Суровцова Надія. Спогади: Мемуари
с. 513
Ще в Москві я заходила до Комінтерну в справі переведення мене з австрійської компартії до КП(б)У, потім подала офіційну заяву до ЦК, її, казали, переслали в Москву. Свій закордонний паспорт із поворотною візою я віддала — не згадаю, у яку інстанцію, щоб його могли використати нелегально, щоб віза марно не втратила своєї ціни. Чи їздив хто з моїми документами, не знаю.
А поки що я входила до осередку ВУФКУ, і там мене приділили до роботи на селі. “Змичка” міста з селом була тоді актуальним гаслом. Мені ця робота припала до серця. Зрештою, воно якось до певної міри нагадувало мою першу роботу на селі за часів Центральної Ради. Це бринить тепер наче глум: ось тобі комуністка повторює паненські експерименти серед пейзан. Надто багато було затавровано, надто багато ненависті, крові, руїни лежить між роками того десятиліття. А проте все-таки чимало спільного було в тій праці, і село моїх комуністичних років, люди, психіка їхня чимало близького мала з селом першого року революції. Щоб зрозуміти мене гаразд, підкреслюю — це порівняння торкається не контр-, а прореволюційних його елементів. І самої праці, передовсім праці.
В основному мені дали роботу серед жіноцтва. Нібито природна річ — дівчину до жіноцтва. Але, гадаю, що не тільки тому. Простіше — хлопці, що мали робити, хотіли позбутися найнепевнішої ділянки. Ну, що його робить із бабами? Адже це незаперечно найтемніший «прошарок» на селі. Все одно з ними нічого не зробиш, хай собі при цьому ділі й буде. Отак приблизно думали, в моїм сучаснім уявленні, мій секретар осередку Шура Широков та його товариш Сергій — не згадаю прізвища. Яку роботу провадило ВУФКУ в місті, не знаю. Я ж одразу й безповоротно поринула в село.
[…]
с. 518–521:
Їздила я на село звичайно з суботи на понеділок. Часом гуртом із хлопцями, машиною. До села було кілометрів зо сімдесят. Їхати треба було бандитським лісом, хлопці мали при собі зброю. Напади в лісі траплялися, з нами — ніколи.
Я ж частіше, коли їздила сама, їхала поїздом, стрибала на “полустанку”, коли машиніст сповільняв ходу, на пісок шляху і йшла пішки недалечко на село. Як ведеться, на селі ми повинні були спертися на середняк. Приїхали, погомоніли з людьми, нам сказали: йдіть ночувати до Івана Карповича, він сам постраждав, нещодавно з Сибіру повернувся, і господар із нього неабиякий, він у нас комнезамом керує. Пішли. І хата чистенька, і ночувати добре. Хлопці — своє, а я пішла до бабів та нашої хати-читальні. Хату нам сільрада дала, замели ми її, прибрали, книжки я поклала. Ніхто не йде. Ходила по хатах. Діти хворі. Привезла лікарку. Не пішли й тоді.
В неділю дівчата ходили-походжали у вінках попід саму хату, ні одне не зайшло. І не сказати б, щоб ставилися вороже. Клопіт!
І от я познайомилася з дівчатами. — Який це гарний звичай, зарученій ходити тиждень у вінку. — Та от, важко вінки здобувати, Харків, базар далеко. — А самі? — Не вміємо! — А якби я навчила? — Кригу було зломлено. Більше, я привезла з собою ще добрячого кольорового паперу, і наступної неділі в хаті-читальні вирувало — я не встигала кроїти квіти, давати інструктаж. Другого тижня — те саме. І заручені пишалися своїми гарними вінками, а потім, коли минав час… віддавали до церкви прикрашувати ікони. Але тепер уже під час роботи, “щоб було веселіше”, я читала вголос Шевченка, і дівчата слухали, потроху плакали над долею Катерини, а потім самі просили читати ще. Так воно склалося, що між нами повстала приязнь.
