Місцевості: Мізоч, Андрушівка, Озерко, Зелений Дуб, чеський Будераж, Борщівка, Здолбунів, Гурби, Кам’яна Гора, Теремне, Шумськ, Дубно, Рівне, Варковичі, Озеряхи, Кременець.
Євреї: Фільмен, Ліпа Шенфельд, Іцьо Вассерман, Хальбмільон (Півмільйон), Нутеля Лернер, Хая Бікс, Хана Трухлер, Абе Штефель.
Німці: Отто, Ґілле (Густав) [1], Рейхель, Макс Шмале, Х.Ф. Гребе
Українці: Пікарець, Пачебула (Йосип Модестович) [2]
Йона Олікер — М’ясник
Адреса: Холон, вул. Арлозоров, 126.
Адреса місця роботи: Фірма “Шекем”, Азор.
Зміст
Містечко Мізоч, Волинське воєводство, Здолбунівський повіт, передвоєнний період.
Погром 1941 року, організований українцями.
Примусові роботи на цукровому заводі в Мізочі. Унтерофіцер Рейхель.
Злочини Макса Шмале в Здолбунові.
Зустріч з інженером Фріца Гребе.
Вбивство Ліпи Шенфельда скоєне Шмале.
Ліквідація гетто в Мізочі у жовтні 1942 року.
Євреї підпалюють будинки.
Втеча до селян поблизу Мізоча.
Укриття в чеських колоніях Озерко і Будераж Чеський.
Вбивство десяти євреїв жандармами з Мізоча: Отто і Ґілле (Густав).
Бункери в Гурбенському лісі.
Єврейські партизани в околиці Андрушівки і Зеленого Дубу.
Помста партизана Іцка Вассермана за смерть родини.
Напад єврейських партизанів на склад в Шумську і вбивство охоронця.
Седер в лісовому бункері на околиці Андрушівки.
Здобування їжі зі зброєю в руці.
Розгром бандерівцями групи “лісових євреїв”.
У чеських партизанів в Будеражі.
Борщівка (Чеська), яку українці називали “Палестина”. Останнє укриття євреїв перед звільненням.
Мене звати Йона Олікер. Народився 15.05.1914 року в Мізочі. Мій батько Еліях був м’ясником. Матір Еня, в дівоцтві Сапір, була домогосподаркою. Мої брати і сестри: Вульф, Нахум, Ривка, Матильда були вбитими гітлерівцями в Мізочі. У Мізочі я закінчив загальноосвітню школу, після цього допомагав батькові.
Вибух Другої світової війни застав мене в Мізочі. Там я перебував аж до ліквідації гетто у жовтні 1942 року. Під час ліквідації гетто я втік у село, переховувався у селян в Андрушівці, Зеленому Дубі, в Будеражі Чеському. Потім втік до лісів села Гурби і Кам’яної Гори і там разом з іншими євреями переховувався в землянках.
Останнього року перед визволенням їжу ми здобували зі зброєю в руках, долучилися до чеської партизанки в чеських колоній Озерко і Будераж Чеський і ходили вільно. Ми жили в селі Борщівка Чеська, яке українці прозвали “Палестиною”, насміхаючись з того, що там живуть євреї.
У 1944 році нас звільнила Червона армія. У 1944-1945 роках я перебував у Здолбунові. Звідти я репатріювався до Польщі, до міста Лодзь. У 1945 році я одружився з Естер в дівоцтві Ясін. Наприкінці 1945 року ми з дружиною виїхали до Німеччини, там ми перебували в ДП-таборі (табір для переміщених осіб) в Берліні. Після цього в ДП-табір в Ешвеге, до Ізраїлю ми виїхали в 1949 році.
У нас двоє дітей: Ривка, 14 років, і Сусанна, 10 років.
Мізоч в передвоєнні часи
Селище Мізоч (Волинське воєводство, Здолбунівський повіт) перед Першою світовою війною розбудував Юзеф Дунін-Карвіцький. Із оповідей євреїв, першими поселенцями була родина євреїв із прізвищем Мізоч. Саме з цього пішла назва містечка.
