Профессор
И. И. ПОЛОСИН
ИЗМАИЛ*
(История области и города)
* Продолжение. Начало см. в №№ 156, 157, 162, 164.
Румыния, для освобождения которой от турецкого ига русский народ сделал очень многое, в 1864 г. приступила к крестьянской реформе. Реформа эта была еще более крепостнической, нежели русская реформа 1861 г. Измаильские крестьяне не получили от румынских бояр ни земли, ни воды, ни скота, ни воли. А когда в 1866 г. в Румынии утвердился Гогенцоллерн Кароль ІІ, ясной стала и внешне-политическая ориентация Румынии. Безводная, выжженная солнцем степь, одинокие колодцы-журавли, изможденный скот, изнуренные люди — вот какою была румынская измаильщина, когда по Берлинскому трактату 1878 г. (в итоге русско-турецкой войны 1877–78 гг.) она возвращена была России.
Следующие сорок лет (1878–1917 гг.) Бессарабия оставалась в границах Российской империи. Но увы! Что могла дать помещичье-буржуазная Россия бессарабскому крестьянину?
Бессарабское крестьянство в большей степени, чем русское испытывало на себе все тяжкие последствия феодальных пережитков в народном хозяйстве и недостаточно развитого капитализма. Элементы капитализма в хозяйстве бессарабской деревни были действительно очень слабы. Именно здесь, в Бессарабии, вырастали такие зубры-крепостники, каким был Пуришкевич. Но здесь же в Бессарабии росли и такие верные солдаты революции, как Григорий Иванович Котовский.
Несокрушимой была связь с русским народом. В те годы, когда вырастал и вырос русский военно-феодальный империализм, вырастал и русский пролетариат. 50 лет тому назад забрезжила заря освобождения для трудящихся всего мира. 50 лет тому назад трудами Ленина русское рабочее революционное движение соединилось с социализмом. Ленин указал трудящимся их генеральный исторический путь. Великий Октябрь всколыхнул и народ Бессарабии.
Росли советы. Росла советская власть. Но 21 ноября 1917 г. бутафорский национальный парламент Сфатулцерий, провозгласив Бессарабию частью Российской демократической республики, отдал ее под охрану румынских войск.
С оружием в руках трудящиеся Бессарабии отстаивали свою свободу и право на счастливую жизнь. В 1918 г. вилковские рыбаки две недели защищали город от румынских захватчиков. В январе 1919 г. в Хотинском восстании против оккупантов было убито до 11.000 человек, сотни расстреляны и сосланы на каторгу. Много сел было сожжено румынскими карательными отрядами.
Но боярско-буржуазная Румыння, поддержанная Антантой, держала в своих руках украинскую Бессарабию так же как славянскую Буковину, промышленные районы венгерской Трансильвании, земледельческие районы Баната и болгарскую новую Добруджу.
Советское правительство, верно учитывая исторические судьбы Бессарабии и волю трудящихся не признавало факта беззаконного отторжения от Украины ее исконных земель по Днестру и Дунаю. На всех географических картах издания 1918–1940 гг. Бессарабия обозначалась как советская земля, временно оккупированная Румынией.
Бессарабский вопрос не сходил с повестки дня.
В 1921 г. встретились представители CCCP и Румынии для обсуждения бессарабской проблемы. Переговоры не имели успеха, но продолжались на Венской конференции 1924 г. (28/III–2/IV). Румыны пытались вопрос о Бессарабии снять. Советское правительство выдвинуло требование опроса всего многомиллионного населения Бессарабии: пусть народ сам скажет, чья власть ему по душе румынских бояр или трудящихся СССР? Румыния отвергла опрос народа, она боялась смертельного для себя приговора. Румыния знала какая ненависть растет в стране против оккупантов. Румынский генерал Рудяну подавлял восстания крестьян с дикой жестокостью.
15 сентября 1924 г. 100 румынских солдат под командованием 2 офицеров прибыли для расправы с непокорными в Татарбунары. Подпольный ревком во главе с т. Батищевым (позже избранным депутатом Верховного совета СССР) призвал народ к восстанию. В ночь на 16 сентября славные повстанцы захватили примарию, жандармское управление, тюрьму, почту и телеграф. Утром на пятитысячном митинге трудящиеся татарбунарцы провозгласили советскую власть. Их поддержали селения Чичма, Акмангит и другие. Но регулярные румынские войска теснили повстанцев.
