1950-і
Першоджерела
Свідчення про матеріальне становище культурно-активної української діаспори в Німеччині, 1946-1951
Український журнал ДіПі "ХОРС" спочатку планувався як щоквартальник. Однак перше число "ХОРС" у 1946 році стало останнім. Наведені документи дають уявлення про причини невиходу наступних випусків та дають показники матеріального становища української діаспори в американській окупаційній зоні Німеччини загалом. Другий і третій номери "ХОРС" планували публікувати невдовзі після першого. Підтвердженням цієї тези є рукописний список запланованого змісту для цих двох видань. З того, як виглядає зворотна сторона цього документа робимо висновок, що спершу це був старий документ німецьких військово-повітряних сил часів Другої світової війни. Ці бланки роздали мешканцям табору ДіПі одразу після війни у вигляді блокнотів. Отже, можемо припустити, що ці нотатки зробили не пізніше, ніж на початку другої половини 1940-х років. Укладачі...
Принципи та майбутні цілі часопису ДіПі “ХОРС”, 1946-1951
Український журнал від ДіПі під назвою "ХОРС" був насамперед не політичним виданням. Його видавала невелика команда, що об’єдналася довкола дисидента Ігоря Костецького. Журнал зосереджувався на темах мистецтва, культури та кіно. У статуті журнал "ХОРС" представляли не лише як журнал. Натомість він мав стати чимось на кшталт всесвітнього руху, до якого люди могли як приєднатися, так і покинути за власним бажанням. Головним принципом значилося визнання "примату художньої форми", тобто того, що мистецтво повинно створюватися заради мистецтва, а не з економічних, політичних чи популістських причин. Якщо прийняти саме цей принцип, то "кожен митець може належати до [ХОРС] – незалежно від раси, національності, конфесійних чи політичних переконань". Лише одній групі там не місце: комуністам, бо "їхня...
Кінорецензії як інструмент незалежності в українському часописі ДіПі “ХОРС”, 1946-1951
Український журнал ДіПі "ХОРС" планувався як щоквартальник про мистецтво та культуру, видаваний групою редакторів на чолі з Ігорем Костецьким. Хоча другий номер так і не вийшов друком, редакторські нотатки та заздалегідь написані статті, готові до публікації у запланованому другому випуску, багато говорять про потенціал, закладений у проєкті. Своїм статутом "ХОРС" рішуче дистанціювався від комунізму та Радянського Союзу. Причиною такої позиції було радянське розуміння мистецтва і той факт, що мистецтво мало служити певній меті в межах радянського реалізму. Таке дистанціювання від радянського впливу і орієнтація на світове мистецтво цілком зрозуміле. Різного роду критика була не лише звичною, але й майже очікуваною для українських ДіПі в західних окупаційних зонах повоєнної Німеччини. Однак "ХОРСи" пішли на...
Проєкти видання посмертних спогадів у листах українських емігрантів після Другої світової війни
Наведений тут першим лист невідомого авторства, імовірно, належав колишному діячеві українського націоналістичного підпілля. Лист був адресований Олегові Лащенку, публіцисту, в минулому також учаснику підпілля. У листі обговорюються проекти видання творів Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та спогадів про нього. Задум таких видань у діаспорі з’явився ще на початку 1950-х, однак втілився у 1980-х. Автор листа наголошує на важливій деталі: на формування наративу про Ольжича впливали різні сили, що мали власне бачення, зокрема члени Організації українських націоналістів (бандерівців і мельниківців), приятелі та знайомі Ольжича і члени його родини, передусім удова Катерина Білецька....
Листування Катерини Білецької з Олегом Лащенком, 1950-1990 рр.
У фонді українського публіциста і громадського діяча Олега Лащенка в Центральному державному архіві громадських об’єднань України збереглося сім листів та одна листівка від Катерини Білецької (за першим чоловіком Кандиби), дружини Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941). Лащенко був не лише давнім приятелем родини Кандиб, а і хрещеним батьком їхнього єдиного сина. Він народився в Києві 1914 року, у 1920 році разом із батьками та старшою сестрою Галиною емігрував до Польщі, а 1921 року родина оселилась у Празі. Лащенко здобув докторат у Карловому університеті, 1935 року вступив до лав ОУН. Ймовірно, у цей...