Одним із найбагатших євреїв у Мізочі був власник трьох заводів, серед яких був завод цукру, на прізвище Хальбмілон (поляки й українці називали його Півмільйона). Пивоварню також тримали євреї. У Вассермана був млин. Мізоч найбільше славився тим, що забезпечував яблуками і грушами всю Польщу. Наші фрукти йшли на Катовіце і Варшаву. Експорт був значним.
Окрім великих закупівельників фруктів, в єврейському містечку були ремісники і дрібні купці. У містечку жили поляки, українці та чехи. Перед війною в них з євреями були добрі сусідські стосунки, але під час війни українці показали, на що здатні.
Були у нас три синагоги, рабіна звали Натан Нуте Лернер.
Школи єврейської не було. Молодь належала до сіоністичних організацій: Га-Шомер га-Цаї, Гордонії. Влітку організовувалися походи до лісу, молодь співала, жилось непогано. Все змінилося після приходу німців.
Погром в 1941 році, організований українцями
Німці зайшли до містечка за кілька днів, після початку війни. Вони одразу дозволили українцям грабувати. Відчувалась важка рука, яку на нас поклали. Українські селяни почали бити вікна, а потім кинулися з сокирами і ножами на євреїв. Обкрадали лише єврейські помешкання і магазини.
Розбійників очолив Іван Пікарець, фермер, який до війни був комуністом, але коли прийшли німці, то повністю змінився. Ярмолюк також командував українськими грабіжниками.
Тоді ж українці вбили Хаю Бікс, Хану Трухлер, тяжко побили Елія Шейндлоса. Якби вони не були так сильно зайняті крадіжками, то, ймовірно, повбивали би ще більше євреїв.
Після трьох годин тих убивств і грабіжництва, німецькі жандарми розігнали цілу ту банду, заарештувавши Ярмолюка і Пікарця.
У мене був сусід Шейндлос, який покликав мене з батьком помолитись на мін’ян до своєї квартири. Він покликав ще кілька євреїв, щоб усім разом помолитися. Тоді нізвідки ввірвалися українські міліцейські, почали кричати, що ми займаємося контрреволюцією, і забрали нас до відділку. Там нас били і мучили, а найбільше мучили мого батька. Вночі нас звільнили. Проте в неділю прийшли двоє німців, забрали всіх, хто напередодні були у Шейндлоса на молитві, зірвали з мого батька талес і тфілім, оскільки той якраз молився. Вивели нас на подвір’я і тоді я побачив, як один із німців відрізав батькові половину бороди. Після цього нас гнали вулицями, дорогою приєднували інших євреїв. Врешті зібрали близько 150 осіб і привели всіх у поліцейський відділок.
Юденрату (єврейський адміністративний орган самоврядування, створений за ініціативою німецької окупаційної влади, — прим.) тоді ще не було, але старшим над євреями німці зробили Абе Штіфеля. Його син також був серед спійманих. Штіфель просив у німців звільнення для тих, які не були на мін’яні. Тож решту розігнали, а нас десятьох затримали. Завели нас до маленької кімнатки, яка в польській гміні вважалась в’язницею. Загнали нас туди й били.
У містечку була фольксдойчка Зброяновська. За німців вона була перекладачкою їхнього коменданта. Вона доклала багато зусиль, щоб нас випустили. За три дні нас звільнили.
Примусова робота на цукровому заводі в Мізочі. Унтерофіцер Рейхель.
За якийсь час ми почали ходити на примусові роботи. Мене вислали на цукровий завод. Керівником там був унтерофіцер Рейхель. Він був доволі непоганим, не бив нас і добре до нас ставився. Проте навіть він був жадібний до речей. Розповім про такий випадок:
На заводі ми працювали в три зміни. Проте, робота зупинялась, коли був несезон. За тиждень перед ліквідацією гетто в Мізочі роботу заводу відновили.
Всі тоді говорили, що не може бути, щоб це був наш кінець. Якби хотіли ліквідувати гетто, то не запускали знову завод. Тож всі тішилися. Всіх записали до роботи. А вже тоді, був це жовтень 1942 року, гетто ліквідовували на всіх околицях. Врятовані євреї з Варковичів, Дубно, Рівного, Озеряни, Кременця переховувались у нас.
