Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: info@lvivcenter.org

Пропонований документ — уривок із листа Олександра Лобова до Михайла Лосінського від 19 серпня 2004 року. Історія появи листа наступна. У 2004 р. автор цього коментаря почав досліджувати історію Сталіндорфського райнону – записував спогади місцевих жителів. Під час записів спогадів довідався про Олександра Лобова, який під час Голокосту рятував свого єврейського друга.  На початку 2000-х років Олександр Лобов мешкав у м. Ізюм. До виходу на пенсію він жив у с. Жовтневе (колишній Сталіндорф), де працював на Польовій експериментальній метеорологічній базі разом з Михайлом Лосінським. Саме на моє прохання Михайло Лосінський написав листа Олександру Лобову з пропозицією написати свої спогади, на що він і відгукнувся. 

До та під час війни автор листа був мешканцем єврейського селища Ботвине (колгосп ім. Ботвина). Він згадує довоєнне життя, початок війни, відмову видати йому довідку на евакуацію, мотивуючи це тим, що він росіянин. Така позиція влади свідчить про усвідомлення небезпеки для єврейського населення. Автор згадує окупацію з 14 серпня 1941 р., вбивства євреїв та розстріл близько 160 жителів селища наприкінці травня 1942 року поблизу єврейської колонії Новоподільська. Окремо описано спроби автора переховувати єврейських односельців, повоєнні долі тих, хто вижив, і братське поховання в Новоподільську, а також власний військовий і трудовий шлях.

Лист є спогадом, записаним через більш ніж шістдесят років після подій, тож потребує критичного прочитання: до розповіді про окупацію й Голокост додано біографічні відступи та оцінки автора. Водночас документ дає цінний локальний погляд очевидця на ставлення місцевої влади до евакуації євреїв, механізми переслідувань, рятування, пам’ять про місце розстрілу, зокрема на розбіжність між кількістю жертв на меморіальній дошці і власною оцінкою автора. Ретроспектива Лобова формувалася передусім його особистим досвідом як мешканця  єврейського селища, дружбою з Іллею Ізраїлем та участю в переховуванні євреїв. Водночас спогади були записані 2004 р. на прохання дослідника, тобто не були спонтанним свідченням. На відміну від наративів безпосередніх жертв Голокосту, Лобов розповідає про переслідування з позиції неєврейського сусіда й рятівника, причому його розповідь значною мірою зосереджена на власних учинках, подальшій військовій біографії та долях тих, хто вижив. Водночас він не був безпосереднім свідком самого розстрілу, а відомості про це передає як реконструкцію подій; доля деяких урятованих і загиблих залишається для нього невідомою. Показовими є також його радянські політичні оцінки, зокрема позитивна характеристика Йосипа Сталіна й негативне ставлення до Микити Хрущова, тоді як питання відповідальності конкретних виконавців убивства та поведінки місцевого населення розкриті лише побіжно.

Назва:

Спогади про німецьку окупацію та розстріл євреїв у Ботвиному Дніпропетровської області 1942 року

Автор:
Олександр Лобов
Рік:
2004
Надруковано в:
Сталіндорфський район документи й матеріали, укладач Альберт Венгер (Київ: БО БФ "Меморіал Голокосту 'Бабин Яр'", 2021), 283-287.
Мова оригіналу:
Російська

