Ізмаїльщина в радянському пам’яттєвому просторі (1944–1953): міфи, герої та символи

Анексія Радянським Союзом українських територій у роки Другої світової війни здійснювалася під гаслами “визволення” й “возз’єднання”. Для легітимації цих територіальних змін радянська влада сконструювала уніфіковану модель інтерпретації минулого новоприєднаних до Української РСР регіонів. Її підґрунтям були міфологеми про давню історичну єдність слов’янських земель, “багатостраждальну долю” населення під владою іноземних поневолювачів, безперервну боротьбу проти національного й соціального гноблення, історичні й культурні зв’язки з Росією, прагнення українського народу до об’єднання з російським “братським” народом, “визвольну місію” Червоної Армії у 1939–1940 роках та початок “нового життя” в умовах радянського ладу, а також остаточне “возз’єднання українського народу” після перемоги над “фашистською загрозою” [1]. Саме навколо концепту “возз’єднання” радянська політика пам’яті вибудовувала історичні наративи, меморіальні ландшафти й комеморативні практики, що мали інтегрувати нові землі в загальнорадянський історичний дискурс і пам’яттєвий простір. Водночас Бессарабія, насамперед її південна частина, включена до складу Української РСР, стала винятком із цієї моделі [2]. Конструювання нової версії минулого Ізмаїльщини й відповідні комеморативні практики спричинили поступове витіснення звідти українського історичного наративу та інтеграцію цих земель у російський імперсько-радянський пам’яттєвий простір.

Радянська анексія Бессарабії та перші спроби інтерпретації історії Ізмаїльщини

На відміну від західноукраїнських земель, анексію Бессарабії в 1940 році сталінський режим трактував як законне повернення власних територій у межах вирішення так званого “бессарабського питання” [3]. Стисло окреслимо його історичний контекст. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 року Російська імперія приєднала османські землі між Прутом і Дністром. Це була доволі неоднорідна за історичним розвитком і етнічним складом територія, в якій можна умовно виділити три регіони: південь — Буджак, що включав колишні володіння ногайських татар, османські фортеці та прилеглі до них території; центр — частину Молдавського князівства з переважаючим румуномовним населенням, яке було відірване від процесів румунського націєтворення; північ — Хотинщину, населену переважно українцями. Царський уряд об’єднав їх у єдину адміністративну одиницю — Бессарабську область, що згодом стала губернією. За результатами Кримської (Східної) війни придунайська частина Бессарабії відійшла до Молдавського князівства (після об’єднання з Волощиною — Румунії), проте після російсько-турецької війни 1877–1878 років вона була повернена до Росії. Після розпаду імперії територія Бессарабії стала предметом суперечок між різними державами. У 1918 році Румунія встановила контроль над регіоном, а згодом домоглася його часткового міжнародного визнання з боку держав Антанти. Водночас радянська Росія, а пізніше СРСР, категорично не визнавала приєднання Бессарабії до Румунії, розглядаючи його як незаконну окупацію. Територіальний інтерес СРСР до Бессарабії напередодні Другої світової війни окремо визначався у таємному додатковому протоколі до договору про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, відомому як пакт Молотова–Ріббентропа.

26 червня 1940 року СРСР висунув Румунії ультимативні вимоги щодо повернення Бессарабії та передачі Північної Буковини [4]. Територіальна претензія щодо Бессарабії ґрунтувалася на кількох суперечливих фактах. По-перше, вказувалося, що у 1918 р. Румунія насильницьким чином захопила цю територію як складову частину “Радянського Союзу (Росії)”. Тобто в документі підкреслювалася претензія на імперську спадщину, оскільки де-юре СРСР було утворено відповідно до договору від 20 грудня 1922 року. По-друге, наголошувалося на порушенні “вікової єдності Бессарабії, яка переважно була населена українцями, з Радянською Україною”. Проте частка українців у Бессарабській губернії становила наприкінці ХІХ століття трохи менше ніж 20%, а молдаван — 47,6%. Українці переважали лише в Хотинському повіті, а в південній частині Бессарабії (Аккерманському та Ізмаїльському повітах) вони становили 20–25% населення [5]. Перебуваючи в дипломатичній ізоляції та побоюючись розв’язання воєнного конфлікту, Румунія погодилася на евакуацію своїх військ. У ході воєнної операції радянська армія з 28 червня по 3 липня зайняла територію Бессарабії та Північної Буковини.

Деякі радянські історики намагалися репрезентувати приєднання Бессарабії крізь призму ідеї “возз’єднання українського народу”. Зокрема, Наум Нарцов називав українців і русинів (вважаючи останніх нащадками східнослов’янських племен) корінним населенням Пруто-Дунайського межиріччя, яке мешкало тут ще до встановлення влади Молдавського князівства. Натомість молдаван він трактував як “значною мірою асимільоване українське населення, яке проживало тут споконвіку” [6]. Розроблена Нарцовим версія історії Бессарабії мала на меті обґрунтувати безпосередню етнічну спільність бессарабського населення з українцями, проте вона не набула поширення в радянському історичному дискурсі.

2 серпня 1940 року парламент СРСР визначив адміністративний статус приєднаних територій. Ухвалені ним закони передбачали утворення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки, а також включення Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів до складу Української РСР. Під час обговорення законопроєктів наголошувалося, що такий адміністративний поділ забезпечував “возз’єднання” молдавського та українського народів у межах радянської держави та відповідав прагненням населення “визволених територій”. Для легітимації ухвалених рішень на засідання Верховної Ради СРСР було запрошено делегацію представників Бессарабії та Північної Буковини, які у своїх виступах рідними мовами висловлювали беззаперечну підтримку нового адміністративного поділу [7]. Таким чином, Бессарабію, яку радянське керівництво до 1940 року уявляло як єдиний історико-географічний регіон, було поділено за етнічним принципом на три частини: Молдавська РСР [8]; Хотинський повіт, який увійшов до складу Чернівецької області [9]; Аккерманський та Ізмаїльський повіти, з яких було утворено Аккерманську область.

