Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: info@lvivcenter.org

Указ Президії Верховної Ради СРСР № 1861-VII з’явився 5 вересня 1967 року за підписами Миколи Підгорного та Михайла Георгадзе. Цей лаконічний двосторінковий документ став вимушеною відповіддю Кремля на десятиліття ненасильницького спротиву кримських татар, масові петиційні кампанії та роботу народних делегатів у Москві. Як свідчать інші архівні документи на цю тему, безпосереднім політичним поштовхом для ухвалення Указу стало наближення 50-річчя Жовтневої революції, напередодні якого радянське керівництво прагнуло збити протестну хвилю і продемонструвати позірне розв’язання національного питання.

Читаючи цей документ, передусім варто звернути увагу на його мову: у тексті повністю відсутній етнонім “кримські татари” — натомість режим конструює бюрократичний евфемізм “громадяни татарської національності, які проживали в Криму”. Така лінгвістична маніпуляція мала подвійну мету: з одного боку, розчинити окремий народ у загальному масиві татарського населення СРСР, а з іншого — за допомогою дієприкметників минулого часу (“проживавших”, “ранее проживавшие”) залишити їхній зв’язок із Кримом виключно в минулому. Показовою є і преамбула та перший пункт Указу: скасовуючи рішення державних органів у частині “огульних звинувачень” усього народу, документ водночас повторює сталінську тезу про “факти активної співпраці з німецькими загарбниками певної частини татар, які проживали в Криму”. Саме ж зняття звинувачень обґрунтовується не визнанням злочинності депортації 1944 року, а прагматичним аргументом про те, що “в трудове і політичне життя суспільства вступило нове покоління людей”.

Головна ідеологічна пастка документа міститься в його другому пункті. Замість відновлення автономії та права на репатріацію, Указ директивно проголошує, нібито депортовані “вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік”. Розлогий перелік благ, якими вони буцімто вповні користуються у місцях вигнання (участь у суспільно-політичному житті, обрання депутатами, робота на відповідальних посадах, радіопередачі та газета рідною мовою), а також доручення Радам Міністрів союзних республік і надалі сприяти їм у господарському й культурному будівництві, мали на меті закріпити наслідки депортації. У парі з ухваленою того ж дня Постановою № 1862-VII, яка дозволяла проживання на всій території СРСР лише “відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим”, цей документ створював ілюзію реабілітації, перекладаючи функцію блокування повернення на інститут прописки.

Особливої глибини Указ набуває при уважному прочитання його разом з іншими джерелами модуля, які показують парадоксальний ефект його рецепції. Попри задум Кремля закрити питання, тисячі кримських татар прочитали документ навпаки — як довгоочікуваний сигнал повертатися додому. Водночас доповідні КДБ фіксують миттєву деконструкцію Указу в середовищі національного руху: від влучного визначення вчительки Сулейманової (“Це лише подачка, щоб закрити нам рота до свята”) до глибокого аналізу Юрія Османова про спробу влади прискорити примусову асиміляцію та остаточно захопити національну батьківщину під виглядом формального “зрівняння в правах”. Ба більше, хоча гриф у правому верхньому куті першого аркуша прямо наказував опублікувати Указ у республіканській та місцевій пресі, зі звіту КДБ ми дізнаємося, що кримські газети (“Крымская правда” і “Курортная газета”) саботували цю вказівку. А в усній оповіді Аліма та спогадах Енвера Аметова видно, як формулювання Указу потрапляли у вжиток на місцях: сімферопольські міліціонери буквально відтворювали логіку стирання етноніма в документі, глузуючи, що “немає такого народу — кримські татари”.

Назва:

Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму” 1967 року

Рік:
5 вересня 1967
Джерело:
ГАРФ, Ф-7523 / Оп. 91 / Д. 134, 65-66.
Мова оригіналу:
Російська

Подлежит опубликованию в “Ведомостях”, республиканской и местной печати

УКАЗ

ПРЕЗИДИУМА ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

О гражданах татарской национальности, проживавших в Крыму

После освобождения в 1944 году Крыма от фашисткой оккупации факты активного сотрудничества с немецкими захватчиками определенной части проживавших в Крыму татар были необоснованно отнесены ко всему татарскому населению Крыма. Эти огульные обвинения в отношении всех граждан татарской национальности, проживавших в Крыму, должны быть сняты, тем более, что в трудовую и политическую жизнь общества вступило новое поколение людей.

