Повернення кримських татар до Криму у 1967–1968 роках

Восени 1967 року до Сімферополя почали прибувати люди, появи яких влада зовсім не очікувала в адміністративному центрі Кримської області УРСР. На відміну від організованих переселенців, які приїздили на півострів за радянськими державними програмами, ці люди їхали виключно за власним покликом серця [1]. Вони були непроханими й небажаними гостями для місцевої партійної еліти. Це були кримські татари, які поверталися додому.

Депортовані радянською владою до Центральної Азії, Уралу та Сибіру кримські татари після смерті Сталіна, на відміну від більшості інших засланих на чужину до, під час та після Другої війни народів, не отримали права на повернення на батьківщину. Саме 1956 рік, коли кримські татари були звільненні зі спецпоселень без можливості оселитися в Криму, історики вважаються початком національного руху кримських татар за повернення на батьківщину. Ненасильцький за своєю природою та горизонтальний за структурою, цей рух, серед іншого, майстерно опанував дозволені та прийнятні радянські практики політичної взаємодії із владою, як от колективні звернення. За рахунок широкого залучення населення, яке дозволяло збирати під зверненнями із вимогою повернути народ на батьківщину десятки тисяч підписів, та інституту представників, які відвідували державні та партійні органи у місцях заслання та в Москві, рух здобув видимість, яку радянська влада не могла цілковито ігнорувати. Так у липні 1967 року, під час зустрічі із кримськими татарами, Юрій Андропов переконував представників народу, що питання повернення кримських татар на батьківщину є “непростим, але ЦК КПРС прагне вирішити його” [2]. 

Андропов, вочевидь, не обманув делегатів національного руху, адже в той момент певне рішення питання справді готувалося. Але не на користь кримських татар. 5 вересня 1967 року побачив світ Указ Президії Верховної Ради СРСР за номером 1861-VII, що стосувався “громадян татарської національності, які проживали в Криму”. Його перше положення анулювало попередні рішення державних органів, що містили обвинувачення щодо цієї категорії населення. Проте вже другий пункт документа фіксував, що кримськотатарський народ нібито остаточно “вкоренився на території Узбецької та інших союзних республік”, де повною мірою “користується всіма правами радянських громадян”. Того ж дня, 5 вересня, Верховна Рада СРСР приймає ще один нормативний акт – Постанову № 1862-VII. Вона формально дозволяла особам “татарської національності, що раніше проживали в Криму”, оселятися в будь-якій точці Радянського Союзу, але виключно за умови дотримання “чинного законодавства про працевлаштування та паспортний режим”. Ці два нормативних документи створили пастку для кримських татар, які очікували на вирішення владою питання їх повернення на батьківщину. З одного боку, відбулася реабілітація народу, а наведена Постанова скасовувала попередні обмеження щодо вибору місця проживання. З іншого – Указ наголошував на вкоріненості кримських татар в місцях заслання, і незрозумілим залишалося уточнення про працевлаштування та паспортний режим.

Попри таку двозначність саме Указ від 5 вересня 1967 спровокував повернення кримських татар на батьківщину. У листі до комітету захисту прав людини ООН кримський татарин Сейдамет Сеїтмеметов описував як він їхав до Криму восени 1967 року: 

Жага за цією рідною землею за роки заслання стала для мене хворобою. Указ від 5 вересня 1967 р. вселив у мене надію на швидке і приємне одужання. Почуття, з яким я їхав на Батьківщину – до Криму, неможливо передати словами, все це потрібно пережити. Я приїхав до Криму. Кому знайоме почуття любові до споконвічно рідної землі, той не здивується, що я цілував землю Криму [3].

Сейдамет не був єдиними у цих прагненнях та їх втіленні: Кримський обком КПУ фіксував, що кримські татари почали прибувати до Криму вже через 3 дні після публікації Указу, а станом на жовтень їхня кількість сягала 700 осіб [4]. За деякими даними від вересня до кінця року в Крим повернулося 6000 кримських татар [5].