17 сентября повстанцы отступили по направлению на Вилково к устью Дуная. Возле Жабриян на косе Волчек они были окружены, обезоружены, расстреляны, потоплены. Живых пытали, мучили терзали. На суд было доставлено до 500 человек. Председатель ревкома т. Батищев был приговорен к пожизненной каторге.
По данным румынской сигуранцы (охранки) в Бессарабия с 1918 по 1924 г. было зарегистрировано 153 восстания. Десятки тысяч повстанцев были убиты. Около 300.000 трудящихся Бессарабии эмигрировали. Страна обращалась в пустыню. Страшная нищета держала в своих руках бессарабскую деревню. Сказочно плодородная страна погибала. Одинокие колодцы-журавли тоскливо маячили в безводной степи, выжженной солнцем и румынами-оккупантами. По статистике 1935 г. около 19 процентов крестьян не имели рабочего скота, до 30 процентов не имели коров,
Украинцы, молдаване, русские, болгары, евреи, цыгане, армяне — все народы Бессарабии с надеждой смотрели на СССР. От трудящихся СССР от только могла придти помощь. И она пришла! 28 июня 1940 г. по указанию товарища Сталина Рабоче-Крестьянская Красная Армия освободила Бессарабию от румынской оккупации. Уроженец Бессарабии маршал тов. Тимошенко прибыл на родину в деревню Фурмановку. Горячо приветствовали его земляки.
Год работали бессарабцы на освобожденной земле. Кипела работа повсюду на полях, на взморье, на стройке. Началась светлая, радостная и счастливая жизнь. Не было больше ни бояр, ни помещиков, безземельные и малоземельные крестьяне получили землю, безработные — работу, за работу — заслуженный отдых. К власти пришел трудовой народ. Дети в школах учились на родном языке. На VII сессии Верховного Совета СССР Бессарабия была принята в Союз Советских Социалистических Республик.
Но эта радостная, счастливая жизнь оборвалась. 22 июня 1941 г. на родную землю напал лютый и коварный враг. Речь шла о жизни или смерти CCCP. Ленинско-Сталинская историческая теория выдержала еще одно величайшее испытание. Сталинская наука побеждать еще раз показала свою несокрушимую силу.
История работает на трудящихся. История ведет трудящихся к власти и утверждает трудящихся у власти. “Время работает на нас”, — неоднократно говорил нам товарищ Сталин. Победа сама не приходит, ее надо подготовить и обеспечить. Генералиссимус Советского Союза товарищ Сталин организовал победу СССР над фашистской нечистью. Фашизм брошен в пропасть, в мусорную яму истории. Мирный творческий созидательный труд вернулся во всю свою советскую мощь…
Народы Бессарабии дружной советской семьей встречают самый счастливый день в своей жизни – 26 августа. В этот день год тому назад — в 1944 году – доблестная Красная Армия еще раз вызволила народы Бессарабии из тяжкой неволи. Кончились теперь навсегда страдания бессарабского народа. Солнце Советской Конституции сияет над нами. Великий Сталин вернул народы Бессарабии к любимой и любящей Родине-Матери.
Доблестные пограничники, красноармейцы, моряки, разведчики зорко стерегут священные границы.
Стаття “Ізмаїл (Історія області й міста)” є першим цілісним наративом, що репрезентував офіційну радянську версію минулого української частини Бессарабії або Буджака. Публікація виходила серією матеріалів упродовж серпня 1945 року на сторінках газети “Придунайская правда” та була приурочена до першої річниці “визволення” Ізмаїльської області радянськими військами. Завершальна частина статті з’явилася 26 серпня – у день офіційних урочистостей, коли в Ізмаїлі було відкрито пам’ятник російському полководцю Алєксандру Суворову.
Варто наголосити, що підготовку історичного матеріалу про Ізмаїльську область радянська влада доручила Івану Івановичу Полосіну — професору Московського державного університету ім. В. І. Леніна та фахівцю з історії Росії. Це свідчило про прагнення інтерпретувати минуле регіону не лише крізь призму ленінсько-сталінської ідеології, а й у межах загальноросійського імперського ґранднаративу, що наголошував на “визвольній місії” Росії на південно-західному прикордонні, а також легітимізувати радянську анексію Бессарабії як закономірний процес “повернення історичних земель”.
