Жіночі свідчення про голод у Буджаку 1946-1947 років

I

Респондентка: Олександра Федорівна Волканова (в дівоцтві Гужева), 1942 року народження

Місце проживання на період голоду 1946–1947 рр.: с. Острівне (Катлабузька селищна територіальна громада, Ізмаїльський район, Одеська область)

Дата інтерв’ю: 29.08.2019

Польова дослідниця: Наталія Морошан

Коли почався голод мені було 5 років. Ми були невеликою родиною – тато Гужев Федір Федорович, мама Олександра Дмитрівна, старший брат Володимир Федорович, його дружина Марія Петрівна і я. Жили ми непогано, так як мій тато був головою сільської ради, мама працювала завідуючою в дитячому садку, брат –  на залізниці. З господарства у нас були вівці, корова, кури. Я добре пам’ятаю, як моя бабуся тримала корову на кухні і спала разом з нею, щоб її раптом не вкрали. Часник, цибулю, картоплю ховали від злодіїв під ліжком. Злодійство в цей час було звичайним явищем. Забирали все, що можна було з’їсти: коней, корів, овець, биків, навіть молоко з глечиків. Був час, коли ми теж голодували. Одного разу ми не їли два або три дні. Щоб якось вгамувати голод ми з Марією Петрівною водили в роті гусячим пером.

Весною 1947 р. у сусідів померла дитина (2 рочки). На похоронах ми їли картоплю з м’ясом. Коли я прийшла додому мама сказала, що це було приготовлене м’ясо ворон.

Поруч з нами жила сусідка бабуся Ірина, у якої був великий бик (кілограм 250). Вона не хотіла його різати і тому померла з голоду. Тварину з’їли пізніше – на її похороні.

Люди сильно голодували. Їли собак, ховрахів. Наша сім’я ловила ховрахів у полі на своїй ділянці, щоб вони не поїдали кукурудзу. У нас був кінь і візок, брали бочку з водою і їздили на поле. У норки наливали воду і тварина вибігала звідти. Потім ми її вбивали вилами. Так, за один раз ми ловили по 10-15 штук. Люди, які голодували, чекали на нас при в’їзді в село. Ми віддавали їм ховрахів, щоб вони зварили їх і не померли з голоду. У їжу в цей час вживали траву: з неї пекли хліб, додавали її в суп. Вільно придбати продукти було неможливо: по карткам видавали хліб (приблизно 200 грам на одну людину) та кашу на воді. 

Багато людей вмирали, їх вивозили возами на кладовище (по 5-6 чоловік в одному). Були випадки канібалізму, мама розповідала мені, що в сусідньому селі Главані жінка зарізала свою дитину і з’їла. 

Злидні були страшними – не було що одягнути, взути. Однак ми жили відносно непогано: у мене була одна пара взуття – туфлі, а з одягу: пальто, дві сукні, кофта, спідниця. У деяких дітей не було у що взутися, тому для походу до церкви вони позичали мої туфлі. У будинках було холодно, піч топили соломою. Світла не було, єдиним джерелом – була лампа на гасі.

В оригіналі болгарською мовою:

Когато са начена гладъ – бях 5 години. Семейството ни не беше голямо: баща ми Гужев Фьодор Фьодорович, майка ми Александра Дмитриевна, по-големият ми брат Владимир Фьодорович, съпругата му Мария Петровна и аз. Живеехме сравнително добре, тъй като баща ми беше председател на селския съвет, майка ми работеше като ръководителка на детската градина, а брат ми – на железния піт. От домашните животни имахме овце, крава и кокошки. Добре си помна как баба ми държеше кравата в кухнята и спеше до нея, за да не я открамнат. Чесъна, лука и картофите криеха от крадците под кревата. Кражбите по това време бяха обичайно явление. Вземаха всичко, което можеше да се яде: коне, крави, овце, бикове, дажи млякото от банкити. Имаше време, когато и ние гладувахме. Веднъж не бяхме яли два или три дена. За да притъпим някак чувството на глад, с Мария Петровна си прокарвахме гъше перо в устата.

