Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: info@lvivcenter.org
Цитувати
Альберт Венгер, Єврейські національні райони на Дніпропетровщині у першій половині ХХ століття, Reesources. Переосмислюючи Східну Європу, Центр міської історії, 19.11.2026
скопійовано

Єврейські національні райони на Дніпропетровщині у першій половині ХХ століття

Дата публікації 19.11.2026
Створення єврейських національних районів на півдні України наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. є одним із показових епізодів радянської національної політики міжвоєнного часу. Проголошена 1923 р. політика коренізації мала “вкоренити” нову владу в національних середовищах через рідну мову, місцеві кадри та територіальну організацію етнічних груп, а національний район ставав її базовою ланкою — “національною за формою, соціалістичною за змістом”. Проте єврейський випадок мав принципову особливість: розпорошені по містах і містечках євреї не мали компактної території, тож радянська держава мусила створити її наново через переселення, “виробничу” перебудову соціальної структури єврейства та залучення закордонної допомоги, передусім американського “Агро-Джойнту”. Дніпропетровщина, до складу якої входили Новозлатопільський (з 1939 р. — територія Запорізької області) і Сталіндорфський райони, стала простором, де цей задум накладався на традицію єврейських землеробських колоній, закладену ще у ХІХ ст.

Створення єврейських національних районів на півдні України наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. є одним із показових епізодів радянської національної політики міжвоєнного часу. Проголошена 1923 р. політика коренізації мала “вкоренити” нову владу в національних середовищах через рідну мову, місцеві кадри та територіальну організацію етнічних груп, а національний район ставав її базовою ланкою — “національною за формою, соціалістичною за змістом”. Проте єврейський випадок мав принципову особливість: розпорошені по містах і містечках євреї не мали компактної території, тож радянська держава мусила створити її наново через переселення, “виробничу” перебудову соціальної структури єврейства та залучення закордонної допомоги, передусім американського “Агро-Джойнту”. Дніпропетровщина, до складу якої входили Новозлатопільський (з 1939 р. — територія Запорізької області) і Сталіндорфський райони, стала простором, де цей задум накладався на традицію єврейських землеробських колоній, закладену ще у ХІХ ст. 

Єврейська аграрна колонізація ХІХ ст. — пролог до утворення національних районів

Традиція єврейських аграрних поселень на півдні України сягає початку ХІХ століття. Після Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) та ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) імперська влада взялася до масштабного заселення краю. Внаслідок поділів Речі Посполитої до складу імперії потрапила велика кількість євреїв, які мешкали переважно в штетлах, де багато родин перебувало за межею бідності. Розв’язати цю проблему уряд спробував, спрямувавши частину єврейського населення на південь: хоч євреї й були підданими Російської імперії, вони отримали статус іноземних колоністів, а їхнім облаштуванням і адаптацією відала Контора опікунства іноземними поселенцями. Переселенців заохочували десятирічним звільненням від податків і позикою з відстрочкою повернення, а заможніших — можливістю купувати землю у власність [1]. Кожна родина діставала 40 десятин, з яких 10 відразу відрізали “на чинш” для формування суспільного капіталу [2]; решту відводили під ріллю (8 десятин), сінокіс (5), вигін (15), ліс (¼), садибу й город (1¾) [3]. Це наштовхувало частину сучасників, зокрема етнографа Павла Чубинського на думку, що євреї ставали колоністами не заради хліборобства, а заради пільг, насамперед звільнення від рекрутчини [4].

У 1807 році першою постала колонія Кам’янка, а до 1809 року у Херсонській губернії виникла їх ціла низка: Бобровий Кут, Ізраїлівка, Велика Сейдеменуха, Великий і Малий Нагартав. Колоністи, які не мали досвіду сільськогосподарської праці, жили відокремлено від місцевого населення, а система навчання, за якої їх орати й сіяти вчили найняті селяни, виявилася неефективною. Траплялося, що вчителями ставали кріпаки-втікачі, дехто з них переходив у юдаїзм, і у 1820 році євреям заборонили наймати християн. Влада не була готова до масового переселення, виділені кошти розкрадали або використовували не за призначенням, тож Опікунський комітет і новоросійський генерал-губернатор Рішельє наполягали на обмеженні потоку до 200–300 родин на рік [5]. Указом від 6 квітня 1810 р. переселення євреїв тимчасово припинили. На той час у колоніях налічувалося 600 родин (3 640 осіб), ще кілька тисяч самовільно прибулих очікували на облаштування [6].

У середині ХІХ ст. колоністів спрямували й до Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Переселення розпочалося 1844–1845 рр. заснуванням Веселої, Красносілки й Межиріча; колоністи прибували переважно з Гродненської, Ковенської, Могилівської та Вітебської губерній. У 1848 році виникли Графська, Нечаївка, Новозлатопіль, Приютна й Трудолюбівка, а до кінця 1850-х у повіті налічувалося 17 єврейських колоній [7]. Хлібодарівка, за наявними даними, виникла 1850 р., а Горька, Затишшя, Зеленопіль, Солодководна, Богодарівка й Надійна — у 1850–1855 рр. Водночас у 1847 році на тодішній Херсонщині з’явилися ще чотири колонії — Ново-Житомир, Ново-Подольськ, Ново-Ковно та Ново-Вітебськ. Проте очікуваних результатів ця політика не дала, і закон 1866 р. припинив переселення на пільгових умовах [8]. Зрештою колонії стали невід’ємною частиною етноландшафту Півдня: Ново-Вітебськ (“Жовта”) наприкінці ХІХ ст. налічував 84 двори й 827 мешканців, мав школу, синагогу, лазню та крамницю [9], а їхня господарська модель поєднувала землеробство з ремеслом і торгівлею. Отже, на початок ХХ ст. на півдні Україні вже існували осередки відносно компактного проживання євреїв-землеробів, які в недалекому майбутньому мали стати основою для трьох національних районів: Калініндорфського, Новозлатопільського та Сталіндорфського.

Степ зустрів колоністів неприязно: чорноземи через часті засухи давали добрий урожай лише раз на п’ять років, бракувало деревини, а головним лихом був дефіцит питної води. Колонії, засновані 1848 р., не мали жодного джерела, і ще 1890 р. мешканці Трудолюбівки, Нового Златополя, Графського та Нечаївки по черзі возили воду діжками із сусідніх поселень. Недарма одна з колоній дістала назву Солодководна [10]. Автор нарису про колонії в “Матеріалах для географії та статистики Росії” 1862 року вважав їхнє господарство ще “в зародку” й сумнівався, що воно колись розквітне, бо колоністи й далі вдавалися до торгівлі та ремесел, нехтуючи землеробством [11]. Статистика це підтверджувала: за 1853–1857 рр. колоністи збирали в середньому лише близько 3,2 четверті з кожної посіяної, що в рази менше, ніж у сусідніх німецьких колоніях [12]; найбільше худоби — 238 робочих і 558 гульових голів та 401 вівцю — мав Новий Златопіль [13], а гульова худоба[14] в інших колоніях була значно скромнішою.