Президиум Верховного Совета СССР постановляет:

  1. Отменить соответствующие решения государственных органов в части, содержавших огульные обвинения в отношении граждан татарской национальности, проживавших в Крыму.
  2. Отметить, что татары, ранее проживавшие в Крыму, укоренились на территории Узбекской и других союзных республик, они пользуются всеми правами советских граждан, принимают участие в общественно-политической жизни, избираются депутатами Верховных Советов и местных Советов депутатов трудящихся, работают на ответственных постах в советских, хозяйственных и партийных органах, для них ведутся радиопередачи, издается газета на родном языке, осуществляются другие культурные мероприятия.

В целях дальнейшего развития районов с татарским населением поручить Советам Министров союзных республик и впредь сказывать помощь и содействие гражданам татарской национальности в хозяйственном и культурном строительстве с учетом их национальных интересов и особенностей.

 

Председатель Президиума Верховного Совета СССР
(Н. Подгорный) [підпис]

 

Секретарь Президиума Верховного Совета СССР
(М. Георгадзе) [підпис]

 

Москва, Кремль.
5 сентября 1967 г.
№ 1861–УП.

Пов'язані першоджерела:

Документи (3)

icon
Кримськотатарський національний рух 1960-х за повернення додому в Крим, свідчення учасника
Пропонований фрагмент усноісторичного інтерв’ю, записаного автором у Криму в серпні 2017 року (ім’я оповідача змінено на “Алім” із безпекових міркувань через умови російської окупації півострова), представляє перспективу “знизу”. Оповідач народився 1938 року, тож депортацію пережив шестирічною дитиною, а на момент виходу Указу від 5 вересня 1967 року був 29-річним робітником в Узбецькій РСР. Якщо розглядати кримськотатарські родини як “спільноти памʼяті”, це свідчення дозволяє зрозуміти, як у середовищі покоління, що дорослішало у вигнанні, конструювався образ та ментальна мапа втраченого дому. Уривчасті дитячі спогади у поєднанні з родинними оповідями бабусь (“там така річка текла, тут ти бігав, тут впав”) формували тугу за Кримом, яка викликала фізичний дискомфорт та безсоння, і зрештою виштовхувала людину з вигнання...
icon
Повернення кримських татар крізь оптику радянських спецслужб: документи КДБ 1967 року
Представлені тут документи дозволяють поглянути на початок повернення кримських татар крізь оптику радянських спецслужб. Наведене першим, спеціальне повідомлення голови КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталія Нікітченка на адресу ЦК КПУ від 18 вересня 1967 року (з поміткою про доповідь другому секретареві ЦК КПУ Олександру Ляшку), укладено лише через тринадцять днів після виходу Указу від 5 вересня, і фіксує найпершу, майже миттєву реакцію національного руху кримських татар на дії Москви та початок штурму кримських владних інституцій “через парадні двері”. Читаючи це джерело, важливо враховувати специфіку дискурсу: активістів руху тут послідовно маркують як “підбурювальні елементи” та “автономістів”[1], а слова “боротьба”, “делегати”, “ініціативники” і навіть саме “кримськотатарське” питання беруть у іронічні лапки. Водночас завдяки агентурним донесенням...
icon
Боротьба кримських татар за повернення до Криму у 1960-их за спогадами Енвера Аметова
Пропонований уривок є частиною книги спогадів учасника кримськотатарського національного руху Енвера Аметова (1940 р. н., уродженця села Аранчі Бахчисарайського району), що вийшла друком у Сімферополі 2014 року. На відміну від усноісторичного інтерв’ю, яке народжується в діалозі з дослідником, мемуари Аметова — це цілісний авторський его-документ, створений через 45 років після описуваних подій. Читаючи цей текст, варто враховувати, що він формувався в межах уже усталеного канону розповідання історії національного руху. Водночас унікальною жанровою рисою спогадів Аметова є їхня насичена документальність. Автор верифікує власну пам’ять особистим архівом, вплітаючи у тканину оповіді фотокопії адресних листків прибуття, заяв про прописку за формою №15, відписок із органів влади, газетних вирізок та рукописних списків активістів. Перший тематичний фокус джерела...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Пов'язані модулі (1)

Восени 1967 року до Сімферополя почали прибувати люди, появи яких влада зовсім не очікувала в адміністративному центрі Кримської області УРСР. На відміну від організованих переселенців, які приїздили на півострів за радянськими державними програмами, ці люди їхали виключно за власним покликом серця. Вони були непроханими й небажаними гостями для місцевої партійної еліти. Це були кримські татари, які поверталися додому.
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Мартін-Олександр Кислий

Набір джерела

Андрій Топорович

Коментарі та обговорення