Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: info@lvivcenter.org

Пропонований фрагмент усноісторичного інтерв’ю, записаного автором у Криму в серпні 2017 року (ім’я оповідача змінено на “Алім” із безпекових міркувань через умови російської окупації півострова), представляє перспективу “знизу”. Оповідач народився 1938 року, тож депортацію пережив шестирічною дитиною, а на момент виходу Указу від 5 вересня 1967 року був 29-річним робітником в Узбецькій РСР. Якщо розглядати кримськотатарські родини як “спільноти памʼяті”, це свідчення дозволяє зрозуміти, як у середовищі покоління, що дорослішало у вигнанні, конструювався образ та ментальна мапа втраченого дому. Уривчасті дитячі спогади у поєднанні з родинними оповідями бабусь (“там така річка текла, тут ти бігав, тут впав”) формували тугу за Кримом, яка викликала фізичний дискомфорт та безсоння, і зрештою виштовхувала людину з вигнання в простір політичної дії.

Інтерв’ю демонструє внутрішню механіку залучення молоді до кримськотатарського національного руху в Узбекистані (м. Бекабад) під керівництвом Джепара Акімова. Досліднику варто звернути увагу на поєднання горизонтальної солідарності та традиційної поколіннєвої ієрархії: старші активісти придивлялися до молодих робітників на заводі й інкорпорували їх через закриті домашні зібрання на 6–7 осіб. 

Вересень 1967 року стає точкою зламу для кримських татар: не бажаючи чекати на примарне організоване переселення, Алім бере ініціативу у власні руки й звільняється з роботи, але перед виїздом усе одно отримує символічне благословення від старших.

Основна частина уривка реконструює спробу повернення до Криму через “парадні двері”. Для неодруженого (у оповідача був новий паспорт без печатки) робітника Сімферополь перетворюється на арену протистояння з радянською бюрократією та міліцією. Оповідь Аліма детально мапує точки присутності групи з понад двадцяти поверненців, які майже рік перебували в місті: приймальня облвиконкому та скверик навпроти неї, площа біля Головпоштамту і пам’ятника Суворову, парк імені Треньова, площа перед Будинком Рад і пустир на косогорі в Мар’їно. Особливу цінність мають епізоди з виконробами в Сонячній Долині та Сімферополі. Вони наочно демонструють гібридність радянської заборони: через гострий дефіцит кадрів низові господарники охоче наймали бригаду молодих кримських татар і навіть обіцяли житло, не підозрюючи про негласне табу, однак після втручання поінформованого директора підприємства змушені були відмовляти.

Нарешті, це джерело перегукується з іншими матеріалами добірки, передусім зі спогадами Енвера Аметова. Порівняння усної розповіді Аліма про примусове вивезення автобусами на Кубань зі спогадами Аметова дозволяє побачити, як індивідуальна пам’ять через півстоліття конденсує багатоденні депортаційні рейди в один яскравий сюжет, у якому затримані перехоплюють агентність і перетворюють міліцейський конвой на мобільну акцію протесту.

Назва:

Кримськотатарський національний рух 1960-х за повернення додому в Крим, свідчення учасника

Рік:
2017
Джерело:
Приватний дослідницький архів Мартіна-Олександра Кислого
Мова оригіналу:
Російська

Розмова з Алімом (імʼя змінено з безпекових міркувань), 1938 р.н., 13 серпня 2017. З архіву Мартіна-Олександра Кислого

– Потом уже начали бегать, нас начали гонять, начали бить, начали таскать.

– А как Вы попали в движение?

