Спогади Катерини Вітко-Стах, 1940-i

Дар пам’яті

Подорож пам’яті у молодість завжди така тривожна і зворушлива. Вже понад 50 літ минуло відтоді, коли я і мої ровесники брали участь у визвольній боротьбі. Як невблаганний той час — минає, забирає пам’ять, ми старіємось і по черзі назавжди відходимо пізнавати тайну вічності. Залишаємося в наших ділах, дітях, внуках — і для них моя розповідь-спогад.

Мені пощастило народитися в дуже гарному місці на землі — в Ушківцях на Любачівщині. Це невеличке село розташувалося вздовж дороги, що вела з Олешич до Дикова Нового, Старого і далі… Природа тут така чарівна — поблизу пишався великий ліс Горай, що простягався через Милків аж ген під Синяву і далі на Ярославщину. Селом плила річка Перерва і, даруючи свою прохолоду та спокій, відпливала, впадаючи до Любачівки, а далі несла свої води до Сяну.

Радість життя нагло була перервана війною і смертю батька, який помер у молодому віці. Мати залишилася з нами чотирма — двома синами і двома дочками. Великий вплив на наше виховання мав єдиний брат моєї мами — Іван Миц, який жив в Олешичах. Був дуже здібний, мав талант до різьби і малярства. Пам’ятаю деякі його роботи: картини, різьби, портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та інших національних постатей. Він часто бував у нас, читав казки, вірші, розказував цікаві історії, вчив, що треба бути відважним, боронити своє, любити все рідне — мову, землю, родину, хату… Вуйко був справжнім патріотом — на словах і на ділі. Знаю, що віддав частину свого городу під будову Українського будинку, в якому розмістилися: читальна, кооператив і молочарня. За це його переслідувала польська санаційна поліція. Ще перед війною вуйко належав до ОУН, був засуджений, сидів у польському концентраційному таборі в Березі Картузькій. Вийшов на волю, коли вибухнула німецько-польська війна, але недовго тішився свободою, бо з приходом більшовиків його знов арештували. Сидів в тюрмі у Львові і там, у Бригідках, замордований.

Це був неспокійний час. А тому, що ми жили на прикордонні, фронти (німецький, більшовицький), які перекочувались через наші терени, несли з собою багато біди і нещастя. Наші села грабували і нищили, арештовували і вбивали наших людей. Молодь йшла в підпілля, включалась у визвольну боротьбу. Створювалися відділи самооборони.

Першим був створений Олешицький кущ самооборони, до якого увійшли переважно хлопці з Олешич, Ушківців, Футорів, Нового і Старого Дикова. Кущовим був призначений “Кармелюк” з Футорів, а потім “Граб”. По якомусь часі кущ розділився з утворенням ще Диківського, яким керував Іван Горайський “Гаєвий”. Частина членів цього куща — “Гаєвий”, “Сук”, “Орел”, “Журавель”, “Перян” та інші досвідчені і озброєні стрільці, і з ними моя сестра Марійка Вітко “Рожа”, яка виконувала функцію санітарки в кущі, — відійшли на терени Милкова, щоб підготуватися до зими.

Кривава осінь 1944

Це сталось на світанку пізньої осені 1944 року. Тоді вперше на нашому терені енкаведисти разом з польською міліцією організували облаву в лісі Горай, в якому мав постій Олешицький кущ під командуванням “Кармелюка”. Оточили і живими зловили 24 хлопців. Це були дуже молоді люди, ще не зовсім приготовлені до боротьби. Ніхто не сподівався, що їх перший і, може, останній бій вже розпочався. Переважно то були хлопці з Дикова Нового і Старого, з Ушківців, Футорів і Олешич. Їх усіх розстріляли над річкою біля дороги, що вела з Олешич до Дикова.

В Гораю на лісничівці жив лісничий Завада з родиною — дружиною, дочкою Анною і 19-літнім сином Миколою. Під час облави батько з сином та ще двома стрільцями сховались в криївці, що знаходилася в стодолі. Енкаведисти підпалили лісничівку, дозволивши вийти з хати дочці Анні з мамою. В стодолі згоріли: Завада з сином, Микола Прокопенко та Андрій Мозіль (обидва з Ушківців). Андрій вже був жонатий, залишив жінку і двох 15-місячних синів-близнюків.

