Зарібниця.
(Образок з жіночого життя.)
Ой, нема то так нікому,
Як бурлаку молодому.
От таку правдиву та тужливу пісню, як за сего бурлака, треба би зложити і за бідну зарібницю, котра дійсно гірше стоіть, ніж бурлак-мущина, а на котру мало хто й звертає увагу. Більша часть мущин видить в них тілько безборонні та податливі жертви. А женщини, чим висше стоять на суспільній драбинці, тим сердечніше погорджують своіми посестрами зарібницями. Мало хто вгляне в йіх серце і йіх нещасне житє. Тим то і гарно зробили ті жінки, що задумали подати жіночий альманах, де кожда жінка може розказати про свою злу чи добру долю.
Послухайте-ж, що вам розкаже зарібниця.
Коли дівчина бідних родичів, то мусить йіх покинути і шукати, де би і з чого мож жити самій, щоби не бути тягаром для родини. Родичі можуть йійі затримати коло себе найбільше до 12 літ, і до сего віку вона мало що може навчити ся, а то для того, що або не мають з за чого давати до школи чи до іншоі науки, або ще й крім того вона мусить цім помагати в роботі. Кол-ж опустить родичів і піде собі де в яку робітню, н. пр. у швальню, то робить лиш за харч і то леда який, та лиш тішить ся, що сама собі жиє, тай думає, що тут навчить ся робити докладнійше, та надіє ся, що хоть колись буде йій ліпше.
Тимчасом мешкає вона між такими бідолахами, що в одній хатині товплять ся по три і по чотири родини. А як зістає на мешканю в самій робітні, де працює, то мусить за то властителеви довше, до пізноі ночи робити. Але і все те перемагає надія та молодий вік, хоч надія та дуже слабонька. Наука йде дуже помалу, бо в робітни на ню ніхто не зважає, щоби щось ліпше уміла, але дають йій робити лиш то, що вона вже знає.
Однакож така зарібниця сама штудерує, як би дечого більше навчити ся. Штудерація така тягне ся кілька літ. В тім часі зарібниця ані сама не вважає, як жиє та вбирає ся, ані другі не звертають на се уваги. Але коли прийде до свойіх літ (17, 18, 20) і вправила ся вже до всякоі роботи, то тогди зачинає більше о собі думати. Думає-ж вона найперше о тім, як би з сеі робітні виступити а вступити до другоі, де би могли умовити ся так, щоби регулярно діставала плату. Або як не думає виступити з давноі робітні, то сушить собі голову над тим, як би упімнути ся, щоби таки тут йій платили регулярно. Се друге приходить йій дуже трудно, бо властителі робітні гнівають ся, скоро домагає ся більшоі платні і все йій випоминають, що вона у них навчила ся, а тепер хоче, щоби йій за тото платити. Коли-ж така робітниця виступить з давноі робітні і шукає собі іншого місця, то чекає йійі друга біда: другі з тоі самоі робітні беруть йійі на язик, кажучи, що йійі мусів до того хтось намовити, і що вона спускає ся на легкий хліб. Тим чином робить ся зарібницям велике лихо, бо як рознесе ся про неі така вість, то тогди вона довше потребує шукати місця. Коли ж яке місце й найде, то в більшім місті може дістати на місяць раптом 12—15 зр. за 12—14 годин тяжкоі роботи на добу. З сих грошей мусить наймати собі станцію, опалити, живити ся і обганяти інші дрібнійші але конечні видатки. А що до одежі, то ніщо й говорити, щоби з сих зароблених грошей зарібниця могла собі йійі справити, то ж і тепер штудерує так, аби з кождого, хоч і найпотрібнійшого видатку урвати де-що собі на одіж. Мешкає вона майже завсігди в комірнім, де стоіть лиш єй ліжко, що ніч переспить, і за се мусить платити найменше 2 злр. місячно. Та щоби як ощадком жила, то все таке житє коштує, бо мусить купити собі то дров, то соли, то світла, і до праня мила, крохмалю і таке інше.
Варить і пере собі, розуміє ся, по ночах, бо від 7-ої рано до 8-ої або 9-ої вечором робить в робітни; і ще за те, що в ночи робить, мусить приймати неприємности від тих, з котрими мешкає, бо вічно нарікають, що по ночах не дає спати.
