Радянська влада прагнула докорінно змінити стиль і структури повсякденного життя людей (житло, дозвілля, роботу). Особливо радикальні проєкти були розроблені і частково втілені у 1920-1930-ті роки. Робітники були в центрі уваги радянської соціальної політики. В офіційному дискурсі комуністична партія більшовиків була представлена як авангард пролетаріату, що діяла передусім в інтересах трудящих. Однією з перших ініціатив влади було переселення робітників із околиць до квартир «буржуазії» у центральних районах міст. Партійні функціонери, апелюючи до поняття соціальної справедливості, намагались перерозподілити ресурси на користь тих, хто був позбавлений привілеїв за старого режиму. Завдяки цьому радянська влада намагалася наділити робітників житлом і таким чином надати їм реальні переваги в суспільстві. Можемо констатувати, що цей проєкт зазнав невдачі або його результати були значно менші, ніж очікувалось. Серед причин, можна назвати невпевненість робітників у міцності радянської влади; небажання втрачати соціальний капітал, накопичений за часи проживання на околиці міста поряд зі своїми колишніми односельцями; передбачення складнощів у справі опалення великих квартир у центрі, що потребувало більших ресурсів, ніж обігрів маленьких помешкань на околиці; не бажання витрачати більше часу на проїзд від дому на роботу тощо [1].
Одним із найбільш радикальних проектів зі створення нового побуту та формування нової радянської людини було створення соціалістичних міст. Їх зводили поблизу промислових об’єктів, що були візитівками радянської форсованої індустріалізації в УРСР (Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін.). Архітектура соцміст була своєрідним маніфестом епохи [2]. На початку 1930-х рр. в УРСР було спроєктовано кілька соціалістичних міст («Велике Запоріжжя», «Новий Харків» та ін.). З приводу того, яким має бути їх простір у 1929-1930 рр. на сторінках фахових спеціалізованих видань тривала дискусія про соціалістичне розселення між «урбаністами» та «дезурбаністами». Усі учасники обговорень були єдині в тому, що соціалістичні містечка мають сприяти усуспільненню побуту робітників [3]. З цією метою, наприклад, у містечку для робітників Харківського тракторного заводу, «Новому Харкові», не було запроектовано кухонь. Це мало забезпечити умови розвитку мережі громадського харчування та «звільнити жінку від рабської праці на кухні». Але через нерозвиненість мережі їдалень люди готували і споживали їжу вдома. Зазначимо, що працівники були вихідцями з сільської місцевості, тому вони поступово призвичаювалися до міських умов життя, адаптуючи простір нових квартир для потреб звичного для них селянського побуту. Зворотною стороною індустріалізації було «оселянювання» міста. Люди тримали хатню птицю на балконах, свиней у ванних кімнатах тощо. Відзначимо, що, попри ідеологічну значущість, не було сталої моделі соціалістичного містечка. Можемо радше говорити про існування певної матриці, базових параметрів, за якими створювалися проекти нових міст: планова забудова, рівномірність розвитку інфраструктури, близькість місця проживання до підприємства, гомогенний соціальний склад населення – робітники, максимальне усуспільнення побуту, велика кількість зелених насаджень. Будівництво соціалістичних міст було актом репрезентації нових соціальних ідей, втіленим в архітектурі. Соцмісто «Новий Харків» при всіх його вадах та низькій якості виконання робіт було одним із перших в СРСР прикладів стандартизованого житлового будівництва [4]. Житловий комбінат, що був основою цього соцміста, в наступні десятиліття, вже за часів Хрущова, був зразковою моделлю для розвитку радянських міст, основою яких було мікрорайонування.