Попри те, що радянське керівництво включило область із центром в Аккермані (із серпня 1944 року — Білгород-Дністровський) до складу УРСР, обґрунтовуючи це переважно національним чинником, уже наприкінці 1940 року воно розпочало впровадження в регіоні російськоцентричної моделі офіційної пам’яті. Однією з причин такого повороту був обмежений символічний потенціал краю для конструювання українського радянського наративу. Показово, що в новому виданні Інституту історії АН УРСР “Історія України. Короткий курс” (1940) історії Бессарабії було присвячено лише кілька речень [10]. Водночас регіон мав потужний символічний ресурс, пов’язаний із російською імперською історією, насамперед із постаттю Алєксандра Суворова та штурмом фортеці Ізмаїл 22 грудня 1790 року. На той час Суворов уже посідав чільне місце в сталінському пантеоні героїв, а його культ активно поширювався в масштабах усього Радянського Союзу. На локальному рівні влада конструювала уявлення про історичну тяглість ушанування російського полководця, апелюючи до нереалізованих планів встановлення пам’ятника Суворову в Ізмаїлі напередодні Першої світової війни [11]. 

До кінця 1940 року в історичних нарисах про Бессарабію були лише згадки про взяття фортеці Ізмаїл. Переломним моментом стала комеморація 150-річчя цієї події у грудні 1940 року, що започаткувала нову інтерпретацію минулого краю. Саме тоді Аккерманську область було перейменовано на Ізмаїльську, а її адміністративний центр перенесено до Ізмаїла. Центральний проспект міста отримав ім’я Суворова, а в січні 1941 року його ім’я було присвоєно селу, колгоспу та одному з районів області. Одночасно розглядалося питання про перенесення пам’ятника Суворову з Одеси до Ізмаїла. З нагоди підготовки до святкування річниці приєднання Бессарабії газета “Придунайська правда” опублікувала стислий історичний нарис про Ізмаїл, у якому основною подією був штурм фортеці 1790 року. Описуючи історію міста ХІХ століття, автор зазначав, що “Ізмаїл із усіх міст возз’єднаної Бессарабії мав найбільше українсько-російський характер” [12].

Після наступу німецьких і румунських військ у червні 1941 р. Бессарабія знову перейшла до складу Румунії. У серпні 1944 року Радянський Союз повернув контроль над територією Ізмаїльської області, після чого продовжилися процеси радянізації, а разом із цим — політика конструювання історичної пам’яті.

Оформлення офіційної радянської версії історії Ізмаїльщини

На початку 1944 року, ще до завершення вигнання нацистських військ з території України, директор Інституту історії АН УРСР Микола Петровський видав працю, у якій цілісно викладено концепцію “возз’єднання українського народу” [13]. У наступному році він підготував окремі історичні довідки про кожну з “возз’єднаних” земель, за винятком Бессарабії. Така відсутність була невипадковою. Історія Ізмаїльської області як частини Бессарабії фактично не була інтегрована в український історичний наратив і залишалася сферою досліджень передусім молдавських та російських істориків. Показовою в цьому відношенні стала праця Адольфа Дольника “Бессарабія під владою румунських бояр (1918–1940 рр.)” (1945), у якій Ізмаїльщина розглядалася не як окремий український регіон, а як складова єдиного історичного простору Бессарабії [14].

Напередодні святкування першої річниці “визволення” Ізмаїльської області від “німецько-румунських загарбників” радянська влада доручила московському історику Івану Полосіну підготувати нарис про її історію. Публікація під назвою “Ізмаїл (історія області й міста)” вийшла в місцевій газеті “Придунайська правда” [15]. Написана відповідно до канонів радянської історичної пропаганди, стаття поєднувала численні фальсифікації, ідеологічні штампи та вибіркове тлумачення історичних подій. Її завданням було не лише ознайомити місцеве населення з офіційною версією історії краю, а й уніфікувати її викладання: невдовзі після публікації для вчителів історії Ізмаїльської області було організовано спеціальний семінар, де одним із лекторів був автор статті [16]. 

Полосін розпочинав свій нарис рядками Пушкіна про Бессарабію, одразу вписуючи минуле регіону в російський культурний простір, а надалі послідовно підкреслював його історичні зв’язки з Росією. Минуле краю репрезентувалося як безперервна боротьба із зовнішніми поневолювачами – від скіфських часів до “Великої Вітчизняної війни”. У цій інтерпретації османське та румунське панування трактувалися винятково як періоди національного й соціального гноблення, тоді як Російська імперія, а згодом Радянський Союз, зображувалися як єдина сила, здатна принести місцевому населенню визволення.

Прикметно, що Полосін розглядав придунайські землі як окремий історико-культурний регіон. Він згадував історичний топонім “Буджак”, пояснюючи його як тюркську назву степової частини Бессарабії доби Османської імперії. Варто зазначити, що надалі в радянському історичному дискурсі ця назва майже не вживалася, що узгоджувалося із загальною політикою символічного очищення регіону від більшості топонімів іншомовного походження [17]. Водночас автор називав ці території “українською Бессарабією”. Багатонаціональне населення краю він визначав як “народи Бессарабії”, ставлячи українців на перше місце серед основних етнічних груп. Така інтерпретація відповідала радянській концепції “возз’єднання”, проте в наступні роки вона остаточно поступилася місцем російськоцентричній моделі пам’яті, у якій історія краю дедалі більше вибудовувалася навколо міфу про “славу російської зброї” та постаті Суворова.