Коли все стихло, під вечір, нас, троє дівчат, — Марія Магура, Марія Макарець і я, — підкралися до лісу. Я шукала сестру. Перед цим бачила її наплечник у більшовика і, мабуть, тому вважала, що вона замордована. Шукала її серед мертвих. Ми підійшли до річки, а там… О, мій Боже! — рядком укладені, спочивали у вічному сні наші друзі. Їх руки були перев’язані колючим дротом, лиця так страшно покалічені, що важко було розпізнати.

В живих з цього куща залишилися тільки ті, що відійшли на Милків.

Вночі наші люди з села поховали замордованих, висипали високу спільну могилу і поставили березовий хрест, а наступного дня приїхала міліція і, розстрілюючи могилу, розправлялася, але вже з мертвими.

Після цієї кривавої події стало ще неспокійніше. Багато наших людей, навіть цілі родини, втікали, переховуючись в інших селах.

В той час комендантом польської міліції в Олешичах був Ясько Мидель. Зі своєю братією і вдень, і вночі грабував, лякав.

У нашого сусіда Кунця забрали все, бо син зник. Але Болькові Миделеві, братові коменданта, завжди ще чогось бракувало, кортіло скоїти щось недобре, показати, у кого влада, і знайшов собі жертву — причепився до Кунця: “Dawaj buty, bo zastrzelę!”. На його гарячу голову і холодну душу не діяли жодні пояснення, переконання. Не чув, не вірив, не хотів… Він влада! І застрілив Григорія Кунця.

В нашій хаті вже пусто, одяг і харчі давно забрали, відібрали теж корову і коня, ще тільки одна корівчина нас підтримувала, але й тієї невдовзі позбавили, залишаючи записку, що забрали тому, що “Córka w lesie”. Записка була від польської адміністрації з підписом міліції.

На латинське Різдво

На латинське Різдво 1944-го міліція добре попила і рушила на Ушківці.

— Urządzimy banderowcom Szczepana (свято св. Стефана), — викрикував Ясько Мидель. — Będziemy banderowców kąpać w ich krwi! (Так пізніше розказував один з них). І кількома фірманками вирушили на наше село. Спершу по дорозі заїхали до родини Фай. Забрали з дому дві дочки — Стефу і Марійку. Приїхали до нашої хати, оточили. Я щойно заснула, повернувшись із зв’язку з Марійкою Магурою. Мене розбудив стук у вікно, потім брязкіт розбитого скла, а далі грюкіт у двері і постріли. Мама, наймолодший брат і я скотились на підлогу. Кулі свистіли над головами. І раптом якби звір заричав: “Witkowa, otwieraj! Tu komendant Milicji Obywatelskiej Mydel!”. Мама піднялася з підлоги, щоб відчинити двері, але не встигла, бо в цю ж мить вся зграя п’яних міліціантів увірвалася в хату, виламавши двері. Мидель кричав до мами: “Gdzie ta banderowka? Już wróciła z lasu? Ja komendant, mam prawo ją zastrzelić! Jak złapię, zastrzelę! Słyszysz? Nad nią już odbył się sąd. Kto ją złapie, ten zastrzeli!”. А далі посипалися погрози і вульгарні прокльони. Тоді підійшов до мене: “A ty jeszcze nie poszłaś do lasu?” (і називав тут ще й інші прізвища). Витягнули малого переляканого брата. Питають, де сестра. В кімнаті було тісно від крику, метушні й агресії. Тягнуть маму і б’ють, а Мидель: “Tę starą zastrzelcie, a tę — показує на мене, — ja zabieram”. Я накинула на себе, що було під рукою. Вивели мене на подвір’я, а там зі зв’язаними руками Стефа і Марійка Фай. Інші міліціанти ще в хаті, бігали, робили обшук. Чую постріл, один, другий. Падаю на землю, думаючи, що і по нас стрілятимуть. Раптом бачу, як міліціанти підносять коменданта Миделя. Все його лице в крові. Зчинилася несамовита паніка, крик: “Banderowcy, uciekaj, uciekaj!”. Коменданта несуть.

Від усього того голова йде обертом. “Мати Божа, рятуй, рятуй!” — повторюю пошепки, підношу голову, встаю, користаючи паніки. Підбігаю до Стефи й Марійки і кричу, щоб утікали. Я перша, вони за мною, щоб тільки скоріше з подвір’я і за будинками скритись.

Втікаємо у напрямку лісу. Бродимо снігами, прислухаємось. І лише тут, у тиші лісу, прийшла думка, що, може, це наші хлопці переходили поблизу і, побачивши, що діється в селі, хотіли нас рятувати.

