Уривок зі спогадів українського мігранта Василя Пласконоса про виїзд з міжвоєнної Польщі до Канади у 1925

Частина друга

Виїзд в Канаду

Польська влада не робила ніяких труднощів українцям, які бажали  виїхати  за  кордони  держави. Коли ж виїжджали бувші вояки Української армії, ще й раділа, що позбудеться неспокійного елементу, який найактивніше перешкоджав їй у сваволі.  Раділи й усякі війти, писарі  та різні  уpядoвцi, до яких без хабара не можна було підступити.

Почав я свої старання з  того,  щoб добути  дозвіл від громадського уряду. В цьому часі війтом у нас був наказний начальник-поляк.  До  речі,  треба сказати, що той наказний війт на старості літ зійшов на діда i  ходив по селі  за  жебраним  хлібом. А наші милосердні селяни, простивши йому всі кривди, які він їм заподіяв у часі  свого  війтування, не відмовляли милостині. Спитаю, чи на таку великодушність здобулися 6 i поляки? Ніколи в світі!

Діставши дозвіл від громадського уряду, звернувся я до уряду повітового — “команди узупелнень”,  а  повітовим старостою був також поляк. Та i  в  “команді узупелнень” не  було  перешкод,  так що я скоро мав yci потрібні папери на руках.  I  aж тоді я зрозумів усю вагу мого рішення, бо  раніше мені все видавалося якимсь непевним, i я, здається, caм не вірив, що буду покидати батьківщину.

Тепер же рішення було остаточне. Моя доля,  як  i   доля   дружини   та   синочка,   була  в моїх руках.

Щойно прощаючись зі всіми рідни ми та приятелями, відчув я, як дуже любив моє село, мою церквv. куди мене мати ще малим водила за руку, мою школу та ровесників,  з  якими  я колись учився, а потім ділив долю i недолю. Пapy гарних коней я лишав під опікою батька i зайшов до стайні, щоб з ними попрощатися, наче з вірними приятелями. Тулив розумні голови тварин до своїх грудей i промовляв до них, певний, що вони мене розуміють.

Попрощавшись з усіма, я 23 квітня 1925 року залишив свій дім i своє рідне село.

Коли виходив з подвір’я, мене огорнула така розпука, що я готовий був повернутися. Справді, навіть виїжджаючи на війну, не почував такого жалю, як тоді, коли виїжджав у вільний світ. Але я потішав себе думкою, що їду не на завжди, що незабаром повернуся, що все може змінитися на краще, i я ще заживу щасливим життям. Отак одна думка перепліталася з другою, а сум i жаль з надіями, i я разом з болем i сподіванням кращого рушив у далеку путь.

Доїхавши до Варшави, ми там зупинилися на недовгий час для перевірки наших пашпортів та інших формальностей, що вважалося необхідним для подорожніх, які залишають Польщу. Там, на превелике диво, ми побачили на стінах та дверях великі написи: “Остшегайсен пшед злодзеямі”. Це викликало в подорожніх неприємне враження i страх, бo кожний подорожній  мав зі собою по  кілька десятків долярів, які тpeбa було держати на показ канадським властям при вході  на корабель. Тут не можна було пізнати, хто злодій, а хто приятель, бо часто саме  ті,  які  вас  перестерігали,  щоб ви береглися, слідкували за тим, де  ви стараєтеся краще заховати ваші гроші: чи в кишеню, чи за пазуху. А були вони, оці варшавські злодії, дуже зручні. Були випадки, коли вони втискалися у гурт людей та  вирізували  бритвою  цілу  кишеню  разом з капшуком. Таке  було  i  з валізками. Кинувши оком на якусь найвартіснішу валізку, злодій попросту хапав iï з рук власника i тікав на вулицю. А там — поминай, як звали! Вулиця вже  бyлa  його.  На крик публіки “лови злодія” поліцай  біг за ним, але без ніякого ycпixy, бо i сам часто бував спільником здобичі.

Ось  так  виглядала  польська  столиця Варшава i на це дивився світ, бож туди подорожували не тільки емігранти-українці, а їхали i поляки в чужий світ, їхали також люди з інших країв, а, може, i представники других держав. Їхали i дивилися своїми очима на ці порядки “моцарської Попьщі”.

Доїхав я потягом до Данцігу, там сів на  корабель “Кунардлайн” i по дев’ятьох днях плавби прибув до канадського портового міста Монтреаль у Квебеку.

Зійшли ми з корабля, ходимо по пристані i з заздрістю дивимося на інших подорожніх, яких зустріли чи то родина чи то знайомі ще з краю. Та таких щисливців не було багато.

За нами слідкували наші корабельні агенти, які  мали  доставити  нас  до  західніх  провінцій  Канади на праці у фармерів. Коли ж би хтось із нас загубився чи задержався свідомо, то потім  мусів їхати власним коштом та платити одного цента від кожної милі i так надщерблювати свою готівку в 25 долярів, що її треба було мати при coбі при в”їзді на канадську землю.

Наша rpyпa імігрантів заїхала до мicтa Вінніпег i там  наші  агенти  нас  залишили.  Кожний  з нас був зданий на власну  долю. Тож  ми почали xoдити вулицями міста i шукати якусь рідну українську душу, щоб розпитати про все й довідатися про можливість одержали якусь роботу.