Міф про “місто слави російської зброї” та комеморація Суворова

У нарисі Полосіна одним із центральних епізодів був штурм фортеці Ізмаїл військами Суворова у 1790 році. Публікація цієї частини нарису супроводжувалася повідомленням про завершення спорудження пам’ятника Суворову в Ізмаїлі, урочисте відкриття якого відбулося в день святкування річниці “визволення” області радянськими військами — 26 серпня 1945 року. Спорудження пам’ятника закріпило в офіційному радянському дискурсі образ Ізмаїла як “міста слави російської зброї”. Більше того, його відкриття саме цього дня символічно пов’язувало дві події — штурм фортеці 1790 року та вступ Червоної армії до Ізмаїла 1944 року — як ланки єдиної історичної традиції російської військової звитяги. Таким чином, пам’ятник Суворову став не лише меморіалом російському полководцю, а й центральним символом нового офіційного радянського наративу.

Відкриття пам’ятника стало безпрецедентною за масштабом подією в повоєнній історії Ізмаїла. В урочистостях узяв участь заступник голови Ради Народних Комісарів УРСР Леонід Корнієць, що підкреслювало загальнореспубліканське політичне значення свята. Для посилення емоційного впливу відкриття пам’ятника супроводжувалося спеціальними піротехнічними ефектами та артилерійським салютом [18]. Церемонію було зафіксовано на кіноплівці й включено до кіносюжету “На берегах радянського Дунаю” (1945) [19]. Радянська преса представляла відкриття пам’ятника як “загальне торжество народів Радянського Союзу” і “здійснення заповітної мрії громадян Ізмаїла”, наголошуючи на нерозривному зв’язку історії міста з “неперевершеною могутністю російської зброї” [20]. У перші повоєнні роки саме центральна площа з пам’ятником Суворову стала головним місцем проведення офіційних урочистостей і комеморативних заходів. Прикметно, що в Ізмаїлі в роки пізнього сталінізму так і не було встановлено пам’ятника Леніну — традиційного символічного центру радянського міського простору. Його місце зайняла постать Суворова, яка стала головним символічним маркером регіону та забезпечила його інтеграцію в загальносоюзний історичний наратив.

Комеморацію суворівського міфу було продовжено у грудні 1945 року під час відзначення 155-річчя штурму ізмаїльської фортеці. Хоча цього разу масштабних урочистостей не проводили, ювілей супроводжувався широкою агітаційно-пропагандистською кампанією. Місцева преса систематично публікувала матеріали, які звеличували штурм Ізмаїла як одну з найвидатніших перемог у російській воєнній історії та водночас проводили символічні паралелі між подіями 1790 і 1944 років. Показовим прикладом такої міфотворчості стала  передова стаття “Безсмертна слава російської зброї”, опублікована в “Придунайській правді” 22 грудня 1945 року. Її автор включав штурм Ізмаїла до переліку найважливіших військових перемог Росії, до цього ж приписуючи до російської історії Хмельниччину: “З покоління в покоління буде свято зберігатися пам’ять про Невську битву та льодове побоїще, про битви під Жовтими водами й на Куликовому полі, про штурм Ізмаїла та розгром шведів під Полтавою, про Бородинську битву та Севастопольську оборону. Назавжди збереже народна пам’ять імена великих полководців, палких патріотів землі російської: Алєксандра Нєвського, Дмітрія Донського, Кузьми Мініна та Дмітрія Пожарського, Богдана Хмельницького, Алєксандра Суворова, Міхаіла Кутузова” [21, переклад з російської — прим. автора]. Крім того, Червона Армія проголошувалася “гідним спадкоємцем славних традицій російської зброї”, а перемога над “фашистськими загарбниками” — закономірним продовженням багатовікової військової слави Росії. Особливо виразно ця ідея простежувалася у твердженні, що “воїни Червоної Армії, які визволили Ізмаїл від німецько-румунських загарбників, показали себе гідними нащадками суворівських чудо-богатирів, що штурмували в 1790 році Ізмаїльську твердиню” [22, переклад з російської — прим. автора].

Наступним етапом інституціоналізації міфу про “славу російської зброї” стало відкриття в Ізмаїлі Обласного історичного музею імені А. В. Суворова, яке відбулося 7 листопада 1947 року — у день 30-ї річниці “Жовтневої революції”. Підготовка до його створення розпочалася незабаром після відкриття пам’ятника Суворову. До формування музейних фондів радянська влада залучила провідні музеї країни, а також відомих істориків, художників, письменників, акторів і скульпторів. Відповідно до рішення Ізмаїльського облвиконкому, головною метою музею була “пропаганда історичного минулого нашої Батьківщини, слави російської зброї та військових подвигів великого полководця” (переклад з російської, прим.) [23]. Упродовж перших шести місяців роботи було сформовано експозицію з 14 тематичних розділів, присвячених життю та військовій діяльності Суворова. Вона розміщувалася у трьох залах: перший висвітлював дитинство полководця та початок його військової кар’єри, другий був повністю присвячений штурму фортеці Ізмаїл, а третій — подальшому життю, військовим кампаніям і посмертному вшануванню Суворова. Один із розділів мав ідеологічний характер і називався “Й. В. Сталін про російських полководців”. Водночас діяльність музею не обмежувалася меморіалізацією Суворова. У 1949 році було розроблено тематико-експозиційний план, присвячений історії Ізмаїльської області, який інтерпретував минуле краю відповідно до офіційного радянського історичного наративу. У 1951 році експозиція налічувала 24 тематичні розділи, причому значна їх частина була присвячена радянському періоду [24].