Від сусідів, які, побачивши нас, зраділи, ми довідалися, що міліціанти в них забрали перину, в яку завинули коменданта і скоро його повезли до Олешич, а звідти до Любачева в лікарню. Там вони говорили, що “u Witkowej na podwórzu banderowcy przestrzelili komendanta”. Лікарі ствердили, що постріл був зблизька, бо тіло біля рани обпечене. Було встановлено, що Мидель випадково сам себе підстрілив і куля, пройшовши через підборіддя, вийшла біля ока. Бажання розправитися з бандерівцями закінчилося для нього трагічно. Відтоді його брат зі своїми “колєжками” ще більше лютував, мстився, однак вже не відважувався на нічні розбої.

Тюремна молитва

Вже з першого дня, вірніше вечора, сталося щось, чого, перебуваючи вже в кількох інших тюрмах, я не чула ніде. Увечері, десь між 6-ою і 7-ою, після переклички, відділовий закричав: “Do modlitwy!”. І раптом тюрма ожила, зазвучала молитва. Це було так дивно, з кожної камери доносились голоси і молитви зливалися в одну. Вона звучала по-особливому, мабуть, жоден хор на світі не спромігся б осягнути такого ефекту звучання, як оцей.

Wszelkie nasze dzienne sprawy,
Przyjmij litośnie Boże prawy.
A gdy będziemy zasypiali,
Niech cię nawet sen nasz chwali.

Odwracaj nocne przygody,
Od wszelakiej broń nas szkody.
Miej nas zawsze w swojej pieczy,
Stróżu i sędzio człowieczy.

Я була зворушена до глибини душі, молилася і благала Божої помочі, просила сили, щоб не заломитися і гідно нести свій хрест, щоб бути чистою перед Богом, своїм народом і своїм сумлінням…

Тієї ночі я не могла заснути. А коли придрімнула на світанку, то розбудив мене крик, брязкіт ключів і скрегіт тяжких залізних дверей. Знову перекличка, а потім пісня-молитва — співали всі в’язні.

Kiedy ranne wstają zorze,
Tobie ziemia, Tobie morze,
Tobie śpiewa żywioł wszelki,
Bądź pochwalon Boże wielki.

Wielu snem śmierci upadli,
Co się wczoraj spać pokładli.
My się jeszcze obudzili,
Byśmy Cię Boże chwalili.

Молюсь, а сльози ллються. Думаю про тих, засуджених на смерть. Скільки їх цієї ночі буде замордовано, відійдуть у вічність, де нема більше мук. Благаю… “Ні тортур…” Ходжу по камері. Дали сніданок — чорну каву, чверть чорного хліба. Не можу їсти, лише попила теплої кави. За якийсь час кличе мене ключник.

Допити 

При брамі вже чекає слідчий. Ведуть мене на 4-й поверх і, як пізніше довідалася, — на тому поверсі переслуховували всіх українців. Входимо до кімнати, а там вже двоє на мене чекають, і той, що мене привів, каже: “Ja — Michał Bajowski”. Ті двоє теж щось сказали, але я не дочула. Один з них записує всі мої персональні дані, а потім, піднявши голову і пронизливо дивлячись на мене, каже: “Mam nadzieję, że będziesz mówiła tylko prawdę, odpowiadając na wszystkie moje pytania”. І так: “Ty należałaś do OUN i byłaś w lesie z UPA? Z kim masz kontakt na Zachodzie?”. Питання сипалися одне за одним. Почав називати псевдоніми командирів, сотенних, районових. Випитував про провід з нашого терену, особливо про “Залізняка”, “Калиновича”.

На всі питання відповідала: “Про нікого нічого не знаю. Нічого не бачила. Ні з ким не маю контакту. Не знаю”. Тоді питає: “To dlaczego ty uciekłaś do Krakowa? Od kogo dostałaś dokumenty?”. Розумію, що знають про мене багато. Відповідаю, що сама виробила документи, а на інші питання переважно мовчала, ні до чого не признавалася. Кожна відповідь могла викликати наступні питання і дати їм якусь нову інформацію. Знала, що коли хоч до чогось почну признаватися, то потім тяжко буде виплутатись. Допити ставали все грізніші — били і питали. Найбільше розшалівся Байовський, розмахуючи, як шалений, гумовою нагайкою (всередині дріт, а на кінці грубе залізо). Бив по чому попало: по голові, по плечах, руках і ногах… Несамовитий біль, безрадність, і тільки удари, удари… Якісь крики, але я вже не усвідомлювала, що діється навколо. Хотілося тільки стати маленькою і десь сховатися, щоб мені дали спокій, щоб уникнути цих ударів.