На зламі століть колонії описали Лев Улейников (Біншток) та Іван Канкрін, і їхні оцінки різко розходяться. Улейников, “учений єврей” (офіційна посада в Російській імперії, так називався штатний чиновник-консультант із єврейських справ при органах влади, прим.) при київському генерал-губернаторові й помічник редактора “Волинських губернських новин”, відверто симпатизував колоністам і пояснював перші невдачі не відразою євреїв до фізичної праці, а нестерпними умовами життя — відсутністю води, помешкань, реманенту й худоби [15]. На його думку, результати експерименту “більш ніж задовільні”: вже друге покоління демонструє “повну картину сільського життя” та “значний добробут”, хоча автор, імовірно, дещо прикрашав реальний стан господарств [16]. Натомість граф І.Канкрін, маршалок Олександрівського та Маріупольського повітів і почесний мировий суддя, вважав, що колоністи лише зовні пристосувалися до землеробства: “Важко уявити, у якій масі брехні й обману доводилося розбиратися під час складання подвірного опису!” — худобу й реманент переганяли з двору в двір, щоб довести успішність господарств [17]. Щорічні ревізії навчили колоністів “готуватися” до перевірок: єврейський колоніст купував у сусідів несправну жатку за 30 рублів (нова коштувала до 200), аби виставити її під час об’їзду начальства й уважатися добрим господарем [18].

Революції поставили колонії в епіцентр протистояння різних сил, і колоністи, які з недовірою ставилися до влад, що калейдоскопічно змінювалися, часто ставали жертвами грабунків і погромів. Син рабина з Графської згадував, що колоністи, дізнавшись про “Декларацію Бальфура”, загорілися бажанням переселитися до Палестини й обрали по два делегати від колонії, проте влада перейшла до більшовиків, і плани не здійснилися [19]. Оскільки край був центром махновського руху, контакти з Нестором Махном були неминучими. У ці роки колонію Трудолюбівку махновці знищили вщент, Нечаївку — наполовину, а новозлатопільська самооборона, що налічувала до 200 осіб і, за свідченнями джерел, отримала зброю від самого Махна, відбивала невеликі загони [20]. В історіографії побутує думка, що Махно не був антисемітом, але це не виключає антисемітизму в окремих загонах; крім того, “махновцями” часто називали численні стихійні формування, які могли й не мати до нього стосунку.

Переселення євреїв з міст у 1920-х рр. та формування районів

Після остаточного встановлення радянської влади колонії пережили політику воєнного комунізму та голод 1921-1923 рр.: багато мешканців померло з голоду, частина молоді виїхала до міст, а земля лишалася необробленою. У Новозлатополі 1924-1925 рр. закинули 600 із 2 400 десятин, а до Межиріча для обробітку пусток переселили 200 євреїв із Вітебської губернії. У 1923 р. “Агро-Джойнт” передав колоністам трактори, чотири з яких отримав Новозлатопіль; лише тоді селяни, що досі обмежувалися “спряжкою” тяглової худоби, почали об’єднуватися для оранки технікою [21].

На цьому тлі радянська держава запропонувала власне бачення національного питання — коренізацію, яка вела до створення національних сільрад і районів: до 1931 р. в УСРР їх налічувалося 25, зокрема три єврейські, поряд з російськими, німецькими, болгарськими, грецькими та польським. Для євреїв вона означала насамперед “землевпорядкування”: від 1924 р. до Криворізької та Запорізької округ почали переселяти міських євреїв з Чернігівської, Вітебської, Київської, Одеської та інших губерній, нерідко за комсомольськими путівками й партійними направленнями; відмовитися від такої пропозиції було майже неможливо [22]. Під нові села відвели 65 тис. десятин, з них 28 тис. у Криворізькій окрузі [23]. Тільки на Криворіжжі від 1924 до 1930 р. постало 30 єврейських сіл, тоді як на Запоріжжі нові поселення виростали навколо старих колоній, а активну фінансову підтримку обом проєктам надавав “Агро-Джойнт”. Переселенці, які ідентифікували себе передусім з міською культурою, нерідко віддавали перевагу кустарництву перед землеробством, чим дратували сусідів. Не всі були бідняками: колишній власник шкіряного заводу з Кременчука Дашкевський, прибувши 1926 р. з синами до с. Люксембург, збудував три будинки, придбав худобу й орендував 50 га землі, а до Ларіного переселилася група колишніх гуртових торговців [24]. Виділення землі викликало гнів заможного селянства: Василь Холоша з Нової Василівки погрожував переселенцям ділянки “Д”, що “виріже” їх, якщо ті не покинуть землю [25]. 

Основний потік переселенців до Запорізької округи розпочався 1926 р. Утворювалися нові колонії: Октябрьфельд, Арбейтгейм, Майдорф, Ратентол, Чкалово, Гофнунг, Фрайдорф, Ротендорф, Хотецький, Центр Октября, Найлебен та кілька нумерованих поселень і ділянок. Будинки для переселенців Єврейське колонізаційне товариство (ЄКО) зводило з глини поспіхом, тож узимку стіни вкривала паморозь. Найбільшою проблемою, як і у ХІХ ст., стала відсутність питної води, через що частина переселенців одразу намагалася покинути села [26]. Воду возили діжками, і та “добра вода” на сонці ставала “недоброю”, тож колоністи запровадили чергу привозу [27]. Місцеве населення переселенцям не раділо: за політико-економічною характеристикою району 1940 р., колоністи вважали, що переселенці не вміють і не хочуть працювати на землі, а українці, певною мірою економічно ущемлені, виявляли “яскравий антисемітизм”, що доходив до побиття [28]. На засіданні Гуляйпільського районного партійного комітету (РПК) 1927 р. визнали, що переселенці бідують через необлаштованість побуту, нестачу реманенту й тяглової худоби та відсутність зв’язку з партійними організаціями, а член РПК Кучеренко прямо вказав на слабку роботу ЄКО й недостатню роботу КОМЗЕТу (Комітету із земельного влаштування трудящих єврейських трудящих при Президії Ради національностей ЦВК СРСР) з виправлення його помилок [29].

