C. 28:
На другий день, тобто 30 травня німці в друге зробили облаву на ліс. Обидва дні в цій облаві брали участь 4 літаки, які бомбили ліс.
Другого дня спалили Дермань-Залуже (що сусідує з лісом), де застрілили 64 особи мирного населення, різного віку і полу, в тому числі і дітей. Чимало постріляли коло хат, а більшість стягали в рів і стріляли над ямою з вапна (де випалювано вапно), а трупи вже самі падали в яму. Добре тут пописались поляки- шуцмани, які своїми звірствами, ані трохи не вступали німцям. (У 1944 р. справу Дермань-Залуже вияснено. Була це робота агента енкаведе Ілька-Сидорчука Мілєтя, родом з того ж села, котрий співпрацював з ґестапом. Про повстанчий рух на Залужі докладно знав, та про все доносив німцям).
Опівдні німці потягнулись на Гурбенський ліс, котрий пройшли тільки дорогами. По дорозі що іде з Мощаниці до с. Майдану, напоролись на німців 4-ох кінних розвідчиків з відділу Чорноморця. Німці відкрили вогонь і ранили повстанця Лісового (род[ом] з Дерманя-Залуже) тяжко в ногу, котрий злетівши з коня — дострілив себе з нагана. Це була одинока жертва з обох відділів УПА за час цеї облави. На цьому облава й закінчилась.
У відповідь полякам, що так пописались на Залужі, обидва відділи в поворотній дорозі спалили чисто польські кольонії, як: Гурби, Кудрин, Камінці, та частину Зеленого Дуба, враз з прилеглими хуторами, р[айо]н Мізоч.
[…]
С. 37-38
Якраз в той час на півдні перебував к[оманди]р УПА Клим Савур, з наказу якого в ніч з 29 на 30 червня, якраз в другу річницю проголошення Самостійності у Львові — була переведена загальна акція УПА на рештки польських колоній. В акції брали участь крім відділів УПА, всі боївки в терені. В ту ніч к[оманди]р Савур і к[оманди]р Еней були на Бущанських хуторах, звідки з високої могили обсервували, як довкола палали заграви пожарів, як вияв протесту всім зайдам чужинцям, що посягають по українську волю і землю. Попалено рівночасно всі вежі в терені (пункти). В цю ніч по всіх райцентрах, та «штіцпунктах» німці були не мало перестрашені. Держали гостре поготівля, та через цілу ніч освітлювали ракетами терен довкола своїх становищ.
На початку липня на Бущанському хуторі над озером Провідник Охрім-Савур скликав відправу. На цій відправі були всі к[оманди]ри і орг[анізаційні] люди до надрайону включно з терену В.О. УПА-Південь. З проводу були: Пров[ідник] Охрім-Савур, Горбенко, Іванів. З терену В.О. УПА-Південь: к[оманди]р Еней, далі Крук, Черник, Олег, Орел, Вороний. З орг[анізаційних] людей: Пташка — провідник округи, та надрайонові — Матрос ( Рівне), Щур ( Крем’янець), Граб ( Дубно), Клим ( Здолбунів). З політичного осередку В.О. — Тимко та шеф орг[анізаційного] зв’язку Славко.
Порядок відправи приблизно був слідуючий:
1) Пров[ідник] Охрім-Савур — Міжнародне політичне положення і наші завдання, та організаційні справи;
2) Горбенко — Визвольні змагання укр[аїнського] народу впродовж історії, накінці повстання і програма УПА;
3) Іванів — інформації зі СУЗ, та перебіг подій на фронтах, при цьому вияснив докладно на карті. На цьому відправа закінчилась.
Повстанчий рух оформлювавсь, ріс, кріпшав, по містах німці дальше переводили масові арешти, та дальше щомісяця систематично розстрілювали українців. Українці, що працювали в адміністрації в містах чи так мешкали — стали масово втікати на села, та включатися в повстанчий рух.
[…]
C. 41-42
3-ох місяців стояла на даному постої більшовицька партизанка — «отряд Михайлова» в силі коло 350 чол[овік], в тому числі до 100 бувших червоноармійців, між котрими було багато старшин і підстаршин з ЧА. «Отряд» цей, абсолютно не входив в жодні сутички з німцями, а обмежувавсь тільки на грабленню і тероризуванню населення з сусідніх з лісом сіл, як: Теремне, Андрушівка, Зелений Дуб, Переморівка, Наворочиці, Вілія, р[айо]н Остріг, та Закоти і Сураж, р[айо]н Шумськ. На ці села партизанка мала вплив. А коли вже повстанчий рух полонив і ці села, з яких багато молоді пішло до УПА, то більшовицькі партизани пробували тероризувати свідоміши родини, які брали активну участь в повстанчому русі, або яких сини пішли в повстанці.