На якусь мить мій кат заспокоївся, але вже в наступну хвилину скочив на крісло і, швидким рухом накрутивши собі на руку моє волосся (я мала довге і густе), підніс мене вгору. Копав, де тільки попало. Задихалась від болю і ударів. Мабуть, втомившись, пустив мене. Я впала на підлогу, а мій кат ще лютував, розмахуючи закривавленою рукою, обліпленою пасмами мого зірваного зі шкірою волосся. Проклинав, відмотуючи ті пасма, і кидав їх на мене. Ще якийсь час Байовський демонстрував свої катівські видумки і по кількох годинах тортур мене поволокли вниз до пивниці і кинули, як щось непотрібне, на купу вугілля. Лежала на животі, не могла поворухнутися, тіло розпачало від болю.

Напівпритомна там пролежала до пізньої ночі. Крізь тишу, як крізь сон, чую: “Зозуля”. Ще не впізнаю, але оглядаюся і бачу: “О, Господи!”. Це був стрілець з одного нашого відділу — “Самчук” (Іван Кархут з Теплиць). Як він опинився в цьому коридорі? Впізнав мене. Замість радості опанував страх: а що, як він мене сипне? Звідки мені знати, як він тримається в слідстві? “Я вас не знаю”, — кажу до нього. Це означало, що в слідстві ми одне одного не знаємо. Він відповів: “Я вас теж не знаю”. Зітхнула з полегкістю. Він підійшов до ґрат і каже: “Ви голодні?”. Я була так знесилена, що не спромоглася навіть на відповідь. Він мав при собі кусок хліба і зробив спробу мені його докинути, але це не вдалося. Хліб полетів десь поза мене. Навіть не глянула туди, де впав. “Самчук” зник так само раптом, як і появився, і я його більше не бачила.

Десь опівночі знову кличуть на слідство, але не можу встати. Підійшли двоє ключників і стягнули мене з тої купи вугілля. Піднімали, але я, не втримавшись на ногах, з криком від пронизуючого болю впала, моє тіло терпіло, при кожному дотику чула несамовитий біль. Мене знову підняли та вивели за браму. Там вже чекав кат Байовський та ще двоє. Відразу на мою адресу посипалися страшні прокляття і команда: “Szybko na górę!”. Тобто, знову по сходах на 4-й поверх, де проводив допити. Штовхнув мене в плечі, я впала, почав копати чоботами в крижі. Подолання кожної сходини супроводжувалось копанням. Доповзла десь на 2-й чи 3-й поверх, впала напівжива. Це Байовського дуже розлютило, почав шмагати з усієї сили нагайкою, вимагаючи, щоб я піднялася. Не можу, зовсім знесилена, а мій кат вже божеволіє від люті й готовий мене забити. Десь в кінці коридору — якась жінка (може прибиральниця?). В розпачі від свого безсилля, кличу її, волаючи, хай цей слідчий мене зістрілить. Я вже не знала до кого промовляти. Ця жінка, мабуть, перелякалася і втекла. Кличу: “Господи, рятуй! Господи!”. Це викликало ще більше лють у мого ката: бив і копав, і я вже не пам’ятаю, як довго це тривало.

До притомності привернули, виливши на мене відро холодної води, а потім підняли і змусили далі лізти. На руках і на ногах подолала ще хіба з один поверх. Байовський нетерпляче підганяв, копаючи чобітьми. Врешті, коли я доповзла до кімнати, де мала продовжитися моя катівня-допит, штовхнув мене з такою силою, що я, пролетівши її, опинилася аж під кахляною пічкою, розтявши з правого боку і так вже покалічену голову. Ллється кров, я безсила і приголомшена на підлозі. Крик: “Wstawaj!”. Мене підняли, кинули на крісло і удвох, безпомічну, почали бити, де попало. Лежала безборонена. Здерли з мене одяг і взуття, і далі напівзодягнену б’ють. Я вже нічого не відчувала, не боронилася. Обливають водою і кричать: “Mów, gdzie chowają się twoi koledzy!”. Спромоглася тільки: “Не знаю” — і більш нічого. Перестали бити. Щось між собою переговорили, а по короткому часі, перекинувши мене головою вниз, знову б’ють, тепер вже по п’ятах і стопах. Який нестерпний біль, просто душусь від нього. З голови постійно ллється кров, а в думках молитва: “Господи, не витримаю! Рятуй!”. Наді мною крики: “Mów! Mów, zacięta banderowko!”. Їм переважно йшлося про те, щоб я сказала, де переховуються наші стрільці, які перейшли на Західні землі за виселеними під час акції “Вісла” нашими людьми.

