обласної архітектурної комісії від 28 грудня 1949 року
Протокол засідання Ізмаїльської обласної архітектурної комісії від 28 грудня 1949 року відображає процес обговорення першого проєкту пам’ятника “героям Татарбунарського повстання” в селищі Татарбунари. Його спорудження було передбачене спільною постановою Ізмаїльського облвиконкому та обкому КП(б)У з нагоди відзначення 25-ї річниці цієї події. Пам’ятник було закладено у центрі села під час урочистого мітингу 18 вересня 1949 року на спорудженій радянською владою могилі з перепохованням загиблих повстанців. Документ є прикладом практичного втілення принципів радянської монументальної пропаганди в повоєнний період. Критика проєкту пам’ятника свідчить, що справжньою метою меморіалізації “Татарбунарського повстання” було створення героїчного образу боротьби за встановлення радянської влади, а не вшанування загиблих учасників. Показовою є критика символів скорботи (урна та жінки з вінками), запропонованих у проєкті...
Комеморація “Татарбунарського повстання”: постанова міськвиконкому Ізмаїльського ККП(б)У 1949 року
Тема “Татарбунарського повстання” (організованого більшовиками селянського виступу, що відбувся 15–18 вересня 1924 року в низці сіл Буджака з центром у Татарбунарах і мав на меті дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Румунії) стала однією з ключових у конструюванні офіційної пам’яті сталінським режимом у регіоні. Його комеморація розпочалася з перших днів встановлення радянської влади, а відзначення 25-ї річниці цієї події стало однією з найважливіших локальних політико-ідеологічних кампаній 1949 року, що супроводжувалася масштабними меморіальними, культурно-просвітницькими та пропагандистськими заходами. Запропонований документ є нормативно-правовим актом локального характеру, який регламентував комплекс заходів, пов’язаних із меморіалізацією “Татарбунарського повстання” з нагоди його 25-річчя. Спільна постанова Ізмаїльського облвиконкому та обкому КП(б)У стосувалася не лише спорудження братської могили учасників повстання та встановлення пам’ятника, а...
Повоєнна радянська політика пам’яті: зі звіту Ізмаїльського історичного музею ім. Суворова за 1948 рік
Пропонований документ є важливим джерелом для дослідження політики пам’яті радянської влади в Ізмаїльській області в перші повоєнні роки. Звіт відображає діяльність новоствореного музею за перший рік роботи й містить типову для такого роду адміністративної документації інформацію щодо формування експозиції, упорядкування фондів, науково-дослідної, експозиційної та пропагандистської роботи, а також визначає пріоритетні завдання установи на наступний рік. Водночас джерело дає змогу простежити процес конструювання в регіоні героїчного образу російського полководця Суворова, який став одним із центральних компонентів офіційного радянського історичного наративу. Для створення Ізмаїльського історичного музею імені Суворова радянська влада залучала істориків, музейників та митців з усього СРСР, а його відкриття у символічну дату — 30-річчя “Жовтневої революції” — підкреслювало зв’язок між російською військово-історичною спадщиною...
Перша офіційна радянська версія історії української частини Бессарабії 1945 року
Стаття “Ізмаїл (Історія області й міста)” є першим цілісним наративом, що репрезентував офіційну радянську версію минулого української частини Бессарабії або Буджака. Публікація виходила серією матеріалів упродовж серпня 1945 року на сторінках газети “Придунайская правда” та була приурочена до першої річниці “визволення” Ізмаїльської області радянськими військами. Завершальна частина статті з’явилася 26 серпня – у день офіційних урочистостей, коли в Ізмаїлі було відкрито пам’ятник російському полководцю Алєксандру Суворову. Варто наголосити, що підготовку історичного матеріалу про Ізмаїльську область радянська влада доручила Івану Івановичу Полосіну — професору Московського державного університету ім. В. І. Леніна та фахівцю з історії Росії. Це свідчило про прагнення інтерпретувати минуле регіону не лише крізь призму ленінсько-сталінської ідеології, а й у межах загальноросійського...