– Я работал на заводе. Старшие уже были в движение. Они присматривались, что за человек. Потом Амет-ага говорит: «Зайти сегодня ко мне». Он не сказал зачем. Пригласил посидеть. Пришел, а там уже человек 6-7. Он говорит: «Такое дело, мы начали движение за Крым. Вот у нас первое обращение  – обращение женщин крымских татар к правителям. Мы его сейчас читать будем. И ты с нами». Это было обращение в ЦК, Политбюро, Верховный Совет, Прокуратуру. Вот так я влился. Потом меня познакомили с Джепар-ага, Марем-ага. Вот так у меня дело пошло. С Лютфи-ага потом познакомился. Понимаешь, вот сижу дома, ночью просыпаюсь и у меня вот эти места, где я бегал в детстве, маячат перед глазами, уснуть не могу. Сижу-сижу, утром встаю и иду на работу. И опять, и опять, и опять. Все равно бабушки нам рассказывают где мы жили, как мы жили: там такая речка текла, тут ты бегал, тут упал. И, честно говоря, не мог я уже без Крыма. И вот после этого указа в сентябре 1967 года я пошел к Джепар-ага, Марем-ага. У нас, в Беговатском районе, руководил Джепар-ага Акимов и говорю: «Такое дело, я уже не могу ждать когда нас коллективно буду переселять, мы наверное не дождемся. Давайте, вот есть указ» – «Давай». Я рассчитался, приехал в Крым. 

Знаешь, как нас встречали? Как милиция встречает. В Симферополе пошел по этим всем объектам, никто на работу не берет: «Нет у нас мест, нет у нас жилья». Мы пошли к завприемной Облисполкома, фамилися, по-моему, Зиненко… Нет, не Зиненко… К нему чтобы попасть, надо было записаться, какое время он скажет, только тогда. А милиция нас не пускает. Говорим: «мы крымские татары, приехали согласно указу. Признали, что нас неправильно обвинял» – «А кто такие крымские татары? У нас такой партии нет. Есть коммунистическая партия. Мы даже не знаем кто вы такие. Нет такого народа». Дурачиться. Злит нас, а нам злиться нельзя. Мы многое что выдерживали. 

А нам же что-то делать надо. Целый день бегаем: то в Облисполком, то в милицию, то к Захарову[1] на прием. Он всей милицией командовал. Заходим, а он нам по-татарски. У него заместитель был, мы его Жорж Жоржович [2] называли. Он нас до того злил! В Симферополе там маленький скверик напротив облисполкома, там сейчас кинотеатр построили, мы там собирались, а он придет и нас допекает, всех наc фотографирует, потом утром приходит и фотографии раздает. Мы говорим: «Жорж Жоржович, что Вы себя так мучаете! Вчера весь день с нами, ночью фотографии печатаете, днем опять раздаете. Вам же тоже надо отдыхать. Какая у Вас радость, что Вы сидите с нами?» – «Знаете, какую радость я бы получил, если бы мне дали разрешение, и я сидел бы вас вот так расстреливал [3]. Вот бы мне было удовольствие!». Но он долго не протянул: ехал в Ялту и в автомобильной катастрофе кончился. Председатель тоже попал в аварию, который приемной командовал. 

Вот так мы мучились. Решили 18 мая сделать возле Дома Советов на площади митинг. Начали собираться, всех собрали, всех загнали в милицейские участки, закрыли, дали шахматы-шашки и говорят: «Вы сегодня никуда не пойдете. Так надо» – «Ночевать мы здесь будем?» – «Нет ночевать мы вас отпустим». А нам ночевать негде, гостиницы нас не берут. Только если бабушек найдем, то на ночь за рубль к ним. И то, поздно приходим, рано уходим, чтоб даже соседи не видели. 

– Долго так жили?

– Почти год. Мучили нас сильно.

– Много вас было таких, первых?