“… После смерти отца мать с нами поселилась сначала в поселке Ленина, что под Марьевкой [1], а затем, как я ранее сказал, в 1936 году в Ботвино [2], работали в колхозе им. Ботвина [3], я и младший брат учились, в летнее время я пас свиней или телят (моя трудовая деятельность началась с 9 лет). Рос я болезненным ребенком. С 1935 по 1937 год болел малярией и другими болезнями. Поэтому начиная с 1-го и по 3-й класс, мне приходилось пропускать учебу, и только начиная с 4-го класса, я заканчивал учебные годы, учился успешно, на хорошо и отлично, полу, в котором мы жили, был небольшой, около 50 дворов. Колхоз назывался им. Ботвина, имевший 920 га земли, из них 700 га пахотной, кроме этого, был хороший сад 16 га и виноградник 8 га. Вообще колхоз имел неплохие доходы, народ был работящий, и с каждым годом жизнь улучшалась. Был у меня лучший друг детства и отрочества Илюша Израиль, лучше которого больше у меня не было. Мы с ним мечтали поступить в Днепропетровский машиностроительный техникум. Но желаниям нашим не пришлось сбыться, нагрянула война, перечеркнувшая наши планы.

В поселке нашем в основном было еврейское население, украинцев и русских было около 10 семей. С началом войны, я, как и многие другие, заметно повзрослел, исчезли радости и легкомыслие, все мысли как будто дальше, все воспринималось серьезно, по- взрослому. Вскорости началась эвакуация населения[4]. Мы договорились с матерью, поскольку на это время я был старшим в семье, пошел в контору к председателю Ласевичу и просил выдать нам справку на эвакуацию, он мне отказал, сказал: «Ты русский и тебя немцы не тронут»[5], – для меня это был большой удар. Началась эвакуация еврейского населения, но люди группками садились на гарбы[6], брали с собой все крайне необходимое, а также и скот, что значительно затрудняло движение, а поэтому уехать далеко не смогли, немцы перерезали отход и они вынуждены были возвращаться, уехали немногие те, кто был более мобильным, председатель, его приближенные и другие. Эвакуировались в направлении Запорожья. 14 августа 1941 года[7] в нашем поселке, и, наверное, так же и в Сталиндорфе появились оккупанты. Началось становление фашистских порядков. Вот тогда и определилось, кто есть кто.  Стали появляться в поселке «заезжие гости», которые отбирали у евреев отдельные продукты и лучшие вещи. Где-то в конце августа 1941 года из Сталиндорфа, именуемого ими в годы войны Фризендорфом[8], приехали в поселок какие-то чины от фашисткой власти и без каких либо поводов взяли трех пожилых мужчин: Германа, Бурдмана, Маргулиса, увезли и где-то там их расстреляли, тем самым старались устрашить людей, показав свое звериное лицо. В селе осталось коллективное хозяйство, как его называли, – сельхозобщиной[9]. Людей заставляли работать, а за труд давали крохи, все забирали себе. 

Весной 1942 г. года где-то в конце марта – начало апреля забрали местных трудоспособных мужчин и нескольких женщин на строительство автодороги, которую начали строить еще до войны, это Днепропетровск-Кривой Рог[10], их определили в с. Любимовка (за Софиевкой)[11]. В числе их оказался и Илюша Израиль, хотя ему не было и 16-ти лет. Оставшихся евреев, женщин, детей и стариков, примерно человек 160, в конце мая собрали, объявив им, что будут куда-то отправлять, угнали в с. Марьевку, определив в колхозные сараи, а в ночь на 31 мая угнали под Новоподольск и расстреляли их[12]. Некоторым из них удалось спастись. Это матери Илюши Израиля, а также Додику Готсдинеру и его матери. Додик связался со мной, и я его переховывал несколько суток у себя[13], а затем (как это было опасно – ко мне часто заходили ребята), мы договорились с ним, чтобы он перешел на чердак школы. Ночами я приходил к нему, приносил пищу и воду и просиживали мы с ним почти до утра. Ко мне он появлялся, когда надо было ему постирать белье и что-то из одежды починить, это делала моя мама. Длилось это все до 18 августа 1942 года. В последнее время он приходил в отчаяние, несмотря на мои уговоры, я ему советовал куда-нибудь уходить, он иногда спускался из чердака и уходил на день в посадку, что возле села. И вот 18 числа его забрал какой-то полицай[14], по всей вероятности, его кто-то выдал. О дальнейшем о нем я ничего не узнал. Кроме него, еще скрывался Шоиса Крейдерман, семья которого так же погибла. Он некоторое время прятался в скиртах, надвигалась зима, когда я также с ним связался, также приносил пищу, затем он пришел в село Петропавловку и работал некоторое время конюхом в колхозе. По некоторым данным его оттуда забрали и где-то убили. 

