8 БЕРЕЗНЯ
(Етюд)
Гавкають, гарчать пси…
Сіро-вогкі вулиці з купами попелу й сміття під тинами… Полинялі слизькі тини. У землю повростали печерицями хати. Голе галуззя садків стирчить віниками проміж низеньких осель володимиросмердівського стилю. Ні одного залізного даху на все село… Не бовваніє церква. Не помітно школи.
З кожного подвір’я гавкають і гарчать пси. Низько над селом позвисали синьо-сірі патли хмар. Руде… іржаво-солом’яне, сіро-сиве село Безпалівка на Харківщині.
І раптом десь поза хатами затріпотів червоний прапор… І чути спів “Інтернаціоналу” жіночими голосами на церковний лад… Вулиці криві, вузенькі… Ось над хвилями кругляків-голів у хустках випливає розмальований прапор. Чавкають кілька десятків чобіт по глинястій багнюці. І гомін жіночих голосів глухо супроводить спів…
Восьме березня празникує радянська Безпалівка — майже жіноче село, бо на чотириста сімдесят три хазяйства чоловіків-хазяїнів лише сто три… Це зі статистики.
Через тин перевісилась дідова борода, сміється беззубо:
— Врожай на самих бабів!
На другім перелазі червоноармієць:
— А єжелі, товариші баби, на фронт?
— Го-го-го, ціла армія!
Босі, часто в самих сорочках, обгукуються демонстранток діти:
— Мамо, а Федорка б’ється!..
— Василь поїв кисіль!
Баби, молодиці й дівки йшли серед перегукувань, як глухі…. Гляділи під ноги. Руками — за спідниці… Дівчата — під руки вряд.
Очі, щоки, ніс.
Волосся, лоб, вуза — запеленаті хустками. Щільно. Глухо. А губи замолоду окреслені зморшками. І очі так само навколо в зморшках.
Це у рябоголових і чорноголових…
Червоноголовки не такі: чоло, волосся, вуха, шия в них одкриті. Ясно дивляться й по-іншому прислухаються, а з червоних молодих губів гублять нові, блискучі слова.
Червоноголовки — безпалівські комсомолки. Їх тут більше сотні…
На вигоні стіл, лавки… Стіл застелений квітчастим настольником. Поверх життя хлібина з грудкою солі. Біля столу прапор і плакат у землю встромили…
Чекали… Довго чекали… Сонце визирнуло крізь дірку хмар — стало веселіше. А коли хмари розвіялися і синя блакить засяяла сонцем, стало по-весняному весело і до вигону попрямувало село…
Учителька, делегатки й головні упорядчині — комсомолки — метушилися хвилюючись.
Приїдуть! Ні, не приїдуть…
На шляху нічого не видно. Дівчата й молодиці заспівали веснянок. Декотрі баби осудливо: “Великий піст… іще й п’ятниця”…
А другі самі виводили таких, що їх молодь не знала.
— Ось таку веснянку грали в нас!
Нарешті автомобіль…
— Гей, давайте їх піснею стрінемо!
— Усі до гурту!
— Ну, держіться ж!…
“Повстаньте гнані і голодні…”
Баби — то басами на нижніх нотах, то дискантами вгорі, й чомусь виходило в них на голос “господи помилуй”… Молодиці кричали щосили… Дівчата, що скінчили школу (семилітка в Безпалівці), співали гарно, чітко вимовляючи слова, і своїм гуртком стримували весь безголосий крик…
Автомобіль загув із ріжка у відповідь і зупинивсь… Із села бігли діти й поспішали дорослі. Автомобіль оточили жінки. З автомобіля — червоний прапор із золотими літерами й окрасами.
— Товариші селянки! У наш Міжнародний жіночий день ми приїхали до вас із привітаннями від міських робітниць. Хай живе єднання робітниць із селянками!
Прапор опинивсь у руках селянок, а до машини (велика вантажівка) вилізла голова делегатських зборів із своїм прапором:
— Ось вам, товаришки робітниці, наш прапор! Дивіться на нього у себе в місті й згадуйте нашу Безпалівку! Ми його вишивали, як уміли! Хай живе спайка селянки з робітницею! Ур-ра!
— Ур-ра!
Кричать усі… І обнімають, і цілують приїжджих… На вантажівку залізають підлітки й малеча…
Дванадцятеро червоних хусток приїжджих гостей займають місця на лавках… Комсомолки метушаться й поглядають на шлях неспокійно:
— Іванківці підвели!
