У 1821 році Європа зовсім для неї неочікувано зустрілась з соціально-політичним викликом у вигляді Грецької війни за незалежність. Великі імперії — Російська, Британська, Французька, з одного боку, були прибічниками Віденської системи і її принципу верховенства влади монарха (у випадку Османської імперії — султана), з іншого боку, вони не могли ігнорувати щоразу більш актуальне “грецьке питання”.
Значним викликом для Російської імперії стало й те, що Грецька революція мала своє коріння саме з її підвладної території. Ще у 1814 році в Одесі було створено таємну організацію “Філікі Етерія” (“Дружнє товариство”) [1]. Її засновники — Ніколаос Скуфас, Еммануїл Ксантос та Афанасій Цакалов, греки за походженням — поставили за мету звільнення Греції від османського панування.
Факт створення в поліетнічному місті-порту Одесі такої організації не дивує. Вже з кінця XVIII століття в місті формується грецька спільнота, представники якої були присутні у різних сферах міського життя: працювали у порту, займалися ремеслами, зараховувалися до купецьких гільдій, входили до складу магістратів, відкривали торгівельні доми, будували свою церкву, організовували навчальні заклади тощо [2]. Серед одеських греків були заможні купці, які входили до переліку найбагатших у місті, деякі з них обиралися міськими головами [3]. Як відмічає грецька історикиня Еврідікі Сіфнеос: “У 1820-х роках Одеса була містом величезних можливостей, східним Ельдорадо, місцем призначення для авантюристів і підприємців, що тільки починали свою кар’єру. Саме в цьому середовищі грецькі купці, які завдяки своїм частим подорожам познайомилися з ідеями грецького Просвітництва та з тяжкою реальністю життя своєї батьківщини під османським пануванням, заснували в місті таємне товариство ‘Філікі Етерія’” [4]. Саме у мікрокосмі одеського грецького купецтва, причому переважно серед його рядових представників, розгорталася політична агітація. Пізніше до них долучилася і верхівка торговельної спільноти.
У лютому 1821 р. під проводом керівника “Філікі Етерії”, офіцера російської армії, Олександра Іпсіланті [5], розпочалося повстання в Дунайських князівствах [6]. Воно зазнало поразки, однак стало поштовхом до поширення революційного руху на Пелопоннес, материкову Грецію та острови Егейського моря. Активізація революційних дій спричинила переслідування цивільного грецького населення з боку османської влади. Побоюючись гонінь, багато з них були змушені залишати свої домівки.
Російська імперія одна з перших мала вирішити на чиєму боці вона знаходиться. Імператор Олександр І офіційно дистанціювався від грецького повстання, однак водночас ухвалив рішення надати притулок цивільним біженцям. Цю акцію можна розглядати як прояв політики “заступництва” щодо османських християн, яку Російська імперія протягом попередніх десятиліть здійснювала у контексті Східного питання, сутність якого полягала у загостренні міжнародного суперництва навколо ослаблення Османської імперії, боротьбі Австрії, Великої Британії, Росії та Франції за її території, а також у вирішенні питання про майбутній статус її європейських володінь і долі християнського населення. Поширення Росією уявлення про себе як про “захисника” християн Османської імперії було зумовлене комплексом дипломатичних і геополітичних чинників: захист християн (греків, сербів, болгар) давав Петербургу постійний легітимний [7] привід для втручання у внутрішні справи Османської імперії, щоб зрештою послабити її та забезпечити свій флот вільним виходом у Середземне море. Відкрита відмова допомогти біженцям підірвала б авторитет царя і всередині самої Росії.
Історія Грецької революції традиційно актуальна тема для грецьких істориків [8], але питання прибуття грецьких біженців до Одеси та Бессарабії, процес їхнього облаштування і подальша доля залишаються маловивченими. Серед небагатьох робіт можна назвати давню статтю одеського історика Г. М. Пятигорського [9] та нові дослідження молдовського вченого В. Харабара [10]. Документи Державного архіву Одеської області дають змогу з’ясувати основні подробиці повсякденного життя вимушених емігрантів.