Про те, в який цинічний спосіб було вирішено проблему їхнього повернення на батьківщину, кримські татари дізнавалися вже після прибуття на півострів. “Працевлаштування та паспортний режим” створювали замкнуте коло для новоприбулих: без місцевої “прописки” вони не могли влаштуватися на роботу, а без підтвердженого працевлаштування – “прописатися”. Таким чином, скасувавши обмеження на вибір місця проживання для кримських татар, радянська влада використала інститут прописки як інструмент контролю повернення вигнанців на батьківщину. Але як ми побачимо далі, це не зупинило кримських татар. Повернення, яке розпочалося у 1967 році, можна умовно поділити на два етапи: 

1. Через парадні двері. На цьому етапі, який тривав приблизно рік, кримські татари намагалися отримати прописку та працевлаштування шляхом звернень до радянських та партійних органів в адміністративному центрі Кримської області – Сімферополі.
2. Через чорний вхід. Цей етап позначився зміною стратегії, яка відтепер полягала у тому, аби повернення на батьківщину відбулося непоміченим для влади. Так кримські татари намагалися оселитися у степових селах на півночі півострова, подалі від великих міст та курортів.

Цей модуль присвячено саме першому етапу та практиками до яких вдавалися кримські татари перебуваючи у міському просторі “столиці Криму” – Сімферополі. В місті розташовувалися декілька ключових владних установ обласного рівня: Кримський обласний комітет партії КПУ (Обком), Кримська Обласна Рада Депутатів Трудящих (Будинок Рад, Облрада), виконавчий комітет Облради (Облвиконком), Управління внутрішніх справ виконавчого комітету обласної Ради (міліція) та інші. Також в Сімферополі розташовувалися контори ключових роботодавців: виробничих та будівельних підприємств. 

Владні кабінети

У звіті Голови Комітету Держбезпеки УРСР Віталія Нікітченка до ЦК КПУ від 18 вересня 1967 р., йдеться про те, що вже 12 вересня, тобто через 3 дні після публікації Указу, на прийом до заступника Голови Кримського обкому Миколая Моісєєва завітали кримські татари з Ташкенту. Вони розпитували про виконання місцевою владою Указу від 5 вересня, пільги для кримських татар на переселення, житло та працевлаштування [6]. В іншому звіті йдеться про те, що 24 вересня обком відвідала група з 48 кримських татар, метою візиту яких було з’ясувати причини відмови їм у прописці та будівництві будинків [7]. Ці два повідомлення добре ілюструють мету відвідування органів влади кримськими татарами: в перші тижні новоприбулі намагалися отримати розʼяснення щодо порядку застосування Указу, а згодом, коли стало очевидним, що влада в зовсім інший спосіб трактує нову нормативну базу, намір відвідування владних кабінетів полягав у тому аби віднайти вихід із замкненого кола “прописка – працевлаштування”.

Кабінети та коридори установ буквально ставали місцем протистояння. Так 26 червня 1968 р. група кримських татар завітала на прийом до голови кримського облвиконкому Трофіма Чемодурова, який зачинився у себе в кабінеті та викликав черговий підрозділ міліції. 11 затриманих кримських татар було заарештовано на 15 діб, проти Мамеді Чобанова було відкрито кримінальну справу за спротив міліції, а іншим 10 кримським татарам, за знайдені у них під час обшуку гроші, були куплені квитки на літак у Душанбе, місто в якому вони ніколи до того не були [8]. У звіті КДБ вказано, що кримські татари відмовилися звільнити приміщення та чинили спротив співробітникам міліції [9]. 

Оцінювати ефективність такої тактики на основі фрагментарних джерел вкрай важко. Але слід вказати, що були поодинокі випадки, коли в результаті запису на прийом та відвідування владних кабінетів кримським татарам вдавалося отримати довгоочікувану прописку на півострові. Хайріє Аблаєвої згадує, що приїхавши в Крим в червні 1968 року, в жовтні родина вже втратила надію, проте, буквально в останній день, зібравши речі, Хайріє запропонувала чоловікові востаннє відвідати облвиконком: “Заходжу, а він (співробітник облвиконкому на прізвище Зубенко, прим. М-О.К.) мені каже: ‘Вам дозволили прописатися’. Ось так ми і прописалися в Новожилівці” [10]. Таким чином можна стверджувати, що попри оманливість Указу та небажання місцевої, кримської партійної еліти приймати кримських татар на півострові, практика відвідування партійних та радянських органів влади була подекуди успішною, хоча й лише для одиниць. Так, наприклад, станом на серпень 1968 р. у Кримській області було прописано “на загальних підставах” 111 кримських татар [11]. На жаль, брак джерел не дозволяє відповісти на питання,  що саме ставало запорукою успіху для одиниць “щасливчиків”.