У 1929 р. ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили рішення про створення на території Запорізької округи району з переважно єврейським населенням. Його перший з’їзд відкрився 7 листопада у Новозлатополі за участі єврейських і українських селян та гостей, а з доповіддю виступив відповідальний секретар центрального бюро Єврейської секції при ЦК ВКП(б) Олександр Чемериський [30]. До складу району, що став другим єврейським національним після Калініндорфського на Херсонщині, увійшли дев’ять єврейських і одна українська сільрада, раніше розпорошені між кількома районами. Третій єврейський район постав на Криворіжжі: на його створенні наполягали Центральна комісія національних меншин, Республіканська рада та партійні органи, мотивуючи це здебільшого політичними аргументами й очікуваннями місцевого населення, і за висновком Центральної адміністративно-територіальної комісії президія ВУЦВК 31 серпня 1929 р. ухвалила відповідне рішення. У 1930 р. утворено район із центром у старій колонії Ізлучисте: 11 сільрад (8 єврейських і 3 українські), 15 тис. мешканців, з яких 8,6 тис. — євреї. 3 лютого 1931 р. його укрупнили за рахунок єврейських переселенських, німецьких та українських сіл Солонянського, Софіївського й Нікопольського районів: площа зросла з 45,4 до 100 тис. га, а населення — до 30 тис. осіб [31]. Районний центр перенесли до Сталіндорфа, але умов для державних установ там не було: працівники жили в колишніх конюшнях, на все село існувала одна криниця з питною водою, не було лазні й лікарні, тож залучати нових переселенців і кваліфікованих робітників було складно [32]. З часом становище покращилося: у 1933–1941 рр. район складався з 23 сільрад (16 єврейських, 5 українських і 2 німецькі), 1939 р. МТС (Машинно тракторна станція) обслуговували 91 колгосп зі 100 тис. га землі, діяли 71 школа, 60 клубів, 68 бібліотек, 3 лікарні, а “Агро-Джойнт” допомагав будувати житло, школи й лікарні. З’явилася навіть назва “Сталіндорфщина” [33].

Колективізація, хлібозаготівлі, Голодомор

Суцільна колективізація в районах мала свою специфіку, зумовлену як ментальністю сільських євреїв, так і етнічною строкатістю населення. Переселенці, які не мали великих статків від землеробства, нерідко вступали до колгоспів добровільно. Натомість у старих єврейських та німецьких колоніях, де втрачати власне добро було болісно всім, опір виявлявся в псуванні реманенту, забої худоби й запущенні ланів [34]. У Новозлатопільському районі частка усуспільнених господарств зросла з 42 % на початку 1930 р. до 93,3 % на початку 1932 р.[35], а хлібозаготівельний план 1930 р. виконали на 86,2 %, 1931 р. — перевиконали [36]. 

Парадокс полягав у тому, що держава водночас прагнула закріпити переселенців на землі та вимагала від них хлібоздачі за планом, незважаючи на те, що вони лише вчилися землеробства. Хлібозаготівля 1932 р. зривалася, тож, щоб збільшити кількість зерна, солому переобмолочували, вилучали посівний матеріал і навіть хліб, виданий на трудодні; ДПУ шукало “саботажників”, і всіх арештованих — одноосібників, колгоспників, керівників — засудили [37]. Один з єврейських колгоспів занесли “на чорну дошку” [38]. Проте дехто з керівників ставив харчування селян вище за план: уповноважений РПК Бон дозволив збирати на прибраному полі опалі кукурудзяні качани та підтримував розмови про завищені норми, за що поплатився партквитком [39]. Щодо одноосібників вдавалися до позбавлення садиб і виселення за межі району [40]. У березні 1933 р. фіксували розкрадання посівного матеріалу — і колгоспниками, і одноосібниками [41]. Частина переселенських колгоспів відчувала нестачу чоловічих рук, тож до роботи залучали жінок, а для цього відкривали ясла, куди батьки давали харчі в складчину. Підготовка до сівби без зовнішньої допомоги була неможливою: коні виснажені, фуражу бракувало, сівачів “позичали” у старих колоніях. Жінки бідного переселенського колгоспу “Форойс” прийшли до райцентру вимагати ясел, мотивуючи це тим, що “ми не хочемо більше плестися в хвості” [42]. Попри голод, район продовжував приймати переселенців: колгоспники запитували новоприбулих: “Хліба нема, для чого ви сюди приїхали?” [43]. У 1933 р. прибуло 245 родин замість запланованих 150, 30 повернули з позначкою “поганий контингент”, а близько половини решти “відсіялися” й залишили район [44].

Збирання врожаю мало катастрофічний вигляд: перевіряльник зафіксував, що на полях колгоспу “Жовтень” залишилося не менше 50 % урожаю, а в “Петровського” — 40 %, і дороги були вкриті “хлібним килимом” з гарб (високий віз, прим.) [45]. Колгоспники не були зацікавлені в результатах праці: авансів на трудодень вистачало на 300–400 г ячмінного борошна, а хліб випікали з відсіву, найгіршого зерна після молотьби [46]. Так, наприклад, накидальник соломи в молотарку тільки виграв би, не виконавши норму, бо тоді його лишали на другу зміну, а оплата була позмінною [47]. Оплата доярок за літр падала зі зростанням надою (0,08 трудодня за перший літр і лише 0,02 — за четвертий), тож високі надої були невигідними [48]. На пленумі РПК питали, чому колгоспники отримують так мало й таке погане зерно; один із голів колгоспу іронічно відповів, що “гіршого не було”, а керівник комуни “Емес” — одного з найзаможніших господарств області — заявив: “Лише голодом вас можна змусити працювати”. Громадське харчування діяло не скрізь, а там, де було, тричі на день годували затіркою, на яку колгоспники вже не могли дивитися. Поля стояли необробленими, пар заріс бур’яном, техніка не ремонтувалася [49], у тягло запрягали дійних корів, і надої падали [50]. У 1933 р. частина переселенських сіл почала пустіти, і звіт до області наголошував на “крайньому безлюдді”: у колгоспі “8 Березня” на 108 працездатних припадало 1,5 тис. га землі, з яких ще треба було обмолотити, скиртувати й зорати значну частину [51].

