Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]

1940-і

Першоджерела

Документи (16)

Зображення до Спогад Катерини Білецької про життя у Львові 1943 року
Спогад Катерини Білецької про життя у Львові 1943 року
Катерина Білецька (за першим чоловіком Кандиба), дружина Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), писала свої спогади не одне десятиліття. Перші згадки про ідею написання спогадів з’являються в листах до спільного друга подружжя Кандиб, Олега Лащенка з 1950-х. Один з останніх збережених спогадів датований травнем 1994 року. Частину спогадів вона надсилала Лащенкові й писала, що має більше. Ці спогади переважно охоплюють 1940–1944 роки – від їхнього знайомства з Ольжичем до його загибелі у концентраційному таборі Заксенгаузен 1944 р., празький та львівський періоди. Спогади сфокусовані передусім на внутрішніх переживаннях авторки. Два спогади було опубліковано...
Зображення до Нотатки Ришарда Ґаншинця про Львівський університет радянської адміністрації 1945-1946 років
Нотатки Ришарда Ґаншинця про Львівський університет радянської адміністрації 1945-1946 років
Ришард Ґаншинець – польський філолог-класик, мовознавець, у 1920–1941 і 1944–1946 рр. професор, завідувач кафедри класичної філології Львівського університету. Його “Львівські нотатки” – це збірка листів до дружини, яка у травні 1944 р. виїхала до Стрижова (Польща). Р. Ґаншинець залишався у Львові до червня 1946 р., працюючи у Львівському університеті та в Академії наук. У січні 1945 р. його заарештували і тримали під вартою до травня. Після переїзду до Польщі він обійняв посаду професора Вроцлавського університету, а з 1948 р. до смерті був професором Яґеллонського університету. У цій вибірці Р. Ґаншинець описує повсякдення Львівського університету під керівництвом радянської адміністрації та зміни, які знаменували його перетворення на радянський вищий навчальний заклад.
Зображення до Ришард Ґаншинець про повсякдення Львова 1945-1946 років
Ришард Ґаншинець про повсякдення Львова 1945-1946 років
Ришард Ґаншинець – польський філолог-класик, мовознавець, у 1920–1941 і 1944–1946 рр. професор, завідувач кафедри класичної філології Львівського університету. Його “Львівські нотатки” – це збірка листів до дружини, яка у травні 1944 р. виїхала до Стрижова (Польща). Р. Ґаншинець залишався у Львові до червня 1946 р., працюючи у Львівському університеті та в Академії наук. У січні 1945 р. його заарештували і тримали під вартою до травня. Після переїзду до Польщі він обійняв посаду професора Вроцлавського університету, а з 1948 р. до смерті був професором Яґеллонського університету. У пропонованій тут вибірці листів Р. Ґаншинець описує повсякдення Львова перших місяців після закінчення Другої світової війни, згадує про ціни на продукти, рівень життя містян та проблеми забезпечення товарами.
icon
Спогади Уляни Старосольської про депортацію зі Львова до Казахстану у 1940 році
Представлений тут фрагмент є уривком зі спогадів Уляни Старосольської (Львів, 1912 - Нью-Йорк, 2011) - української журналістки і письменниці, депортованої радянською владою разом з мамою (піаністкою, журналісткою і редакторкою Дарією Шухевич-Старосольською) і братом Ігорем, з рідного Львова до Казахстану в часі Другої світової війни. Родина була відправлене туди вслід за репресованим у 1940-му році батьком, адвокатом Володимиром Старосольським. У 1946 році Уляна разом з братом повернулася зі заслання. Оселилася у Польщі, закінчила Познанський університет і здобула фах економіста. З 1967 року мешкала у США. Була редакторкою журналу Союзу українок Америки «Наше життя», членкою президії Об'єднання українських письменників «Слово» та Національної спілки письменників України. Найбільш відомою авторською збіркою Уляни Старосольської є нариси-спогади, видані під...
Зображення до Фрагмент інтерв’ю 2013 року з актрисою Львівського театру ляльок: війна, ГУЛАГ, космічні перегони
Фрагмент інтерв’ю 2013 року з актрисою Львівського театру ляльок: війна, ГУЛАГ, космічні перегони
Це фрагмент інтерв’ю з актрисою Театру ляльок у Львові, записаного у 2013 році. Актриса розповідає про свій досвід німецької окупації під час Другої світової війни та згадує різні культурні заклади, які вона відвідувала протягом цього часу. Вона працювала у Львівському оперному театрі, яким у 1941-1944 рр. керував відомий актор і режисер Володимир Блавацький, що працював із Курбасовим «Березолем» і до цього часу вже встиг створити собі ім’я в авангардному театрі Польщі. Він виїхав на Захід у 1944 р. Оповідачка згадує Лесю Кривицьку, актрису, яка працювала у міжвоєнній Польщі, окупованому Львові, а у повоєнний час - у театрі Марії Заньковецької. Жінка також згадує навчання балету в танцювальній студії Опери. Її згадка про сексуальність відомого...
Зображення до Уривок з інтерв’ю 2013 року з актрисою, у Львові: війна, влада, гендер
Уривок з інтерв’ю 2013 року з актрисою, у Львові: війна, влада, гендер
Це уривок з інтерв’ю із львівською актрисою, яка розповідає про власний воєнний досвід і службу в Червоній армії під час Другої світової війни, та про початок своєї роботи у професійному театрі у Львові. Оповідачка служила в Сталінграді зв’язковою, де від обстрілів оглухла на 10 днів. Її військова частина базувалася на Першому Українському фронті, з нею жінка дійшла аж до Львова, де й залишилася на все життя. Зауважмо, що респондентка в інтерв'ю ніколи не згадує про свою сім’ю: ми можемо припустити, що її рідні не пережили війну. Її воєнний опис розкриває становище і ролі жінок у Червоній армії під час Другої світової війни, у час, коли багато жінок перебували на фронті. Театр імені Заньковецької...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Модулі (2)