Около двадцати с лишним. Некоторые не выдерживали и уезжали. То в Геническ, то в Новоалексеевку уедут, то в те стороны. Я был женатый, но у меня паспорт чистый был, у меня не было печати ЗАГСа. Однажды, нас привезли сюда, в Солнечную долину. Мы сидим в Симферополе. И один какой-то прораб говорит: «Что вы здесь сидите, нам рабочие нужны! А вы здесь сидите. У нас даже квартиру дают, если вы будете у нас работать». Мы его расспрашиваем, а он, оказывается, в Солнечной долине прорабом работает. Что такое «крымский татарин» он еще не знает. Мы согласились, собралась бригада, был у нас Гомер [4], может слышал, у него документы прораба были, мы его выбрали бригадиром. Нас посадили в автобус, даже дорогу оплатили. Приехали в Солнечную долину и оставили ждать у конторы. Прораб пошел к директору, сказал, что татар привез, а директор уже был в курсе, чтоб татар не брали. Ждем-ждем прораба, час, два три. Нету. Вышел директор: «Ребята, чего вы здесь сидите, что вам нужно?». Мы ему объяснили, что ваш прораб привез нас сюда на работу, а он прикинулся дураком и сказал, что им рабочие не нужны. «Идите туда куда хотите». Мы поняли, что прораб не знал. 

Дальше. Еще один такой прораб приехал «Нам нужны специалисты-высокомонтажники». Мы ж молодежь! Мне тогда 29 лет было, лишь бы работа была. Он нас привез, парк Тренева в Симферополе, там, когда заходишь, во дворе строительная контора. Тоже нас оболванил. Прораб убежал. Прораб просто не знал, что крымских татар нельзя принимать на работу. Хотя ему робочие нужны. Так мы по многим организациям бегали. На работу не берут, в гостиницу не берут. Купили палатки. Когда в Марьино едешь, там косогор, последняя остановка автобуса[5], потом пустырь. И вот мы там поставили палатки и ночевали. Утро ранее, бригада милиционеров, нас в машины, везут. Один раз довезли аж до…

– До переправы?

– Нет! Дальше! Вот это город…

– Темрюк?

– Нет, дальше.

– Крансодар?

– Краснодар! Два автобуса, до переправы довезли. Лейтенант говорит: «Слазьте, дальше ехать не будем». Нас же не первый раз везут, сколько раз уже возили. Мы говорим: «нет, теперь будешь везти нас до конца». И вот нас везут, а мы останавливаем машину и ведем свою агитацию: «Мы такие такие, нас везут туда туда». Несколько человек слезут, хлеба, консервы купить. И вот так мы до Краснодара доехали. А этот милиционер ничего не может сделать, Захарову звонит, а тот тоже ничего не можем сделать. Как нас выгнать с автобуса? В Краснодар нас привез, пошел в милицию, а начальник местный говорит: «Ваш Захаров кашу заварил, сами и расхлебывайте. Мы этих люди знаем, мы против них ничего не имеем. Если они вам не нравятся, то это ваши проблемы». Посидели мы и ушли. 

Потом… То в Ташкент отправят самолетом, то поездом отправят. Потом перестали отправлять и начали сажать. Мы говорим: «А чего вы не отправляете?» – «На вас денег не хватит». Им же надо это оплачивать. Вот так. 

Сидели мы там где сейчас в Симферополе Главпочтамт, там площадь была такая и скверик, там теперь церковь построили сейчас. Там памятник был Суворову. Там мы собирались. Там нас тоже… Был у нас Карабаш Рустем-ага, у него было 6 человек детей. Там он прямо на асфальте лежал с детьми. Его тоже несколько раз брали и перевозили куда-то, а он возвращался. Старый вояка, во время войны до офицера дослужил. Много нас таких было, но не все выдерживали, многие уходили.

Примітки:

[1] Захаров Віталій Федорович. З 1965 року – начальник Управління внутрішніх справ Кримського облвиконкому.

[2] Згадуючи своїм поневіріння владними кабінетами, зокрема і особу генерала Захарова, Ельдар Шабанов називає ім’я його заступника – Жоріча. Вочевидь, мова йде про Анатолія Петровича Жорича, який на той час очолював відділ карного розшуку, а з 1972 р – Управління внутрішніх справ Кримського облвиконкому: Воспоминания Эльдара Шабанова: Каким было возвращение в Крым.