“Золотий період” радянізації Львова у спогадах Тані Фукс
Представлений уривок — спогади Тані Фукс (1896–1950), активістки партії Поалей Сіон (ліві сіоністи) з Лодзі, яка пережила Другу світову війну — спершу у Львові (1939–1941), згодом у Чернівцях та таборах Бессарабії (1941–1944). Протягом міжвоєнного періоду вона, разом з її чоловіком Лазарем Фуксом, активно займалася журналістикою та розбудовувала єврейську шкільну освіту. З початком нападу Німеччини на Польщу, вона втекла до Львова, де тоді була значна частина журналістського та літературного середовища міжвоєнної Польщі. Освоївшись у Львові восени 1939 року, Таня долучилася до розбудови шкільної освіти в радянському Львові та з часом відновила журналістську діяльність. Цей уривок можна проаналізувати комплексно, як его-документ, травелог та публіцистику — властивості кожної форми яскраво простежуються в тексті. Перш за все,...
Показати ще
Згорнути все
Обкладинки неопублікованих випусків журналу ДіПі “ХОРС”, 1945-1951 рр.
"ХОРС", як рух та журнал, виник з ініціативи українського табору ДіПі у Німеччині. Ідея визрівала багато років: втім, налагодити видання журналу, який спершу планувався як щоквартальник, так і не вдалося, – вийшов лише один випуск у 1946 році. Наведені нижче обкладинки ніколи не були опубліковані, однак дають нам уявлення про використані матеріали, мистецькі методи, особливості дизайну, і смисли, що в них вкладали їх творці. Ці обкладинки, разом з іншими документами про ХОРС, зберегіються у архіві Дослідницького центру східноєвропейських студій Бременського університету. У 1945 році, одразу після війни, першу заплановану обкладинку намалювала художниця Галина Мазепа простою фарбою на шматку картону. Її дизайн мав на меті розкрити ідею майбутнього видання. На цій палітурці назва журналу...
“Неспокійні могили” (1991), документальний фільм про ексгумацію жертв НКВС у Львові 1941 року
Документальний фільм “Неспокійні могили” є присвячений ексгумації останків в’язнів Замарстинівської в’язниці у Львові, розстріляних влітку 1941 року силами радянських військ НКВС, що відступали. Події фільму відбуваються у червні 1991 року на тлі активного суспільно-політичного життя у місті. Фільм складається з фрагментів мітингів, реігійних служб, пам’ятних заходів та концертів під відкритим небом, а також інтерв’ю свідків та учасників подій 1940-х років, що належали до різних громадських та політичних течій.
“Богдан Хмельницький”, радянський пропагандистський фільм 1941 року
“Богдан Хмельницький” - український радянський історичний пропагандистський фільм 1941 року режисера Ігоря Савченка. У ньому йдеться про життя гетьмана запорізьких козаків Богдана Хмельницького та перші роки козацької визвольної боротьби проти польської шляхти під його проводом. Фільм був знятий Київською кіностудією (нині кіностудія ім. О. Довженка). В основі сценарію - однойменна п’єса українського радянського драматурга і публіциста Олександра Корнійчука 1939 року.
Волинське село Зелений Дуб в роки Другої світової війни: інтерв’ю з Антоніною Гук
Ці свідчення належать Антоніні Гук, бабусі автора цього коментаря. Інтерв'ю було записано у 2021 році, і є одним із серії з шести розмов з респонденткою про події Другої світової війни у Зеленому Дубі, на Волині. У міжвоєнний період село входило до складу Будеразької ґміни Здолбунівського повіту Волинського воєводства Другої Речі Посполитої, і приблизно порівно населене польськими і українськими мешканцями. Антоніна, народжена у 1931 у сусідньому селі Руська Гута, переїхала сюди у ранньому дитячому віці, і станом на 1943 рік, – кульмінацію польсько-українського протистояння у цьому регіоні, – була 12-літньою дівчинкою. Оповідь Антоніни Гук про минуле не розгортається лінеарно. По-перше, це промовисте свідчення роботи пам’яті: наш мозок не пригадує події минулого, нанизуючи їх на хронологічну...