Сквери як місце очікування на прийом та як місце протесту

З наявних свідчень очевидців стає зрозуміло, що для зборів, обговорення планів та очікування на прийом кримські татари використовували парки та сквери центральної частини міста. Помітне місце у спогадах займає сквер ім. Треньова, що розташовувався за будівлею Облвиконкому. Алім (імʼя співрозмовника змінено з міркувань безпеки), який в був серед тих кримських татар, які намагалися здійснити повернення на батьківщину, згадував, що вони з товаришами збиралися саме в цьому сквері, а потім цілий день могли бігати між виконавчим комітетом Кримської обласної Ради депутатів трудящих та міліцією, намагаючись потрапити на прийом до місцевого керівництва [12].

15 жовтня 1967 р., згідно звіту Голови КДБ УРСР Нікітченка до ЦК КПУ, у сквері ім.  Треньова біля облвиконкому зібралося близько 200 кримських татар. Після того, як 10 з них було запрошено на прийом, іншим було запропоновано розійтись, бо вони “заважають роботі міських закладів та порушують громадський порядок». Натомість натовп сунув до будівлі облвиконкому, де 6 з них було затримано, а решту розігнала міліція [13].

Громадські місця, площі та сквери центральної частини міста, що знаходилися у безпосередній близькості, або були розташовані впритул до радянських та партійних органів влади, виконували роль “кімнат очікування” для кримських татар, які прагнули отримати роз’яснення щодо своєї подальшої долі. Подекуди таке очікування переростало у протистояння з владою та міліцією, як у наведемо вгорі звіті Голови КДБ. Але, слід зазначити, що навіть у “спокійні” дні сам факт присутності кримських татар у громадському просторі (навіть якщо йдеться про малочисельні групи) не давав спокою радянській владі. “Збіговиська кримських татар”, мовою документів, місцева міліція намагалися ліквідувати в будь-який спосіб. Нерідко міліція затримувала кримських татар вдень і відпускали вночі, аби вони “не заважали” [14]. Поширеною була також практика, коли кримських татар затримували на вулицях Сімферополя та примушували писати розписку, що вони беруть на себе зобов’язання покинути півострів протягом 72 годин. Або ж буквально депортували за межі Криму. Так у звіті Нікітченка йдеться про те, що 17 травня 1968 року, напередодні роковин депортації, кримські татари почали збиратися у сквері поблизу облвиконкому. Очікувано, органами міліції “було вжито заходів” щодо примусового виселення їх за межі Кримської області [15]. Також очевидці тих подій згадують, що місцева влада і міліція вдавалися до різних провокацій, аби змусити кримських татар залишити Сімферополь та Крим. Так, наприклад, начальник карного розшуку слідкував за ними, фотографував, а потім демонстративно роздавав фотографії, намагаючись залякати [16]. 

Таким чином, можна зробити припущення, що дії кримських татар у публічному просторі (буквально – присутність) сприймалися владою як неприпустимі. Появу видимої групи людей у просторі, до якого вони не повинні належати, в місці, в якому вони не повинні бути, можна трактувати як протест проти усталеного порядку. Але лише зборами та очікуванням на прийом у міському просторі дії кримські татари не обмежувалися. 15 серпня 1968 року до 100 осіб кримські татари разом із дітьми, невдоволені бездіяльністю влади, влаштували пікет біля входу до облвиконкому. Як зазначав міністр внутрішніх справ Головченко у своєму звіті, деякі з них дозволяли собі “антирадянські” вигуки та навіть погрози. Зрештою, мітинг було розігнано міліцією [17]. Вочевидь, подібні ситуації не були поодинокими. Але слід взяти до уваги відмінність у дефініціях: те, що для влади і міліції могло бути пікетом та мітингом, для самих кримських татар могло бути лише спробою отримати конкретні розʼяснення щодо порядку застосування нормативних документів.

Дії кримських татар, які виходили за межі уявлення про типову та унормовану поведінку радянських громадян, були спрямовані не лише проти бездіяльності місцевої влади (ігнорування вимог та запитів), але й направлені на взаємодію із містянами. Заступник Голови КДБ УРСР Борис Шульженко 20 червня 1968 р. повідомляв ЦК КПУ про проведений напередодні в Сімферополі несанкціонований мітинг кримських татар:

19 червня 1968 р. в центральному сквері (“Сквер Перемоги”, прим) міста Сімферополя в районі готелю “Україна” 60­-70 осіб татарської національності організували збіговисько. Його учасники, керовані Баєвим Гомером та Халіловим Рустемом, голосно виголошували вимоги щодо прописки та працевлаштування в Криму. Навколо зібрався натовп з 200 осіб. […] Збіговисько було розсіяно [18].