В конце декабря 1942 года ночью ко мне из Любимовки пришел Илюша Израиль и Гольштрах Тула. Мы с мамой собрали им продукты. Они сутки побыли и ушли обратно в Любимовку, я был против того, чтобы они возвращались туда. Они мне рассказали, кто жив, а кого убили.

Поскольку это было в конце года, начался перелом в войне, были разбиты немцы под Москвой, а также шли упорные бои под Сталинградом[15]. Я им советовал туда не возвращаться, они мне пообещали, если что не так, то уйдут оттуда. Я ночью их проводил, крепко распрощались и больше мне о них и других, кто там был, ничего не известно. После войны, когда я уже возвратился из армии, у нас побывал Боря Израиль, брат Илюши, его мать, которые чудом спаслись. Они определились в гор. Рязань, некоторое время я с ними переписывался, приглашали и меня туда, не поехал. Да, Илюша мне говорил, когда был у меня, что там на трассе немецкие охранники даже показывали им партбилет компартии Германии[16], я ему сказал, что это, по всей вероятности, провокация и верить не стоит. 

Удалось спастись в то страшное время двоюродной сестре Додика Рае Готсдинер и она уехала в город Свердлов[17]. Евреи, которые возвратились с эвакуации, – это Хайкин Зельман Израилевич, Фердман Шумик и другие. Они в 1948 году уехали по вербовке в Биробиджан[18], приглашали и меня. Некоторое время с Хайкиным я переписывался, это был настоящий коммунист, было с кого брать пример. В гражданскую войну он был участником подавления мятежа в Кронштадте[19]. Да, Миша, о твоем деде Моисее Ароновиче Морозе [20] без преувеличения – это был человек настоящий гуманист, будучи председателем Сталиндорфского сельского совета, все вопросы в то (я бы сказал, непростое время) решал трезво, по справедливости, к сожалению, многим руководителям этого не хватало. В армию я ушел после освобождения Ботвино а также Сталиндорфа 2.02.1944 года[21]. Сначала был в 253 запасно-стрелковом полку, а затем воевал в 111 стрелковом полку 40-вой гвардейской стрелковой дивизии[22] в районе ПТР[23] участвовал в форсировании реки Днестра и в тяжёлых боях по удержанию плацдарма, 13 апреля был легко ранен, а 18 тяжело в голову. После излечения в госпитале города Днепродзержинск был направлен в 200 зан. полк 3-го украинского фронта в школу младших командоров. В конце декабря 1944 года нам присвоили сержантские звания и направили в морскую пехоту на взятие города Будапешта[24], где шли ожесточенные бои, был командиром отделения, парторг роты мне говорил, что как возьмем королевский дворец, буду награжден Орденом Красного Знамени. Этому сбыться не пришлось, 21 января 1945 года был ранен в лицо и руку.

После выздоровления был направлен в 49-ю гвардейскую стрелковую дивизию 144 гвардейский полк [25] командиром отделения. Воевал по 21 марта 1945 года при очередном наступлении и выходе из строя командира, а затем и полком взвода принял командование на себя, заняв немецкие позиции и взяв в плен солдат противника, продолжали выполнять поставленную задачу, где был ранен, и на этом война для меня была закончена. После выздоровления возвратился в свою часть. При встрече с солдатом, оставшимся во взводе, воевавшим с начала и до конца войны Гороховым, он мне сказал: «Спасибо тебе, сержант, умело ты руководил взводом, а мы думали ,что этот пацан нас погубит».