Одночасно із форсованою індустріалізацією в УРСР відбувалася примусова колективізація сільського господарства. Протягом 1932-1933 р. у республіці був Голодомор, здійснений радянською владою, від якого померло за різними оцінками близько 4 млн. людей [5]. З метою обмежити пересування селян були запроваджені внутрішні паспорти, яких вони, звісно, не отримали. Навколо великих міст були створені спеціальні санітарні кордони. На залізничних станціях селян знімали з потягів, на дорогах чатували наряди міліції з метою затримання людей, що просувалися до міст. Проте багатьом людям вдавалося дістатися обласних центрів. Черги біля продуктових крамниць, знесилені люди у лахміттях на вулицях і трупи обабіч доріг стали частиною міського життя. Фотографії Александра Вінербергера – австрійського інженера, що працював у Харкові, ілюструють цей факт. Робітники йшли на роботу, поспішали у своїх справах, проходячи повз трупи селян [6]. Найбільш відомим іноземцем, що прагнув розказати світу про Голодомор був американський журналіст Ґарет Джонс. Проте є приклади інших опублікованих матеріалів, автори яких були свідками Голодомору в українських містах [7].
Зміна традиційних та впровадження нових форм дозвілля були одними з пріоритетних напрямків соціальної політики радянської влади. Дії більшовиків у цій сфері можна схарактеризувати як спробу непрямого нормування повсякденності. Одним із інструментів впровадження радянських свят, обрядів життєвого циклу («октябрини», червоні весілля тощо), були робітничі клуби. У їх просторі влада поставала як диктатура, що інсценізує [8]. У клубах проводилися ідеологічні кампанії щодо соціальної мобілізації суспільства (боротьба з хуліганством, старим побутом або за «чистоту» партії, за єдність з республіканськими силами в громадянській війні в Іспанії тощо). Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. услід за політичними та соціально-економічними змінами в державі до ідеологічних завдань діяльності клубів як центрів перевиховання працівників додалися нові. Керівництво клубів повинно було брати участь у партійних чистках, дбати про освоєння працівниками технічних знань, організацію соцзмагань, виконання плану тощо. Також у радянському дискурсі робочі клуби були представлені як інституції, що мали стати єдиним місцем відпочинку для трудящого населення. Проте насичена ідеологічними кампаніями робота клубів лише відштовхувала робітників від їх відвідування. Керівники клубів були змушені постійно шукати баланс між агітацією і розважанням публіки. Клуби вели справжню боротьбу за відвідувача. Їм протистояли шинки та церкви. Напередодні релігійних свят адміністрація клубів влаштовувала танці або ігри з подарунками. Напередодні комуністичних свят (Перше травня, день Паризької комуни тощо) задля того, щоб привернути увагу робітників до виступів і доповідей на політичні теми, обіцяли завершити захід переглядом кінофільму. Робітники, керуючись життєвою раціональністю, використовували цю нагоду, щоб продемонструвати лояльність до влади і розважитись після офіційної частини. Типовими були скарги лекторів на те, що їх виступи постійно переривали вигуки глядачів із зали: «Досить! Давай кіно!».
Слід зауважити, що завідувачі робітничих клубів розглядали своє місце праці як «трамплін» для подальшого просування і розбудови кар’єри. Типовою була ситуація, коли культпрацівники ставилися до агітаційної роботи формально, а дозвілля робітників у клубі обмежувалося іграми у доміно [9]. Разом з тим, робітники мали й стійкі читацькі смаки. Їх вабила пригодницька, легка та розважальна література. Збільшення видання таких книг українською мовою, що відбулось на хвилі українізації наприкінці 1920-х рр., було в тому числі і реакцією на читацький інтерес [10]. Радянська влада прагнула максимально політизувати дозвілля робітників, проте на повсякденному рівні було чимало лакун, що лишалися поза ідеологічним контролем. Аполітичність влада маркувала як аномалію, хоча для більшості людей у радянський час це було нормою і однією зі стратегій повсякденного життя.