Скоро зарібници сприкрить ся таке наріканнє, то каже, що буде тут лише спати, а столувати ся буде ходити до трактієрні. З сего поводу другі знов беруть йійі на обмови. “А в чім вона — вкажуть — гадає ходити до трактієрні, коли не має в що прибрати ся?”
Зарібниця на се все не зважає і виходить в чім має. Однако-ж сама вона роздумує собі, що дійсно проти других виглядає як жебрачка, і не йість обіду, лиш так каже перед тими, з котрими мешкає, що йде на обід. От, о годині обідовій вийде лиш, походить десь по безлюдній улици, або де, тай йде голодна до робітні. Жиє лиш сніданком та вечерею. Тай сніданє-ж то, а особливо вечеря не аби які! На сніданє випє склянку молока з булкою за 2 кр., а на вечерю перехопить нераз лиш кавалочок сухого хліба, тай тільки всего. Оттак скаладає вона крейцар до крейцаря, і з того зачинає помалу тягнути ся на одіж. За оден місяць купить що одно, за другий друге, і так далі, все самими дрібязками. А на щось дорожшого, то складає так гроші через кілька місяців, або й через цілий рік. Та що-ж, хоть прибере ся, то знов судять йійі інакше та ще й гірше як уперед, бо підкладають усякі нечисті способи: адже-ж місячних 15 злр. на таке стати не може! Прикро се слухати, але вона таки весела, бо тішить ся тим, що могла прибрати ся, бо не прибрану звуть лінивою або кажуть, що нічого не вміє; а така вість як рознесе ся, то знов зарібници трудно найти роботу. Так вона і дає уривати собі з рота на то, щоби відплатити ся тим, у котрих давнійше перебувала або вчила ся; а нарешті оглядає ся, що та одіж сходжує ся і треба іншоі. Коли пусті та неправдиві вісти занадто рознесуть ся, або коли і так зарібниця вийде собі в вечір з робітні чи відки, то бідній нераз трудно і дорогу перейти через напасників ріжного віку і становиска, бо навіть звязаних узлами вірності з другими жінками. Надармо відмовляє ся; йій говорять просто в очи, що криє ся даремно, бо о ній вже трублять по цілім світі, як жиє.
Скоро котрій трафить ся вийти замуж, то також хіба лиш за бідного зарібника, і то ще найбільше щастє для зарібниці. Але яке-ж се щастє? То лиш йій так передом здає ся, а на правду то замужество се подвійне лихо, бо в такім стані чоловічий заробок іде майже на него самого, а жінка старти ся мусить не лиш на себе, але і на дітей. Ще ж котрий чоловік сумлінний, то поможе жінці; але-ж бо більша йіх часть така, що до кервавоі праці, по ночах ще бють та зневажають своі жінки. Жінки ті звичайно роблять по ночах домову роботу, а на день ідуть до робітні, лишаючи на божу волю дітей, котрі так дичіють без всякоі науки і часто перебувають в голоді та холоді. От так гарує собою бідна замужна зарібниця як може, і часто умирає перед часом. Діти єі потому на таку саму дорогу сходять та плачуть такими самими сльозами.
Анна П.
Це полемічне есе молодої української соціалістки Анни Павлик, присвячене міським робітницям та викликам їхнього статусу у якості найманих низькооплачуваних учасниць міського ринку праці. Про особливості цього статусу Анна знала з перших вуст, велику частину свого життя жінка пропрацювала швачкою або служницею. Есе було надруковане у Львові у 1887 у жіночому альманасі “Перший вінок”, зініційованому і виданому письменницями Наталієї Кобринською та Оленою Пчілкою, як перше україномовне видання жінок-авторок. Анна Павлик робить спробу колективного жіночого портрету низів тогочасної соціальної драбини – доньок “бідних родичів”, що починали самостійно заробляти з дитячого віку, без будь-якої отриманої освіти, з небагатим вибором можливих опцій себе прогодувати, окрім виснажливої фізичної роботи у якості найманої працівниці на фабриці чи у приватному домі. Запропонований Анною Павлик портрет є спробою антропології жіночої бідності, гендерних стереотипів і соціальних нерівностей галицького суспільства кінця ХІХ століття.