Пісня про депортацію у Сибір
На перший погляд може здатися, що пропоноване джерело є народною піснею про досвід виселення на Сибір. Проте насправді це авторський твір, який склала мешканка міста Заставна та добре відома там знавчиня місцевого фольклору Марія Гаврилюк. Цікаво, що в основу її пісні ліг не власний депортаційний досвід, а спогади, які авторка почула від своєї сусідки, примусово виселеної у Сибір в 40–50-х роках ХХ століття. Шлях появи цього пісенного твору віддзеркалює типову ситуацію, коли певні важливі для всієї громади досвіди й події заохочуються до спільного проговорення й смислотворення локальною спільнотою та відповідно обираються “лідерами думок” цієї спільноти для авторського творчого представлення — навіть тоді, коли події не були особистим досвідом. Такою важливою подією стала масова депортація українців у проміжку...
Цей модуль Петра Долганова розповідає про події Другої світової війни у волинському селі Зелений Дуб. Автор аналізує свідчення своєї бабусі, Антоніни Гук, контекстуалізуючи їх й синхронізуючи із іншими наявними джерельними даними.
Після закінчення Другої світової війни влада СРСР повернулася до консервативної гендерної політики, що пріоритетизувала материнські ролі жінок[1]. "Виправдовували" такий підхід воєнними демографічними втратами. У 1944 році запроваджено почесне звання "Мати-героїня" та однойменний орден для жінок, які народили та виховали десятеро і більше дітей. Орден "Материнська слава" вручали жінкам за народження щонайменше семи дітей. У 1956 році тривалість оплачуваної відпустки містянок у зв’язку з вагітністю та пологами зросла майже удвічі, до 112 днів. У 1964 році таку відпустку отримали й селянки. У 1981 році оплачувана відпустка по догляду за дитиною становила вже один рік. Така значна увага до материнства, втім, не позбавляла жінок покладеного на них громадського обов’язку, роблячи їх "подвійно навантаженими": поруч з...
Пояснюючи причини протиправних учинків високопосадовців, у 1940–1960-х радянська влада вказувала на релікти дореволюційної капіталістичної ментальності, що вразили окремих управлінців. В 1970-1980-х рр. апелювати до пережитків минулого було вже незручно, адже в цей час при владі перебувало покоління, народжене й повністю соціалізоване в радянському Союзі, нібито вільному від вад інших, недосконалих суспільств. У цьому модулі Віктор Крупина на прикладі досі непублікованих архівних матеріалів, а також удоступнених джерельних збірок розглядає поширені службові зловживання радянських високопосадовців в Українській РСР впродовж 1945-1991 років, їх причини, масштаби і наслідки.
Радянський Союз позиціонував себе як країну соціальної рівності, де знищенням експлуатації людини людиною досягнуто гармонії "класових" відносин. Усунення соціальних протиріч між "верхами" та "низами" (за радянською термінологією "експлуататорами" та "експлуатованими" відповідно), широко пропагувалося як незаперечне і незворотне досягнення країни Рад. Парадоксальна ситуація: це була правда, утім значний соціальний розрив між народом і "народною владою" теж був правдою, констатувати яку було небажано. У цьому модулі Віктора Крупини йтиметься про фінансові привілеї української радянської номенклатури.
Цей модуль літературознавиці Ольги Петренко-Цеунової розповідає про Катерину Білецьку-Кандибу, дружину Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та її досвід Другої світової війни та повоєнного життя в еміграції.
Після Другої світової війни залучення до українського підпілля означало, що і жінки, і чоловіки ставали обʼєктом посиленої уваги спецслужб по обидва боки нового повоєнного кордону, а саме радянських і польських спецслужб. Багато кого з членів Української Повстанської Армії схопили на польських територіях. Цей модуль історикині Анни Мюллер розповідає про долі українських жінок, ув'язнених у післявоєнній Польщі за учасниць в національному підпіллі.