Цей модуль розповідає про Катерину Білецьку-Кандибу, дружину Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич),  поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941).
Важкі часи для українок-учасниць українського підпілля в часи Другої світової війни описано у багатьох історіях. Одна з них – це історія Марії Савчин, яка у 1939 році, у 14-тирічному віці, вступила до юнок ОУН (Організації українських націоналістів). Ще навчаючись у гімназії у Перемишлі під час Другої світової війни, Марія приєдналася до українського підпілля. З 1944 року вона допомагала Українському Червоному Хресту, створеному у 1943 р. для організації навчання по наданні медичної допомоги та догляду за пораненими. У 1944 році вона пройшла спеціальну підготовку, щоб бути звʼязковою...

Цифрові історії (0)

Рефлексії

Тексти (0)

Показати ще Згорнути все

Подкасти (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Силабуси (3)

У цьому короткому курсі розглядатимуться культурні взаємини між євреями та не-євреями (українцями, поляками, росіянами) на прикордоннях двох імперій – Габсбургів і Романових. Така взаємодія могла бути свідомою чи несвідомою, вона могла ґрунтуватися на складних процесах зіткнення, засвоєння, призвичаювання, обміну та знищення.
Курс присвячено ідеям та практикам пов’язаним зі спадщиною у Центрально-Східній Європі від 1945 р. і дотепер. Ми розпочнемо із загальних питань: Що таке спадщина: це – об’єкт, ідея, проект чи процес? Як формувалося поняття спадщини? Хто задіяний і як визначаються учасники і ті, хто приймають чи залучені до прийняття рішень? Кому належить спадщина, яке значення вона містить, і які потреби вона відображає? Тоді ми торкнемося таких питань: Чи поняття має історію? Що означає критично поглянути на спадщину? Якими є відносини між спадщиною, політикою та владою? Якщо спадщина означає підбір, тоді що вибирається, а що ні і чому? Чи можемо ми розділяти матеріальне й нематеріальне у спадщині і як працює такий поділ? Чи спадщина...
Історики — доволі консервативне середовище, і очевидно, деякі історики консервативніші ніж інші. Зона комфорту для консервативного історика — документ, тобто збережений текст, передусім такий, що має офіційне походження. Спогади, свідчення, усну історію консервативний історик вважає, в найкращому випадку, другорядними джерелами, надто суб'єктивними і непевними. Такий історик навіть не признає візуальних матеріалів як джерела, їх не використовує. Але шкода, бо ми живемо у часі, в якому інформація подається щораз частіше візуальними способами. Наші студенти звикли сприймати інформацію у формі, в якій є менше слів і більше образів. Як педагоги, ми повинні більше уваги приділяти візуальним матеріалам, щоб студенти краще й швидше освоїли історичні процеси. Але візуальні матеріали потрібні не тільки історику-педагогу, але й історику-досліднику.