Мешканці Дунайських князівств — Молдови та Валахії, де безпосередньо розпочався грецький повстанський рух, — переходили кордон через пропускні пункти та розміщувалися в Кишиневі й інших населених пунктах Бессарабської області. Значна кількість жителів Константинополя, прибережних міст та островів Егейського моря прибули морським шляхом до Одеси. Після проходження карантину вони отримували “білет” на право проживання в місті.
Вже влітку 1821 року російський уряд зіткнувся з необхідністю організації прийому та облаштування вимушених переселенців, значна кількість яких прибувала без достатніх засобів до існування. Станом на червень-липень їхня кількість за деякими офіційними відомостями досягла 4 тисяч осіб [11]. Частина грецьких біженців, імовірно, знайшла прихисток у помешканнях місцевих греків. Влада, зі свого боку, закликала місцеву громаду надавати прибулим таку підтримку [12]. Інші біженці оселилися в будівлі Одеського грецького комерційного училища або винаймали житло. Для організації допомоги імперський уряд виділив 150 тисяч рублів на одноразові грошові виплати та розпорядився створити тимчасовий “Комітет для допомоги константинопольським грекам, які прибули до Одеси” [13]. На комітет покладалися реєстрація прибулих, відстеження їхнього становища й організація розподілу коштів, а також сприяння в пошуку житла.
Очолив комітет Сілістрійський Митрополит Кирил, до складу Комітету увійшли як місцеві греки, так і особи, які самі перебували у статусі біженців [14]. Комітет перебував під контролем Херсонського військового губернатора Олександра Ланжерона та переважно опікувався біженцями так званого “простого” звання, які були розподілені на три групи: 1) купецькі та інші заможні родини, 2) ремісники, дрібні торговці, 3) робітники, слуги, матроси. Розмір грошової допомоги зменшувався відповідно до зниження соціального статусу отримувача [15]. Загальна кількість осіб, які отримали її за період існування комітету із червня до жовтня 1821 року — 1251 особа [16].
Біженці “шляхетного” походження, серед яких були члени князівських родин Мурузі, Сутцо, Ганджері, Маврокордато, представники боярських сімей, отримували грошову допомогу безпосередньо відповідно до розпоряджень Олександра Ланжерона. Її розміри були значно більшими порівняно до виплат “простим” біженцям [17]. Станова структура Російської імперії, відтак, знаходила своє відображення навіть в умовах вимушеної міграції, що проявлялося у диференційованому ставленні до біженців та наданні їм допомоги залежно від їхнього соціального походження.
Прибуття вимушених переселенців значно збільшило чисельність місцевої грецької громади, яка на той момент, якщо орієнтуватися на відомості щодо парафіян одеської Грецької церкви у 1820 році, складалася з 1451 особи [18]. Звісно, і місцевих греків, і біженців могло бути більше, оскільки перші мали змогу відвідувати інші церкви, а другі не всі були зафіксованими комітетом (наприклад, 300 осіб, переважно матросів, перебували на утриманні Грецького філантропічного товариства, організованого місцевими греками, які на той час уже тривалий період проживали в місті та були інтегровані в його торговельно-громадське середовище). Окрім того, до складу товариства увійшли ті, хто прибув до Одеси з метою проведення революційної роботи. Разом вони створили філантропічну організацію 4 (16) серпня 1821 року. Ефорами — членами її виконавчого комітету — було обрано Івана Амброзіо, Кіріакія Кумбарі, Олександра Мавро, Григорія Маразлі та Ваяна Палеолога [19]. Перші четверо були активними діячами етеристського руху.
Офіційно проголошуючи благодійну мету — надання допомоги вимушеним цивільним переселенцям, — товариство водночас мало виразні політичні прагнення, що, дає підстави дослідникам [20] вважати його своєрідним продовженням діяльності одеського осередку “Філікі Етерії”. Товариство забезпечувало певну частину цивільних грецьких біженців, що опинилися в Одесі, а також грецьких повстанців, які брали участь у виступі Олександра Іпсіланті в Дунайських князівствах і після поразки перейшли на територію Бессарабії, де перебували під військовим наглядом російської влади та потерпали від недостатнього забезпечення з її боку.
Виконавчий комітет товариства звертався до представників російських грецьких громад із закликами організовувати збір коштів для допомоги співвітчизникам. Частина цих коштів мала використовуватися не лише для забезпечення біженців, а й для підтримки визвольної боротьби греків, зокрема закупівлі зброї.