В дійсності, «отряд Михайлова» робив свою розвідчоенкаведівську роботу. До того мав він по селах своїх людей агентів, що докладно інформували про все. Від «отряду» курсував зв’язок на схід в Славутські ліси.
[…]
C. 56-57
На початку листопада теренова боївка Здолбунівського району, командиром якої був Чорнота (Бойко), вела переговори з азербайджанцями, що стояли в с. Новомильск район Здолбунів, як охорона «штацґуту» в силі 135 чол[овік]. Всі 135 азербайджан зі зброєю на другий день переходять на сторону УПА. Німці, довідавшись про це, зараз же прислали для охорони вже німаків. Чорнота організує напад на «штатсґут», що йому і вдається. Німці втікли, залишивши одного ручного кулемета. Боївка забирає все майно зі «штатсґуту», в тому 300 штук худоби, яку роздає селянам.
У цей час якраз переїздила одна німецька частина льотчиків з фронту додому на відпочинок. По дорозі заїхали до м. Острога, де їх «крайсляндвірт» зараз використав до стягнення контингенту по селах. Приїхали в с. Точивикі, р[айо]н Остріг, що сусідує з лісом. 3 сотні УПА, в тому числі сотня азербайджан, що два дні тому перейшли на сторону УПА, окружили с. Точивикі. Шуцмани-поляки, яких було коло 50 чол[овік], знаючи добре цей терен як небезпечний для них, заздалегідь втікли в напрямі с. Білашів. Фронтовики-льотчики, будучи не зорієнтованими в ситуації в терені, а до того ще спантеличені німецькою уніформою азербайджан, почувалися свобідно. Зав’язався бій, в результаті якого було 20 німців вбито, а 5 взято в полон. Решта прорвалась і втікла. При цьому здобуто: 4 про[ти]летунські кулемети, решта кріси і автомати. З нашої сторони були тільки легко ранені. Між полоненими був один старшина.
У відповідь на цей бій, німці через 4 дні, стягнувши велику силу війська, окружили майже пів Остріжського р-ну з такими селами: Новомалин, Лючин, Попівці, Дерев’янче, Точивикі, Білашів, Грозів, Грем’яче, Корчунок, Михайлівка, та Шлях (хутір). Всі ці села були дочиста спалені, враз з прилеглими до них хуторами. Тривало це пекло два дні. Два дні без перерви били німці з мінометів по селах, від чого займалися будинкі. Другі знову ж ходили і від руки підпалювали сірниками усе решту, що не зайнялось від мінометного вогню. Цими другими були виключно поляки. Треба зазначити, що в шуцманах, яких на район в той час було до 50 чол[овік] — були виключно поляки. Всі контингенти, в той час, які німцям тоді вдавалось стягати, то це робили виключно при помочі шуцманів-поляків. А поляки добре справлялись, а при тому, ще краще грабили що попало. Коли була більша німецька акція на села, то німці давали зброю навіть тим всім мужчинам-полякам, котрі формально й не належали до шуцманів, а тільки проживали в місті. Вони також брали активну участь у вбиванню українського мирного населення, в паленні та грабленні. У цій акції, вони пописались чи не найкраще. Всі поляки-мужчини, які тільки були в м. Острозі в той час і то різного віку, брали активну участь. Ті, що не мали зброї, йшли з мішками і грабили все, що попало під руки. Ще після акції впродовж тижня і більше, поляки фірами їздили при охороні шуцманів і на згарищах з льохів діставали селянське майно, яке збереглось від огню і вивозили до міста.
З прилісних сіл населення мало змогу скритися в лісі. З тих сіл, що знаходилися дальше від ліса було замордовано, спалено живцем, застрілено 430 осіб селян, різного віку і статі. І це була переважно робота поляків, що були на услугах німців.
Ці спогади одного з організаторів УПА у Мізоцькому районі були вперше опубліковані в 2011 році в межах серії “Літопис УПА” за редакцією рівненського дослідника Ігоря Марчука, який виявив їх машинопис у Галузевому державному архіві СБУ України під назвою “Записки повстанця” [1]. Автор спогадів народився 8 грудня 1913 року у с. Дермань 1 Дубенського повіту Волинської губернії (у 1920-ті роки після інкорпорації до складу Польщі село належало до Мізоцької ґміни Здолбунівського повіту Волинського воєводства). У 1930-х рр. сім’я Андрощука переїхала на хутір Озера села Розваж, яке розташовувалося у сусідній Острозькій ґміні Здолбунівського повіту.
Ще з 1930-х років Микола Андрощук був симпатиком ОУН. У 1938 році його затримувала польська політична поліція за підозрою в належності до ОУН. 20.03.1939 року Рівненський окружний суд засудив Андрощука до 2 років ув’язнення і виплати штрафу 80 злотих. Це відбулося в межах ширшої кампанії арештів та судів, що тривали над підозрюваними в належності до ОУН. Зокрема в острозькій в’язниці в 1938 році опинилися десятки інших підозрюваних в належності до ОУН.