 За этот бой я был представлен к награде медаль «За отвагу». В данной части я проходил службу до 5 ноября 1945 года, был уволен по распоряжению согласно Указа Президиума Верховного Совета СССР. Руководство части мне предложило служить еще как сверхсрочному, но я отказался, а это было бы офицерская должность, паек и другое. После этого я очень пожалел. После возвращения домой работал в конторе колхоза в должности счетовода с 1946 по декабрь 1949 года. Затем отпросился в руководства и уехал в Днепропетровск на завод им. Петровского [26], хотел работать и учиться, но из-за семейных обстоятельств пришлось возвратиться домой. Работал в Сталинском [27] в разных организациях, в том числе и в военкомате с 1952 до его упразднения, декабря 1954 года, затем кредитным инспектором Сталинского отделения Госбанка до ликвидации в 1959 году нашего райцентра по указке экспериментатора, клоуна Хрущова [28], которого после смерти Сталина имя его приводило Хрущова в бешенство.

С 1959 по 1974 год работал в метеослужбе на разных должностях. В конце июня 1974 года по просьбе моей и с согласия был переведен Управлением Гидромет службы в город Изюм [29] на должность начальника, где работал до ухода на пенсию в 1991 году в период государственного переворота [30].

За участие в военных действиях был награжден орденом Красной Звезды, медалью «За Отвагу», «За взятие Будапешта», «За победу над Германией», Жукова, «Ветеран труда», и также рядом юбилейных медалей а также орденом Отечественной войны I степени [31], а также кучмовскими: медалью «Захисника  Вітчизни» и орденом «За мужність».

Когда работал в Госбанке, поступил учиться заочно в Харьковский учетно-кредитный техникум, но в связи с ликвидацией района учебу прекратил. Закончил 11 классов заочной школы. 

Да, Миша, когда я уходил на рыбалку в пруду возле Новоподольска, заходил на захоронение евреев, отдавая им память и там имелась памятная запись на таблице, где было, если мне не изменяет память, что расстреляно 185 людей [32]. Я считаю, что там гораздо больше, ведь жертвами стали жители сел Поддубное (участок Д) [33], поселок Ленино, что под Марьевкой, Ботвино, Новоподольск, Новоковна и др.

После войны возвратились в Ботвино мать Додика, о котором я вспоминал ранее, а также ее два сына, офицеры, инвалиды войны Аркадий и Феликс Ефимовичи Готсдинеры, из которых потом Аркадий уехал в Одессу, а Феликс с матерью в город Кременчуг по направлению инспектором транспорта после окончания Днепропетровского института инженеров транспорта[34]. 

В 1976 году, когда я был в отпуске, он приезжал к нам, и мы с ним посетили братское захоронение в Новоподольске. Вот пока и все. Извини меня за такое «Красное писание»[35], уже возраст не тот, а тут и память изранена. Да и многое что пришлось воскресить, растревожило меня вновь все прожитое и пережитое. Оставайся здоров, счастья тебе. С уважением (підпис кирилицею та їдиш) [36].

P.S. Во время оккупации я распространял листовки, сбрасываемые с самолетов[38], и производил разъяснительную работу среди населения. Твой Лобов”.

Примітки:

[1] Селище Леніна (Леніно) – невелике єврейське поселення поблизу с. Мар’ївка у Сталіндорфському районі.

[2] Ботвине (Ботвино) – єврейське село (колгосп ім. Ботвина) у Сталіндорфському єврейському національному районі.  Село виникло в середині 1920-х рр. Під час окупації в селищі існувало гетто. 

[3] Нафталі (Нафтолі) Ботвин (1905–1925) — єврейський комуніст із Кам’янки-Струмилової (нині Кам’янка-Бузька) у Галичині. 29 липня 1925 р. у Львові він застрелив агента польської політичної поліції Юзефа Цехновського. Засуджений до смерті й розстріляний 6 серпня 1925 р. Став культовою постаттю єврейського комуністичного руху: його ім’я дістали колгоспи й школи в СРСР, а 1937 р. — єврейська рота Інтернаціональних бригад в Іспанії.