Схожі процеси розгорталися на Криворіжжі. Секретар Сталіндорфського РПК Смілянський повідомляв у область, що в березні 1932 р. з’явилися спроби красти насіння з колгоспних гамазеїв (хлібні комори в селах, де зберігали запаси зерна на випадок неврожаю, прим.), а тридцятеро колгоспників у російському селі Ростані не дозволили вивезти зерно, заявивши, що самі голодують; у “складних національних умовах району” такі явища загострювалися, на його думку, “роботою ворожих елементів на моментах національної ворожнечі” [52]. “Закон про п’ять колосків” торкнувся й мешканців району: у Лошкарівській сільраді затримали 12 жінок, серед яких були розкуркулені, одноосібниці, колгоспниці й навіть комсомолка, а справи розглядали негайно [53]. Щоб не віддавати весь хліб, селяни неякісно обмолочували зерно, і в колгоспі “Червоний Кут” у скиртах лишилася приблизно половина невимолоченого [54]. За крадіжки хліба заведено 8 справ і засуджено 16 осіб: 7 “куркулів”, 3 середняків-одноосібників, 4 середняків-колгоспників і 1 бідняка [55]. В окремих селах голод жав свої жнива: у Ворошиловській сільраді зафіксовано 14 смертей від голоду, а в хаті колгоспника Бравермана, який сидів у допрі (будинку попереднього ув’язнення) за крадіжку колгоспного хліба, лежали четверо опухлих дітей з відкритими ранами, “що розкладалися живцем” [56].

Репресії

Репресії 1930-х рр. стосувалися, насамперед, партійного та районного керівництва, яке не витримувало прискіпливих чисток. У 1936 р. в Сталіндорфському районі було 201 член партії та 124 кандидати: під час перевірки документів виключили 20 осіб (серед них “шпигунів”, “білогвардійців і куркулів”, “троцькістів”), а за 1936 р. ще 11 [57]. Репресивна машина не робила винятку для “національних” районів і знищила не одне життя. Показова доля Генріха Гейне з родини німців-колоністів, члена партії від 1927 р.: його “провини” — переховування хліба від здачі державі під час хлібозаготівель 1931–1932 рр. (що врятувало односельців), отримання допомоги з Німеччини 1933 р. та мовчання про свастики, які учні малювали на шкільних дошках 1936 р., а підставою для арешту стало виявлене під час обшуку листування з-за кордону[58].

Культурне життя районів

Коли радянська влада остаточно зміцніла, її представники почали звертати увагу на релігійне життя. У 1923 р. у Гуляйпільському районі було вісім  синагог, наступного року — чотири, 1927 р. — сім, а 1928 р. знову вісім [59]. Особливістю культурного життя кінця 1920-х — 1930-х рр. став наступ держави на релігію: “культурні марші”, антипасхальні збори, бесіди про “оманливість” віри. У звіті з антипасхальної роботи йшлося, що в Новозлатополі “клерикали” намагалися зірвати збори, а в Красносілці після вдалого зібрання поширювали “небилиці” [60]. Темпи секуляризації позначилися й на рабинах: на середину 1920-х рр. у Новозлатополі мешкав сімдесятирічний рабин із Литви, один з його синів служив у Червоній армії, другий працював у радянській установі, а сам рабин читав світські газети й схвально відгукувався про науку; синагога стояла занедбана [61]. У 1929 р. влада порушила питання про закриття синагоги під будинок, більшість учасників зборів єврейської громади проголосувала за ліквідацію, відкрито проти виступили 20–30 вірян, і інспектор вирішив її закрити, порадивши віруючим ходити до синагоги в сусідній колонії [62].

Соціальна сфера Новозлатопільського району була слабкою: козацька делегація з Цимлянського району дивувалася, що навіть у райцентрі немає бібліотеки, клубу й кінотеатру [63], а лікарні в Новозлатополі певний час не було, тож мешканці їздили до сусідніх райцентрів [64]. Водночас на початку 1930-х рр. діяли 24 школи (18 чотирирічок і 6 семирічок), у яких навчалося 2 021 учень, 27 бібліотек, а 1933 р. відбувся перший випуск агротехнікуму; виходили дві газети — їдишем та українською [65]; кількість школярів зросла з 2 127 (1934 р.) до 3 000 (1936 р.), а дитячі ясла й майданчики охоплювали спершу 1 352, згодом — 1 936 дітей [66]. Випускники, які хотіли продовжувати навчання далі у місті, мусили просити дозволу в голови колгоспу, і не всі його отримували. Так кращому учню Солодководненської школи Шмерлю Неміжанському після закінчення школи двічі відмовили у проханні продовжити навчання у місті, після чого він вчинив самогубство. Зовсім іншу картину бачимо у райцентрі, так 1938 р. 52 з 58 випускників Новозлатопільської школи вступили до технікумів та інститутів [67]. У другій половині 1930-х рр. Новозлатопіль перетворився на великий будівельний майданчик: зводили школу, лікарню, будинок культури, приміщення зоотехнікуму [68].

Сталіндорфщина мала подібні успіхи. До середини 1930-х рр. у районі діяли 3 повні, 16 неповних і 5 початкових шкіл, 6 738 учнів, 271 вчитель, 39 будинків культури, а в клубах працювали драмгуртки, зорієнтовані на єврейського глядача [69]. У Ново-Вітебську до революції була двокласна школа, а на середину 1930-х рр. її реорганізували в повну зразкову школу з дев’ятьма класами, двома інтернатами, майстернями та власним господарством — недарма стаття про неї мала заголовок “Росте культура, національна за формою, соціалістична за змістом” [70]. 1932 р. з ініціативи обкому КП(б)У відкрили Єврейський педагогічний технікум, перший випуск якого 1935 р. склав 23 педагоги, а 1934 р. УкрОЗЕТ виділив Сталіндорфу 35 000 крб на дитячі ясла й садки [71]. Утім, національна політика мала й іншу сторону: секретар райпарткому нарікав на зрив районної олімпіади самодіяльності, яка, проте, перетворилася на “інтернаціональне свято”, хоч з єврейського репертуару там фігурувала лише одна п’єса [72]. 

Особливістю став єврейський колгоспний театр [73] — перший у СРСР, що почав діяти у травні 1931 р. в Ізлучистому. Його очолив молодий режисер Ісаак Радомиський зі своїми однокурсниками. Приміщенням для вистав слугувала переобладнана стайня. Артисти їздили бригадами на польові стани, несучи декорації на плечах [74]. У 1935 р. колектив побував у Москві, Ленінграді та Києві [75]. До Сталіндорфа приїздив Київський єврейський дитячий театр, і П. Білявський описав, як колони єврейських та українських школярів маршем ішли до нового театру [76]. 