Здавалось, що так триватиме ще кілька місяців. День перед остаточною ліквідацією ми продовжували вантажити цукор. Мій брат працював зі мною. Взутий він був в чудові жовті черевики. Рейхель наказав йому зняти взуття і віддати йому. Я прибіг до нього, бо якесь погане передчуття мене зачепило. Рейхель не мав звички нас обкрадати. Якщо він наказав віддати йому взуття, то, мабуть, тому, що знав, що завтра братові вони вже не будуть потрібні.
“Warum soll mein Bruder die Stiefel abgeben?” [Чому мій брат має віддавати чоботи?, нім.] — я запитав Рейхеля, бо був із ним в добрих стосунках. “Das ist ein schlechtes Zeichen” [Це поганий знак, нім.] — я сказав.
“Hab keine Angst” [Не бійся, нім.], – відповів він мені. Та в мене вже було погане передчуття і тієї ночі я вже навіть не роздягався. О півночі я почув постріли.
Ліквідація гетто в Мізочі. Злочини Макса Шмале. Зустріч з інженером Гребе.
Ще перед ліквідацією гетто взимку 1941-1942 року євреїв виловлювали на (примусові) роботи до Здолбунова. Попри те, що в мене була перепустка працівника цукрового заводу, український міліціонер спіймав мене і завів до “Будинку Стрільців”, де вже було більше сотні євреїв. Потім нас відправили до Здолбунова.
У Здолбунові нас зареєстрували і того ж дня погнали на роботи. Мене вислали на будівництво залізничної станції “Здолбунів”. Дали мені тачки (schubkarren), і я мав возити ними землю. Тачки ті були важкими, часто зіскакували зі стежки на дорогу, а за це німці сильно нас били. Найбільше нам прилітало від керівника будови Макса Шмале, який працював у фірмі “Юнг”. Шмале бив усім, що мав під рукою — цеглою, гумою, — після його побиттів лікар завжди видавав звільнення на кілька днів, щоб відлежатись в ліжку. Мене також Шмале бив неодноразово, бив по голові, по спині. Високий, в окулярах, носив плащ з хутряним коміром. Він був кошмаром для всіх євреїв, які працювали на будові.
Одного дня я втік з роботи. Я пішов з групою інших, вони збивали лід на рейках. Там мене помітив Шмале і дуже сильно побив. Від ударів я впав і порвав взуття.
Того ж дня Шмале сильно побив Ліпу Шенфельда, також з Мізоча. Пізніше, після цих побоїв Ліпа помер. Його дружина розповідала, що він втік зі Здолбунівської станції і пішки дійшов до Мізоча. Пробіг 18 кілометрів. Від природи він був слабким, але навіть здорова людина по таких побиттях від Шмале злягала до ліжка, а що вже казати про такого, як Ліпа. Шенфельд був купцем, людиною середнього віку.
У Ліпи Шенфельда був брат Мордехай Шенфельд. Зараз він проживає в Ізраїлі, в кібуці Мішмар га-Шарон.
Коли я піднявся на ноги після побоїв Шмале, то зрозумів, що я майже босий. Як я вже казав раніше, моє взуття порвалось при падінні. Була зима — січень чи лютий, — вже не згадаю. Той холод і побиття повністю мене добили.
Як тільки я трохи прийшов до тями, то пішов до Шмале. Показав йому, що я босий, і попросив, щоб він мене відпустив на один день, аби я знайшов собі взуття. На це він мені відповів: “Los, du erbrecher! Du brauchst keine Schuhe haben! Ein Hund kann auch barfuss laufen!” [Ну ж бо, злочинцю! Тобі не потрібне взуття! Собака теж може бігати босоніж!, нім.].
Наступного дня я прийшов до роботи вже дуже хворим. Один єврей розповів мені, що в місті є певне бюро, яким керує інженер Гребе і можна в нього щось випросити.
Пообіді я втік з роботи, зняв жовті латки і пішов в те бюро до Гребе.
Зайшов я до офісу з калатаючим серцем, бо не знав, як там буде — раптом теж б’ють?
