“[…] От шо характерне для дріжджового виробництва. Коли в країні криза, люди більше купують дріжджів, тому що вони більше печуть хліб, вони більше печуть самогонку. Тому що не всі спроможні купити готовий, допустим хліб, купити готову горілку і там забезпечити себе. І по великому рахунку в нас тоді було все. Характерним таким моментом для того періоду було то, що ми з роботи ніколи не йшли з пустими руками. Оці бартерні стосунки, що вот я тобі дріжджі, а ти мені цукор, я тобі дріжджі, а ти мені масло, я тобі дріжджі, а ти мені мясо, наші фури почали їздити в Крим возити дріжджі Херсон-Миколаїв-Сімферополь, відповідно звідтам, сезон овочів, вони завжди поверталися з помідорами, з перцями, з кавунами, з картоплею, тобто ніколи порожняком не їхали. В нас тоді ше було чотири фури своїх, була транспортна дільниця, бо зараз фактично ми використовуємо тільки-таки найманий транспорт а тоді в нас були свої машини, відповідно шоб не їхати порожняком вони брали цей товар. Ми завжди йшли з повними торбами в нас були: масло, м’ясо, горілка, картопля, помідори, перці. Профспілкова організація організувала такі фактично групи сама не раз, що стояли просто самі працівники, їм давали вагу, їм давали накладну, вот ціна, вот кількість, торгуй. І ми самі продавали. Були люди, які помагали, там навантажували. Якщо це картопля, наприклад, там помагали насипати в мішки були відповідні ваги великі такі на 100 кг, а не такі маленькі. Якщо продали м’ясо, кури, то були такі ваги оті такі, старенькі, але всьо було, як то кажуть […]
[…] Кавомолки, такі от даже дрібні побутові речі такі як білоруський трикотаж, Боже! До нас приїжджали привозили такі костюмчики всякі різні одяг […] Головне, що воно по цінах було прийнятно і при тому всьому, що в магазині купити щось чи навіть на базарі, купити щось було годі, тут нам привозили все […]
[…] ми платили, фактично, але ми платили по тій мінімальній ціні, практично, або по собівартості, або по ціні, за яку домовився, допустім, керівник з керівником… Ми це не реалізовували, це комусь, не перепродували, ми це використовували, ми це їли як то кажуть, споживали, годували дітей, роздавали якщо там треба було там мамі, татові, сестрі і так дальше, ділилися з ким могли […]
[…] Затримок зарплати в нас не було ніколи. Спочатку ще стояли всі в черзі, як то кажуть, біля каси отримували ту зарплату, галдьож в офісі звичайно був. То це створювало певний дискомфорт там тим економістам, тим бухгалтерам, які працювали в офісі. І от тоді, власне вперше, не пам’ятаю в якому році, було що нам запровадили оту карткову систему, що нам почали нараховувати зарплату на, по-моєму перший то був, чи то не Кредобанк. Кредобанк, але не пам’ятаю може не перший але, то го! Ми отримали картку, гроші на картці. Банкомат нам поставили на прохідній, всьо чіча-ляля. Ми такі щасливі, Боже! В черзі не треба ніде стояти […]”
(Працівниця Львівського дріжджового заводу з 1984 року)
“[…] в ’93-му році наш завод був перший напевно у Львові, який був приватизований. Ми попали в першу струю приватизації. Нас викупив, фірма така у Львові була «Галімпекс». І ця фірма викупила на торгах наш завод у власність, а ми не змогли зробити таку заставу, для того, щоб боротися за те, щоби самим викупити. Люди щось не хотіли здавати гроші. І нас викупили в ’93-му році. Ми цього всього не відчули. Бо ми працювали весь час, не взирая на то, що закривались там, там, там і там. Ми працювали, тому що ми виготовляли таку продукцію, яку потребляли мебельні підприємства, ми виготовляли ялинкові прикраси, які тоже були потрібні. Бо без цього діти не признавали ніякого свята, ніякого Різдва та чи Нового року. Ми мали весь час роботу, ми не стояли ні одного дня. І навіть, коли нас приватизували, ми також продовжували ще в такому самому темпі працювати, але вже паралельно ця фірма, яка нас приватизувала, мала стосунки із заграницею. Бо ця фірма «Галімпекс», це вона базувалась на тому, що вона займалась куплею-продажем. Як в той час було, торгувала з Китаєм. Туда їхало мінеральні добрива, звідти їхали акумулятори. Ну і на цьому робили якусь різницю, ну та і за рахунок […] Ну вони мали вже накопичені гроші. Бо вони тим занімались давніше перед тим як нас купити. Ну вони були, мали гроші і вони почали спілкуватися вже із заграницею, щоб робити на експорт. Ну і до нас приїхав американець, ну він був якийсь знайомий нашого директора покійного, ну і договорились, що давайте. Він подивився на нашу продукцію, сюда-туда, то йому сподобалось то. І почали ми працювати, готовитись до експортної поставки. Це було трудно, тому що в нас не було такої упаковки, як туда требується. Кожна