— І година добра, а не приїхали…
Молоді червоноголовки тут, там, онде… Гуторний гомін стоїть на вигоні… Гуде автомобільний ріжок: пробують його по черзі діти… Шофер у полоні галасливого дитинства… його шкіряної куртки й кепки не видно: на колінах, на плечах, навколо дітлахи…
— Дядьо, покатай…
— Заспівайте пісню — покатаю!
Школярі заметушилися:
— Ми знаємо!
— Ми вміємо…
— Нас візьміть!…
Шофер скомандував:
— Та щоб мені веселої заспівали…
— Мишка, починай!
— Од снігів
ні слідів,
трава зеленіє,
а сонечко
околечко
вигріває, гріє
По садках,
по гайках
пташечки співають,
черешеньки білесенькі
стоять, розцвітають.
На ставку
із льодку
і сліди пропали
й на просторі,
як у морі,
човни загуляли.
Автомобіль тихо зрушує… Хор деренчить і вискотить із більшою силою. І не стільки на автомобілі, як навколо… Вантажівка з піснею об’їздить вигін, навколо тупцює дітвора, вигукуючи:
— А вода
молода
сріблом одбиває,
на всі крила
котить хвиля,
мов кришталем грає…
Пара конячок зупиняє драбинчастого воза:
— Село Іванківці здоровлять із жіночим днем! Хай живе навіки тісна спайка робітниць та селянок! Ур-ра! Сла-а-а-вва!
— Слав-ва!
Починається мітинг.
Голова кричить:
— Слово має робітниця ткацької фабрики Марія Чіпкова.
Чіпкова вилазить на окремий стіл, що править за трибуну.
— Товаришки селянки! У радянській республіці не повинно бути безправних рабів. Радвлада усім пригніченим дала волю. Розкріпачила вона й жінок. Радвлада кличе всіх жінок до рівноправного життя з чоловіками. Селянки, беріться до державної, кооперативної, громадської праці нарівні з чоловіками. Селянки, вас захищають закони, вас обстоює партія і вся влада!
Усі щільніше обступають стіл-трибуну… Високі чобітки до шнура. Синіє пальто з сивим смушком і червона хустка. Молода ще. Голос дзвінкий… Ніс м’якою картоплею, а передній зуб золотий. Руки до роботи звичні, шкарубкі… Розглядають кожну нитку на постаті примітливі до дрібниць жіночі очі…
— Наші українки в Галичині та на Волині тяжко страждають… Чи чули, як польські кати замордували в своїх в’язницях двох товаришок — Ольгу Басараб та Ольгу Вербенець?! Як катують сотні робітниць та селянок по своїх в’язницях буржуї? Ми повинні їм допомогти… Вони там мріють про нашу життя… У нас — не рай. Але ми можемо вільно працювати. Наші школи й фабрики. Наша земля і наші заводи. Ми працюємо на себе. Ми для своїх дітей царство будуємо! Наша держава — ми самі… Наші вороги — лодирі серед нас, що не хотять працювати на державу, на себе, на своїх дітей! Нам треба підвищити виробництво і на заводах, і в хліборобстві. Нам треба, щоб селянська земля більш родила, ніж за царя у поміщика. Селянки повинні стати письменними! Селянки повинні читати газети, журнали й книжки. Селянки повинні стати культурними жінками… Ми приїхали до вас на закладини школи-семирічки, але я бажаю, щоб через кілька років нас покликали на закладини профшколи… Такої школи, котра вивчала б ваших дітей на вчених хазяїнів-агрономів!
Плескали в долоні довго. Вийшла друга:
— Мені доручено передати вам наші гостинці: ось там… три штуки ситцю для дитячого захистку, фарби й олівці кольорові та зошити, а для комсомольського осередку ось книжки й передплата на рік газет та журналів… Вибачайте, що мало привезли. Попередплачувалися самі, та й кредитування, так що чим багаті, тим і раді… Вибачайте — одне слово…
— Дякуємо й на цьому! Та й ми вашим дітям дещо зібрали… По-товариському.
А в юрбі гомін:
— Таки доведеться своїх дівчат грамоти вчити!
— Ой, лишенько, як ще й світ стоїть. Усе вже догори ногами перевернулося… Щоб селянка та поміщицею стала!…
Чоловіки осторонь. У Безпалівці більше молоді або старих зовсім… Середнього віку чоловіків мало… Діти палять цигарки й так іноді, що муркнуть… Онуки в долоні плещуть і кричать “слава” та “ура”… Дітвора з автомобілем зникла з вигону: мало біля матерів зосталося.
Мітинг продовжується. На стіл вилазить Ганна Протасенкова.