Фрагмент інтерв’ю 2013 року з актрисою Львівського театру ляльок: війна, ГУЛАГ, космічні перегони
Це фрагмент інтерв’ю з актрисою Театру ляльок у Львові, записаного у 2013 році. Актриса розповідає про свій досвід німецької окупації під час Другої світової війни та згадує різні культурні заклади, які вона відвідувала протягом цього часу. Вона працювала у Львівському оперному театрі, яким у 1941-1944 рр. керував відомий актор і режисер Володимир Блавацький, що працював із Курбасовим «Березолем» і до цього часу вже встиг створити собі ім’я в авангардному театрі Польщі. Він виїхав на Захід у 1944 р. Оповідачка згадує Лесю Кривицьку, актрису, яка працювала у міжвоєнній Польщі, окупованому Львові, а у повоєнний час - у театрі Марії Заньковецької. Жінка також згадує навчання балету в танцювальній студії Опери. Її згадка про сексуальність відомого...
Показати ще
Згорнути все
Кіноаматори Львівського паравозо-вагоноремонтного заводу, фото 1956 року
“Инициаторы создания киностудии на Львовском паровозоремонтном з-де (слева направо) Слуцкин С С – председатель правления клуба начальник инструментального цеха, Скибало Г Л – зав радиоузлом и Зирка А В просматривают первые кадры нового фильма о заводе – Львов 7 дек 1956″ – такий архівний опис супроводжує це фото у Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіві (донедавна Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного). Попри те, що це офіційна репрезентація кіноаматорів, яка, ймовірно, була створена для використання у пресі, уважний аналіз деталей дозволяє розчитати у зображенні особливості розвитку радянського кіноаматорства. Попри той факт, що центральними фігурами у кадрі є кіноаматори, значну увагу привертає кінопроектор та кінокамера розташовані на столі перед ними. Проектор -...
Працівниця львівської кондитерської фабрики “Більшовик” Т.М. Етінгер за роботою, 1956 рік
Це фото є частиною колекції прес-фото Державного архіву Львівської області, що показують різні галузі виробництва: промисловості, сільського господарства, культури, спорту. На ньому зображена працівниця Львівської кондитерської фабрики Т.М. Етінгер (згідно з супровідного підпису фото "одна з найкращих", ветеран праці) за виготовленням Спаської вежі Кремля. Характер цього фото та цілої колекції свідчить про те, що це жанр прес-фото, який мав супроводжуватися текстом (газетною публікацією). Фото було покликане ілюструвати сказане, зробити його більш переконливим, закликати та мобілізувати робітників-читачів на трудові здобутки, а також слугувати позитивним стимулом гордості для самих фотографованих. Фотографи-газетярі отримували завдання від редактора, який координувався із відповідною партійною організацією (обкомом, райкомом) та мав перелік підприємств, події яких слід було відобразити у найближчих номерах...
Радіозв’язок, телесюжет Львівського телебачення 1959 року
Телевізійний сюжет 1959 року, знятий для програми Львівського телебачення “Львівський тиждень” (№19). Сюжет створений у перші роки існування Львівського телебачення та комунікує образ радянської модернізації міста. Попри втрачений звук, візуальний ряд дозволяє відчитати історію про роботу громадського транспорту в місті, а також як віддалений зв'язок дозволяв оперативно реагувати на поломки, що призводили до збою в роботі інфраструктури громадського транспорту. Тролейбус в контексті тогочасного Львова був одним із образів радянської модернізації міста, нововведенням, адже до цього у місті діяла лише трамвайна мережа. Маршрути тролейбуса сполучали історичне середмістя з околицями, де були зосереджені великі підприємства та робітничі райони. Сюжет описує роботу інфраструктури, націленої на обслуговування потреб робочого класу. При цьому, нам демонструють, як...
Радянський Союз позиціонував себе як країну соціальної рівності, де знищенням експлуатації людини людиною досягнуто гармонії "класових" відносин. Усунення соціальних протиріч між "верхами" та "низами" (за радянською термінологією "експлуататорами" та "експлуатованими" відповідно), широко пропагувалося як незаперечне і незворотне досягнення країни Рад. Парадоксальна ситуація: це була правда, утім значний соціальний розрив між народом і "народною владою" теж був правдою, констатувати яку було небажано. У цьому модулі Віктора Крупини йтиметься про фінансові привілеї української радянської номенклатури.