[4] Радянське керівництво не передбачало окремої евакуації єврейського населення. Евакуювали насамперед підприємства, установи, партійно-радянські кадри, а також колгоспну худобу й майно. Сільські мешканці здебільшого вирушали самотужки, на підводах, і через швидкий наступ Вермахту часто не встигали виїхати.

[5] Ця фраза показує, що місцеві керівники усвідомлювали особливу небезпеку, яка загрожувала саме євреям. Водночас після укладення пакту Молотова–Ріббентропа (1939) радянська преса майже не писала про нацистську антиєврейську політику.

[6] Гарба — великий віз із високими ґратчастими бортами, поширений на півдні України та в Криму.

[7] Сталіндорфський район було окуповано 14–20 серпня 1941 р. Сам Сталіндорф – 16 серпня 1941 р.

[8] Під час німецької окупації Сталіндорф було перейменовано на Фрізендорф.

[9] Окупаційна влада не розпустила колгоспи, а перетворила їх на так звані “громадські господарства” (нім. Gemeinwirtschaft). Аграрний закон від 15 лютого 1942 р. передбачав поступовий перехід до “хліборобських общин” (Landbaugenossenschaften), але на практиці колективна форма господарства переважно зберігалася, а продукцію вилучали для потреб Німеччини й Вермахту.

[10] Ідеться про будівництво шосе Кривий Ріг – Дніпропетровськ. На ньому німецька окупаційна влада використовували примусову працю євреїв, яких тримали в таборах уздовж траси. Табори створювали з осені 1941 р. до зими 1942 р., а до кінця 1943 р. всіх їх ліквідували. Див. більше: Шляхтич Роман, Єврейські табори примусової праці вздовж траси Кривий Ріг – Дніпро (Дніпропетровськ) (за матеріалами усної історії),  Емінак, 2024, № 3 (47),  411–427.

[11] Любимівка — село поблизу смт. Софіївка (тоді райцентр Софіївського району Дніпропетровської області), розташоване на трасі будівництва дороги.

[12] Новоподільськ — колишня єврейська землеробська колонія, заснована 1847 р. переселенцями з Подільської губернії. З 1928 р. там діяла єврейська національна сільрада, з 1930 р. колонія входила до Сталіндорфського району. Нині це с. Новоподільське Дніпропетровської області. 

[13] Переховування євреїв на окупованій території каралося смертю, часто разом із родиною рятівника. 

[14] Допоміжну поліцію німецька влада формували з місцевих мешканців. Поліцаї брали участь в арештах, конвоюванні й розстрілах євреїв, а також у пошуках тих, хто переховувався.

[15] Битва під Москвою тривала з вересня 1941 р. до квітня 1942 р., радянський контрнаступ розпочався 5–6 грудня 1941 р. Сталінградська битва тривала з 17 липня 1942 р. до 2 лютого 1943 р.; наприкінці грудня 1942 р. німецька 6-та армія вже перебувала в оточенні (з 23 листопада 1942 р.).

[16] Комуністичну партію Німеччини (КПН) нацисти заборонили 1933 р., її членів переслідували. Якщо охоронець справді показував партквиток, це могло бути провокацією, як вважав автор. 

[17] Імовірно, Свердловськ — так у 1924–1991 рр. називався Єкатеринбург. Можливий і інший варіант — м. Свердловськ на Луганщині (нині Довжанськ).

[18] У 1946–1948 рр. відбувалося організоване переселення (“вербування”) євреїв, зокрема з України, до Єврейської автономної області з центром у Біробіджані. 

[19] Кронштадтське повстання (1–18 березня 1921 р.) — збройний виступ матросів і гарнізону фортеці Кронштадт під гаслом “Влада Радам, а не партіям”. Його придушила Червона армія.