Посилити видимість проблеми повернення на батьківщину кримські татари намагалися і в інший спосіб. Так на виїзді з міста, там де розпочинається траса Сімферополь – Ялта, було встановлено намети (вочевидь було заплановано також встановлення траспарантів) з метою привернути увагу “курортників”. Однак міліція та дружинники швидко знесли це наметове містечко, а кримських татар – депортовали за межі Криму [19]. Тут слід зазначити, що ідея встановлення наметів як спосіб привернути увагу зародилася раніше. Так 19 вересня 1967 року у своєму звіті Голова КДБ УРСР зазначає, що кримський татарин Бекір Умеров зробив заяву, що в Крим планують переселитися 2–3 тисячі кримських татар з Узбекистану, які встановлять намети у сквері Обкому КПУ [20] та будуть вимагати офіційного працевлаштування, яке дозволить їм отримати прописку [21]. 

Сквери як місце проживання

Громадські місця центральної частини Сімферополя, а саме парки та сквери, використовувалися кримськими татарами не лише як місце зборів та очікування, але й місце відпочинку та буквально сну з тієї причини, що до готелів їх не приймали, а тому ночували вони де доведеться, зазвичай на залізничному вокзалі та в аеропорту, а також у скверах. Іноді вдавалося переночувати у місцевих мешканців за 1 рубль. Енвер Аметов у своїх спогадах згадує спробу на початку 1968 року заселитися в один з готелів Сімферополя. Реєстраторка категорично відмовилися надати місце чоловікові, пояснивши, що до них приходив “якийсь полковник” та заборонив селити кримських татар, погрожуючи звільненням. В той раз Аметова влаштували на ночівлю в готелі, але без реєстрації [22]. Автор зазначає, що зазвичай ночували на вокзалах та у приватних помешканнях, які треба було залишити на світанку (місцевих мешканців, які запрошували до себе кримських татар, чи у яких останні винаймали житло, штрафували та залякували виселенням з Криму) [23].

Правозахисник Петро Григоренко, який літом 1968 р. приїхав до Криму, згодом згадував, що вокзал, аеропорт та міські сквери були заповнені кримськими татарами, які зранку до ночі “брали в облогу” радянські та партійні заклади, міліцію з вимогою надати їм прописку [24]. Григоренко писав, що пощастило тим, чиї діти сплять на цементній підлозі вокзалу, бо решта змушені спати у скверах, хоча ночі в Криму не такі вже і теплі, і на світанку змерзлі діти починають плакати. Однак, зазначає Григоренко, і такого відпочинку влада намагалася позбавити тих, хто повертався на батьківщину:

З вокзалу та аеропорту почали виганяти на світанку. […] Але це було не найстрашніше. У скверах творилося жахливе. Їх на світанку поливали водою. Навіть не будили. Просто поливали водою зі шлангів. Думаю, читачу, ти уявляєш, в якому стані прокидалися сонні люди, особливо діти. І як вони себе почували в мокрому одязі на передсвітанковому холоді [25].

У сквері Перемоги жила родина Карабашів: Рустем і Муміне Карабаш, у яких було семеро дітей. Без житла, прописки, роботи, родина з дітьми була вимушена спати на асфальті у сквері [26]. Про життя у сквері Перемоги у своїх спогадах згадують й інші переселенці. Сейтумер Мустафаєв згадує, що вони з дружиною та двома дітьми (найменшій доньці було 6 місяців) приїхали в Крим в 1968 р. Вдень вони були біля будівлі Облвиконкому, а вночі спали у сквері, накрившись піджаками. Він також зазначає, що його дружина прала пелюшки та купали дітей у р. Салгір [27]. 

Подальші траєкторії

Протягом року після прийняття Указу від 5 вересня лише 111 кримських було прописано в Криму. В подальшому, інші або повернулися у місця вигнання, або оселилися у сусідніх із Кримом областях (Херсонська та Краснодарська). Решта спробувала іншу стратегію повернення: не очікуючи на дозвіл влади вони прийняли рішення оселитися у віддалених селах у північній степовій частині півострова. Таким чином для багатьох кримських татар Указ, попри його оманливу природу, став поштовхом до повернення, або, принаймні, переселення поближче до Криму.