Кожен удар по п’ятах віддавався несамовитим болем у голові, і мої кати знали про те. Вже в нестямі повторювала тільки: “Не знаю, не знаю…”. Як довго це тривало, може цілу вічність? Лише б’ють, питають, поливають водою, щоб опритомніла і знову ще і ще… Завжди їх було троє. І врешті один з них каже: “Ja nie mam sumienia więcej bić”. І він більше мене не бив, лише Байовському все ще було замало крові і знущань. Шалів, що не може з мене нічого вибити, дізнатися. Каже: “W moich rękach mężczyźni śpiewają, a ty, zacięta banderowko, nic nie gadazh!”. У вухах дзвони дзвонять, шум, голова йде обертом, все лице залите кров’ю, а тіло — суцільна рана. Напівпритомна дуже слабим голосом, майже пошепки, почала кликати: “Ісусе Христе! Ісусе, рятуй!”. Лице Байовського викривилося в жалюгідній гримасі і він просиав: “Ісус — то х…”. “Боже, прости їм, бо не знають, що чинять!”, — ледве спромоглася. На це Байовський каже: “To ja jestem Boh. Jak ja zechcę, to ty do rana zdechniesz i nikt nie będzie wiedział jak. Ja to mogę, słyszysz ty… ja Boh! Ja!!!!”. Я мовчала, безсила, і тільки слова: “Ісусе! Ісусе! Господи, рятуй!”. Вже нічого не відчувала, лежачи в бруді, в крові…

Опівночі, так сьогодні припускаю, з’явився на інспекцію начальник УБ, як пізніше довідалася, на прізвище Осетек. Переконана, що це Господь Бог привів його в ту люту ніч, забравши з теплого ліжка, щоб мене рятувати від смерті. не бачила його, тільки після того, як всі встали і щось звітували, зрозуміла, що він їхній зверхник. Я лежала і стогнала, просячи тільки води… Він підійшов до мене, якусь хвилину мовчки стояв, а потім наказав мене напоїти. Котрийсь з них підійшов з пляшкою води і влив мені в рот. Відкриваю очі і бачу над собою людиною. “Czy złapaliście ją z bronią w ręku?”. Відповідають: “Nie”. “Czy złapaliście ją na gorącym uczynku, że zabiła kogoś?”. “Nie”. А він далі: “Taką młodą kobietę doprowadziliście do takiego stanu? Z mężczyzną tak się nie postępuje. Ona jest konająca, co z nią będzie do rana? Pomyśleliście o tym?”.

Ще щось говорив, але я вже не все чула, дзвони і шум в голові заглушували всі голоси. Хтось накинув на мене мій одяг. Двоє взяли попід руки і поволокли коридором, потім сходами вниз до пивниці. Кинули в приміщення, де виливали всі відходи з “кібля”. Там був канал, вікно до якого було відкрите лазом. Зачинили двері… Напевно, надіяли ся, що я в напівпритомному стані скочуся в той канал, а вони оголосять, що така-то покінчила життя самогубством. Якийсь час я лежала на холодному бетоні, а був це лютий. Опритомнівши, відчула велику спрагу. Стогнала, благаючи: “Пити, пити…”.

В той час один з ключників, почувши мої зойки, зайшов до пивниці. Посвітив ліхтариком і, побачивши мене тут та в такому нелюдському вигляді, мабуть, перелякався і побіг нагору, залишивши в поспіху відчиненими двері. Ще не була свідома того, що роблю, але почала на животі повзти до виходу. Повзу з останніх сил далі, далі… Мабуть, це була кухня, не знаю, як воно сталося — чи я побачила, чи відчула те відро. Доповзла і припала до нього, і жадібно пила. Не знаю, що то була за рідина — може вода, а, може, щось інше? Не можу зупинитися, п’ю і п’ю…

