“[…] при Радянській владі було ще називалося ширпотреб, не основна продукція, то ніби для народу. На заводі виготовляли, такі-от станки бритися, і пістолети дитячі, і ще такий називалася змійка, воно було таке подібне як отой кубік Рубіка. Воно таке десь задовге і так його складалося можна було скласти так якби змія така скручена, ну таке. Але вже як прийшов Пшебільський, тут почали виготовляти телевізійні антени. Вже ніби казали, що для народу за Горбачова треба дбати. Тоді почали такі от компресори, колеса до легкових машин, ше що, такі компресори во білити, ше що там, а сепаратори, тоді масло збивати такі прилади. Ну і то ніби щось трохи йшло […]”
(Працівник Львівприлад, 1980 – 2003 роки)
“[…] підприємство на той час було велике. Воно було, я не можу сказати, що одне з найбільших, але серед більших у місті Львові. Взуттєве підприємство, воно було одне, а так як в радянські часи тенденція була така, що майже в кожному, майже, в обласному центрі, чи в іншому місці кожної області, практично було своє взуття. Взуттєва фабрика яка, ну тоді такі були, як це розподіл виробничих потужностей, і кожна область забезпечувала взуттям свою область, умовно кажучи. Проводились ярмарки, якщо щось було таке, що виділялося, відповідно, інша область могла замовляти, відповідно, підприємства виготовляли і продавали в іншу область. Але в цілому виробництво йшло на забезпечення взуттям мешканців області різних вікових категорій, тобто: і дитячі, і дорослі, і модельне, і жіночі, і чоловічі, і так дальше. Значить, плани ці доводились, тобто, навіть скажімо так, десь була якась інформація в державі, скільки в нас дітей, скільки в нас жінок, скільки в нас чоловіків і по областях, це, звичайно, були статистичні дані. Ну і, відповідно, це десь напрацювалося роками, як вони це все обраховували. Ну і, відповідно, доводились плани, тобто якщо це фабрика була одна і скажімо, якщо це дитячий асортимент, дитина за літо пару виносить, на слідуючий рік треба іншу, іншого розміру, так воно і працювало. І, тобто, відповідно, були плани скільки того взуття: літнього, осіннього, зимового і так дальше підприємство повинно десь випустити. Під ці плани були задіяні інші підприємства, скажімо як Шкірзавод, як Львівський шкірзавод. Були в нас ще і філіали: Куликівська фабрика, Луцька фабрика, Теребовлянська, Бориславська, відповідно, вони були десь, як це правильно сказати, виконували якийсь вже конкретний обсяг. Скажімо, як Стрийська фабрика у більшості випадків випускала кімнатне взуття, тобто тапочки на той час. Бориславська фабрика, в основному, дитяче взуття випускали. Ну і так дальше […]”
“[…] був рік ’87–’88-ий. “Прогрес” був на такому піку, що до нас стояли черги на роботу. Тому що нас були хороші заробітки, премії і так дальше, і так дальше. Ну, але робочі місця були фіксовані і, відповідно, якщо вони зайняті, то нікого не приймуть. Ну, але було. Ну і “Прогрес” все-таки свою марку в часи радянські заробив на всьому радянському просторі. Тобто “Прогрес” знали. Тоді в нас до ’91-го року було в дві зміни ми працювали. Були випадки, що і три зміни, тобто плани доводились і це все було планово, тобто підприємство працювало не ізольовано, це доводились плани це, і так дальше, ну десь так і працювали […]”
(Працівниця ВО “Прогрес” з 1981 року)
“[…] робота в мене пізніше цікава була, наприклад, звонили на завод, що видали нам львівські магазини київські, мінські всюди ми посилали навіть на Кубу в країни соцтабору. Да, і на Кубу, і вот дзвонять в Баку, Тбілісі, і от дзвонять з Тбілісі чи з Баку, чи з Києва, що шановні, ви прислали телєвізори і 20 телєвізорів з ваших зіпсувалися отако просто. Покупцеві з коробки витягнули, а він не робе, тоже вже рахувалась в сторону, і от назбирувалось робіт так, що наш відділ… ви скажете: “Для чого наш відділ був?”. Для того щоб нас посилали, я часто в відрядженнях був, ну ми всі, хто робили там: “Єзжай, Влодко, в Київ, там п’ять телєвізорів в такому магазині стоїть. Я їхав, ремонтував, щоб їх вони продали, а не вертали назад на завод, бо інакше на завод. Магазин казав: “На холєри він стоїть, як ми ж не можемо продати”. Ну коли не давалось щось під час погрузки або кінескоп та й тріс, що неможливо вже було, тоді ми оформляли документи і посилали до Львова на завод, а такі дрібні там: перегоріла лампа то-то, то ми робили. Робота цікава була, я між іншим любив ту роботу, бо я поїздив, ну по Україні точно поїздив […]”
