Соціалістичні змагання в СРСР мали кілька етапів розвитку: ударники на перетині 1920-30-х, госпрозрахункові бригади, стахановський рух середини 1930-х, тисячники періоду Другої світової війни, стахановський ударний труд періоду “відновлення державної економіки” (1950-ті), а потім наприкінці 1950-х – комуністичне ставлення до праці. З 1970-х р.р., коли радянська економіка залежала винятково від природних ресурсів, соціалістичні змагання перетворилися на болісну обовʼязкову фікцію, хоча офіційно вони завершилися лише у другій пол. 1980-х.
Засновники Радянського Союзу вважали, що за основу нових форм праці слід взяти аматорську ініціативу і талант, як народний безмежний ресурс, та управляти цим за допомогою “всенародного контролю і обліку”. Метод запровадження нових форм управління виробництвом став наймасштабнішою пропагандою трудових досягнень. Радянські ідеологи за звичкою цитували Леніна, який вважав, що праця може змінити людину при соціалізмі, і радив, як саме організувати соціалістичні змагання:
При соціалізмі конкуренція дозволила б робітникам “проявляти свої здібності, розвивати свій потенціал і виявляти ті таланти, які придушуються при капіталізмі”. Одне з завдань нового радянського режиму полягало в тому, щоб “розвивати таку самостійну ініціативність робітників”, і, таким чином, праця сама по собі була визначена як творчий процес, до якого робітники долучалися добровільно і з ентузіазмом, під наглядом всеохопних механізмів обліку та контролю. [1]
Микита Хрущов, який намагався відокремити нові радянські ініціативи від сталінської трудової політики і сподівався відновити зв’язок з ленінськими поглядами, ввів різні підходи до соціалістичної конкуренції. Рух комуністичних трудових бригад зародився в жовтні 1958 року, в дні підготовки до 21-го з’їзду КПРС. Радянські історики (на кшталт Семьона Гершберга) стверджували, що оприлюднення резолюції вересневого пленуму ЦК КПРС (1958 р.) [2] про скликання в січні 1959 р. спеціального 21 партійного з’їзду спонукало до обговорення цільових показників семирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1959-1965 рр. Це, здавалося б, викликало вже традиційний політичний і виробничий підйом у робітничому класі, у колгоспному селянстві, серед радянської інтелігенції. По всій країні прокотилася хвиля мітингів і зборів, на яких трудящі брали на себе соціалістичні зобов’язання на честь 21-го партійного з’їзду. Відповідно до революційної традиції, що склалася в СРСР на честь видатних подій в житті соціалістичного суспільства з новими трудовими перемогами, колективи робітників, службовців і інженерно-технічних працівників приймали рішення про дострокове виконання річного плану, про підвищення продуктивності праці, впровадження нових технологій, скорочення витрат і поліпшення якості продукції.
Поряд з найважливішими виробничими цілями і в тісному зв’язку з ними учасники руху ставили перед собою завдання морально-етичного характеру, проблеми виховання свідомих робітників в комуністичному суспільстві. Вперше в історії соціалістичного змагання члени бригад і ударники комуністичної праці взяли на себе соціалістичні зобов’язання морального характеру. Зразковим персонажем на початку 1960-х років була Валентина Гаганова, молода жінка, яка стала членом Комуністичної партії в 1957 р. і була призначена начальником комсомольської молодіжної бригади. У 1958 р., коли в СРСР було започатковано переміщення комуністичних трудових бригад, партком попросив Гаганову перевестися у відстаючу бригаду. Таким чином, використовуючи свій досвід і вміння працювати з людьми, вона грамотно і по-новому організувала роботу в бригаді і швидко вивела її на перший план. Таке прагнення чиновники вважали зразковою формою етики комуністичних бригад, тому указом Президії Верховної Ради СРСР (8 липня 1959 р.) Валентині Гагановій було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з нагородженням орденом Леніна і золотою медаллю “Серпа і молота”. Її історія часто висвітлювалася як приклад безкорисливого служіння інтересам радянського суспільства, що призвело до добровільного переходу від передової бригади з вищою заробітною платнею до відсталої і підняття її на передовий рівень. Незважаючи на те, що ця ініціатива Гаганової була мотивована чиновниками, вона була популяризована як видатний акт великого значення для подальшого зростання великого руху за комуністичне ставлення до праці. Згідно з пропагандою, “Почин” Гаганової (приклад самовідданої праці) отримав широке поширення серед багатьох робітників СРСР та інших соціалістичних країн. Вона ще кілька разів переводилася у відстаючі бригади, які під її керівництвом здобули звання комуністичних трудових бригад. З 1960 року – член Центрального комітету Профспілки працівників текстильної та легкої промисловості СРСР.