Незчулася, як біля мене опинилися два ключники. Відсунули відро, мене підняли. Хотіли поставити на ноги, але це не вдалося, я не спроможна була встояти. Босу і напівзодягнуту взяли мене під руку і так тримали, щоб очуняла. Раптом мені здалося, що лежу в мами на руках!… І їй розказую, як мене катували. Кажу до мами, як то добре, що це діялося тільки уві сні, що це тільки сон… Відкрила очі і бачу стіни, чужі стіни, якісь люди тримають мене під руки. Питають чи знаю, де я. Ключник каже, що в Ряшеві на УБ. Відвели мене у камері №14, де спершу сиділа. Поклали на голу причу, а потім, помітивши мій плащ, на одну його половину поклали мене, а другою прикрили. Була тут теж хустина. Нею мені обмотали босі закривавлені ноги. Про все те пізніше мені розповідав один з них.

Довго лежала, поворухнутись не могла. У сусідній камері сиділи мужчини-поляки з AK, WiN. Потім, коли я вже почала ходити, тримаючись за стіну, вони мені розповідали, що дуже стогнала і постійно просила пити. Вони не могли спати, не знали, шо там у них за стіною діється. Почали стукати у двері і просити ключника, щоб заглянув до мене і допоміг. Я цього не пам’ятала. Час для мене втратив будь-який сенс. Не могла дивитися на очі — так спухло все лице. З трудом відкрила одне око і побачила свої бідні почорнілі руки, спухлі закривавлені пальці. Лише тоді я задумалася над тим, що зі мною зробили. Не могла говорити, щось в горлі перешкоджало, відкашлювала лише засохлу кров. Подивилася на долівку: бетон, повно снігу, що вітер навіяв крізь забиту дошками віконну шпару. І тільки тоді відчула, як тут холодно, а в камері лише я і щурі.

Самотність мені не заваджала. В обідню пору прийшов якийсь ключник і так мене привітав: “Ty zacięta banderowko ukraińska, zdechniesz tu, już niewiele ci zostało”. Біля мене стояла велика пушка (консервна банка) з-під американської зупи, що мала служити за миску. До неї колись налили каву, в обід якусь зупу, і то все вже скисло й замерзло. Каже: “Dlaczego nie zjadłaś? Jak to wszystko wyliżesz, to dostaniesz świeże jedzenie”. Я не відчувала голоду, мабуть тому, що гарячка мене палила і мріяла лише про те, щоб напитися води чи кави.

Голодування 

Сталося це перед Великодніми святами. Місцеві польки отримали великі святкові пакунки. З українок не отримала жодна. Більшість з нас або не мали родин, або близькі та рідні були далеко, а часом і не знали, де ми. Солідарність в тюрмі — це велика справа. Польки з нами поділилися своїми святковими гостинцями. Але наш святковий настрій стримала Інґльот, старша пані, повідомивши про своє тривожне передчуття, що вони (тюремна влада) можуть нас покарати, забравши пакунки. Вирішили швидко сісти за сніданок і добре наїстися, а решту поховати. Пам’ятаю, як Ірина Вовк сховала за дерев’яну подушку між своїми особистими речами кілька цитрин, а Емма, хвора на туберкульоз, вилізла на 3-й поверх ліжка і там хотіла сховати цукор і якийсь жир, але саме в цей момент двері відчинилися і до камери увійшли начальник, слідчий та ще кількох. Заставши Емму нагорі, кажуть: “A ta kawka co tam robi? Co chowasz?”. Бідна Емма злізла, а ті всі харчі від неї і нас відібрали. Велика лють опанувала слідчих Сікору і Свідерського. Нашу камеру покарали голодуванням — лише хліб і вода, яку могли брати тільки з “кібля”. Не хотіли нам дати ані гарячої води, ані кави. Ми запротестували і розпочали повне голодування, зовсім нічого не їли. Щодня кожній з нас приносили 1/4 хліба і стирта його поволі росла, але жодна з нас не торкнулася того хліба, хоч ми були дуже голодні. Так тривало, мабуть, 3 або 4 дні. Врешті викликали Люду Кот, вона була старшою в нашій камері, і питають, чому ми розпочали повне голодування? Люда на те відповіла, що нас покарано кількома карами: забрали всі святкові пакунки, не отримуємо навіть теплої води чи кави, змушують нас пити зимну воду та ще й з “кібля”, а це негігієнічно, забрали в нас з камери лавку, щоб ми не присіли, до ліжка не можна доторкнутися, на підлозі сидіти не можна та ще й від ранішнього “апелю” і до вечірнього змушені тільки стояти. Стільки покарань нараз і це тоді, коли ми невинні.