Там я зустрів інженера Кауфмана. Сказав, що хочу потрапити до інженера Гребе. “Гаразд, я тебе відведу” — сказав він. Ми пішли до кімнати інженера Гребе. То був симпатичний молодий чоловік. Зі мною він розмовляв по-людськи, дуже ввічливо. Я прийшов до нього з наміром попросити відгул лише на один день, щоб я міг знайти собі взуття. Проте коли я йому показав, що я майже босий, а надворі зима, то він повністю звільнив мене з роботи на станції і вислав назад до Мізоча. Я все йому розповів, все про те, як Шмале мене побив.
Тож я повернувся до Мізоча, одразу відвідав дружину Ліпи Шенфельда, але його живим вже не застав. І так це все тяглося до 13 жовтня 1942 року. Того дня одночасно відбулася ліквідація гетто в Здолбунові і в Мізочі.
Разом з усіма євреями померли також члени Юденрату в Мізочі: Абе Штефель, Йойне Нєміровер, Шмуель Буніс, Мелех Гозак, Менєк Ріднер, Талер, комендант міліції Блюменкранс.
Коли вночі з 12 на 13 жовтня 1942 року я почув постріли, то спустився у підвал. Зранку, коли я вийшов з підвалу, то побачив, що гетто вже оточили. Я побіг до брата Нахума. “Не можемо вже нічого вдіяти, Нахуме, ми в облозі. Можемо лише все спалити.” — він поскидав одяг з шафи на підлогу і підпалив.
Я вибіг на вулицю. У брамі одного з будинків стояв мій дядько. “Ходи до нас, ми тебе сховаємо”, – сказав він. Тоді я побачив, як тієї ж миті сестра моєї дружини підбігла до стіни дому, в якому жила, і хлюснила нафтою з пляшки на стіну.
Вибухнуло полум’я, навколо все горіло, євреї підпалювали будинки один за одним. Було так гаряче, що я скинув з себе хутро. Було зрозуміло, що ми не витримаємо в палаючому будинку. Ми вибігли на вулицю. Там виловлювали євреїв, які бігали в різні боки. Український міліціонер Серчук погнав нас разом з іншими євреями. Назбиралося близько тисячі осіб.
Коли ми дійшли до площі, де було помешкання стоматолога Фідельмана, то побачили, як вивели цілу його родину. При цьому були присутні жандарми ОТТО і ҐІЛЛЕ (Густав).
Отто, який був в добрих стосунках з Фідельманом, пообіцяв йому колись, що той виживе. Коли вивели Фідельмана, Отто підбіг до нього: “Fidelma, gib mir deine Geldtasche, die Schweine werden dir daas unterwegs wegnehmen. Wenn du zurueckkommst, bekkomst du von mir die Goldtasche zurueck” [Фідельмане, віддай мені свій гаманець; ці свині вкрадуть його в тебе дорогою. Коли ти повернешся, я поверну тобі твій золотий гаманець, нім.].
Фідельман віддав йому все, що мав при собі, бо був впевнений, що врятується. Повернеться й Отто йому все поверне. Тож він пішов разом з нами всіма. Нас відвели до соснового лісочку біля цукрового заводу.
За сто метрів від соснового лісу, куди нас вели, був вузький місточок над мілкою рікою. Якоїсь миті я зістрибнув з того мосту до води. Тоді нас вів міліціонер Виногородський (Володимир) [3], але він не помітив, що я зіскочив.
Я сховався там, де заломлюється місток. Побачив там жінку, яка також втекла з тієї групи. Вона розповіла, що походить з Бересту-над-Бугом. Вона вже втікала під час ліквідацій різних гетто п’ять разів. У воді ми просиділи до вечора. Ще кілька разів через той місток переводили євреїв до соснового лісочку. Там їх розстрілювали. Там вбили Фідельмана з його родиною.
Вночі ми вийшли з води. Мені пригадалось, що я маю знайомого селянина, українця Даніеля Рибака. Тож ми пішли до нього.
Втеча до селянів на околиці Мізоча. Бункери в Гурбенському лісі.
Даніель Рибак пустив нас і дозволив залишитись на ніч у стодолі. Я ніяк не міг заснути, весь час думав, чи може хтось з моєї родини вижив?
