Мартін-Олександр Кислий

Пропонований фрагмент усноісторичного інтерв’ю, записаного автором у Криму в серпні 2017 року (ім’я оповідача змінено на “Алім” із безпекових міркувань через умови російської окупації півострова), представляє перспективу “знизу”. Оповідач народився 1938 року, тож депортацію пережив шестирічною дитиною, а на момент виходу Указу від 5 вересня 1967 року був 29-річним робітником в Узбецькій РСР. Якщо розглядати кримськотатарські родини як “спільноти памʼяті”, це свідчення дозволяє зрозуміти, як у середовищі покоління, що дорослішало у вигнанні, конструювався образ та ментальна мапа втраченого дому. Уривчасті дитячі спогади у поєднанні з родинними оповідями бабусь (“там така річка текла, тут ти бігав, тут впав”) формували тугу за Кримом, яка викликала фізичний дискомфорт та безсоння, і зрештою виштовхувала людину з вигнання...

Представлені тут документи дозволяють поглянути на початок повернення кримських татар крізь оптику радянських спецслужб. Наведене першим, спеціальне повідомлення голови КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталія Нікітченка на адресу ЦК КПУ від 18 вересня 1967 року (з поміткою про доповідь другому секретареві ЦК КПУ Олександру Ляшку), укладено лише через тринадцять днів після виходу Указу від 5 вересня, і фіксує найпершу, майже миттєву реакцію національного руху кримських татар на дії Москви та початок штурму кримських владних інституцій “через парадні двері”. Читаючи це джерело, важливо враховувати специфіку дискурсу: активістів руху тут послідовно маркують як “підбурювальні елементи” та “автономістів”[1], а слова “боротьба”, “делегати”, “ініціативники” і навіть саме “кримськотатарське” питання беруть у іронічні лапки. Водночас завдяки агентурним донесенням...

Указ Президії Верховної Ради СРСР № 1861-VII з'явився 5 вересня 1967 року за підписами Миколи Підгорного та Михайла Георгадзе. Цей лаконічний двосторінковий документ став вимушеною відповіддю Кремля на десятиліття ненасильницького спротиву кримських татар, масові петиційні кампанії та роботу народних делегатів у Москві. Як свідчать інші архівні документи на цю тему, безпосереднім політичним поштовхом для ухвалення Указу стало наближення 50-річчя Жовтневої революції, напередодні якого радянське керівництво прагнуло збити протестну хвилю і продемонструвати позірне розв’язання національного питання. Читаючи цей документ, передусім варто звернути увагу на його мову: у тексті повністю відсутній етнонім "кримські татари" — натомість режим конструює бюрократичний евфемізм "громадяни татарської національності, які проживали в Криму". Така лінгвістична маніпуляція мала подвійну мету: з одного...