Ще одним ключовим комеморативним заходом, який сприяв подальшій інституціоналізації культу Суворова та поширенню міфу про “славу російської зброї”, було відзначення 150-річчя з дня смерті полководця, яке проводилося на загальносоюзному рівні у травні 1950 року. Розроблений республіканським комітетом план святкування ювілею охоплював широкий спектр комеморативних, культурно-просвітницьких і пропагандистських заходів. Особливе місце в ньому відводилося Ізмаїлу як одному з важливих символічних осередків бойової слави полководця. Зокрема, передбачалося, що урочистий мітинг у місті, поряд зі зборами в Києві та мітингами в Тульчині й Очакові, буде зафільмовано для кінохроніки. Крім того, до кіножурналу планувалося включити окремий сюжет про Ізмаїл із демонстрацією пам’ятника та музею. План також передбачав встановлення меморіальних дошок у місцях, пов’язаних із військовою діяльністю Суворова. У переліку таких місць був Турбаївський курган, розташований за 5 км від Ізмаїла, де, як вважалося, Суворов планував штурм фортеці у 1790 році. На ньому встановили обеліск з меморіальною дошкою. Також ім’я полководця було присвоєно одній із ізмаїльських шкіл [25].

Значну роль у відзначенні ювілею відіграв Ізмаїльський музей Суворова. За час підготовки до святкування його фонди поповнилися більш ніж на 400 нових експонатів. Працівники музею підготували фотовиставку, лекційні матеріали та газетні публікації, які відображали життя й військові перемоги полководця [26]. Міські та районні обкоми КП(б)У звітували про виконання затверджених ювілейних заходів, які охоплювали практично всі категорії населення. 

Образ Ізмаїла як “міста слави російської зброї” став визначальним в офіційному радянському дискурсі, про що свідчила низка публікацій у пресі, приурочених до відзначення 150-річчя з дня смерті полководця. Цілісну інтерпретацію цього образу містила опублікована у “Придунайській правді” бесіда з секретарем Ізмаїльського обкому КП(б)У О. Федоровим під назвою “Місто слави російської зброї” [27]. Публікація поєднувала героїзований опис штурму фортеці Ізмаїл із демонстрацією сучасних форм ушанування російського полководця. Показово, що в історії міста не згадувалися жодні інші події, крім штурму та періоду “Великої Вітчизняної війни”, між якими традиційно проводили паралелі. Наголошувалося, що “світлий образ” Суворова надихав радянських воїнів під час оборони й “визволення” міста, а радянські солдати були спадкоємцями традицій “суворівських чудо-богатирів”. Особлива увага приділялася пам’ятнику Суворова, який подавався як символ патріотизму й непереможності, а також як демонстрація “поваги та любові” місцевого населення до полководця. Не менш важливе місце відводилося музею Суворова, який вважався місцем популяризації “бойових традицій російського народу”. Публікація також перелічувала об’єкти, названі на честь полководця: головний проспект міста, один із районів області, одинадцять сільськогосподарських артілей, а також новий кінотеатр, якому планувалося присвоїти ім’я Суворова.

У новій радянській інтерпретації Ізмаїльщина втрачала будь-який символічний зв’язок з Українською РСР. Попри визначення Ізмаїльщини як “молодої радянської області України”, її історична пам’ять вибудовувалася не довкола українського минулого, а навколо культу Суворова та міфу про “славу російської зброї”. Найвиразніше це простежується у таких словах публікації: “Соціалістична Ізмаїльщина, овіяна славою російської зброї, оточена повсякденною турботою партії, уряду, особисто товариша Сталіна, неухильно зростає та процвітає у своєму русі на шляху до комунізму” [28, переклад з російської — прим. автора].

Слід зазначити, що місцевій владі не вдалося реалізувати всі проєкти, спрямовані на монументалізацію міфу про “славу російської зброї”. Газета “Придунайська правда” повідомляла, що в 1945 році в районі колишньої фортеці планувалося створити історико-меморіальний комплекс, до складу якого мали увійти панорама штурму 1790 року, музей, Суворовське військове училище, пам’ятники Кутузову, учасникам штурму та героям “Великої Вітчизняної війни” [29]. Як і чимало інших післявоєнних ініціатив, цей проєкт не був реалізований через брак фінансування. У 1950 році місцева влада з нагоди відзначення 160-річчя з дня штурму запропонувала спорудити обеліск на території колишньої фортеці. Необхідність його встановлення чиновники обґрунтовували існуванням румунського пам’ятника, спорудженого у 1937 році на честь загиблих у російсько-турецькій війні 1877–1878 років і Першій світовій війні. На їхню думку, цей монумент дезорієнтував населення, оскільки мешканці покладали до нього квіти під час вшанування подій, пов’язаних із суворівським штурмом. Попри те, що Комітет у справах мистецтв УРСР підтримав цей проєкт і затвердив кошторис його спорудження, Рада Міністрів УРСР відмовила у виділенні необхідного фінансування, через що обеліск так і не було зведено [30]. Значно пізніше, у 1973 році, радянська влада реалізувала інший масштабний меморіальний проєкт, відкривши в будівлі Малої мечеті XVI століття діораму “Штурм фортеці Ізмаїл російськими військами у 1790 році”. Її створення завершило процес формування в місті цілісного меморіального простору, присвяченого міфу про “славу російської зброї”.

Російськоцентрична модель політики пам’яті передбачала не лише формування культу Суворова й міфу про “славу російської зброї”, а й інтеграцію регіону в російський імперський наратив через демонстрацію його зв’язків із визначними діячами російської культури. Особливого значення в цьому контексті набула постать Алєксандра Пушкіна, який під час південного заслання відвідував Аккерман у 1821 і 1822 роках. Фрагменти його вірша “Баратинському. З Бессарабії” (1821) стали невід’ємним елементом офіційного радянського дискурсу про край і неодноразово використовувалися в історичних нарисах, публіцистиці та кінодокументалістиці як підтвердження історико-культурного зв’язку Ізмаїльщини з Росією. Формування пушкінських місць пам’яті в Білгороді-Дністровському було приурочене до 150-річчя від дня народження поета. У 1949 році в місті встановили дві меморіальні дошки на місцях, пов’язаних із його перебуванням — на будівлі, де він зупинявся у 1821 році, та на одній із башт Аккерманської фортеці [31]. Пізніше, у 1952 році, було встановлено погруддя Пушкіну [32], що завершило формування локального меморіального простору, присвяченого поетові.