Вночі я встав і пішов польовими дорогами до нашого дому в містечку. Житло стояло порожнє.
Двері і вікна були відчинені навстіж, винесли навіть меблі. Лише вітер завивав і м’явкали коти, а поза тим — ані сліду людини. Бачив багато мерців навколо. На городі лежав мій застрелений батько. У помешканні я знайшов труп свого шваґра, він був оголеним. Я зайшов до сусідського дому. Може там хтось переховується?
Раптом я почув дитячий плач. Побіг на звук. Біля житла моєї сестри лежала наша двоюрідна сестра. Вона була мертвою, застреленою. Її річний син був живим, і це його плач я почув. Я хотів дістати дитину з заціпенілих рук сестри, але дитина розплакалась ще сильніше. Я почув постріли. Це наближалися міліціонери. Я настрашився і втік. Не вдалося мені витягти дитину з мертвих обіймів.
Коли на світанку я повернувся до Рибака, він велів нам йти геть. Жінка, з якою ми напередодні разом втекли, попросила, щоб я вивів її на дорогу до Рівного. Я це зробив.
Потім пішов до брата Рибака. Після одного дня в нього він велів мені йти. “Сам розумієш, я не можу ризикувати життям цілої родини заради тебе”.
Більше я не мав до кого піти. Пішов до містечка. “Нехай вже вб’ють мене” — думав я собі — “виходу і так немає”. Я був вже дуже змучений і мені було байдуже. Дорогою я зустрів українців, вони несли повні мішки накраденого єврейського добра. Також по дорозі я зустрів знайомого молодого українця. Коли я сказав, що йду здаватися, щоб мене вбили, то він сказав: “Дурний, ями не запізниш” і намовляв мене до втечі. Він дав мені шматок хліба: “Втікай, сховайся”.
Я пішов на хутір, куди мій брат віддав пастухом свого тринадцятирічного сина Ушера. Багато євреїв тоді так робило, щоб врятувати хоча б дітей. Коли я зайшов до хати селянина, де Ушер працював, українець кинувся на мене з сокирою. Я вирвав ту сокиру в нього з рук. “Де Ушер?” — я спитав. “Ушера вбили” — він відповів.
“Віддавай свій піджак” — каже він. “Віддам — я відповів — але натомість дай мені якийсь селянський одяг”. Він виніс мені подертий жупан. Я переодягнувся і пішов в напрямку чеської колонії Озерко.
В селі Озерко жила моя хороша знайома чешка. Коли я зайшов до неї — вона настрашилась. “Втікай” — викрикнула. Я попросив її, щоб вона пішла до дружини тамтешнього вчителя, пані Герасимчук. Вона мала розповісти йому, в якій ситуації, і попросити допомоги для мене. Яким ж було моє щастя, коли вона повернулася і повідомила, що я маю піти до пані Герасимчук.
Коли ж пані Герасимчук побачила в якому я стані, який я обдертий і голодний, то розплакалась. “Не переживай, — сказала — залишишся в мене”.
Ввечері до хати зайшла Перла Мізоч. Пані Герасимчук переховувала її в себе на стриху. Перла дуже змерзла, зуби цокотіли. “Мені холодно — сказала — але я дуже хочу жити”. Перла була ще дуже юною.
Пані Герасимчук завела нас до сараю з дровами, там ми заснули. Зранку я почув голосний плач на подвір’ї. Була це Ліза Меламед з сином Яшою з Мізоча. Ліза страшно виглядала. Вона розповіла, що чотири дні переховувалась в бункері з тридцятьма людьми. Там відбувалися страшні речі. Люди від спраги пили сечу.
Відколи Ліза залишилась, було нас вже четверо. Наступного дня пані Герасимчук сказала нам: “Діти, мусите звідси піти”. Вона попросила, щоб ми пішли до її житла в Мізочі і сховалися там в стодолі. Вона була налякана тим, що напередодні розстріляли цілу родину одного вихреста, який переховував в себе свою сестру.
Минаючи ліси, вночі ми зайшли до Будеража Чеського. Чешка, якій ми віддали взуття і перстеник, перетримала нас в себе тиждень. Але її чоловік був з того приводу дуже незадоволеним. “Вони тебе зведуть в могилу” — казав. Врешті я звідти пішов. Ліза з синочком залишились.