Рефлексії
Портрет київського князя Ярослава Мудрого в радянській історіографії
У 1930-х роках саркофаг київського князя Ярослава Мудрого неодноразово ставав предметом наукових досліджень істориків, лікарів, музеєзнавців, антропологів та інших дослідників. До прикладу, 25 січня 1936 року комісія на чолі з директором музея-містечка М. Багрієм, уперше дослідила вміст саркофага. На дні саркофага знайшли безладне скупчення кісток чоловіка і жінки, а також невеликі фрагменти дитячого черепа. Вдруге саркофаг було відкрито у 1939 році. Тоді комісія, у складі радянського вченого В. Гінзбурга, вирішила передати знайдені останки кісток для подальшого вивчення в Інститут етнографії академії наук УРСР. На початковому етапі дослідження було з’ясовано, що ці останки кісток належали старшому чоловікові віком приблизно 60-70 років та жінці, віком приблизно 50-60 років. Згодом у скелеті чоловіка виявили множинні деформації...
Маніфест Рассела-Айнштайна, 1955
9 липня 1955 року, коли холодна війна та гонка озброєнь досягли загострення, Бертран Рассел оприлюднив маніфест. Його підписали 11 видатних учених, зокрема Альберт Айнштайн. Незабаром після цього, у 1957 році, маніфест представили публічно на Першій Пагуошській конференції з науки та глобальних проблем.
В рамках курсу пропонується поглянути на модерну українську історію через призму урбаністики. Увага зосереджуватиметься на містотворенні як перехресті глобального технологічного поступу, регіональної політики та локальних культур повсякдення. Услід за теоретичними напрацюваннями урбаністичних студій (Люсьєн Лефевр, Девід Гарві, Юдіт Боднар та ін.) міський простір розуміється не як нейтральне фізичне вмістилище, а як витвір постійно змінних та доповнюваних соціальних значень. Місто історично концентрує у собі соціальну взаємодію, а його будова з одного боку відображає наявні соціальні зв'язки, й з іншого – є стимулом творення нових.
У цьому короткому курсі розглядатимуться культурні взаємини між євреями та не-євреями (українцями, поляками, росіянами) на прикордоннях двох імперій – Габсбургів і Романових. Така взаємодія могла бути свідомою чи несвідомою, вона могла ґрунтуватися на складних процесах зіткнення, засвоєння, призвичаювання, обміну та знищення.
Курс присвячено ідеям та практикам пов’язаним зі спадщиною у Центрально-Східній Європі від 1945 р. і дотепер. Ми розпочнемо із загальних питань: Що таке спадщина: це – об’єкт, ідея, проект чи процес? Як формувалося поняття спадщини? Хто задіяний і як визначаються учасники і ті, хто приймають чи залучені до прийняття рішень? Кому належить спадщина, яке значення вона містить, і які потреби вона відображає? Тоді ми торкнемося таких питань: Чи поняття має історію? Що означає критично поглянути на спадщину? Якими є відносини між спадщиною, політикою та владою? Якщо спадщина означає підбір, тоді що вибирається, а що ні і чому? Чи можемо ми розділяти матеріальне й нематеріальне у спадщині і як працює такий поділ? Чи спадщина...
Історики — доволі консервативне середовище, і очевидно, деякі історики консервативніші ніж інші. Зона комфорту для консервативного історика — документ, тобто збережений текст, передусім такий, що має офіційне походження. Спогади, свідчення, усну історію консервативний історик вважає, в найкращому випадку, другорядними джерелами, надто суб'єктивними і непевними. Такий історик навіть не признає візуальних матеріалів як джерела, їх не використовує. Але шкода, бо ми живемо у часі, в якому інформація подається щораз частіше візуальними способами. Наші студенти звикли сприймати інформацію у формі, в якій є менше слів і більше образів. Як педагоги, ми повинні більше уваги приділяти візуальним матеріалам, щоб студенти краще й швидше освоїли історичні процеси. Але візуальні матеріали потрібні не тільки історику-педагогу, але й історику-досліднику.