Меморіалізація “Великої Вітчизняної війни”

Поєднуючи наративи суворівського штурму й “визволення” Ізмаїльщини радянськими військами, влада не поспішала з меморіалізацією загиблих у “Великій Вітчизняній війні”. У перші повоєнні роки ініціативи щодо комеморації полеглих солдатів переважно виходили від місцевої влади та містян, проте далеко не всі з них були реалізовані. Перший пам’ятник в Ізмаїлі – обеліск героям-землякам – було споруджено коштом мешканців передмістя Копана Балка. Газета “Придунайська правда” повідомляла, що 12 червня 1945 року відбулося його закладання, а в будівництві взяло участь понад 200 осіб [33]. Відкриття обеліска відбулося того ж дня, що й відкриття пам’ятника Суворову. Проте якщо суворівські урочистості проходили за участю керівництва республіканського рівня, то на церемонії відкриття обеліска був присутній лише секретар Ізмаїльського міськкому КП(б)У, що засвідчувало значно нижчий символічний статус цієї церемонії. 

В інших містах області траплялися випадки відмови в будівництві меморіальних об’єктів на честь загиблих у війні. Наприклад, у 1946 році місцева влада Кілії запропонувала спорудити обеліск на честь парашутистів-десантників, які загинули поблизу села Галілешти. Однак облвиконком відхилив цей проєкт, мотивуючи рішення не лише його недостатньою архітектурною цінністю, а й тим, що він “не відображав героїчну епопею Вітчизняної війни” [34]. Подібна доля спіткала й меморіальні ініціативи в Болграді: попри дозвіл на спорудження пам’ятника в одному зі скверів, плани встановлення в центрі міста пам’ятника загиблим воїнам та навіть пам’ятника Леніну так і не були реалізовані [35].

Наприкінці 1940-х років у містах Ізмаїльської області було споруджено перші великі військові монументи. Зокрема, у 1948 році в Білгород-Дністровському відкрито пам’ятник на честь перемоги над фашистською Німеччиною. У 1951 році в місті було споруджено “Арку миру” при вході до Парку Перемоги, який поступово сформувався як головний меморіальний простір міста.

Однією з характерних тенденцій радянської меморіалізації полеглих у війні стало перенесення військових поховань у центр населеного пункту з подальшим облаштуванням братської могили та встановленням типового пам’ятника. В Ізмаїлі формування такого сакрального місця відбулося одночасно з розбудовою нового адміністративного центру на перетині проспекту Суворова (нині — проспект Незалежності) та проспекту Леніна (нині — проспект Миру). Відповідно до практик радянського містобудування його композиційною основою стали нові будівлі облвиконкому та учительського інституту, між якими було запроєктовано простору площу, названу на честь перемоги у “Великій Вітчизняній війні”. У 1949 році міський виконком ухвалив рішення про створення на території площі братської могили й пам’ятника загиблим воїнам у “Великій Вітчизняній війні”, який було відкрито у 1952 році [36]. Таким чином, центральний комеморативний простір міста поступово змістився від площі з пам’ятником Суворову до новоствореної площі Перемоги, яка відтоді стала головним місцем офіційних урочистостей.

Загалом процес меморіалізації “Великої Вітчизняної війни” в Ізмаїльській області розвивався за типовою для пізнього сталінізму моделлю. Водночас у регіональному меморіальному ландшафті провідні позиції й надалі посідали об’єкти, пов’язані з іншими ключовими радянськими міфологемами. Поряд із міфом про “славу російської зброї” важливе місце займав міф про “боротьбу за встановлення радянської влади”, центральною подією якого було так зване “Татарбунарське повстання”.

 “Татарбунарське повстання” як символ революційної боротьби за радянську владу

Після безрезультатного завершення радянсько-румунських переговорів у Відні у березні-квітні 1924 року щодо статусу Бессарабії радянське керівництво вдалося до спроби дестабілізувати ситуацію в Румунії шляхом організації збройного повстання. Його метою було не лише встановлення радянської влади в Бессарабії та її приєднання до СРСР, а й поширення революційної ситуації на всю територію Румунії з перспективою встановлення в країні комуністичного режиму [37]. Для реалізації цього задуму до Бессарабії були направлені радянські агенти, які координували підготовку збройного виступу. У вересні 1924 року в низці сіл південних повітів Бессарабії розпочалися заворушення, центром яких стало село Татар-Бунар (нині – місто Татарбунари). Румунська влада впродовж кількох днів придушила виступ, а його учасників й організаторів притягнула до відповідальності. Водночас Радянський Союз розгорнув масштабну міжнародну пропагандистську кампанію, представляючи події як героїчну боротьбу трудящих Бессарабії проти румунського “боярського режиму” та звинувачуючи румунську владу в жорстоких репресіях проти учасників повстання. 

Наратив про “Татарбунарське повстання” активно використовувався радянською пропагандою для легітимації анексії в 1940 році. Уже в перші дні після вступу Червоної армії на територію краю радянська влада ініціювала комеморації цієї події [38]. Одночасно розгорнулася й інформаційно-пропагандистська кампанія. Уже 30 червня 1940 року республіканська радянська газета “Комуніст” опублікувала статтю про “Татарбунарське повстання”, яке подавалося як героїчне повстання селян Бессарабії [39].