“[…] Я вам скажу, то було план був для в радянські часи, план був головне. Любою ціною, да, дуже часто нас, ну я скажу, не примусом наглим, а грішми: там премію або навіть давали відразу. Що просили? Ми робимо до 11-ої то в другу зміну, нам говорять: “Давайте до першої попрацюйте, ще дві, і за ті дві години або грішми, або пізніше премію давали вже таку підвищену. Завод не довго робив в три зміни […]”
(Працівник Електрону, 1959 – 1997 роки)
“[…] потреба в той час в дріжджах була дуже велика. Як згадую, нас був такий кіоск, в якому продавалися дріжджі, такі що виходили собі люди купити, щоб не на базар там їхати, а навіть ми, якщо йшли з роботи ми собі могли там купити для того щоб не красти. От, треба тобі купи, купити подешевше, хай там по ціні якби відпускній, але туди як то кажуть, не лізь! Там зазь! То цигани стояли табором в тому сквері внизу, вони займали чергу ще тільки-тільки починалося сіріти. Бо це якщо літній період був то вони тут вони і зимою так любили тут постояти, ті кочівники. Але літом це дуже, бо там і діти були, і жінки, і чоловіки, — там їх кодло таке, я не знаю, чоловік 30 напевно, сиділо в тому таборі. Вони займали чергу чуть-чуть тільки сіріло, сонце ще навіть не зійшло, вони вже вистроїлися в чергу, що тих дріжджів ше там поблизько нема. То ще машина тільки заїхала на завод виписувати ті дріжджі собі, щоб там ними торгувати вони вже стояли в чергу. Як вони билися там між собою! Там нормальні люди там не могли підійти, щоб купити собі дріжджів та навіть ті наші бабушки, які сиділи, перекупки на базарі — синька, дріжджі, перець, амоніак. Їх же тоже хтось снабжав тією готовою продукцією, то вони не могли підійти туда. Ті цигани їх просто розмазували, там був ще навіть не такий паркан як зараз кам’яний, а була сітка натягнута така звичайна, то там, я особисто просто бачила, на свої очі, чесно кажучи воно мені до сих пір в очах стоїть. Коли один бере бабу таку от, а бабисько така велика, грім, а він її бере тако за патли, в хустині вона була зав’язана, хусточка така, як то модно було, для бабць, він її так за загривок і по тій сітці так вот носом. І кров з носа потій сітці, то всьо розмазується, то це було настільки жорстоко, що там викликали міліцію, робили розборки, там. Кілька таких випадків було, що просто жесть. А потім якось, я не знаю, чи то тих вже просто міліція тих циганів звідтам вигнала, вже їх не було. Вже була така порядна значить черга хтось собі машиною приїжджав. Тут так якби площадку зробили, що можна було припаркуватися нормально […]”
(Працівниця Львівського дріжджового заводу з 1984 року)
“[…] Ну я вам хочу сказати, що зараз ти йдеш в місто, заходиш в практично будь-який господарський магазин і тобі можуть продати одну гайочку, один манюсінький гвинтик, чи шайбу, чи ще там щось. Раніше цього в магазинах не було, розумієте. Гайка, гвинт, ще там щось, ну, міг бути якийсь там шуруп, ще там щось до дерева, чи електроди. Як правило, народ це використовував, ну отримував тільки на рахунок того, що або він працював на заводі, або хтось з його знайомих, і він там просив, принеси мені там таку-то гаєчку. Тобто це, особливої проблемою такої не було, народ не вирішував проблеми своїм чином. Навіть був такий популярний вислів, значить приписували, що це автор вірша чи приказки був Володимир Маяковський, воно звучало так: “тащи с завода каждый гвоздь, ты здесь хозяин, а не гость” (вірш Ігоря Богданова) […]”
(Заступник технічного директора ЛАЗ, 1986 – 1997 роки)
“[…]І.: А от на Львівприладі були крадіжки?