ця сама мала мати індивідуальну упаковку. Ну, не кожна, а скажемо, група якась, там, з чотирьох чи з шести виробів, і коробка з перегородочками, щоб то було, як має бути. Но потім зробили такі вкладиші, що кожна ялинкова прикраса, замість тих перегородок, туда вставлялося денце таке, і воно мало такі гніздечка, і в ті гнізда. Вже то було легше. Ну і потім треба було короба такі для відправки тих коробочок, пакували в такі короба стандартні. А потім вже грузилась на, як вже було всьо готове, грузили тут на такий контейнер морський на завод притягували, і потім відправляли в Америку, вже морським транспортом перегружали там. Не знаю, чи десь в Одесі, по-моєму, на цей пароплав, і він їхав до Америки. А потім вже почалося розширення, туда-сюда, ми поїхали в Польщу пару раз, подивились. Бо там та індустрія вже була розвинута. Поїхали ми – я, директор, а, директор вже не той, він поставив директором свого підопічного. Він був генеральний директор, а тут вже був директор молодий. Він двадцять років від мене молодший. І ми – він, я і художник. Головний художник – дівчина і зам. директора, ми поїхали в Польщу на перегляд, як вони там, перейняти якийсь досвід певний. Ну після того вже більше кругозір розширився, кожен побачив, що в натурі, як воно має виглядати. А вони вже давно працювали на експорт. І так ми поступово-поступово, охватили наші той європейський ринок – Голландія, Німеччина багато брала, навіть Польща нам брала. Бо вона свої відсилала в друге місце, а на то місце наші пробували продавати. Америка, дальше продовжувалась. Ну то багато було таких європейських країн, які в нас брали. І це по сьогодні. По сьогодні експорт є основна. Дзеркальний цех з часом перестав існувати […]”
(Працівник Склозаводу, 1970-ті – 2012 рік)
“[…] Ну, потім вже завод так не мав завдань, то вже була Україна, то фактично, то його головна продукція було десь коло більше як 8000 тих приладів на місяць виготовляли. Той прилад називався, такі самописці. Ну, якщо часом показують той зал управління електростанції там стіна тими приладами, то-то були ті такі прилади. Він такий мав екран, тут така стрічка тягнулася і перо, і воно писало різні там температуру такі ті. То ще була розробка десь 60-их років, Ленінград. А ще був, було замовлення військове […]”
(Працівник Львівприлад, 1980 – 2003 роки)
“[…] так що внутрішній ринок почав слабко працювати, а потім він фактично зовсім опускався, потрібно було зберігати колектив, потрібно було зберігати те устаткування, тому що воно весь час відновлювалося все звужувалося, переходили на схему давальницької сировини, на схеми контракту. Внутрішній ринок закривався такими невеликими колекціями, котрі можна було брати з тих, з тих контрактних і, чесно кажучи, розробка нової моделі – це були доволі великі затрати, але ще більше було незручно коли ткацькі фабрики, то є Чексіл в Чернігові, в основному ми в них брали, там треба було оплату, передоплату і то що за три місяці, і якість тканини, і все решта. Ну, тобто, це дуже багато таких чинників котрі впливали на що той виріб ставав дуже коштовний, а так як ми на середнього покупця його орієнтували, то він фактично не приносив високих прибутків, а колектив великий, треба було тримати і кравців, і швей, і ну там дуже, дуже така схема, якщо ви розмовляли, то ви так трошки вам показали, ви побачили як воно працює. Тобто це такий дуже годинниковий механізм котрий повинен бути чітко, якщо там щось випадає, ну то руйнується оте відчуття часу і простору, і заробітку що саме головне сьогодні. От і через те я потім займалася, вже більше переходила, тому що були бажаючі котрі мали або свою тканину або щось і керівництво прийшло до висновку, що набагато зручніше, якщо людина хоче, то не можемо, тому що раніше в нас не було такої змоги і не було часу. Тут є база і я тоді займалася індивідуальним пошивом, тобто ми робили примірки, ми робили цей, людина розраховувалася, ми по карті приймали тканину в нас, ну все фактично було таким і рахунок, і фактично вона могла собі придбати ту річ і бути задоволеною […]”
(Художниця фірми “Маяк” з 1987 року)