Був сильний мороз, листопад. Я блукав цілу ніч поки не дійшов назад до того місця, звідки пішов. Я забився в сіно в стодолі, і так просидів дві доби. Лише коли мій хліб закінчився, а до стодоли прийшли молотити зерно, вночі я звідти втік.
І знову поневірявся. Якийсь час знову був у Рибака, в пані Герасимчук. Врешті-решт я зробив собі укриття в сіні і в стодолі пані Герасимчук. Вона не знала, що я в неї ховаюся. Вночі я виходив по їжу до знайомих селянів.
Одного дня я почув, як вона домовляється з сусідами, щоб ті прийшли молотити зерно. Тоді вже я розумів, що мені більше немає чого тут робити.
[ймовірно якась частина відсутня, прим.]…українка і пряла. Я залишився там на весь день. Українка дала мені картоплі, в хаті було тепло. Увечері прийшла Кейле Копит. “Не турбуйся” — сказала вона — в цьому лісі багато євреїв. Зможеш приєднатися до них. Вона також була в лісі, там були укриття. Було це на околицях Андрушівки. Після цього я пішов до села Зелений Дуб.
Єврейські партизани на околиці Андрушівки і Зеленого Дуба.
Партизанська помста.
Українці в Андрушівці і в Зеленому Дубі боялися партизанів, що перебували в тій околиці. Всі добре пам’ятали, що сталося в Балярні. А було все так:
У Балярні жили (тільки) фольксдойчі [4]. Вони діймали українців, особливо одного з них на прізвище Сила [5]. Серед фольксдойчів був Ігнатович, саме той, який здав криївку в печері з десятьма євреями.
Партизани вирішили спалити Балярню. Вісім партизанів (п’ять євреїв, два поляки і одна чешка) підпалили хати. Було це на початку 1943 року.
Також на слуху була справа Іця Вассермана, який помстився полякові, що вбив його родину. Родина Вассерманів переховувалась в поляка на околиці Гурбенського лісу. Той поляк їх вбив. Пізніше я сам бачив трупи Вассерманів. У той час я допомагав по господарству в Адолька Зелінського. Певного разу я пішов по воду до струмка, а там знайшов тіла родини Вассерман. Ми з Кейлою Цизін вирішили, що це Вассермани: Йосл, його дружина Бейла, Теві Майліч з дружиною і сином. Ми викопали яму і поховали їх.
Коли новина про поляка, який забив родину Вассерманів, поширилась, то вночі до цього поляка пішли партизани Іцьо Вассерман і його друг Юргілевичем, постукали у вікно. — “Хто там?” — запитали. “Українська міліція” — відповів Іцьо. — Чув, що в тебе ховаються євреї”. Господиня йому відповіла: “Якби вони були в мене, то я б сама їх повбивала”. “Відчиняй” — повторив Іцьо.
Тільки-но вони зайшли, Іцьо одразу сказав: “Я — Вассерман”. Вони вивели родину поляка, вишикували всіх під стіною і розстріляли.
Якось я ходив по лісі, зустрів одного єврея з Дубна, який розповів мені про партизанів, серед яких він сам був, прийшли вночі до Шумська і хотіли пограбувати склад. Вбили охоронців, забрали зі складу все, що хотіли, і поїхали назад.
Їх було вісім і вони переховувалися в лісі Кам’яна гора. Проте вони допустили помилку. Відпустили візника на свободу, а той привів до них німців. Партизани тримали позицію на пагорбі, мали гвинтівки і кулемет. Відбувся бій, під час якого загинуло кільканадцять німців. Партизани ж померли всі, за винятком того, що мені це все розповів. Було це на початку 1943 року [6].
Розгром бандерівцями групи “лісових євреїв”
Я ніколи довго не засиджувався на одному місці. Коли в Зеленому Дубі вже ходили чутки, що німці підступають, я бігав туди й назад до Андрушівки. Коли в Зеленому Дубі і в Андрушівці робилося небезпечно, я тікав до села Теремне.