П’ятирічний ювілей району 1935 р. відзначили відкриттям будинку культури, а кожній родині, за бажанням, видали по корові; на святі був присутній М. Хатаєвич, обласна газета “Зоря” писала про Сталіндорфщину, а книга “Сталіндорф” розповідала про успіхи єврейських колгоспників [77]. Для багатьох респондентів це свято — найяскравіший спогад юності, коли за одним столом сиділи українець, єврей, німець і росіянин [78].

Окупація та Голокост

Напад Німеччини став відправною точкою нової сторінки історії єврейських аграрних поселень України. Чоловіки призовного віку були мобілізовані, розпочалась часткова евакуація. Евакуювали переважно керівників і мешканців райцентрів, для решти бракувало транспорту, а багато євреїв, пам’ятаючи німецьку окупацію 1918 р., не бачили загрози. Олександр Лобов із Ботвиного, якому голова ради відмовив у довідці на евакуацію зі словами “Ти росіянин, тебе німці не чіпатимуть” згадував це як тяжкий удар [79]. Вчорашні “класові вороги” кинулися забирати те, що в них відібрали в 1930-х [80], дехто зустрічав німців хлібом-сіллю [81], а радянські активісти боялися саме їхньої реакції — і недарма: нова влада встановилася 14–20 серпня 1941 р. [82]

Сталіндорф перейменували на Фрізендорф і планували зробити центром фольксдойче, переселивши до нього німців і менонітів з округи [83]. Створили жандармерію, захисну поліцію (150 осіб), допоміжну поліцію (21 місцевий німець) і українську поліцію (66 осіб), вилучили радіоприймачі [84]; розпорядження про відкриття шкіл вимагало призначати “політично надійних осіб” [85]. Наприкінці серпня 1941 р. до Ботвиного приїхали “чини” від окупаційної влади й без жодного приводу забрали й розстріляли трьох літніх чоловіків — Германа, Бурдмана й Маргуліса [86]. Район цікавив окупантів як джерело продовольства: після вивезення збіжжя прийшли рознарядки на квашення овочів [87].

У Новозлатополі німці  спершу запровадили дискримінаційні заходи щодо євреїв, а згодом розпочали “остаточне розв’язання єврейського питання”, центром якого став райцентр. Місцевий мешканець Іван Плясовиця свідчив, що євреїв збирали нібито для відправки до Палестини, наказавши взяти найкращий одяг, і розстрілювали за будівлею жандармерії, а щоб заглушити стогони живцем закопуваних, поліцаї стукали у відра й заводили трактор [88]. В Октябрьфельді комендант видав наказ, що гарантував решті євреїв безпеку; ті, хто переховувався поза селами, повернулися — і їх розстріляли. За Яковом Пасиком, у районі загинуло близько 1 300 євреїв — 27,7 % довоєнного єврейського населення (близько 4 700 осіб) [89].

Після повернення радянської влади Надзвичайна державна комісія (НДК) 3 вересня 1943 р. встановила в дворі поліцейського управління чотири ями й ексгумувала 800 тіл, хоча вікові групи в акті дають лише цифру у 700 осіб. Розбіжність, ймовірно, стосується дітей до 14 років, яких не враховано [90]. Військово-польовий трибунал засудив частину поліцейських до страти: Д. Єрмака й Д. Сидорова повісили в Новозлатополі, а тіла зняли лише через три дні, 1 жовтня 1943 р. [91] Євреї, що поверталися з евакуації, не затримувалися: Я. Пасик пов’язує це з антисемітизмом місцевої влади, конфліктами з тими, хто зайняв їхні будинки, та розформуванням району 1945 р.[92]

На Сталіндорфщині до весни 1942 р. масових акцій не було; у травні розпочалися розстріли єврейського й ромського населення. Свідок Валентина Трикуль пам’ятала, як до німецької колонії Мариндорф зганяли євреїв і ромів, а потім людей із сусідніх сіл, щоб ті дивилися, як смертники копають собі рів, і як перед розстрілом дівчинка запитала в поліцая, чи знімати їй черевики [93]. Траплялися й випадки порятунку: ризикуючи життям власних родин, окремі люди переховували своїх односельців та знайомих [94].

Постпам’ять

Після війни частина євреїв Сталіндорфщини повернулася з евакуації, але більшість невдовзі виїхала до сусідніх міст і Біробіджану. У 1944 р. Сталіндорф перейменували на Сталінське, а район — на Сталінський, і 1959 р. під час укрупнення ліквідували; єдиним осередком компактного проживання євреїв залишилося Сталінське, але вони були там абсолютною меншістю, багато хто асимілювався. На території колишнього Новозлатопільського району більшість єврейських сіл стерто або майже стерто, а німими свідками минулого залишилися окремі будівлі й кладовища. Під час декомунізації у 2016 року с.Жовтневе, засноване єврейськими переселенцями, стало Форойсом — так свого часу називався колгосп, а не село, і це єдиний випадок повернення їдишомовної назви в межах району [95]. Фонд European Jewish Cemeteries Initiative локалізував понад десять цвинтарів, заснованих у середині ХІХ ст. при колоніях, а 2021 р. Об’єднана єврейська громада України (ОЄГУ) за участі операційного директора Віталія Камозіна позначила пам’ятними знаками цвинтарі в Новозлатополі, Зеленополі, Надійній, Солодководній, Красносілці, Богодарівці та Приютній, а фонд також обгородив парканом цвинтарі в Новозлатополі й Надійній; тривають пошуки кладовищ, що постали вже в 1920–1930-х рр. і на яких ховали євреїв новостворених сіл [96].

Висновки

Історія єврейських національних районів на Дніпропетровщині корінням сягає ХІХ ст. — часів імперської колонізації Півдня, що розпочалася в Херсонській губернії і продовжилася в Катеринославській. До початку ХХ ст. тут склалася компактна група землеробських колоній, серед мешканців якої після революційних потрясінь, погромів і громадянської війни поширилася ідея переселення на історичну батьківщину, проте після встановлення радянської влади можливості виїхати вже не було. Саме ці колонії стали ґрунтом для радянського експерименту: політика коренізації вдихнула в них нове життя, а поряд зі старими поселеннями постали десятки нових, куди переселяли міських євреїв за підтримки радянських єврейських організацій і закордонного “Агро-Джойнту”. Це була друга масштабна єврейська колонізація України, і саме вона породила Новозлатопільський та Сталіндорфський райони — другий і третій єврейські національні райони республіки.