Цей модуль літературознавиці Ольги Петренко-Цеунової розповідає про Катерину Білецьку-Кандибу, дружину Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та її досвід Другої світової війни та повоєнного життя в еміграції.
Особливістю ранньої візії аматорського кіновиробництва в Радянському Союзі була прагматична ідея використання нового медіа не лише задля розваги, а й для залучення широкого кола громадян до продукування кінохронік і створення мережі кореспондентів по всій країні, які б покривали висвітлення соціалістичного будівництва. Однак, попри спорадичні спроби, цей задум одразу масштабно не втілився. На заваді став брак технології і достатнього обладнання, а згодом і політичний клімат 1930-х. Лише після "хрущовських реформ" ця ідея знову з’явилась у порядку денному. Детальніше про це читайте у модулі історика Олександра Маханця.
Після Другої світової війни залучення до українського підпілля означало, що і жінки, і чоловіки ставали обʼєктом посиленої уваги спецслужб по обидва боки нового повоєнного кордону, а саме радянських і польських спецслужб. Багато кого з членів Української Повстанської Армії схопили на польських територіях. Цей модуль історикині Анни Мюллер розповідає про долі українських жінок, ув'язнених у післявоєнній Польщі за учасниць в національному підпіллі.
В рамках курсу пропонується поглянути на модерну українську історію через призму урбаністики. Увага зосереджуватиметься на містотворенні як перехресті глобального технологічного поступу, регіональної політики та локальних культур повсякдення. Услід за теоретичними напрацюваннями урбаністичних студій (Люсьєн Лефевр, Девід Гарві, Юдіт Боднар та ін.) міський простір розуміється не як нейтральне фізичне вмістилище, а як витвір постійно змінних та доповнюваних соціальних значень. Місто історично концентрує у собі соціальну взаємодію, а його будова з одного боку відображає наявні соціальні зв'язки, й з іншого – є стимулом творення нових.
У цьому короткому курсі розглядатимуться культурні взаємини між євреями та не-євреями (українцями, поляками, росіянами) на прикордоннях двох імперій – Габсбургів і Романових. Така взаємодія могла бути свідомою чи несвідомою, вона могла ґрунтуватися на складних процесах зіткнення, засвоєння, призвичаювання, обміну та знищення.
Курс присвячено ідеям та практикам пов’язаним зі спадщиною у Центрально-Східній Європі від 1945 р. і дотепер. Ми розпочнемо із загальних питань: Що таке спадщина: це – об’єкт, ідея, проект чи процес? Як формувалося поняття спадщини? Хто задіяний і як визначаються учасники і ті, хто приймають чи залучені до прийняття рішень? Кому належить спадщина, яке значення вона містить, і які потреби вона відображає? Тоді ми торкнемося таких питань: Чи поняття має історію? Що означає критично поглянути на спадщину? Якими є відносини між спадщиною, політикою та владою? Якщо спадщина означає підбір, тоді що вибирається, а що ні і чому? Чи можемо ми розділяти матеріальне й нематеріальне у спадщині і як працює такий поділ? Чи спадщина...
Історики — доволі консервативне середовище, і очевидно, деякі історики консервативніші ніж інші. Зона комфорту для консервативного історика — документ, тобто збережений текст, передусім такий, що має офіційне походження. Спогади, свідчення, усну історію консервативний історик вважає, в найкращому випадку, другорядними джерелами, надто суб'єктивними і непевними. Такий історик навіть не признає візуальних матеріалів як джерела, їх не використовує. Але шкода, бо ми живемо у часі, в якому інформація подається щораз частіше візуальними способами. Наші студенти звикли сприймати інформацію у формі, в якій є менше слів і більше образів. Як педагоги, ми повинні більше уваги приділяти візуальним матеріалам, щоб студенти краще й швидше освоїли історичні процеси. Але візуальні матеріали потрібні не тільки історику-педагогу, але й історику-досліднику.