Якось я вкотре перебивався у поляка Рутевича. Там зустрів чотирнадцятилітню Хану Фюрер. Вона молотила на жорнах борошно для маци. Розповіла, що в лісі є багато євреїв і що вони хочуть там відсвяткувати садар. Я допоміг їй змолоти борошно, потім пішов з нею до лісу. Там я зустрів багато євреїв з Мізоча: Арка Луфшица, Шимона Гарбера, його синочка Леве. Я пробув з ними вісім днів.
Ми відсвяткували садар, їли мацу, молилися. Якийсь час по тому я зустрів Мошу Майзліча, він розповів мені, що Іцьо Вассерман хотів залишити живими батьків того поляка, який вбив його родину, але Юргілевич цього йому не дозволив. У селі казали: “Правильно Іцьо зробив”.
Тим часом бандерівці вже почали вбивати поляків і спалювати їхні села. Сусіда Зелінських, Лозинського, вбили разом з усією родиною. У Зеленому Дубі спалили поляків у Стодолі. Родина Зелінських, в яких я якийсь час переховувався, втекла до лісу.
Я бачився з ними в однієї української родини, куди Зелінські приходили вночі пекти хліб. Якось вони поділилися зі мною хлібом, але після того я вже їх не бачив.
Наша ситуація ставала дедалі гіршою. Українці вбивали євреїв, до поляків ми вже не могли тікати, бо вони самі, настрашені бандерівцями, переховувалися в лісах. Ніхто вже нам не приносив їжі, тож ми мусили якось ще собі зарадити. У нас було кілька револьверів. Ми нічого не просили. Ми самі забирали все, що нам треба було потрібно: курей, худобу, хліб.
Одного дня, в травні 1943 року, нас оточили бандерівці в Гурбенському лісі. Ми були необережними. Ми розвели багаття і вони (бандерівці) нас зауважили.
Дев’ятеро наших загинуло в бою. Шістьох упіймали живими. Чотирнадцять розбіглися в різні боки.
В нас було визначене місце, де ми мали би зустрітися, якщо нас розгромлять. Наступного дня нас прийшло 14. Ми поховали тих дев’ятьох і перейшли на інше місце. Треба було якось далі жити. Ми знайшли печеру в скелі і там сховалися.
Одного дня Арек Луфшиц пішов по воду і зустрів поляка. Ми хотіли його вбити, бо боялися, що він нас видасть. Проте Арек сказав, що знає цю людину, що це — поляк.
Ми його відпустили, але виявилося, що це наш кінець. Три дні потому, це було в липні або серпні 1943 року, нас оточили бандерівці. Я бачив, як нас оточують. Я крикнув товаришам, щоб вони тікали. І сам побіг стежкою, якої бандерівці не знали.
Йшов я довго, аж доки дійшов до іншого лісу. Вночі я пішов на визначене місце, свистів, але ніхто не відгукнувся. У тому лісі я зустрів інших євреїв. На світанку підійшла Нуня Ланґер з донькою Хаюсею. Вона розповіла, що бандерівці, які нас оточили, говорили, що вони совєтські партизани. Вони мали при собі совєтські агітки і намовляли жінок, щоб ті приводили своїх чоловіків і що їм нічого не заподіють. Серед тих українців Нуня впізнала Скобизняка з наших країв. Я їй сказав, що вони говорили неправду і що це були бандерівці. І справді потім виявилося, що вони вбили 17 людей з нашої групи. Вони також забрали Арка Луфшица. Жінок залишили.
Потім ми пішли до чеського Будеража. Там ми доєдналися до чеської партизанки. Були то чеські селяни з навколишніх сіл. Їхніми керівниками були Йозеф Альтман і Мілек Дус [7]. У них була зброя, українці жили з ними в згоді, бо боялися. Українці вимагали лише того, щоб євреї не носили при собі зброї, але вже нас не атакували.
Кільканадцять євреїв, що врятувалися з оточення бандерівців, поселилися в селі Борщівка, чеській колонії. Українці примовляли, що там — “Палестина”. 3 лютого 1944 року прийшли росіяни.
Підтверджую це свідчення: Олікер Йона.
Згідно зі свідченням занотувала доктор А. Раба.