Примітно, що засноване Грецьке філантропічне товариство намагалося набути легального статусу. Місцева адміністрація поставилася до цього прагнення прихильно, що підтверджує подання [21] від одеського градоначальника Миколи Трегубова до Херсонського військового губернатора Олександра Ланжерона, який, у свою чергу, передав цю інформацію голові Міністерства духовних справ і народної просвіти Олександру Голіцину для доповіді імператору. Ознайомившись з інформацією про товариство, Олександр І побачив у ньому потенційне політичне утворення, і висловився проти його існування [22]. Після отримання у грудні 1821 року депеші з Санкт-Петербурга про відмову імператора затвердити товариство Ланжерон повідомив про це ефорів, після чого товариство було розпущено.
Попри те, потреби допомоги грецьким біженцям зростали, кількість переселенців збільшувалась, серед них було чимало жінок із дітьми. Це спонукало російський уряд влітку 1821 року розпочати загальноімперський благодійний збір коштів. Текст спеціальної прокламації було розіслано всім генерал-губернаторам, губернаторам та єпископам імперії із проханням організувати збір пожертв на користь грецьких біженців.
Заклик до благодійності апелював насамперед до релігійної солідарності, християнського милосердя та співчуття:
“…Тисячі нещасних жертв переслідувань, починаючи ще з березня цього 1821 року, шукають притулку в Одесі та Бессарабській області. […] Однак допомога, яку їм надають, недостатня для утримання такої великої кількості родин, чисельність яких зростає з кожним днем. […] Така нужденна доля наших братів сама собою волає про допомогу. Добрі християни, безперечно, почують цей заклик, звернений до них у дусі віри й любові, і не відмовляться долучитися до збору пожертв, який нині розпочинається на користь тих, хто перебуває в Одесі та Бессарабії” [23].
Отримавши програму благодійної підписки, Олександр Ланжерон розпорядився перекласти її грецькою, німецькою, італійською і розповсюдити серед мешканців. Оголошення такого збору коштів мобілізувало додаткові фінансові джерела. Із різних регіонів імперії почали надходити пожертви, які зрештою спрямовувалися до Херсонського військового губернатора Ланжерона, відповідального за ситуацію з біженцями в Одесі, та до намісника Бессарабської області Івана Інзова, який опікувався переселенцями на ввіреній йому території. Для обліку та розподілу зібраних коштів в Одесі та Кишиневі були створені спеціальні допоміжні комісії.
За наявними відомостями, з вересня 1821 року до вересня 1822 року на адресу Херсонського військового губернатора надійшло трохи більше ніж 300 тисяч рублів асигнаціями та близько 15 тисяч рублів сріблом [24]. Кошти надходили з різних частин українських земель, а також із близьких і віддалених регіонів Російської імперії. Серед жертводавців були представники дворянства, духовенства, офіцери армії та флоту, а також міські мешканці різного роду занять і соціальних станів. Так, наприклад, брати і послушники Києво-Михайлівського монастиря на користь “нещасних вигнанців Греції” пожертвували 222 рублі [25].
Збір пожертв продовжувався і в наступні роки, фактично до припинення діяльності Одеської грецької допоміжної комісії у 1831 році, хоча його результативність поступово й відчутно зменшувалася. За цей період уряд лише двічі виділяв кошти з державної скарбниці — загалом 326 тисяч рублів [26], тобто навіть менше, ніж сума пожертв, зібраних протягом одного року благодійної підписки.
Факт організації добровільної підписки свідчить, що фінансування потреб грецьких біженців в Одесі та Бессарабії виходило за межі офіційних урядових заходів і поєднувало державні ресурси з приватними пожертвами від представників різних верств населення імперії.
Подальше прибуття біженців та збільшення обсягів благодійних внесків від населення спонукали місцеву адміністрацію до реорганізації тимчасового Комітету. Для обліку та розподілу зібраних коштів 23 жовтня (4 листопада) 1821 року було створено постійно діючу Одеську грецьку допоміжну комісію, яка, своєю чергою, здійснювала контроль за наданням матеріальної підтримки біженцям протягом наступних років Грецької революції.