Попри селянський характер повстання, процес меморіалізації його учасників засвідчив прагнення радянської влади вписати його в загальний контекст революційної боротьби за встановлення радянської влади. Ідея встановлення пам’ятника в селі Татарбунари вперше була озвучена в 1947 році на засіданні Обласної архітектурної комісії під час розгляду генерального плану [40]. Рішення про встановлення пам’ятника на братській могилі було ухвалено Ізмаїльським обласним виконкомом у серпні 1949 року у зв’язку з відзначенням 25-ї річниці повстання [41]. Насправді, рішення ухвалювалося на найвищому рівні. У червні 1949 року Микита Хрущов у листі до секретаря ЦК ВКП(б) Георгія Маленкова просив дозволу на спорудження пам’ятника. У пояснювальній записці він обґрунтовував необхідність меморіалізації повстання через його ідеологічну важливість як свідчення боротьби робітників і селян Ізмаїльщини за встановлення радянської влади [42]. Після схвалення пропозиції щодо спорудження пам’ятника вищим партійним керівництвом СРСР 15 серпня 1949 року Рада Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У ухвалили відповідну постанову, але в ній посилалися на  ініціативу місцевої влади [43]. Також місцева влада мала облаштувати могили учасників повстання в населених пунктах Татарбунарського, Саратського та Кілійського районів. У деяких із них встановили надмогильні пам’ятники (Вилкове, Василівка, Михайлівка, Нерушай, Пшеничне, Спаське, Струмок та Шевченкове) [44].

У грудні 1949 року Обласна архітектурна комісія відхилила перший проєкт пам’ятника, визнавши його таким, що не відповідав ідеологічним вимогам [45]. У проєкті автор зобразив селянський характер повстання (фігура селянина з болгарською шапкою), прагнення до возз’єднання з радянською державою (рука селянина піднята в бік Москви), а також скорботу за полеглими (наявність біля входу до пам’ятника урни і двох дівчин, що покладають вінки). На думку членів комісії, така концепція недостатньо передавала революційний характер події й не відповідала завданню героїзації боротьби за встановлення радянської влади. На підставі рішення комісії Ізмаїльський облвиконком відхилив проєкт, рекомендуючи, зокрема, зробити центральну фігуру більш динамічною та передбачити замість одиночної фігури скульптурну групу [46]. 

У вересні 1950 р. комісія розглянула другий проєкт пам’ятника, ідейний акцент якого істотно відрізнявся від попереднього. Нова композиція складалася із трьох скульптурних фігур. Центральне символічне місце відводилося вже не селянинові, а робітникові з прапором, який уособлював революційну боротьбу за встановлення радянської влади. Таким чином, повстання інтерпретувалося не лише як селянський протест проти румунського панування й соціальної експлуатації, а передусім як складова загальної революційної боротьби під проводом робітничого класу. Комісія загалом схвалила новий проєкт, однак рекомендувала ще більше посилити його ідеологічне навантаження. Зокрема, пропонувалося замінити барельєф “Селянин із косою” на панно “Возз’єднання Бессарабії з Радянською Україною”, а постать селянина зобразити зі зброєю в руках, щоб надати композиції більш виразного революційного характеру [47]. Отже, остаточна концепція пам’ятника мала не лише героїзувати “Татарбунарське повстання”, а й інтегрувати його в радянський наратив про “возз’єднання”, представивши події 1924 року як початковий етап тривалої боротьби, що завершилася встановленням радянської влади в Бессарабії у 1940 році.

Варто зазначити, що спорудження пам’ятника затягнулося через бюрократичні процедури та надто великий кошторис проєкту. Після звернення депутата Верховної Ради СРСР Василя Сироти в лютому 1952 року розгляд питання про спорудження пам’ятника прискорився. У травні 1952 року Комітет у справах мистецтв затвердив проєкт з певними змінами, які, зокрема, зменшували його вартість утричі [48]. Його авторами були лауреати Сталінської премії, скульптори Макар Вронський і Олексій Олійник, а також архітектор Іван Шевченко. За цим проєктом пам’ятник було споруджено в 1953 році (за іншими даними, його будівництво завершилося в 1956 році [49]).

Висновки

Приклад Ізмаїльщини переконливо засвідчує, що концепція “возз’єднання українського народу” виконувала передусім функцію політичної легітимації радянської анексії нових територій у роки Другої світової війни. Хоча включення південної частини Бессарабії до складу Української РСР офіційно обґрунтовувалося національним чинником, уже невдовзі сталінська політика пам’яті почала вилучати регіон з українського історичного наративу, пов’язуючи його з російською військовою історією та культурою. У цьому відношенні Ізмаїльщина була включена до ширшої моделі політики пам’яті на півдні України. У межах цієї російськоцентричної моделі багатонаціональна Ізмаїльщина втрачала власну історичну й культурну специфіку, оскільки її минуле фактично інтегрувалося в міф про “славу російської зброї”. При цьому радянська офіційна пам’ять об’єднувала в єдиному ланцюгу подій епізоди, які репрезентували край виключно крізь призму революційної боротьби та визволення. Глорифікація культу Суворова, героїзація учасників “Татарбунарського повстання” та меморіалізація радянських “визволителів” сформували новий меморіальний простір Ізмаїльщини, який зберігав домінування не лише протягом усього радянського періоду, а й після проголошення незалежності України. Лише після повномасштабного вторгнення РФ та з початком процесів деколонізації він став об’єктом системного переосмислення.

Примітки:

[1] Vasylchuk, H., & Drozdov, V. (2023). Soviet Mythmaking in the Stalin Era: Constructing the Myth of “the Ukrainian People’s Reunification”. East European Historical Bulletin, (28), 170–186. 