[3] У 5 випуску Хроніки поточних подій згадуються подібна ситуація: “Указ вийшов не для вас – кримських татар, а для преси, притому для зарубіжної […] Ваша батьківщина – Туреччина, валяйте туди!”, – заявив кримським татарам заступник начальника кримської обласної міліції підполковник Косяков. “Якщо завтра буде наказ розстрілювати, ми вас розстріляємо”, вторив йому підполковник міліції Пазин. В Інформації кримських татар є згадка про те, як 17 травня 1968 р. групу кримських татар, які знаходилися на площі Леніна в Сімферополі, фотографували міліціонери на чолі з підполковником Косяковим, який, у відповідь на обурення заявив “Ми впоралися з німцями, і з вами впораємося” (“Краткие сообщения”. Хроника текущих событий № 5, 31 Грудня 1968).

[4] Гомер Баев.

[5] Остання міська зупинка перед трасою Сімферополь – Ялта.

Пов'язані першоджерела:

Документи (3)

icon
Повернення кримських татар крізь оптику радянських спецслужб: документи КДБ 1967 року
Представлені тут документи дозволяють поглянути на початок повернення кримських татар крізь оптику радянських спецслужб. Наведене першим, спеціальне повідомлення голови КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталія Нікітченка на адресу ЦК КПУ від 18 вересня 1967 року (з поміткою про доповідь другому секретареві ЦК КПУ Олександру Ляшку), укладено лише через тринадцять днів після виходу Указу від 5 вересня, і фіксує найпершу, майже миттєву реакцію національного руху кримських татар на дії Москви та початок штурму кримських владних інституцій “через парадні двері”. Читаючи це джерело, важливо враховувати специфіку дискурсу: активістів руху тут послідовно маркують як “підбурювальні елементи” та “автономістів”[1], а слова “боротьба”, “делегати”, “ініціативники” і навіть саме “кримськотатарське” питання беруть у іронічні лапки. Водночас завдяки агентурним донесенням...
icon
Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму” 1967 року
Указ Президії Верховної Ради СРСР № 1861-VII з'явився 5 вересня 1967 року за підписами Миколи Підгорного та Михайла Георгадзе. Цей лаконічний двосторінковий документ став вимушеною відповіддю Кремля на десятиліття ненасильницького спротиву кримських татар, масові петиційні кампанії та роботу народних делегатів у Москві. Як свідчать інші архівні документи на цю тему, безпосереднім політичним поштовхом для ухвалення Указу стало наближення 50-річчя Жовтневої революції, напередодні якого радянське керівництво прагнуло збити протестну хвилю і продемонструвати позірне розв’язання національного питання. Читаючи цей документ, передусім варто звернути увагу на його мову: у тексті повністю відсутній етнонім "кримські татари" — натомість режим конструює бюрократичний евфемізм "громадяни татарської національності, які проживали в Криму". Така лінгвістична маніпуляція мала подвійну мету: з одного...
icon
Боротьба кримських татар за повернення до Криму у 1960-х за спогадами Енвера Аметова
Пропонований уривок є частиною книги спогадів учасника кримськотатарського національного руху Енвера Аметова (1940 р.н., уродженця села Аранчі Бахчисарайського району), що вийшла друком у Сімферополі 2014 року. На відміну від усноісторичного інтерв’ю, яке народжується в діалозі з дослідником, мемуари Аметова — це цілісний авторський его-документ, створений через 45 років після описуваних подій. Читаючи цей текст, варто враховувати, що він формувався в межах уже усталеного канону розповідання історії національного руху. Водночас унікальною жанровою рисою спогадів Аметова є їхня насичена документальність. Автор верифікує власну пам’ять особистим архівом, вплітаючи у тканину оповіді фотокопії адресних листків прибуття, заяв про прописку за формою №15, відписок із органів влади, газетних вирізок та рукописних списків активістів. Перший тематичний фокус джерела —...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Мартін-Олександр Кислий

Коментарі та обговорення