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-рр. в УРСР відбувалося становлення тоталітаризму. Арешти опозиції, сфабриковані справи і показові суди («Шахтинська справа», судовий процес над «Спілкою визволення України» тощо), репресії, насадження колгоспної системи та винищення селянства були не лише фасадом політичного чи економічного життя суспільства на тлі якого плинуло повсякденне життя робітників. Робітники так чи інакше були акторами цих процесів. Публічне мовчання/говоріння чи приватне обговорення поточної ситуації в країні було важливою частиною соціокультурної реальності. Влада наполегливо і системно збирала інформацію про настрої робітників на місцях, оскільки навіть тоталітарний режим зважає на суспільні настрої. Після важливих і засадничих політичних кроків Й. Сталіна (депортація Л. Троцького, війна із Китаєм, боротьба з «куркульством») органи внутрішніх справ ретельно збирали інформацію про настрої робітників. Це дозволяло партійному керівництву коректувати владний дискурс, скеровувати і планувати свої подальші кроки. Розмови робітників під час перерв, до та після профспілкових й інших зборів мали для влади непересічний інтерес. Зафіксовані спецслужбами думки та оцінки людей дозволяли владі тримати руку на пульсі і реалістично оцінювати ситуацію. В такий спосіб відбувалася своєрідна комунікація із владою, принаймні голоси робітників були систематизовані у спеціальні звіти і проаналізовані партійними чиновниками. Палітра настроїв і реакцій населення на дії влади були значно ширшими за бінарну рамку підтримка-опір. Робітники могли демонструвати підтримку режиму публічно та засуджувати її приватно, брати участь у радянських святах і вдаватися до повсякденного опору водночас, використовувати пропагандистські заходи для отримання конкретних матеріальних зисків тощо. Причому не завжди повсякденний опір означав рішучу опозиційність режиму. Влада, збираючи інформацію про настрої, дії чи вислови робітників часто класифікувала їх як протест чи незгоду, відхилену від норми поведінки. Проте для самих робітників подібні дії могли не бути свідомою опозицією. Джеймс Скотт у своїх дослідженнях про малайзійських селян продемонстрував всю багатоманітність виявів повсякденного опору. Варто наголосити, що такі висновки цілком релевантні до радянського досвіду. Він відзначав, що такий опір не призводить до корінних змін, є несистемним та індивідуальним і дозволяє індивіду пристосуватися до режиму [11]. Звіти про настрої робітників у 1929-1930 рр. ілюструють, що робітники часто були критичними або доволі іронічними у своїх оцінках та висловах щодо внутрішньої та зовнішньої політики радянської влади. Проте їх дії не виходили за межі «дозволеної незгоди». Ці межі в основному визначилися наприкінці 1920-х – на початку1930-х рр., стали більш рельєфними в роки Великого терору та визначальними для радянського суспільства в наступні десятиліття.
Література:
- Борисенко М. В. Житло та побут міського населення України у 20-30-ті рр. ХХ ст. Київ: ВД «Стилос», 2009, 183-210.
- Баугауз — Запоріжжя. Запорізький модернізм і школа Баугауз: Універсальність явищ. Проблеми збереження модерністської спадщини. Харків: ТОВ «Діса Плюс», 2018.
- Кузіна К. Архітектурний рай чи тюрма для містян? Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.). Україна Модерна https://uamoderna.com/md/arxitekturna-utopiya-chi-tyurma-dlya-mistyan-proekti-soczialistichnix-mist-radyanskoi-ukraini-1929-1933-rr/
- Christina E. Crawford, Spatial Revolution Architecture and Planning in the Early Soviet Union. London: Cornell University Press, 2022, 221.
- Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. В Україні: документи та матеріали. Київ: Інститут історії України НАН України, 2003.
- Ewald Ammende’s. Muss Russland Hungern? Wien, 1935. https://www.garethjones.org/soviet_articles/thomas_walker/muss_russland_hungern.htm
- Fred E. Beal, Proletarian journey: New England, Gastonia, Moscow. New York: Hillman-Curl, 1937.
- Rolf M., Soviet Mass Festivals 1917–1991. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2013.
- Любавський Р. Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті – на початку 1930-х років. Харків: Раритети України, 2016, 138-168.
- Palko О. Reading in Ukrainian: the working class and mass literature in early Soviet Ukraine. Social History, Volume 44 (2019): 343-368.
- Шліхта Н. Історія радянського суспільства: Курс лекцій. 2-ге вид., переробл. і доп. Харків: Акта, 2015, 145-161.
Кавер-фото: Група робітників цеху заводу Електросила № 1. Початок 1920-х рр. Харків. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова (фото надано автором)