Національні райони гарантували рідну мову, школу, театр і пресу, проте не вберегли своїх мешканців від спільної долі радянського села: колективізація, хлібозаготівлі, Голодомор і політичні чистки зачепили їх так само, як і сусідні українські села, а спільні випробування й спільні свята об’єднували українців, євреїв і німців. “Національна за формою” політика залишалася залежною від центру: 1939 р. обидва райони втратили національний статус, що в Сталіндорфському означало й ліквідацію їдишу в освіті, діловодстві та пресі. Остаточну крапку поставили нацистська окупація та Голокост, коли в Новозлатопільському районі загинуло близько 1 300 євреїв, а в Сталіндорфському — 3 911; ті, хто вижив, у повоєнні роки здебільшого виїхали. Фактично радянський експеримент із переведенням євреїв на землю в другій половині 1930-х рр. зазнав поразки, а пам’ять про нього нині зберігають передусім кладовища, спогади очевидців і нечисленні пам’ятні знаки.

Примітки:

[1] Павлович, В. (сост.). (1862). Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. [Т. 6]: Екатеринославская губерния. Санкт-Петербург, 62.

[2] Там само, 64.

[3] Там само, 184.

[4] Чубинский, П. П. (1877). Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским. Т. VII. Вып. 2 (с III картами) (изд. под наблюдением П. А. Гильтебрандта). Санкт-Петербург, 84.

[5] Павленко, В., Землянська, К. (2002). Єврейські землеробські колонії на Півдні України в кінці XVIII — на початку XIX ст. Південний архів. Історичні науки. Херсон, 44–52.

[6] Епхарт, И. (1890). Формы земледельческого труда в еврейских колониях. Восход, (6), 17.

[7] Пасик, Я. История еврейских земледельческих колоний Юга Украины и Крыма.

[8] Детально про єврейську аграрну колонізацію див.: Боровой, С. Я. (1928). Еврейская земледельческая колонизация в старой России. Москва; Венгер, А. Г., Каковкіна, О. М. (2014). Єврейська аграрна спільнота Півдня України: господарська та соціокультурна адаптація. В Єврейська національна спільнота в контексті інтеграції українського суспільства (с. 68–115). Київ; Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 5–50). Дніпро.

[9] Список населенных мест Херсонской губернии. (1896). Херсон: Губернский статистический комитет.

[10] Улейников, Л. (1891). Еврейские земледельческие колонии Екатеринославской губернии в 1890 г. Санкт-Петербург, 9.

[11] Павлович, В. (сост.). (1862). Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. [Т. 6]: Екатеринославская губерния. Санкт-Петербург, 185.

[12] Там само, 184.

[13] Там само, 185.

[14] Гульова худоба — та, що випасається й не використовується як тяглова сила.

[15] Улейников, Л. (1891). Еврейские земледельческие колонии Екатеринославской губернии в 1890 г. Санкт-Петербург.

[16] Там само, 37.

[17] Канкрин, И. В. (1893). Еврейские земледельческие колонии Александровского уезда Екатеринославской губернии. Екатеринослав.

[18] Там само, 10.

[19] Воспоминания о Графском 1907–1921 годов, написанные сыном раввина колонии.

[20] Штейн, М. (б. д.). Колония Новозлатополь. В Еврейское местечко в революции. Очерки (с. 137–138). Москва; Ленинград.

[21] Там само, 124–125.

[22] Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 28–29). Дніпро.

[23] Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. (1969). Київ, 712.

[24] Каган, Б. Я. (1935). Сталиндорф: 5 лет еврейского национального района на Днепропетровщине. Киев, 12.

[25] Там само, 14.

[26] Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО), Р-1897/1/16, 2–13.

[27] Штейн, М. (б. д.). Колония Новозлатополь. В Еврейское местечко в революции. Очерки (с. 124). Москва; Ленинград.

[28] ДАЗО, Р-1897/1/16, 2–13.

[29] ДАЗО, Р-664/1/593, 101–102.

[30] Открытие второго еврейского района, Трибуна, 1929, (21), 11.

[31] Каган, Б. Я. (1935). Сталиндорф: 5 лет еврейского национального района на Днепропетровщине. Киев, 9.

[32] Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО), 10/1/579, 50–51.

[33] Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 31–32). Дніпро.

[34] Там само, 32–33.

[35] ДАДО, 19/1/836, 19–22.

[36] Там само.

[37] Там само, 16–17.

[38] Корогодський, Ю. М. (2013). Голод у єврейських землеробських колоніях України (1932–1933 рр.): історіографія проблеми. Сторінки історії, (36), 118.

[39] ДАДО, 19/1/836, 49.

[40] Там само, 50.

[41] Там само, 28-30.

[42] Там само.

[43] ДАДО, 19/1/243, 1-4.

[44] ДАДО, 19/1/474, 81-82.

[45] ДАДО, 19/1/836, 5-9.

[46] Там само.

[47] Там само, 12-13.

[48] Там само.

[49] Там само, 5-9.

[50] Там само, 12-13.

[51] Там само, 41-44.

[52] ДАДО, 19/1/301, 2.

[53] Там само, 9.

[54] Там само, 13.

[55] Там само, 12.

[56] Сталиндорфский район. Википедия.

[57] Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 34). Дніпро.

[58] ДАДО, 19/1/1629, 67.

[59] Козлова, І. (2010). Єврейські релігійні громади Гуляйпільського району Запорізької округи в 20-х роках ХХ ст. В Запорізький архів. Студії з історії євреїв Запорізького краю (ХІХ — І половина ХХ ст.): збірник документів і матеріалів (с. 55). Запоріжжя.

[60] ДАЗО, Р-664/1/593, 106–107.

[61] Штейн, М. (б. д.). Колония Новозлатополь. В Еврейское местечко в революции. Очерки (с. 140). Москва; Ленинград.

[62] Див.: Запорізький архів. Студії з історії євреїв Запорізького краю (ХІХ — І половина ХХ ст.): збірник документів і матеріалів. (2010). (В. О. Бондар, О. Г. Величко, & І. В. Козлова, упоряд.). Запоріжжя: Державний архів Запорізької області, Запорізький національний університет, Запорізьке міське відділення товариства “Україна — Ізраїль”.

[63] Новозлатопольский район к XIX годовщине Октября, Трибуна, 1936 (20), 24-26.

[64] Гуменюк, В. (2018). Повсякденне життя сільського населення етноспільнот Півдня України (1920-ті — перша половина 1930-х рр. ХХ ст.) [Дис. канд. іст. наук]. Київ, 129.

[65] Быстряков, А. Хроника жизни евреев Екатеринослава — Днепропетровска.