Такі робітники, як Гаганова, почали боротися з залишками минулого в свідомості людей, зміцнювати товариську солідарність і взаємодопомогу на роботі і вдома, стояти на сторожі норм соціалістичного суспільства. Вони обіцяли навчитися жити по-комуністичному, “вести виробництво так, щоб присвячувати свою працю, свої сили загальній справі” [3]. Ідеологи 1960-х років запевняли, що ідея Леніна про соціалістичний колективізм знайшла своє вираження в найпопулярнішому девізі конкурентів: “Один за всіх і всі за одного!” Отже, морально-етичні зобов ‘язання членів комуністичних трудових бригад мали мати виховний вплив на оточуючих. Відмінною рисою руху бригад і ударників комуністичної праці було те, що воно по-новому поставило проблему підвищення культурно-технічного рівня всієї категорії трудящих. Учасників змагань закликали взяти на себе зобов’язання закінчити середню або навіть вищу освіту. Комуністи вважали, що ця вимога відповідає новому етапу технічного прогресу СРСР, заснованому на впровадженні комплексної механізації і автоматизації виробництва, на застосуванні новітніх наукових досягнень. Комуністи прагнули, щоб високі технології відповідали високій культурі робітника, і цей союз нібито творив об’єктивні умови для усунення істотних відмінностей між фізичною і розумовою працею в СРСР.
Рух бригад і ударників комуністичної праці діяв певний період, але, як і в інших історичних випадках радянської трудової конкуренції, з часом активність пішла на спад. Якщо за офіційними даними зростання продуктивності праці в 1966-70 становило 6,8%, то в 1976-80 роках – 3,3%, а в 1981-85 роках – 2,7%. Темпи зростання національного доходу з 1966 по 1985 р. знизилися з 41 до 17%. 4. Вже в 1971 році ЦК КПРС мав видати указ “Про подальше вдосконалення організації соціалістичних змагань”, в якому йшлося:
Відбувається недооцінювання моральних стимулів до праці, а існуюча система морального заохочення не завжди послідовно застосовується і правильно використовується. Часто належне поєднання матеріальних і моральних стимулів не забезпечується. [5]
Чиновники змушені були визнати, що деякі партійні організації, профспілки, комсомольці, органи господарювання недооцінювали соціально-виховну роль соціалістичного змагання, його значення у формуванні ініціативи, залученні трудящих до управління виробництвом, підвищенні їх свідомості.
Незважаючи на відмінність назв від попередніх форм змагань, сутність руху бригад і ударників комуністичної праці в СРСР зводилася до форми спеціальної угоди, що обумовлювала умови і розміри оплати за певний обсяг робіт і всі інші необхідні виробничі умови. Держава взяла на себе зобов’язання дотримуватися трудового договору, не втручаючись в організацію праці і розподіл фонду оплати праці в межах договірного колективу, і не знижуючи встановлені ставки оплати праці. Крім вищих зарплат, передові робітники могли розраховувати на стандартний набір відзнак: фотографію на заводській дошці пошани, про них напишуть в заводській газеті, почесне звання зі значком на куртці, право фотографуватися біля Переможного Прапора, отримувати квартири і машини швидше за інших колег, отримати медаль або орден, а для особливо відзначених – давали навіть зірку героя соціалістичної праці. Однак урочиста обіцянка держави не скорочувати заробітну плату при збільшенні обсягів виробництва часто залишалася на папері. Щойно договірний колектив досягав підвищеної продуктивності, держава знижувала розмір заробітної плати до встановленого рівня середньої заробітної плати. Очевидно, що люди почали покидати змагальні бригади, і ініціатива часто благополучно зникала.
Література:
- V.I. Lenin, Collected Works, vol. 26: How to Organise Competition?
- Pravda, 7 September 1958.
- V. I. Lenin. Collected Works, vol. 31, P. 272.
- Voznesenskiy L.A. Istiny radi… [For the sake of truth…] Moscow: Respublika, 2004, P. 15.
- Kommunisticheskaia partiia Sovetskogo Soiuza v Rezoliutsiiakh i Resheniyakh S’iezdov, Konferentsiy i Plenumov TSK [The Communist Party of the Soviet Union in resolutions and decisions of congresses, conferences, and plenums of the Central Committee.]. Vol.12, Moscow, 1985. P.138.