Була неділя. Ми всі стояли на колінах і півголосом відправляли св. Службу Божу. Раптом відчиняються двері, і до камери входить інспекція зі спеціального відділу. При появи такої високої тюремної влади треба було стояти струнко і звітувати. Та жодна з нас не поворухнулася. Молимося далі. Вони постояли кілька хвилин і пішли, а коли ми, скінчивши Службу Божу, вставали, саме в цей момент двері відчинились і нам у камері влили кілька відер холодної води. Прозвучав наказ, щоб протягом 15 хвилин підлога суха. Ми всі хто чим міг збирали цю воду, щоб встигнути до визначеного часу. Після цього в нашій камері провели ще одну ревізію. Кожна з нас мала якісь свої особисті речі жіночої потреби. Все було в дуже бідному стані, особливо в нас, українок, бо вже довго по тюрмах сиділи і все понищилося, а нове звідки взяти? При ревізії був присутній поручник, а може капітан? Його очі наливалися кров’ю при обмацуванні рубців нашого одягу. Пригадую, коли при Ірині Вовк-Кульчицькій знайшов образок Матері Божої Неустанної Помочі, а вона його як найбільший скарб берегла протягом всього слідства, збісився, кинув образок на підлогу і подоптав його. Стояв перед нами садист — грізний і нікчемний. Ми всі дуже обурилися, але що могли зробити, адже це тюрма. Кожна з нас пройшла вже тяжке слідство, організми наші вичерпані в темних підвалах тюрми, а це голодування ще більше підірвало наше здоров’я. На третій чи четвертий день я вже не могла встати з ліжка до “апелю”. Інші теж погано себе почували, дехто мав температуру. Особливо докучливим було цілоденне стояння, і щоб якось витримати цю каторгу, впирались одна в одну, плече до плеча, як гуси. Під час ранішньої переклички Люда заявила, що один в’язень вже не може встати з ліжка, а решта має температуру. Врешті, під кінець дня, нам вперше за останній час дали теплу каву, а підвечір якусь зупу. До нашого голодування на доказ солідарності приєдналися і мужчини. Тюремна влада була змушена поступитися.

Фордон – тюрма для жінок 

Привезли нас до Фордону. Приїхали сюди всі, крім Ірини Вовк, яка після тяжкої операції залишилася в шпиталі у Ґрудзьондзі.

Фордон — це відома ще з-перед війни жіноча тюрма. Сюди звозили жінок з усієї Польщі. Протягом трьох днів нас забирали на подвір’я напихати сінники соломою. Це було велике подвір’я, на якому скирти соломи і багато жінок-в’язнів.

І сталося…

Я зустріла свою маму. Тут нас вже ніхто не карав, не розлучав. Ми сиділи поруч, розповідали, раділи, що живі, що разом. Після триденного карантину новоприбулих в’язнів посортували і розмістили по малих і великих камерах. Нас помістили на партері у велику, майже на 40 осіб камеру, в якій сиділи політв’язні польки й українки. Мужчини були лише серед обслуговуючого персоналу тюрми. В малих камерах переважно сиділи більш небезпечні. Їм не дозволено було працювати. Ці камери знаходилися в пивниці, в сутеренах — там тримали в’язнів з великими вироками і строгого режиму. Знаю, що з наших дівчат там сиділи: Ірина Тимочко “Христя”, Люди Кот “Бурлачка”, Катруся Косаревич “Ніна”, Леся Лебедович “Заграва”, Стефа Онишкевич (дружина “Ореста”), Люба Богачевська, Зеня Дацько, Марія Гук, Євгенія Вахнянин-Сухорончак, Стефа Куницька-Боднар та інші. Ми, всі решта, працювали в різних майстернях або в господарчому відділі тюрми. Праця для нас, особливо тих, що не мали допомоги від родин, була дуже потрібною. Завдяки їй щось заробили та й час швидше минав. Частина заробітку йшла на прожиття, а частину відкладали на “залізне” конто. Ці гроші — після звільнення в’язень мав на дорогу. За решту ми могли робити собі невеличкі закупи у в’язничній кантині. Тут можна було купити: харчі (жир, цукор), мило, зубну пасту і таке інше. А також могли допомогти тим, хто нічого не діставав, кому було особливо важко.