[2] У сучасному історичному дискурсі для позначення цієї території використовують кілька топонімів. Найпоширенішим є Буджак (тур. Bucak — “кут”), що має тюркське походження й первісно означав степові землі Буджацької (Білгородської) орди -– об’єднання напівкочових ногайських племен. Водночас на історичних картах XVII–XVIII століть поряд із ним вживалася інша назва — Бессарабія. Як зазначають дослідники, топонім “Бессарабія” є історично давнішим за “Буджак” (див.: Eșanu, A., & Eșanu, V. (2023). Dimitrie Cantemir și Basarabia. Anuarul Institutului de Istorie “George Bariţiu”. Series Historica, 62, 303–323). Він з’явився на західноєвропейських картах ще наприкінці 1540-их років у зв’язку з османським завоюванням південних земель Молдавського князівства. Відтоді виникла потреба розрізняти територію, що залишалася під владою князівства, і землі, захоплені Османською імперією, для яких поступово закріпилася окрема назва. Первісно під Бессарабією розуміли територію навколо Кілії, узбережжя Чорного моря до Аккермана, а також район Бендер. Пізніше, вже в XVII столітті, османи дали новим захопленим землям назву “Буджак”, що й знайшло відображення на картах. Після приєднання Пруто-Дністровського межиріччя до Російської імперії назву “Бессарабія” було поширено на весь цей регіон, тому для означення його української частини прийнято вживати термін “Південна Бессарабія”. Крім того, в історичних дослідженнях також використовується назва “Українське Подунав’я” (або Придунав’я), однак у географічному сенсі вона не охоплює територій, прилеглих до Дністра. У цьому есе використано термін “Ізмаїльщина”, який автор пов’язує з існуванням Ізмаїльської області у складі Української РСР в 1940–1954 роках і найточніше відповідає предмету дослідження.

[3] Детально про “бессарабське питання” див.: Пономарьов, О. (2007). Бессарабське питання в українсько-румунських відносинах у 1917–1918 роках. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія, 89–90, 44–49; Попенко, Я. (2018). “Бессарабське питання” на Паризькій мирній конференції (осінь–зима 1919 р.). Схід, 4, 56–60; Снігир, М. (2024). “Нечего вынимать из румынской ноги бессарабскую занозу”: бессарабське питання у радянсько-румунських відносинах міжвоєнного періоду. Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI, 7, 25–33; Сокирська, В. (2019). Утворення Молдавської АСРР: геополітичний контекст російської радянської політики щодо УСРР. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Історичні науки, 30 (1), 63–70; Тучинський, В. (2015). “Бессарабське питання” у міжнародних відносинах на завершальному етапі Першої світової війни та у перші повоєнні роки. В Ю. Зінько (відп. ред.). Народи світу і Велика війна 1914–1918 рр.: матеріали Всеукраїнської наукової конференції 3–4 квітня 2015 р. (с. 101–108). Вінниця: ТОВ “Нілан-ЛТД”; Шпаковски, Л.В. (2017). Радянська Україна як інструмент експорту більшовицької революції в Румунію (початок 1920-х рр.). Сторінки історії, 44, 91–106. 

[4] Мирне розв’язання радянсько-румунського конфлікту в питанні про Бесарабію і північну частину Буковини (Повідомлення ТАРС). (1940, 29 червня). Комуніст, 1.

[5] Берг, Л. (1923). Население Бессарабии. Этнографический состав и численность (С 0-верстной этнографической картой). Петроград: Российская академия наук. С. 42–45.

[6] Нарцов, Н. (1940). Исторические судьбы Бессарабии и Молдавии. Историк-марксист, 9(85), 85–98.

[7] Седьмая сессия Верховного Совета СССР [1-го созыва], (1 августа-7 августа 1940 г.): стенографический отчет. (1940). Москва: ОГИЗ. С. 49–53.

[8] Однією з передумов утворення Молдавської РСР стало створення в жовтні 1924 року Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки у складі Української РСР. Це штучно сформоване адміністративне утворення, до якого увійшли окремі райони Одеської і Подільської губерній, мало продемонструвати існування окремої “молдавської” радянської державності й сформувати уявлення про “молдаван” як окрему від румунів націю, яка реалізувала своє право на автономію в межах СРСР. Насправді ж створення МАРСР переслідувало насамперед зовнішньополітичні цілі: підтримання територіальних претензій Радянського Союзу на Бессарабію, посилення дипломатичного тиску на Румунію та здійснення пропагандистського впливу на населення регіону. Після анексії Бессарабії у 1940 році та створення Молдавської РСР придністровська частина автономії увійшла до новоствореної республіки, а решта районів залишилася у складі Української РСР.

[9] Радянські ідеологи фактично інтегрували Хотинщину в спільний з Північною Буковиною етнокультурний регіон. Див.: Frunchak, S. (2014). The making of Soviet Chernivtsi: National “reunification,” World War II, and the fate of Jewish Czernowitz in postwar Ukraine (Vol. 3666597) [University of Toronto (Canada)]. Pp. 125–126.

[10] Бєлоусов, С., Гуслистий, К., Оглоблін, О., Петровський, М., Супруненко, М., & Ястребов, Ф. (Eds.). (1940). Історія України: короткий курс. Київ: Видавництво Академії наук УРСР.

[11] Drozdov, V. (2022). Soviet Politics of Memory in Southern Bessarabia and Northern Bukovyna: Representation of the Past and Mythmaking during World War II. Plural. History. Culture. Society, 10(2), 85–102. https://doi.org/10.37710/plural.v10i2_4

[12] Кравченко, И. (1941, 17 червня). Измаил. Краткий исторический очерк. Придунайская правда, 2.

[13] Петровский, Н. (1944). Воссоединение украинского народа в едином украинском советском государстве. Москва: ОГИЗ – Госполитиздат.

[14] Дольник, А. (1945). Бессарабия под властью румынских бояр (1918–1940 гг.). Москва: ОГИЗ – Госполитиздат.

[15] Полосин, И. (1945). Измаил (история области и города). Придунайская правда, 12 серпня, 3; 14 серпня, 3; 21 серпня, 3; 24 серпня, 3; 26 серпня, 4.

[16] Семинар учителей – историков (1945, 12 серпня). Придунайская правда, 3.

[17] Дроздов, В. (2024). Масове перейменування населених пунктів Ізмаїльської області в 1945 р. як метод організованого забуття. Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Серія: Історичні науки, 67, 112–121.

[18] Дроздов, В. (2021). Створення радянського міфу про Ізмаїл як “місто російської бойової слави” в повоєнний період. Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Серія: Історичні науки, 52, 54–64.