Головою було призначено російського дипломата, грека за походженням, Матвія Мінчакі, а казначеєм — відомого одеського купця та міського голову у 1818–1821 роках Дмитра Інглезі. Загальний контроль від місцевої адміністрації провадив Олександр Ланжерон. Подібну комісію було створено і в Кишиневі.
Одеська комісія розробила, як і раніше Комітет, правила розподілу грошової допомоги, відповідно до яких біженців було поділено на три групи згідно з їхнім соціальним походженням та майновим становищем на Батьківщині, і розмір матеріальної підтримки зменшувався відповідно до зниження статусу біженців у соціальній ієрархії. Коштів, які надходили від пожертв, часто не вистачало, а державна фінансова підтримка була недостатньою, що спричиняло перерви у наданні допомоги. Спроби ж залучити греків до самозабезпечення не завжди були вдалими. Попри регулярні повідомлення про вичерпання благодійних коштів, чимало біженців не поспішали працевлаштовуватися чи переселятися до запропонованих місць. Це зумовлювалося кількома причинами: деякі з них прагнули залишитися в Одесі, адже їхні професії (зокрема торговельні, морські, ремісничі чи педагогічні) були затребувані саме в портовому місті; окрім того, інтеграцію ускладнювали мовний бар’єр і незнання місцевих звичаїв. Зрештою, багато хто з біженців сподівався на швидке повернення на батьківщину, а переїзд в інші регіони імперії значно ускладнив би репатріацію.
Біженці знатного та аристократичного походження, представники вищого православного духовенства, а також відомі заможні купці та члени їхніх родин входили до спеціального переліку, затвердженого російським імператором, і перебували під безпосередньою опікою Херсонського військового губернатора. Він розподіляв допомогу цій категорії переселенців з окремого та відносно більшого фонду матеріальної підтримки. Пізніше, у 1823 році, коли Новоросійським генерал-губернатором і намісником Бессарабської області став Михайло Воронцов, він передав цю функцію Комісії. Кількість “шляхетних” біженців була значно меншою, їх нараховувалось не більше півтора сотні осіб, що складало в середньому 5 % від загальної кількості біженців, які були на обліку Одеської грецької допоміжної комісії [27]. Таким біженцям допомога частково продовжувала надаватися навіть після їхнього повернення на Батьківщину.
У 1829 році Греція отримала автономію, а у 1830 — незалежність. Відтоді біженці почали повертатися додому, а російський імперський уряд повідомив про припинення виплати грошової допомоги найближчим часом. Одеська грецька допоміжна комісія поступово скорочувала свою діяльність, остаточно припинивши роботу у 1831 році. Водночас життєві труднощі, втрата родичів, хвороби, погіршення економічної ситуації в регіоні та накопичення боргів за оренду житла змушували біженців звертатися до адміністрації з проханнями про додаткову матеріальну допомогу.
Одеська грецька допоміжна комісія перебувала у віданні Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, тому прохання адресувалися на його ім’я [28]. Після розгляду поданих прохань генерал-губернатор надсилав допоміжній комісії відповідний припис щодо можливості або неможливості надання допомоги. У своїх проханнях переселенці описували власні потреби та труднощі, родинні історії, починаючи з обставин на батьківщині, які змусили їх залишити домівки та шукати порятунку в Російській імперії. З урахуванням певної частки суб’єктивності поданих у проханнях відомостей можна зробити висновок, що роки життя у вимушеній еміграції, навіть за допомоги від уряду та благодійних пожертв, не були легкими. Відірвавшись від рідних домівок, потрапивши в іншомовне та інокультурне середовище, втративши свої статки, ці люди пройшли складні випробування.
Кейс грецьких біженців в Одесі демонструє специфіку поєднання державних асигнувань та приватної благодійності у процесі забезпечення вимушених мігрантів. Незважаючи на становий принцип розподілу грошової допомоги, створені органи опіки виконували важливу функцію: надавали матеріальну підтримку та забезпечували адміністративний нагляд за переміщеними особами. Водночас навіть короткотривала діяльність Грецького філантропічного товариства в Одесі фіксує досвід самоорганізації місцевої діаспори в умовах масштабної політичної та гуманітарної кризи.