— Казати все можна. Вуха все приймуть. А друге діло до голови нові думки взяти. Ік приміру, я про таке: як була війна та революція ми, баби, хазяйнували самі… Думали: повернуться наші чоловіки, то передихнемо… Аж воно… Та ось мій стоїть. Мій Василь Федорович первий. Як до самогону, так знає, де має він куритися, а спитайте його про плуга та борону, що без зубів іржавіє… каже: “Я кров проливав! У мене ревматизма в кістках”! Дали нам три десятини, та й ті здаємо з третини… Одно слово, хазяїнуємо по-радянському! А вірите, щоночі лізе… І ревматизма не заважає… Я себе ік приміру тільки: нас багато… Баби тягнуть скрізь, а чоловіки боки облежують цілі зими… Ми, баби, й працюємо, і родимо, і викидиші робимо… мучаємося! Як підіймати хазяйство, так усім коло нього братися… У самого немає чим обробляти — в артіль треба, а чого наші беззубі борони ржавітимуть дурно? А друге — потрощити всі самогонні апарати й чоловікам-неробам не потакати!
— Тю-ю…
— Василю, ану?!
Останні слова Протасенкової потопли в такім галасі, реготі, викриках, що хоч мітинга розпускай. Чоловіки присунули… Голова президії за дзвінка. Вигукнув один басом:
— Слово має Василь Протасенко за свою бабу!
— Таке… Василь уже вшився за городами… його робота нічна, ха-ха-ха.
На стіл вилізла міська делегатка. Взялася в боки та з гори на всіх такими словами, що їх не друкують по книжках. Одшарахнули чоловіки з мітингу…
А жінки про своє життя потайне, жіноче почали одна перед другою викладати… Запалахкотіли обличчя споконвічною образою жіночою. Казали, як на сповіді… Вичищали серця від життєваого багна рабської сили… Декотрі стояли, як окропом облиті… Що не спідниця та хустка — то драма жіноча.
Силоміць обійми й поцілунки. Таємний бруд полу, лавок і печі. Тяжкі переживання вагітності. Страждання й сором абортів. Пекуча безпорадність пологів… І хвороби, хвороби жіночі… Таке потайне жіноче життя пітьмою ночі приховане. Про нього не пишуть книжок. Голосно не розмовляють на зборах. Безглуздий сором рабинь ховає його в собі, отруює кров, мозок, нерви й гідність жіночу. А тут, у свій жіночий день, у селі Безпалівці знищено було всякі запинала сором’язливості. Тремтять губи… Слізьми блищать очі…
Баби й молодиці свою страшну сповідь сьогодні розповідають…
Постарішали лиця дівчат… Поблідли дівки від жаху… Комсомолки дивилися на бабів без зневаги. Простили “осоружне бабство” бабам…
Молодичка з дитячо-пухким личком скрикнула в невимовній тузі:
— Ось де, сестрички, корінь нашого лиха! Ось де корінь!
— А так, дочко, так… — захитали чорними головами баби.
— Нам треба своїх дівчат виховати по-новому! — бринів далі тужливий голос молодички: — Наші дівчата хай по-новому живуть із чоловіками. Чисто. По-людському.
Дзвоник у руках голови захлинавсь.
— Товаришки, ми порушили свій порядок мітингу, а вже сутеніє… Завтра рано урочисті закладини школи… коли приїдуть із міста…
— Я — пропозицію! Доволі на сьогодні! Які там питання! І так голова гуде думками… Час уже й гостей частувати!
Розбилися на п’ять хай, що були просторіші й де поготовлено було для гостей… Посунули туди.
Не клопіт, що худоба реве. Хай похазяйнують один день самі. Хазяйки лише забігають до себе, беруть що ласішого, та й ходу… Не до того. Чують чоловіки силу сьогоднішню: лають, глузують, сопуть, а руками ні-ні-ні… Старезні баби сичать… Діти — до пазух… Діти плачуть. Нашвидку годують. Немовлят із собою беруть… Хай завтра! Завтрього… Чуєте? Завтрього…
Весняна ніч схлипує рясним дощем. Автомобіль ночує під повіткою… П’ятеро хат світять вікнами.
Жіночий день 1925 року, вправившися, пішов на спочинок до вічності. Жіночий день — 8 березня.
Безпалівка снить сни…
Гавкають, гарчать пси на кожнім подвір’ї. Удруге співають півні… Наближається сонячне, велике завтра.