Стаття виконувала політико-пропагандистську функцію й містила чимало історичних фальсифікацій, маніпуляцій та ідеологічних штампів. Автор вибудовував ідеологічний сюжет, характерний для сталінського історичного канону, в основі якого лежала схема багатовікового страждання населення регіону під владою “чужоземних поневолювачів” і його подальшого “визволення” Росією та СРСР. Ця логіка чітко простежувалася у вступній частині статті, зокрема в тезі: “Великі історичні лиха пережили народи Бессарабії. Тим величнішою є їхня славетна перемога у великій Вітчизняній війні в союзі з могутнім російським народом і всіма братніми народами СРСР” (№ 156). Водночас одним із ключових завдань публікації було підкреслити історичний зв’язок Ізмаїльщини як з Росією, так і з Україною.
Полосін розпочинав історію дністровсько-дунайського межиріччя з найдавніших часів, приділяючи значну увагу скіфському періоду та античності. Друга частина статті (№ 157) охоплювала історію краю від гунського завоювання й до XVI століття, розглядаючи його в контексті вторгнень тюркських племен, перебування регіону у складі Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, а згодом — Молдавського князівства й Османської імперії. У третій частині (№ 162) автор висвітлював історію регіону крізь призму російсько-турецького протистояння, тоді як четверта частина (№ 164), найбільша за обсягом, була присвячена центральному сюжету нового радянського історичного наративу — штурму фортеці Ізмаїл військами Суворова. Після цього автор стисло охарактеризував приєднання Бессарабії до Російської імперії внаслідок російсько-турецької війни 1806–1812 років та становище краю до завершення Кримської війни 1853–1856 років, за умовами якої його придунайська частина Бессарабії разом з Ізмаїлом перейшла до складу Молдавського князівства, а після його об’єднання Молдови й Волощини — до Румунії.
Остання частина статті, текст якої пропонується для ознайомлення, охоплює кілька періодів в історії Ізмаїльщини, пов’язаних із перебуванням регіону у складі різних держав: Румунського князівства (1856–1878), Російської імперії (1878–1917), Румунського Королівства (1918–1940), СРСР (1940–1941), Румунії (1941–1944) та знову СРСР (з 1944 року). Входження до Російської імперії Полосін інтерпретував як “повернення”, тоді як румунські періоди — як окупацію.
Наратив містив характерні для радянської пропаганди міфи, які ідеологія поширювала й на інші анексовані території, зокрема:
1) міф “багатостраждальної землі” (румунські періоди подавалися крізь призму господарського занепаду та страждань населення, особливо міжвоєнний час; становище краю під владою Російської імперії розглядалося в контексті концепції “меншого зла”);
2) міф “героїчної боротьби” (акцентувалася увага на повстаннях проти румунських “загарбників”, центральне місце серед яких посідало “Татарбунарське повстання”; визначалися також радянські героїчні постаті регіону, зокрема Котовський і Батищев);
3) міф “визволення” (наголошувалося на невизнанні Радянським Союзом приєднання Бессарабії до Румунії, “бессарабський похід” 1940 року інтерпретувався як “визволення від румунської окупації”, а радянська військова операція 1944 року – як “визволення від тяжкої неволі” та “завершення страждань бессарабського народу”);
4) міф “соціалістичного будівництва” (рік перебування краю під радянською владою подавався як час “світлого, радісного та щасливого життя” трудящих).
Варто звернути увагу на репрезентацію регіону як частини України (“боярсько-буржуазна Румунія, підтримувана Антантою, тримала у своїх руках українську Бессарабію”, “радянська влада… не визнавала факту беззаконного відторгнення від України її споконвічних земель по Дністру й Дунаю”), а також на невизначеність у характеристиці етнонаціонального становища краю. Автор уживав як синонімічні словосполучення “народи Бессарабії”, який позначав сукупність різних етнічних груп, серед яких перше місце відводилося українцям (“українці, молдавани, росіяни, болгари, євреї, цигани, вірмени — всі народи Бессарабії з надією дивилися на СРСР”), так і термін “бессарабський народ”, що фактично репрезентував певну надетнічну локальну спільноту. Це свідчить, що станом на 1945 рік радянська влада ще не мала остаточно сформованої моделі інтерпретації етнонаціональної специфіки регіону.