У 1940 році, після захоплення Волині Червоною армією, Андрощук нелегально перейшов кордон із Генеральною губернією (одна з окупаційних зон, створена нацистською Німеччиною на території окупованої Польщі). Про його перебування там відомо небагато. Зокрема Микола Андрощук проходив спеціальні навчання й активно працював в ОУН (б). Із початком німецько-радянської війни в 1941 році він разом із однією з похідних груп ОУН (б) повернувся в рідні краї. Чим саме займався Микола Андрощук до жовтня 1941 року не зовсім зрозуміло. За свідченнями першого коменданта мізоцької районної міліції [3] Петра Андрощука (також родом із с. Дермань 1) – Микола Андрощук з’явився на службі в міліції орієнтовно в жовтні 1941 року. Спершу він обійняв посаду канцеляриста, а згодом – заступника коменданта районної міліції (після звільнення з цієї посади Никанора Пеленкевича). Зрештою орієнтовно з кінця листопада – початку грудня 1941 року, коли міліцію німці реорганізували у підрозділ шуцманшафту Мізоцького району (у складі ґебіту Здолбунів), Микола Андрощук став його комендантом [4]. Попри те, що вже в цей час німецька окупаційна адміністрація застосовувала репресії до відомих їй членів ОУН (б) на службі в місцевих адміністраціях та міліції (зокрема німецька окупаційна влада орієнтовно наприкінці серпня або на початку вересня 1941 розстріляла першого коменданта міліції у Здолбунівському районі й члена ОУН Євгена Радзивіла) [5], Андрощук отримав посаду коменданта. Це засвідчує той факт, що в кінці 1941 року члени ОУН(б) продовжували залишатися на низових посадах у структурах німецької окупаційної адміністрації.
Микола Андрощук залишався на посаді коменданта аж до березня 1943 року. Підрозділ перебував у безпосередньому підпорядкуванні трьох німецьких жандармів у Мізочі й виконував їхні накази.
У березні 1943 року Микола Андрощук у співпраці з представником проводу ОУН “Сталевим” перевів більшість поліцейських на службу в УПА. Після цього деякий час Андрощук був командиром польової жандармерії УПА, маючи псевдо “Вороний”. Замість підрозділу шуцманшафту, укомплектованого з числа українців німецька окупаційна влада вже з кінця березня чи початку квітня 1943 року створила в Мізоцькому районі поліцію із числа польських чоловіків. Для останніх це був і спосіб виживання на фоні наростання динаміки спалення польських сіл, і можливість помститися справжнім та гаданим прихильникам українського націоналістичного підпілля за завдані кривди.
Перебуваючи на службі в УПА Андрощук добре знав, що відбувалося на території Мізоцького району, зокрема про більшість проявів насильства тут. Микола Андрощук записав свої спогади, перебуваючи в націоналістичному підпіллі у 1947–1948 році (він ніколи не потрапив до рук НКВС і так і помер у підпіллі, орієнтовно весною 1951 року). “Поява його спогадів зумовлена рішенням керівництва ОУН на Волині друкувати місцевий підпільний журнал з мемуарами про діяльність ОУН та УПА під назвою “За волю нації”. Перше число цього журналу з’явилося у 1947 році” – пише про це джерело рівненський дослідник Ігор Марчук [6]. Спогади охоплюють період 1943 – травень 1944 років. Пропоновані тут уривки стосуються того, як Микола Андрощук представив спалення польських сіл у Мізоцькому районі (зокрема він свідчить про знищення й польської частини села Зелений Дуб). Зокрема він стверджує, що більшість сіл було спалено через те, що польський шуцманшафт брав участь у насильстві проти українських селян у с. Дермань наприкінці травня 1943 року. Таке бачення оприявнює радше тригери, що могли впливати на локальну динаміку розгортання насильства, але не пояснює його першопричин. Адже насильство проти польського населення почалося значно раніше й поза межами Мізоцького району. Проте ці спогади є важливими для розуміння перспективи українського націоналістичного підпілля на насильство у 1943 році.
Ба більше, важливість цього джерела зумовлена й тим, що автор спогадів записав їх досить рано – в 1947–1948 рр., лише через кілька років після закінчення подій, про які він пише. З одного боку, йому могло бракувати темпоральної дистанції для їх оформлення в цілісний наратив. З іншого – він добре пам’ятав чимало фактів про події недавнього минулого, які ще не встигли затертися часом. Хоча звісно варто враховувати фактор самоцензури автора через його ідейну прихильність до організації, діяльність в межах якої він описував. Крізь призму свого тексту Андрощук намагався представити не лише особисту історію, але й історію УПА та українського націоналістичного підпілля, дбаючи про передачу наступним поколінням позитивних образів про боротьбу.