Цей короткий проміжок часу, умовно рік, коли кримські татари намагалися повернутися додому через “парадні двері” важливий для розуміння того, що повернення кримських татар не розпочалося із перебудовою чи розпадом СРСР. Вони відбувалося й значно раніше, попри небажання і спротив радянської влади в Москві та Криму. Дійсно, складно уявити, що у 1967 році невелика група кримських татар посягнула на недоторканний міський простір – той, що контролювався владою, формувався за її вказівками та був покликаний підсилювати вплив радянської ідеології. Перебуваючи у публічному просторі центральної частини міста, кримські татари кидали виклик владним структурам. Кримські татари своїми діями означували ці простори як місця спротиву. Вони використовували громадські простори для мирних зібрань, демонстрацій та протестів, висловлюючи свої вимоги щодо повернення. Громадські простори слугували “театрами”, де боротьба кримських татар ставала видимою для широкого загалу. Самі акти зібрань у цих просторах дозволяли руху взаємодіяти з ширшою аудиторією. Роблячи це, вони ділилися інформацією про несправедливість із містянами. Радянська влада намагалася контролювати та обмежувати доступ кримських татар до громадських просторів, запобігаючи зібранням, переслідуючи тих, хто намагався протестувати, і навіть депортуючи їх за межі Криму. 

Примітки:

[1]  Організоване владою переселення до Криму колгоспників та різних фахівців розпочалося після депортації кримських татар: вже восени 1944 на півострів прибули перші переселенці. На початках, в умовах дефіциту робочих рук, переселенська політика радянської влади, насамперед щодо селян, мала напівпримусовий характер.

[2] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі ГДА СБУ), 16/1110, 197.

[3] Vera and Donald Blinken Open Society Archives at Central European University, Budapest, Hungary (далі HU OSA). 300-85-9. Records of Radio Free Europe/Radio Liberty Research Institute: Samizdat Archives. AS 506. “Seidamet Seitmemetov, Crimean Tatar, letter to All Honorable People on Planet Earth”, July 1969.

[4] Білуха, Юрій, Ольга Власенко, упорядн. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Документи. Факти. Свідчення. (1917–1991). Київ: Муз. Україна, 2004, 272.

[5] Алексеева, Людмила. История инакомыслия в СССР: новейший период. Вильнюс-Москва: Весть, 1992, 98.

[6] ГДА СБУ, 16/963, 169-170.

[7] Там само, арк. 326.

[8] HU OSA, 300-85-9. Records of Radio Free Europe/Radio Liberty Research Institute: Samizdat Archives. AS 307. 

[9] ГДА СБУ, 16/976, 290.

[10] Хайріє Аблаєва, Tamirlan.

[11] ГДА СБ України, 16/976, 209.

[12] Алім, 1938 р.н., Інтерв’ю з архіву Автора, 13 серпня 2017.

[13]  ГДА СБ України, 16/964, 42-43.

[14]  ГДА СБ України, 16/969, 81.

[15] Бажан, Олег, Юрій Данилюк, Сергій Кокін, Олександр Лошицький, упорядн. Кримські татари: шлях до повернення: кримськотатарський національний рух (друга половина 1940-х – початок 1990-х років) Очима радянських спецслужб: Зб. документів та матеріалів. Ч. 1. Київ: Інститут історії України, 2004, 207.

[16] Алім, 1938 р.н., Інтерв’ю з архіву Автора, 13 серпня 2017.

[17] “Товаришу Щербицькому. За Вашим дорученням….”. Кримські студії. № 5-6 (17-18), 2002. 

[18] Кримські татари: шлях до повернення, ч. 1, 227.

[19]  Аметов Э. Любовь к отчизне всеми нами движет. Сборник воспоминаний и размышлений ветерана национального движения крымских татар. Симферополь: Изд. проект Миллий Фирка, 2014, 20.

[20] Умерову йшлося про сквер, розташований за будівлею обласного комітету партії, який з’явився у 1871 р. як Семінарський сад, завдяки своєму сусідству з духовною семінарією. Згодом назва декілька разів змінювалася: Пушкіна, Профспілковий, Комунарів, проте на момент описуваних подій сквер мав назву Комсомольський. З 2013 р. він знову носить назву Семінарський сквер.

[21]  ГДА СБ України, 16/963, 177-179.

[22] Аметов Э. Любовь к отчизне, 12.

[23] Там само, 16.

[24] Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс…. Нью-Йорк: Детинец, 1981, 635. 

[25] Григоренко П. В подполье, 637.

[26] Алім, 1938 р.н., Інтерв’ю Автора, 13 серпня 2017.

[27] Мустафаев С. Миллетим, котерленъ!, Avdet, 4.11. 2013.