Р.: Ну звичайно. Ну, наприклад, ножі. Робили ножі, то я он маю повно ножів. Тепер були запустили той, ну ті антени. То там багато було деталей таких з алюмінію, а йшли такі алюмінію великі листи, півтора метра на три, то такий класний був. І з нього рубали ці деталі. То спеціалісти, ну листа не возьмеш на плечі, а він м’ягенький був, то зробили такий коловорот і зробили трубу. А вже трубу можна перекинути через паркан і вже там взяв трубу замотав. А ще о! Що я маю. Пам’ятку. Баняк на капусту. То такий був для сільського господарства якийсь прилад така велика установка його ще потім десь відправляли десь туда на доробку чи що, в Грузію чи шо. Називалося копла. То ніби там кислотність грунтів, там корму ще щось. То ж десь там на Заході всьо то роблять пластмасове, а там такі тут отвори були, і там ті так, так як горнятка ставили, щоб там то розсипати той щось… ну воно таке гарне було. То було ще й то називалася та харчова нержавійка. Ото з тої харчової нержавійки крутили баняки. Той варили баняк, а він йшов, як ото йде військова продукція, бо там був такий десь пів метра діаметр і така труба, то і якраз крутили той баняк і там кришка підходила всьо. То в мене стоїть на балконі баняк […]”
(Працівник Львівприлад, 1980 – 2003 роки)
Запропоновані матеріали — фрагменти інтерв’ю працівниць та працівників радіоелектронної, машинобудівної, переробної, легкої та харчової промисловості Львова. Вони є частиною проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”, реалізованого в 2020–2021 роках, з метою збору вцілілих матеріалів індустріальної спадщини Львівщини та Донеччини, налагодження діалогу між поколіннями, регіонами та інституціями. Записані бібліографічні розмови увійшли до колекції усних розповідей “Індустріальні біографії міста” Міського медіаархіву. Збірка зафіксувала спогади та роздуми респондентів про своє дитинство та родину, місто, навчання, роботу, суспільство, починаючи з 1950-их років.
Пропонована тут вибірка цитат охоплює період Перебудови, 1990-ті та початок 2000-их років та ілюструє стан виробництва на підприємствах харчової, легкої та радіоелектронної промисловості Львова в умовах впровадження ринкового соціалізму.
З 1986 року в СРСР поступово розширюється самостійність підприємств, виходячи з принципів самоокупності та самофінансування, зростають права трудових колективів, декларується курс на докорінне переобладнання виробництва з використанням досягнень науково-технічного прогресу. Разом з тим, зберігається державне замовлення, залежність від галузевих міністерств та традиція соціалістичних змагань. Реформи не змусили краще працювати існуючу командну економіку, яка в свою чергу заважала ринковим відносинам. Станом на 1989 рік економіка СРСР зависла: командна вже не функціонувала, а ринкової ще не існувало. Цей же рік у відповідній дослідницькій літературі вважають еталоном для вивчення подальших економічних переходів.
Оповіді респондентів не показують обізнаність працівників/ць з проблемами економічної системи країни, а стосуються планування діяльності та поточної роботи підприємства, змін в асортименті товарів, особливості їх реалізації.
Звертає на себе увагу розповідь інженерки дріжджового заводу, яка описує приватну ініціативу в умовах товарного дефіциту. Нестача продуктів харчування та їх дорожчання стали більш відчутними внаслідок антиалкогольної кампанії 1985–1987 років. Державний бюджет недоотримує кошти від продажу алкоголю та зменшує дотації на продукти першої необхідності. Соціальним наслідком стає зростання самогоноваріння та відповідно нестача в роздрібній торгівлі цукру, цукерок, дріжджів. “Діставали” дефіцитні товари через перекупників, згодом через індивідуальних підприємців, або ж крали з виробництва. Працівниця дріжджового заводу побіжно згадує цей факт, а адміністратор Львівського автобусного заводу повторює один з головних наративів при поясненні крадіжок на роботі — дефіцит звичайних товарів народного споживання.
Крадіжки та шахрайство на виробництві, у громадському харчуванні, торгівлі в СРСР були частиною масової культури виживання та не завжди вважалися злочином, трактуючись явищем, поясненим ідеологією спільної соціалістичної власності. Для позначення порушників виникли окремі терміни, як от “несун” або “пролаза”, а проблему крадіжок висвітлювали в журналі “Крокодил” та обговорювали на партійних зборах.