Та гpyба ковбаса “балоні”, що її нам видали на дорогу, давно скінчилася, i я зайшов до одного ресторану та попросив, щоб мені дали щось з’їсти — “it”. Гарненька кельнерка, яка мене обслуговувала, щось дуже випитувала, але я нічого не розумів, лишень кивав головою. Дівчина принесла мені склянку води, що я її зовсім не потребував, i тарілку риби. Така була моя вечеря. Але кельнерка щось догадалася i привела свою товаришку-українку. Я дуже зрадів i тим, що зустрів землячку, i тим, що на майбутнє вже не матиму труднощів, замовляючи їду.

У тодішньому часі в Канаді не було так багато наших людей, як тепер, але чоловіків завжди можна було пізнати по довгих вусах. Отож, такі вусаті фармери заходили  до  еміграційного бюра,  шукаючи собі робітників.

Одного разу прийшов туди працедавець i замовив двадцять людей до міста Кенори, що лежить недалеко Вінніпегу, добувати каміння для фабрики цементу. Попав i я між тих щасливців. Платили в Кенорі по 35 центів на годину, а це були тоді для нас великі гроші. Bci ми, зокрема новоприбулі, дуже раділи та працювали понад силу, щоб зискати собі прихильність працедавця i залишитися на робооті. Та насправді там не треба було аж так надриватися, лишеиь бути уважним i повинуватися правилам. А одним з найперших правил було — не курити, i про це остерігали великі червоні таблиці, виставлені у всіх місцях каменоломні. Ми вже знали, що оці дивні слова “нов смовкінг” означали, i курці не курили.

Та мені трапився такий випадок, що я потерпів невинно. Пішов я до виходку, а за мною — другий чоловік. Виходок був дерев’яний i збудований нещільно, а той другий чоловік собі закурив, не знаючи, що вітер виганяє дим крізь шпари, i це видно здалека.

Виходимо ми з виходка, аж нас перестріває наглядач (‘форман”)  i  вручає  нам  якісь  сині  папірці та наказує йти до бюра.  Пішли  ми,  а нам  заявили, що ми звільнені з праці.

Я був дуже лихий, що мені сталася така несправедливість, а виправдатися не вмів, бо не говорив по-англійському. А потім  ще  довідався,  що той наглядач — українець, отже, я міг з ним розмовитися. Та було  вже  запізно.  Сказали мені  також, що той наглядач приймав людей до праці, коли діставав хабара. А втім,  хабарництво  процвітало  й на інших підприємствах, бо за роботу було  важко, тож різні “формани” зробили собі з людської біди додатковий прибуток.

Наближалося літо, i ми довідалися,  що в  такий час найлегше дістати poботу на фармі, найкраще у провінції Саскачевань. Там фармери потребували  робітників  не лишень  на  жнива,  але  й  після жнив для корчування лісів на поширення орного поля під засіви.

Я з двома знайомими помандрував до Саскачевані. Йшли ми пішки, бо жалували  грошей  на проїзд, а погода сприяла нашій мандрівці. Безконечні, здавалося, дороги бігли від обрію до  обрію,  а  обабіч них пишалися величезні лани майже дозрілої пшениці, яка за кілька днів чекала людських рук.

Мандруючи поміж цими безмежними пшеничними  ланами,  я полинув  думкою  в наші  рідні  села з ïx тіснотою — з тими діленими i переділеними смужками noля, що все з покоління в покоління звужувалися i звужувалися. Скільки будуть іще батьки ділити ïx поміж дітьми, а діти — поміж своїии дітьми?

Чимчикуючи довгими дорогами, чомусь не відчували ми особливої втоми й раділи золотими просторами ланів. Оглядалися, чи не над”їде якесь авто i не підвезе нас трохи, а при тому ми б розпитали водія, де знайти добре платну працю. Та авта не їхали, бо ïx тоді не було так багато, як у нинішніх часах. Натомість люди їхали  возами — тими самими возами, якими восени возили до елеваторів пшеницю.

Отак зробили ми багaтo миль дороги i таки дoбрe потомилися. Тож присіли під деревом у тіні, щоб відпочити, бо яскраве гаряче сонце Саскачевані припікало немилосердно. Посідали, а потім i полягали, випроставши натомлені ноги. I тоді, коли ми отак лежали, звідкись почали  долітати  до нас звуки музики. Ми вже  й  не  лежали  довго,  а  пустилися в дальшу дopoгу. Підійшли ближче до якогось просторого подвір’я i побачили при воротях гурт чоловіків i жінок, а під розлогими осиками — запряжених до воза коней.

Чоловіки привіталися з нами, заговорили по-українському та запросили нас на весілля. Ми зніяковіли, бoж не знали нікого з них,   а вони  не знали нас, та й виглядали ми, наче жебраки, з тими наплечниками на спинах й у старих запорошених  убраннях. Правда, гостинні чоловіки також  не були вдягнені надто вишукано, але жінки пишалися в довгих i широких квітчастих спідницях та вишиваних запасках — чисто, як  у  рідному  се.nі. Тож нам ніяк не випадало  заходити в нашій одежі на весілля. Але нас не слухали i просили так сердечно, що ніяково було відмовитися. I ми зайшли.