[20] Мороз Мойсей Аронович — голова Сталіндорфської сільської ради, дід адресата листа Михайла Лосінського.

[21] Сталіндорф звільнили 2 лютого 1944 р. війська 3-го Українського фронту під час Нікопольсько-Криворізької наступальної операції (30 січня – 29 лютого 1944 р.). На звільнених територіях польові військкомати одразу мобілізували чоловіків призовного віку, зокрема тих, хто досяг його в окупації.

[22] 111-й гвардійський стрілецький полк входив до 40-ї гвардійської стрілецької дивізії (46-та армія, 3-й Український фронт). Увечері 13 квітня 1944 р. передовий загін полку форсував Дністер і захопив плацдарм південніше с. Чобручі (нині Молдова). Бої за плацдарм тривали до травня. Дата першого поранення автора (13 квітня) збігається з днем форсування.

[23] Імовірно, мається на увазі “у розрахунку ПТР”, тобто протитанкової рушниці.

[24] Облога Будапешта тривала з 26 грудня 1944 р. до 13 лютого 1945 р.; Пешт було взято 18 січня, Буду з королівським палацом — 13 лютого 1945 р.

[25] 144-й гвардійський стрілецький полк входив до 49-ї гвардійської стрілецької дивізії. Навесні 1945 р. дивізія воювала в Угорщині, брала участь у Віденській наступальній операції (16 березня – 15 квітня 1945 р.) і закінчила війну в Австрії.

[26] Дніпропетровський металургійний завод ім. Г. І. Петровського — одне з найбільших підприємств міста.

[27] Сталінське — назва Сталіндорфа після 1944 р., центр Сталінського району.

[28] Автор пов’язує ліквідацію району з особистою неприязню Хрущова до імені Сталіна. Проте укрупнення районів наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. проводилося по всій УРСР. Різкі оцінки Хрущова відображають поширене серед частини ветеранів неприйняття десталінізації та хрущовських реформ.

[29] Ізюм — місто в Харківській області.

[30] Імовірно, автор має на увазі події серпня 1991 р. (спробу ДКНС) або розпад СРСР загалом. Така оцінка характерна для частини радянських ветеранів.

[31] Орденом Вітчизняної війни I ступеня 1985 р. до 40-річчя Перемоги нагороджували всіх живих на той час учасників бойових дій. Медаль “За взяття Будапешта” була заснована 9 червня 1945 р. Медаль Жукова заснувала Російська Федерація 1994 р., нею нагороджували й ветеранів з інших країн СНД. “Кучмовськими” автор називає нагороди незалежної України, вручені за президентства Леоніда Кучми (1994–2005): медаль “Захиснику Вітчизни” (1999) та орден “За мужність” (1996).

[32] Автор вважає, що жертв було значно більше, ніж 185 осіб, зазначених на меморіальній таблиці. Матеріали Яд Вашем наводять цифру 450 осіб убитих.

[33] Літерні та цифрові позначення “ділянок” використовували під час землевпорядкування земель для єврейського аграрного переселення 1920-х рр. Пізніше вони часто закріплювалися як неофіційні назви поселень.

[34] Дніпропетровський інститут інженерів транспорту (ДІІТ) заснований 1930 р. Нині входить до складу Українського державного університету науки і технологій.

[35] Іронічна гра слів на основі “чистописание” та “красное письмо” (каліграфія): автор вибачається за почерк і стиль листа.

[36] Примітка упорядника. Те, що автор-неєврей підписався й на ідиші, свідчить про його знайомство з мовою та письмом. Імовірно, він засвоїв їх, живучи в єврейському селищі, де до кінця 1930-х рр. працювали школи з викладанням на ідиші.

[38] Радянські листівки, які скидали з літаків над окупованою територією, закликали до опору й повідомляли про становище на фронтах. За їх зберігання й поширення карали.

Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар, примітки

Альберт Венгер

Коментарі та обговорення