През пролетта на 1947 г. у съседите умря дете (на 2 годинки). На похорона ядахме картофи с месо. Когато се додех дома, майка ми каза, че месото било от врани.

До нас живееше съседката баба Ирина, която имаше голям бик (пучти 250 кила). Тя не искаше да го заколи и затова уиря от глад. Животното беше изядено по-късно – на нейния похорон.

Хората гладуваха много. Ядяха кучета и лалугери. Нашето семейство ловеше лалугери на полето, на своя участък, за да не изяждат царевицата. Имахме кон и каруца, вземахме бъчва с вода и отивахме на полето. Наливахме вода в дупките и животното излизаше оттам. След това го убивахме с вила. Тей за един піт хващахме по 10-15 лалугера. Гладуващите хора ни чакаха на входа на селото. Давахме им лалугерите, за да ги сварят и да не умрат от глад. В това време хората ядяха и трева: от нея печаха хляб и га добавяха към супа. Не мужя свободно да се купуват хранителни продукти: с купони раздаваха хляб (около 200 грама на човек) и каша, сварена с вода.

Много хора умираха. Извозваха ги с каруци до гробището (по 5-6 души в една каруца). Имаше случаи на канибализъм. Майка ми ми разказваше, че в съседното село Главани една жена заклала детето си и го изяла.

Нямане беше страшну – нямаше какво да се облече и обуе. Въпреки това ние живеехме сравнително добре: имах една пара обувки – туфли, а от дрехите имах палто, две рокли, жилетка и пола. Някои деца нямаха какво да обуят, затова, когато отиваха на църква, вземаха назаем моите обувки. В къщите беше студено, печката се палеше със слама. Нямаше електричество, единственият източник на светлина беше газоо лампа.

II

Респондентка: Парасковія Миколаївна Шунтова 1936 року народження

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: м. Болград (Болградська міська територіальна громада, Болградський район,  Одеська область)

Дата інтерв’ю: 12.12.2019

Польова дослідниця: Наталія Морошан

Голод розпочався відразу після війни. Постійно дуже хотілося їсти. Це відчуття не зникало ніколи – ні вдень, ні вночі. Пам’ятаю, як ми дивилися у вікно: люди йшли вулицею, йшли… а потім раптом падали й помирали просто на дорозі.

Якось до нас прийшла сусідка і попросила, щоб ми передали дяді Колі: її забирають. Невдовзі приїхали якісь військові, забрали її – і більше ми її ніколи не бачили.

Харчувалися ми переважно овочами, дуже рідким супом та невеличкими шматочками хліба. Їжі постійно бракувало, і голод відчувався щодня. Врятував нас дядя. Він працював на пекарні й був місцевим депутатом. Ми жили в одному дворі. Добре пам’ятаю один випадок. Коли дядя збирався на роботу, він сказав тітці: «Рая, пошлеш Пашу, хай принесе мені їсти». Тітка налила мені суп у глиняний горщик, поклала ложку, зав’язала рушничком і відправила мене. Я йшла дорогою, а їсти ж так хотілося. Бачу двері й сходинки, сіла перепочити. Підняла тряпочку, а там картопля з м’ясом. Вони жили краще, бо дядя мав добру роботу. Я з’їм трохи картоплі, м’яса не беру, ложку кладу назад, зав’язую й іду далі. Потім знову двері, знову сходи і я знову трохи їм. А вже біля воріт зустріла дядю. Він здивовано спитав, чого я так довго йшла. Голод ми пережили саме завдяки дяді Міші. Він допомагав нам вижити: приносив іноді хліб та овочі. У тітки, дружини дяді Міші, на городі росла морква. Ми, діти, всю її повиривали й з’їли: так що тітка залишилася без запасів.

Багато людей не пережили голод. Пам’ятаю один страшний випадок. У нас була сусідка з родиною. Усі її рідні померли від голоду і вона залишилася сама. Одного дня вона вийшла пасти гусей, сіла на лавку і за деякий час померла просто там, на місці.