[19] Дроздов, В. (2023). Ізмаїл у радянській кінодокументалістиці 1940-х – початку 1950-х рр. Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Серія: Історичні науки, 63, 41–52. 

[20] Торжество освобожденного народа (1945, 29 серпня). Придунайская правда, 3–4.

[21] Бессмертная слава русского оружия (1945, 22 грудня). Придунайская правда, 1.

[22] Там само.

[23] Решение Измаильского областного исполнительного комитета от 19 августа 1946 года № 566 “Об организации в г. Измаиле Областного исторического музея им. Суворова”. Комунальна установа “Ізмаїльський архів” (далі – КУІА). Ф. Р-470. Оп. 1. Спр. 107. Арк. 11.

[24] Дроздов, В. (2022). Музеї Ізмаїльської області як інструменти формування й поширення радянської офіційної пам’яті в повоєнний період. Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету, 59, 49–59. 

[25] План мероприятий Комитета Украинской Советской Социалистической республики по проведению 150-летия со дня смерти великого русского полководца А. В. Суворова. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВ). Ф. 2. Оп. 8. Спр. 2042. Арк. 79–111.

[26] Справка о работе, проделанной Измаильским музеем А. В. Суворова при подготовке к проведению 150-летия со дня смерти великого русского полководца А. В. Суворова. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). Ф. П-4980. Оп. 2. Спр. 377. Арк. 29–31.

[27] Город славы русского оружия (Беседа с секретарем Измаильского обкома КП(б)У, дважды Героем Советского Союза, награжденным орденом Суворова 1-й степени тов. А. Ф. Федоровым) (1950, 18 травня). Придунайская правда, 2.

[28] Там само.

[29] На месте крепости Измаил (1945, 19 вересня). Придунайская правда, 4.

[30] Drozdov V. (2021). The Soviet Places of Memory of the Postwar Period in the Symbolic Space of the Southern Bessarabian Cities. Analele Universităţii Dunărea de Jos din Galaţi. Seria Istorie, 20, 205–217. 

[31] Дроздов, В. (2023). Образ російського народу в радянських комеморативних практиках на анексованих українських територіях (1939–1953).  Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія, (44), 62–71. 

[32] Пушкінізація Аккермана. (2024, 17 серпня). Аккерманіка.  

[33] Гришин, И. (1945, 29 серпня). Памятник героям-землякам.  Придунайская правда, 4.

[34] Измаильский областной отдел по делам архитектуры председателю Измаильского областного исполнительного комитета тов. Ананко К. П. 12 ноября 1945 г. КУІА. Ф. Р-419. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 17.

[35] Протокол № 4 заседания Исполкома Болградского Горсовета депутатов трудящихся от 30 января 1948 г. КУІА. Ф. Р-881. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 40–42.

[36] Решение суженного заседания Исполнительного комитета Измаильского городского совета депутатов трудящихся от 30.07.1949 г. № 11 “О мерах по благоустройству могил и увековечиванию памяти воинов Советской Армии и партизан погибших в боях в период Отечественной войны 1941–1945 г.г.”. Архів виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради. Ф. 56. Оп. 2. Спр. 5. Арк. 9.

[37] Про критичне переосмислення подій Татарбунарського повстання 1924 року див.: Ponomariov, V. (2019). Considerații privind implicarea serviciilor secrete sovietice și a Cominternului în organizarea rebeliunii de la Tatar-Bunar. Plural. History, Culture, Society, 7(1), 43–59; Новосьолов, О. (2024). Радянська спецоперація в Південній Бессарабії у вересні 1924 р.: спроба деміфологізації “Татарбунарського повстання”. Український історичний журнал, 5, 174–189. 

[38] На Дунае. Кінофільм, у 7 ч. Монтажний аркуш. (1940). Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. Од. обл. 132. Арк. 30.

[39] Гельфонд, С. (1940, 30 червня). Татарбунарське повстання. Комуніст, 2.

[40] Стенограмма заседания Областной архитектурной комиссии при Областном отделе по делам архитектуры от 11 сентября 1947 года. КУІА. Ф. Р-419. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 4–24.

[41] Постановление исполкома Измаильского областного совета депутатов трудящихся и бюро обкома КП(б)У от 25 августа 1949 года № 111 “О сооружении памятника на братской могиле героев Татарбунарского восстания”. КУІА. Ф. Р-470. Оп. 1. Спр. 223. Арк. 135–141.

[42] ЦК ВКП(б). Н. Хрущев товарищу Маленкову Г. М. 20.06.1949 г. Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки (далі – ЦДАГОУ). Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5656. Арк. 1–3.

[43] Килимник, О., Бутич, І., & Гусєва, Л. (Ред.). (1961). Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення комуністичної партії і радянського уряду 1917–1960 рр. (Т. 2). Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР. С. 206

[44] Тронько, П. (Ред.). (1987). Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник. Киев: Наукова думка. С. 380–395.

[45] Протокол заседания Областной архитектурной комиссии от 28 декабря 1949 г. КУІА. Ф. Р-419. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 135–141.

[46] Постановление исполкома Измаильского областного совета депутатов трудящихся и бюро обкома КП(б)У от 30 января 1950 года № 17 “Об эскизном проекте памятника героям Татарбунарского восстания в районном центра с. Татарбунары”. ЦДАВОВ. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 2040. Арк. 110–111.

[47] Протокол № 9 заседания Областной архитектурной комиссии при Областном отделе по делам архитектуры от 14 сентября 1950 года. ЦДАВОВ. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 2041. Арк. 147–153.

[48] Комітет в справах мистецтв Української РСР заступнику голови Ради Міністрів УРСР. 27 серпня 1952 р. ЦДАВОВ. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 7119. Арк. 77.

[49] Найдьонова-Кіріяк І. Історія меморіалу учасникам Татарбунарського повстання. Татарбунарський вісник.