[66] Новозлатопольский район к XIX годовщине Октября, Трибуна, 1936 (20), 24-26.

[67] Быстряков, А. Хроника жизни евреев Екатеринослава — Днепропетровска.

[68] Новозлатопольский район к XIX годовщине Октября, Трибуна, 1936 (20), 24–26.

[69] Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 43). Дніпро.

[70] Пинский, Т. Л. Растет культура национальная по форме, социалистическая по содержанию, Трибуна, 1933 (1), 18-20.

[71] Там само.

[72] Якубова, Л. (2011). Повсякденне життя етнічних меншин Радянської України у міжвоєнну добу. Київ, 245.

[73] Пасик, Я. Сталиндорфский колхозный и Днепропетровский областной еврейские театры.

[74] Радомыский, И. С. Первый еврейский колхозный театр нуждается в помощи пролетарской общественности, Трибуна, 1933 (1), 16-17.

[75] Гордон, Э. Театр, поднявший целину, Трибуна, 1935 (11), 16-18.

[76] Билявский, П. День в Сталиндорфском районе, Трибуна, 1935 (8), 25-27.

[77] Каган, Б. Я. (1935). Сталиндорф: 5 лет еврейского национального района на Днепропетровщине. Киев.

[78] Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 35). Дніпро.

[79] Спогади Лобова О. С. Записані 19.08.2004. Архів А. Венгера.

[80] Спогади Лебедин К. А. Записані 19.07.2004. Архів А. Венгера.

[81] Спогади Талалаївського Й. Б. Записані 05.08.2004. Архів А. Венгера.

[82] Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 37). Дніпро.

[83] Пасик, Я. История еврейских земледельческих колоний Юга Украины и Крыма.

[84] ДАДО, 3388/2/1, 8.

[85] Там само, 10.

[86] Лист Лобова О. С. до Лосінського М. К. від 19.08.2004. Архів А. Венгера.

[87] ДАДО, 3388/2/1, 22.

[88] ДАЗО, Р-1662/1/4, 27.

[89] Пасик, Я. Новозлатопольский еврейский национальный район.

[90] ДАЗО, Р-1662/1/4, 17.

[91] ДАЗО, 1844/1/5, 1.

[92] Пасик, Я. Новозлатопольский еврейский национальный район.

[93] Трикуль, В. (1995). Таке не забувається. В В. С. Куликовський, М. П. Глоба, Т. Ф. Шрамет, М. В. Гавриш та ін. (Ред.), Естафета пам’яті: збірник нарисів, зарисовок і документальних розповідей до 50-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. за матеріалами авторів Софіївського району Дніпропетровської області (Вип. 5, 54-55). Кривий Ріг: Бібліотека газети “Сільське Криворіжжя”.

[94] Спогади Немченко О. С. Записані 19.07.2004. Архів А. Венгера.

[95] Про перейменування деяких населених пунктів.

[96] Інформацію надав операційний директор Об’єднаної єврейської громади України Віталій Камозін.

 

Періоди

Першоджерела

Документи (6)

icon
Єврейські землеробські колонії по-радянськи: приклад Сталіндорфського району
Документ створено органами партійно-радянського апарату для внутрішнього використання, тож оцінки й цифри відображають погляд його автора, а у двох місцях цифри не вказано. Водночас він дає змогу побачити умови життя єврейських переселенських колгоспів на початку 1930-х років, труднощі Сталіндорфського району, створеного з окраїн шести інших районів, і плани влади щодо національно-культурного будівництва, зокрема навчання національних меншин рідною мовою та забезпечення району літературою єврейською й німецькою мовами. Єврейський національний район утворили в липні 1930 р. як Ізлучистський із центром у колонії Ізлучиста. 1931 р. його розширили, центр перенесли до Чемериська (Сталіндорфа), а район перейменували на Сталіндорфський. Документ складено влітку 1933 р., одразу після найтяжчого періоду Голодомору (зима – весна 1933 р.). Про голодування мешканців...
icon
Перший єврейський колгоспний театр, стаття 1933 року
Стаття Ісаака Радомиського, директора й художнього керівника Першого державного єврейського робітничо-селянського (колгоспного) театру, належить до жанру службового прохання, адресованого публічно. Театр створили наприкінці 1931 р. в Сталіндорфському єврейському національному районі як подорожуючий колектив, покликаний обслуговувати колгоспне село й поєднувати виставу з агітацією за колективізацію та виконання господарських кампаній. Текст написано наприкінці 1932 — на початку 1933 р., на порозі першого "ювілею" театру, коли колектив, за словами автора, не мав приміщення, стабільного фінансування й транспорту, а зарплату затримували на 2–3 місяці. Публікація в московському виданні "Трибуна" виводила проблему з місцевого рівня, де її не вдавалося розв'язати, на рівень центральної преси. Адресатів було кілька: "пролетарська громадськість" як загальна аудиторія, профспілкові, колгоспні та письменницькі організації, від...
icon
Переселення євреїв у Гуляйпільському районі Запорізької області УРСР: партійний протокол 1927 року
Наведений нижче документ є протоколом засідання Гуляйпільського районного партійного комітету (РПК) від 14 серпня 1927 року з висновками комісії, яка обстежила стан переселення євреїв у районі. Комітет із земельного влаштування трудящих євреїв при Президії Ради національностей ЦВК СРСР (КОМЗЕТ) був заснований у 1924 р. як державний орган, що планував і проводив єврейське аграрне переселення. Він мав свої представництва в округах. Гуляйпільський район, про який йдеться у документі, в період від 1923 до 1930 входив до Запорізької округи. В 1926–1927 рр. там виникли перші переселенські єврейські ділянки.  У доповіді оцінюється соціальний склад переселенців, їхнє облаштування, землевпорядкування й отримана агродопомога, кредитування, взаємини з селянами, що мешкали навколо, партійна робота на переселенських ділянках, а також діяльність...
icon
Звіт уповноваженого з хлібозаготівель Дніпропетровського обкому від 13 грудня 1932 року
Наведений нижче документ є інформаційним зведенням уповноваженого з хлібозаготівель по Ізлучистській сільраді Сталіндорфського району М. Кіпера до Дніпропетровського обкому КП(б)У від 13 грудня 1932 року, тобто в розпал Голодомору. Автор повідомляє про хід хлібозаготівель у трьох колгоспах району — “Безбожник”, “Наймит” і “Прогрес”. Кіпер доповідає про зняття з посад і виключення з партії та колгоспу керівників господарства, обшуки у колгоспників і їхніх родичів, приховування хліба, нерівномірне авансування хлібом за трудоднями, переобмолот соломи й полови; народить відсоток виконання плану по кожному колгоспу та розмір недобору. Зведення написане з позицій уповноваженого, який діє від імені обкому, тому події в ньому подано звичною для радянського ділового стилю мовою “контрреволюційного саботажу” й “злодійської зграї”, а мовчання колгоспників...
icon
Історія Ново-Златопільського єврейського національного району Запорізької області до серпня 1940 року в інтерпретації НКВС
Поданий нижче документ – це різновид радянського бюрократичного “чекістського” мовлення. Такі тексти не лише фіксують дійсність, а й конструюють її через систему ярликів: “кулацкий и антисоветски настроенный элемент”, “засоренность антисоветским элементом”, “банда Махно”, “сионистические контрреволюционные группы”. Радянська держава визначала, кого вважати лояльним, а кого – загрозою. Ці категорії мали практичні наслідки – позбавлення прав, депортації, арешти, – тому опис певних "груп" в документі НКВС водночас є оцінкою їх “небезпечності”. Читаючи його, варто звернути увагу, щонайменше, на кілька моментів. По-перше, на розрив між мовою ярликів та самим змістом звинувачення: “контрреволюційним сіоністським групам" приписано вплив на прийом на тракторні курси, при цьому водночас автор зазначає, що  "контрреволюционных организаций" у районі немає. По-друге, на етнізацію підозри:...
icon
Спогади про німецьку окупацію та розстріл євреїв у Ботвиному Дніпропетровської області 1942 року
Пропонований документ — уривок із листа Олександра Лобова до Михайла Лосінського від 19 серпня 2004 року. Історія появи листа наступна. У 2004 р. автор цього коментаря почав досліджувати історію Сталіндорфського райнону - записував спогади місцевих жителів. Під час записів спогадів довідався про Олександра Лобова, який під час Голокосту рятував свого єврейського друга.  На початку 2000-х років Олександр Лобов мешкав у м. Ізюм. До виходу на пенсію він жив у с. Жовтневе (колишній Сталіндорф), де працював на Польовій експериментальній метеорологічній базі разом з Михайлом Лосінським. Саме на моє прохання Михайло Лосінський написав листа Олександру Лобову з пропозицією написати свої спогади, на що він і відгукнувся.  До та під час війни автор листа був мешканцем...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (1)