Коли на черговому засіданні осередку я мусіла скласти звіт про роботу, мене спитали просто: — Чи ти збожеволіла! — Я ж попрохала залишити мені волю ще на деякий час. Погодилися. Потроху ми відкрили курс шиття, знайшли швачку, що вчила, купили машину до шиття. А книжки почали читати вже й без мене.
Із медициною справа стояла гірше — не вірили. Допоміг випадок. Раз я йшла селом, бачу, біля хати плаче бабуся. — Чого ви, бабо? — Онук вмирає! — Я негайно до хати. На полу, біля печі лежав виснажений до краю блідий юнак і з апатією поглядав на нас. Голосу майже не чути. — Бабо, зо мною ж лікарка, може, поможе? Загине ж він так у вас! — Божа воля… — Так шкода ж! — Баба зайшлася плачем ще гірше. За пів години я привела з собою лікарку, яка марно сиділа в читальні, чекаючи пацієнтів. Виявилося, що в хлопця був тиф, а тепер йому було тільки треба повітря, сонця, легкої їжі. Ми відкрили вікно, і весняні пахощі прогнали задуху. Хлопець жалібно посміхнувся. — Бабо, виводьте його на сонечко! — наказала лікарка. Стара вже не сперечалась. А другої неділі, коли я знов приїхала на село і зайшла до неї, хлопець сидів на призьбі, сам вставав і ходив по хаті. Авторитет медицини став на міцні ноги і вже лишився непорушним. Траплялися дні, коли біля хати-читальні (вона ж тимчасовий наш медпункт) юрмилися до вечора жінки з дітьми, старі, часом і чоловіки заходили. Загалом, згодом ми впорядкували на селі лікарню. Розуміється, це була чисто “культурницька” робота. Але одночасно до неї входили і елементи “політики”.
Баби неодмінно хрестили своїх народжених немовлят. І от колись ми спокусили одну дуже вбогу жінку, що справимо їй “хрестини” найкращі на селі. — Тільки, розумієте, нам не можна, щоб до церкви. — Це вона розуміла. А до церкви їй, власне, було байдуже. І от шефи стали кумами. Ми привезли з Харкова червоне одіяло, загорнули дитину й понесли селом до сільради, а потім до школи. Ми йшли вулицями, попереду грав невеличкий духовий оркестр, на музики збіглося все село і так і ходило за нами. У школі був мітинг, не було як протовпитися до приміщення. Відповідні промови проголошував наш цим разом вдоволений із мене секретар осередку та голова сільради. Це був перший випадок, коли не хрестили дитину. Церква стояла поруч школи, замкнена, як сирітка. А у нас маяли прапори, грали музики, і червоне ж одіяло!..
Ми не робили собі великих ілюзій, проте такі випадки хрестин без попа ставали все частішими. Пізніше боязко звернулися: а якби то весілля? Ми справляли і весілля. Все-таки новий побут почав струмочками входити в старе життя. Значно пізніше у церкві зробили стаціонарне кіно. Але тоді вже за церквою не було кому журитися — вона відживала на очах “добровільно”. Її функції виконувалися з більшим успіхом іншими способами. Може, старі бабусі й позітхали де, а основна маса і не помітила. Мучеництва «закриття» церкви під лемент парафії не було. Обійшлося без романтики. Скільки разів мені пригадувалося нашу таку примітивну роботу, спостерігаючи роботу-діяльність “войовничих матеріалістів”, що вночі походом, облогою брали церкву й сіяли ненависть, гірку образу та сектантський фанатизм на довгі часи.
Це було моє перше село. Крім усього згаданого, назавжди ще лишилося, коли, заблукавши в тумані, ішли через став і мало не потрапили до ополонки, та ночівля в якійсь незаможницькій хаті. Стомлена дорогою, шляхом по морозі, я впала на постелену мені на глиняній долівці просяну солому й заснула кам’яним сном, а потім прокинулася від світанкового холоду і ще несвідомо горнулася до чогось теплого під боком. Коли розвиднилося, виявилося, що «воно» було руденьким телятком, яке також виховувалося в хаті, бо повітки не було в тім господарстві.