Чередниченко Варвара Іванівна (1890/6–1949) — педагогиня, письменниця, членка ПЛУГу, перекладачка, історикиня. Народилася в Києві в родині робітників. Батько вів свій рід із золотоніських козаків. Мати була сиротою з Чигирина, працювала нянькою в родичів Петра Чайковського. Сімʼя постійнj переїздила — то на Кубань, то в Катеринослав (де батько став активнивним революціонером під час подій 1905–1907 років), то до Москви (де Варвара Іллівна вступила на історико-філософський факультет Вищих жіночих курсів). У 1913 році Варвара переїхала до Києва і вступила до Фребелівського педагогічного інституту, а з 1915 аж до 1928 року жила в Полтаві з коротким виїздом до Кубані в 1921 році. Одні бібліографи причиною її частих переїздів називають хворобу, інші ж пояснюють це неспокійним характером: “Щось загадкового є в цій постаті, — писав Іван Майстренко у спогадах, — яка в 1922 році виглядала як “петлюрівка”, а пізніше діяла як дуже щира радянська письменниця” [1]. Її життя, зрештою, видається доволі “класичним” життям революціонерки й відображає радше загальний патерн поведінки, притаманний багатьом тодішнім учасницям нелегальних організації.
Анамнез її життя добре прослідковується крізь призму біографії її громадянського чоловіка, Левка Борисовича Коваліва (1894–1937). В його різних біографіях трапляються окремі посади, які стереотипно дійсно важко сприймати такими, що стосуються однієї і тієї ж людини. У 1917 році Ковалів був активним діячем Української Партії Соціалістів-Революціонерів на Полтавщині, членом ЦК партії, делегатом Всеукраїнського національного конгресу 1917 року, членом Української Центральної Ради, помічником губернського комісара Полтавської губернії, а з червня 1917 року — товаришем голови земельної управи Полтавської губернії, делегатом Першого Всеукраїнського з’їзду рад 1917 року в Києві. У грудні того ж року був делегатом Першого Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові — того самого, що проголосив маріонеткову більшовицьку Україну. Він належав до лівого крила, яке підтримало Жовтневий переворот. Був депутатом Всеросійських установчих зборів. У січні–травні 1918 року належав до лівого крила партії та був членом ЦК УПСР (боротьбистів). У лютому–серпні 1919 року одночасно був як членом виконавчого комітету Київської ради робітничих і солдатських депутатів, так і колегії Київської губернської надзвичайної комісії (ЧК). Після захопленням Києва денікінцями, переїхав до Москви. З лютого 1921 року був заступником наркома закордонних справ УСРР, а в березні 1921 року був обраний членом ВУЦВК. У листопаді 1921 року вийшов з КП(б)У “через незгоду із НЕПом” і переїхав до Києва. Десь у ці бурхливі роки вони розлучилися, але її встигли запамʼятати з подвійним прізвищем Чередниченко-Ковалів.
За часів Павла Скоропадського, Варвару Чередниченко судить військово-польовий суд. Її рятує від розправи повстання, одним із організаторів якого був член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Симон Петлюра, в коаліції з більшовиками. У травні 1919 року Варвара Чередниченко фігурує делегаткою від Полтавського губернського відділу народної освіти (губнаросвіти) на Першому всеросійському з’їзді вчителів дошкільного виховання у Москві. За часів Денікіна від чергового суду її рятує колишній кадет і відомий письменник Володимир (Владімір) Короленко.
Російськомовний письменницький дебют Чередниченко відбувся в Москві в 1909 році, а україномовний — у Катеринославі (Дніпрі) в 1912 році. Варвара Чередниченко стала упорядницею першої в Україні книжки для дошкільнят “Дзелень-бом!” (Київ, 1916), яка потім перевидавалася шість разів. Друкувалася поряд із Софією Русовою в російськомовному “Педагогическом журнале”, та україномовних “Педагогічному журналі” та “Новій школі”. Опублікувала брошуру “Про Просвіти” (1918), книжку “Дитяча хата” (1921), біографічні нариси до творів Архипа Тесленка, Олександра Кониського, Марка Кропивницького та інших. Працювала на керівних посадах у Відділі народної освіти (наросвіті), в тому числі директоркою педагогічних курсів імені Сковороди.
З початком партійних чисток Варвара Чередниченко позиціонує себе виключно письменницею та вступає до Полтавської філії Спілки селянських письменників України “Плуг” (1922–1929), що мала славу особливо “дружньої до жінок” організації. В цей період вона багато пише про “нову жінку”, “новий побут”, жіноче визволення та “усуспільнення” дітей, зачіпаючи теми сексуального життя, згвалтування, абортів. В оповіданні “8 Березня”, уривок з якого поданий нижче, авторка занурює читачів у атмосферу святкування “жіночого дня” в маленькому селі Безпалівка на Харківщині в 1925 році.