Створення єврейських національних районів на півдні України наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. є одним із показових епізодів радянської національної політики міжвоєнного часу. Проголошена 1923 р. політика коренізації мала “вкоренити” нову владу в національних середовищах через рідну мову, місцеві кадри та територіальну організацію етнічних груп, а національний район ставав її базовою ланкою — “національною за формою, соціалістичною за змістом”. Проте єврейський випадок мав принципову особливість: розпорошені по містах і містечках євреї не мали компактної території, тож радянська держава мусила створити її наново через переселення, “виробничу” перебудову соціальної структури єврейства та залучення закордонної допомоги, передусім американського “Агро-Джойнту”. Дніпропетровщина, до складу якої входили Новозлатопільський (з 1939 р. — територія Запорізької області) і Сталіндорфський райони, стала простором, де цей задум накладався на традицію єврейських землеробських колоній, закладену ще у ХІХ ст.
Єврейська аграрна колонізація ХІХ ст. — пролог до утворення національних районів
Традиція єврейських аграрних поселень на півдні України сягає початку ХІХ століття. Після Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) та ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) імперська влада взялася до масштабного заселення краю. Внаслідок поділів Речі Посполитої до складу імперії потрапила велика кількість євреїв, які мешкали переважно в штетлах, де багато родин перебувало за межею бідності. Розв’язати цю проблему уряд спробував, спрямувавши частину єврейського населення на південь: хоч євреї й були підданими Російської імперії, вони отримали статус іноземних колоністів, а їхнім облаштуванням і адаптацією відала Контора опікунства іноземними поселенцями. Переселенців заохочували десятирічним звільненням від податків і позикою з відстрочкою повернення, а заможніших — можливістю купувати землю у власність [1]. Кожна родина діставала 40 десятин, з яких 10 відразу відрізали “на чинш” для формування суспільного капіталу [2]; решту відводили під ріллю (8 десятин), сінокіс (5), вигін (15), ліс (¼), садибу й город (1¾) [3]. Це наштовхувало частину сучасників, зокрема етнографа Павла Чубинського на думку, що євреї ставали колоністами не заради хліборобства, а заради пільг, насамперед звільнення від рекрутчини [4].
У 1807 році першою постала колонія Кам’янка, а до 1809 року у Херсонській губернії виникла їх ціла низка: Бобровий Кут, Ізраїлівка, Велика Сейдеменуха, Великий і Малий Нагартав. Колоністи, які не мали досвіду сільськогосподарської праці, жили відокремлено від місцевого населення, а система навчання, за якої їх орати й сіяти вчили найняті селяни, виявилася неефективною. Траплялося, що вчителями ставали кріпаки-втікачі, дехто з них переходив у юдаїзм, і у 1820 році євреям заборонили наймати християн. Влада не була готова до масового переселення, виділені кошти розкрадали або використовували не за призначенням, тож Опікунський комітет і новоросійський генерал-губернатор Рішельє наполягали на обмеженні потоку до 200–300 родин на рік [5]. Указом від 6 квітня 1810 р. переселення євреїв тимчасово припинили. На той час у колоніях налічувалося 600 родин (3 640 осіб), ще кілька тисяч самовільно прибулих очікували на облаштування [6].
У середині ХІХ ст. колоністів спрямували й до Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Переселення розпочалося 1844–1845 рр. заснуванням Веселої, Красносілки й Межиріча; колоністи прибували переважно з Гродненської, Ковенської, Могилівської та Вітебської губерній. У 1848 році виникли Графська, Нечаївка, Новозлатопіль, Приютна й Трудолюбівка, а до кінця 1850-х у повіті налічувалося 17 єврейських колоній [7]. Хлібодарівка, за наявними даними, виникла 1850 р., а Горька, Затишшя, Зеленопіль, Солодководна, Богодарівка й Надійна — у 1850–1855 рр. Водночас у 1847 році на тодішній Херсонщині з’явилися ще чотири колонії — Ново-Житомир, Ново-Подольськ, Ново-Ковно та Ново-Вітебськ. Проте очікуваних результатів ця політика не дала, і закон 1866 р. припинив переселення на пільгових умовах [8]. Зрештою колонії стали невід’ємною частиною етноландшафту Півдня: Ново-Вітебськ (“Жовта”) наприкінці ХІХ ст. налічував 84 двори й 827 мешканців, мав школу, синагогу, лазню та крамницю [9], а їхня господарська модель поєднувала землеробство з ремеслом і торгівлею. Отже, на початок ХХ ст. на півдні Україні вже існували осередки відносно компактного проживання євреїв-землеробів, які в недалекому майбутньому мали стати основою для трьох національних районів: Калініндорфського, Новозлатопільського та Сталіндорфського.