Щоб закінчити, згадаю епопею з головою комнезаму, “міцним середняком”, на якого ми спиралися згідно з установкою, то коли, невідомо з яких причин, мені впало на думку спитати на селі, а за віщо ж саме постраждав Іван Карпович на Сибіру, я дістала одноголосну відповідь: “А вони ж — вони скопці”. Я негайно довела до відома осередку, і з того часу ми спиралися вже на інші бази. Спогад же про “хибну політичну лінію” лишився назавжди одним із найбільш гумористичних з тієї доби.
Надія Суровцова (1896-1985) – докторка філософії, письменниця, журналістка, редакторка та громадська діячка. З юності знаходилась у вихорі історичних подій: була учасницею української громади в Санкт-Петербурзі, працювала в Міністерстві закордонних справ Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, а після захоплення ідеями марксизму та повернення з еміграції до радянської України працювала у Головному управлінні у справах літератури та видавництв (Головліту), Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), Наркоматі іноземних справ та ін. Була заарештована у 1927 році, засуджена й заслана до ГУЛАГу. Після звільнення у 1954 повернулася в Україну. Оселилася у своєму родинному домі в Умані, де на громадських засадах займалась музейною справою: очолювала Товариство охорони пам’яток історії та культури, впорядкувала бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, збирала книжки, картини, скульптури, вела екскурсії.
Як науковиця, Надія Суровцова проводила історичні дослідження під керівництвом Олександри Єфименко в Санкт-Петербурзі, захистила дисертації у Відні, в радянському Харкові була аспіранткою Дмитра Багалія. Перебувала в дружніх стосунках майже з усіма представниками “Розстріляного відродження”. Під час закордонного періоду свого життя (1918-1925) декілька років паралельно працювала в жіночій інтернаціональній організації “Ліга миру та свободи” та в “Українській жіночій національній раді”. У роки між поверненням з еміграції та арештом Надія Суровцова, хоч не була безпосередньою працівницею жінвідділів, на громадських засадах вела “жінроботу”, якою за замовчуванням заохочували займатись співробітниць різних радянських установ.
Саме цю роботу описано в наведених нижче уривках спогадів авторки, де вона ділиться повсякденням її, як членки ВУФКУ, роботи серед селянок. Заохочення “згори” такої просвітницької роботи пояснювалося радянським ідеологічним прагненням “змички” між містом та селом. Тим не менш, з документу дізнаємось і про ініціативу “знизу”, адже Надії Суровцовій ця праця “припала до серця”. Вона дещо романтизує цей досвід й принагідно описує стратегії “входження” в село, способи завоювання авторитету та гендерний вимір такого типу роботи.
В цьому контексті привертає увагу роль “комнезаму” (Комітету незаможних селян), голова якого мав бути посередником між Надією та селянками. З початку 1920-их такі комнезами функціонували як адміністративна ланка більшовицької влади на селі та формувались із радше лояльних, та в своїй більшості безземельних чи малоземельних, селян. До середини 1920-их комнезами були перевизначені з організацій державного значення у громадські об’єднання, що означало позбавлення їх будь-яких юридичних чи адміністративних функцій. Наслідки цієї зміни повноважень та падіння авторитету комнезамів, власне, й описані в джерелі. Надія Суровцева також наводить свідчення про іншу суспільну зміну: адаптацію звичних ритуалів на селі до ідеологічно й дискурсивно прийнятних форм. Мова йде про секуляризацію обрядів хрестин та весілля так, аби зберегти притаманну їм урочистість та фестивність. Хоч авторка зазначає успіх цього переходу (“Все-таки новий побут почав струмочками входити в старе життя”), його варто аналізувати як трансформацію та певне опанування публічного дискурсу, а не як фактичну зміну вірувань/переконань сільського населення. Зрештою, це перевтілення обрядовості виконувало радше практичну функцію – зберегти те, що відволікає від повсякдення, навіть якщо для цього потрібно змінити форму обряду.