icon
Колгоспна застільна: єврейська народна пісня на слова Іцика Фефера у виконанні Зіновія Шульмана 1938 року
  Пропонований матеріал це грамзапис пісні “Колгоспна застільна” мовою їдиш на слова Іцика Фефера у виконанні Зіновія Шульмана, здійснений у Москві 1938 р. Іцик (Ісаак) Соломонович Фефер (1900, Шпола, Київська губ. – 12 серпня 1952, Москва) –  радянський поет, писав на їдиші; у 1920–1930-х рр. –  один із провідних діячів єврейської радянської літератури в Україні, автор численних віршів і пісень про колгоспне життя. Під час війни – член президії Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). Заарештований 1948 р. у справі ЄАК, розстріляний у ніч на 12 серпня 1952 р. (“ніч страчених поетів”); реабілітований 1955 р. Відомо, що Фефер співпрацював з органами держбезпеки й дав викривальні свідчення проти інших членів ЄАК.   Зіновій Борисович Шульман (28...
Показати ще Згорнути все

Рекомендована література

Єврейська аграрна колонізація ХІХ ст.

  • Улейников, Л. (1891). Еврейские земледельческие колонии Екатеринославской губернии в 1890 г. Санкт-Петербург.
  • Канкрин, И. В. (1893). Еврейские земледельческие колонии Александровского уезда Екатеринославской губернии. Екатеринослав.
  • Боровой, С. Я. (1928). Еврейская земледельческая колонизация в старой России. Москва.
  • Венгер, А. Г., & Каковкіна, О. М. (2014). Єврейська аграрна спільнота Півдня України: господарська та соціокультурна адаптація. В Єврейська національна спільнота в контексті інтеграції українського суспільства (с. 68–115). Київ.

Національні райони, колективізація, Голодомор

  • Каган, Б. Я. (1935). Сталиндорф: 5 лет еврейского национального района на Днепропетровщине. Киев.
  • Бондар, В. О., Величко, О. Г., & Козлова, І. В. (Упоряд.). (2010). Запорізький архів. Студії з історії євреїв Запорізького краю (ХІХ — І половина ХХ ст.): збірник документів і матеріалів. Запоріжжя.
  • Венгер, А. Г. (2020). Історичний нарис. В Пам’ятки історії та культури Софіївського району (с. 5–50). Дніпро.
  • Венгер, А. (Упоряд.). (2021). Сталіндорфський район: документи і матеріали. Київ: Меморіал Голокосту «Бабин Яр». 340 с.
  • Корогодський, Ю. М. (2013). Голод у єврейських землеробських колоніях України (1932–1933 рр.): історіографія проблеми. Сторінки історії, (36), 112–127. 
  • Орлянський, В. С. (2004). Новозлатопільський єврейський національний район (1929–1939 рр.). Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету, (XVII), 176–180. Запоріжжя: Просвіта. 
  • Якубова, Л. (2011). Повсякденне життя етнічних меншин Радянської України у міжвоєнну добу. Київ.

Радянська політика щодо євреїв України

  • Raspe, J. (2022). Soviet National Autonomy in the 1920s: The Dilemmas of Ukraine’s Jewish Population. Nationalities Papers, 50, 886–905. 
  • Dekel-Chen, J. L. (2005). Farming the Red Land: Jewish Agricultural Colonization and Local Soviet Power, 1924–1941. New Haven: Yale University Press.
  • Martin, T. (2001). The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939. Ithaca: Cornell University Press.

Голокост на півдні України

  • Arad, Y. (2009). The Holocaust in the Soviet Union. Lincoln: University of Nebraska Press; Jerusalem: Yad Vashem.
  • Kaparulin, Y. (2020). The Holocaust in Southern Ukraine: The Response of Survived Jews of Kalinindorf District after the German Occupation. Colloquia Humanistica, (9), 153–190. https://doi.org/10.11649/ch.2020.011 
  • Шляхтич, Р. Голокост у сільській місцевості Дніпропетровської області (за свідченнями з архіву Yahad-In Unum). Roxolania Historica. 2019, 2 (17), 188-198.
  • Пасик, Я. Новозлатопольский еврейский национальный район. Дата звернення 28.09.2026.
Коментарі та обговорення