Степ зустрів колоністів неприязно: чорноземи через часті засухи давали добрий урожай лише раз на п’ять років, бракувало деревини, а головним лихом був дефіцит питної води. Колонії, засновані 1848 р., не мали жодного джерела, і ще 1890 р. мешканці Трудолюбівки, Нового Златополя, Графського та Нечаївки по черзі возили воду діжками із сусідніх поселень. Недарма одна з колоній дістала назву Солодководна [10]. Автор нарису про колонії в “Матеріалах для географії та статистики Росії” 1862 року вважав їхнє господарство ще “в зародку” й сумнівався, що воно колись розквітне, бо колоністи й далі вдавалися до торгівлі та ремесел, нехтуючи землеробством [11]. Статистика це підтверджувала: за 1853–1857 рр. колоністи збирали в середньому лише близько 3,2 четверті з кожної посіяної, що в рази менше, ніж у сусідніх німецьких колоніях [12]; найбільше худоби — 238 робочих і 558 гульових голів та 401 вівцю — мав Новий Златопіль [13], а гульова худоба[14] в інших колоніях була значно скромнішою.
На зламі століть колонії описали Лев Улейников (Біншток) та Іван Канкрін, і їхні оцінки різко розходяться. Улейников, “учений єврей” (офіційна посада в Російській імперії, так називався штатний чиновник-консультант із єврейських справ при органах влади, прим.) при київському генерал-губернаторові й помічник редактора “Волинських губернських новин”, відверто симпатизував колоністам і пояснював перші невдачі не відразою євреїв до фізичної праці, а нестерпними умовами життя — відсутністю води, помешкань, реманенту й худоби [15]. На його думку, результати експерименту “більш ніж задовільні”: вже друге покоління демонструє “повну картину сільського життя” та “значний добробут”, хоча автор, імовірно, дещо прикрашав реальний стан господарств [16]. Натомість граф І.Канкрін, маршалок Олександрівського та Маріупольського повітів і почесний мировий суддя, вважав, що колоністи лише зовні пристосувалися до землеробства: “Важко уявити, у якій масі брехні й обману доводилося розбиратися під час складання подвірного опису!” — худобу й реманент переганяли з двору в двір, щоб довести успішність господарств [17]. Щорічні ревізії навчили колоністів “готуватися” до перевірок: єврейський колоніст купував у сусідів несправну жатку за 30 рублів (нова коштувала до 200), аби виставити її під час об’їзду начальства й уважатися добрим господарем [18].
Революції поставили колонії в епіцентр протистояння різних сил, і колоністи, які з недовірою ставилися до влад, що калейдоскопічно змінювалися, часто ставали жертвами грабунків і погромів. Син рабина з Графської згадував, що колоністи, дізнавшись про “Декларацію Бальфура”, загорілися бажанням переселитися до Палестини й обрали по два делегати від колонії, проте влада перейшла до більшовиків, і плани не здійснилися [19]. Оскільки край був центром махновського руху, контакти з Нестором Махном були неминучими. У ці роки колонію Трудолюбівку махновці знищили вщент, Нечаївку — наполовину, а новозлатопільська самооборона, що налічувала до 200 осіб і, за свідченнями джерел, отримала зброю від самого Махна, відбивала невеликі загони [20]. В історіографії побутує думка, що Махно не був антисемітом, але це не виключає антисемітизму в окремих загонах; крім того, “махновцями” часто називали численні стихійні формування, які могли й не мати до нього стосунку.
Переселення євреїв з міст у 1920-х рр. та формування районів
Після остаточного встановлення радянської влади колонії пережили політику воєнного комунізму та голод 1921-1923 рр.: багато мешканців померло з голоду, частина молоді виїхала до міст, а земля лишалася необробленою. У Новозлатополі 1924-1925 рр. закинули 600 із 2 400 десятин, а до Межиріча для обробітку пусток переселили 200 євреїв із Вітебської губернії. У 1923 р. “Агро-Джойнт” передав колоністам трактори, чотири з яких отримав Новозлатопіль; лише тоді селяни, що досі обмежувалися “спряжкою” тяглової худоби, почали об’єднуватися для оранки технікою [21].