“[…] коли завод продавали Чуркіну, 45 процентів треба було скоротити людей. І я попала під це скорочення. Бо я була в сім’ї, можна сказати, в забезпеченій сім’ї. В мене працював чоловік, моя родина діставали нормальні пенсії. А ми жили всі разом, ніхто, ніколи не ділився, хто скільки принесе грошей і як хто скільки міг в один, як то кажуть, котел. І всі знали, що я живу нормально, що я забезпечена. А там були мужчини, які мали по троє дітей і їх треба було забезпечувати, одинокі люди, яких ніхто не міг матеріально підтримати. Ну дивилися кого скоротити. Мені пропонували перейти на посаду конструктора меншого рангу, меншої категорії. Але я чогось думала, що в нас це щось таке тимчасове в країні, я думала, що в нас іще все наладиться і що всі підприємства, і заводи, інститути будуть працювати, мені просто не хотілося, щоб мене в трудовій книжці було з конструктора, наприклад, першої категорії, там, конструктор третьої категорії. Тобто, ніби раз і мене кудись, невідомо куди, скинули. Ну зараз я так не думаю. А тоді я ще була не такою життєво-досвідченою, скажемо так. Треба було згодитися, можливо. Ну я сказала “ні-ні, я не хочу нижчої посади”. І просто мене взяли, скоротили. Ну мене скоротили, і от тоді, я вам вже казала, що я коли брала трудову книжку, мені було якось так боляче-боляче. Боляче того, що це було моє життя. Я собі не уявляла, тоді ще я не уявляла собі, як я можу по-іншому якось, якусь іншу роботу шукати, якось бути не конструктором, а, ну, невідомо тепер ким вже, невідомо ким бути. І я тоді, коли брала трудову книжку, я не витримала, і розплакалась, бо я така дуже чутлива, розплакалась, і на мене дивилися ті жіночки в відділі кадрів і казали, ну чого, чого, чого ви плачете, це ж не кінець… спочатку я була на біржі, пізніше мені запропонували дістати другу вищу освіту, і я пішла в Зооветеринарну академію і закінчила ще цей Маркетинг. Ну це кафедра економіки, але професія маркетолог. Закінчила іще, і маю вже другу освіту. Але, на жаль, коли я прийшла з цим дипломом знову на біржу праці, мені сказали, вибачте, будь ласка, у нас так багато спеціалістів, які тільки-тільки закінчили інститут і яким от зараз треба вже йти працювати, а ви вже в нас не кодуєтеся, шукайте щось собі інше. Ну, я не розгубилася, я не розгубилася. А до цього, я ще працюючи конструктором, я вже цікавилась нетрадиційною медициною і займалася нетрадиційною медициною. Ходила на різні лекції. З Москви приїжджали, з академії, академіки, професори. Чого я знаю, що вони приїжджали, читали лекції, того, що я почала записуватися в дистриб’юторські фірми, які займаються біологічно-активними додатками. І наразі я і досі цим займаюсь. Тобто я почала вивчати трави, гомеопатію. І займалася. Тобто гроші я, можу сказати заробляла, але дистриб’ютори, вони не, якби вони, ми не офіційно, працюють вони неофіційно […]
[…] У мене подруга відкрила своє підприємство, підприємство, не зв’язане ніяк з технікою. Це було тоді було модно, і не то що модно, а тоді люди вже щось своє відкривали, бо не могли заробити на заводах, то вже був якийсь такий трошки розвал [початок 1990-их років]. І вона так само позбулася своєї посади, там, де вона працювала на Електроні. Ну в неї був якийсь початковий капітал і вона відкрила підприємство по в’язанню, в’язанню виробів. Різних в’язальних виробів. Вона конструювала їх, а я займалася, скажемо, технічною стороною. Вона була директором, я була зам. директора. То я один рік попрацювала зам. директора на такому підприємстві […]”
(Конструкторка Автобуспром та ЛАЗ, 1970 – 2000 роки )
“[…] Ну це була складна ситуація, розумієте. В якому відношенні? Тому що постачальники, які, продукції, яких використовувалася при виготовленні автобусів, вони знаходилися в різних кінцях Радянського Союзу. От. І коли це все ламалося, треба було оперативно докладати зусиль, для того, щоби оті комплектуючі, які є, які потрібні, щоби їх виготовляти десь на території України, чим поближче, значить, і так дальше. Ну і це було доволі складно. Тому що такі речі, як двигуни, як мости до автобусів, їх на коліні не зробиш. Значить, і щоб їх робити, треба провести відповідну підготовку виробництва, треба навчити відповідний персонал, значить. Ну були такі спроби. Деякі неуспішні, а деякі успішні. Налагодили виробництво, наприклад, в Україні там в Харківській області, тут на Львівщині дещо почали робити. Все. Ну але це дуже такий складний процес, розумієте. От що, я думаю, що зараз я дивлюся з минулих, з висоти прожитих чи пройдених років побачив, що деякі речі, вони спеціально так робилися, щоб якомога, ну, ускладнити ті всі процеси, загубити великі колективи, в тій великій мірі були всі, значить, то раз, але були зацікавлені місцеві, так сказати, олігархи, які набирали вже поволі силу і все це не вирішувалося так швидко, як має бути. От яскравий приклад по автобусному заводі. Автобусний завод мав все для того, щоби робити різні моделі і не треба було створювати ніяких додаткових виробництв. Але в той же час, значить, із-за відсутності координуючої державної політики автобусний завод був проданий росіянам. Там брати Чуркіни, які стали там власниками, створили фірми. Ті гроші, я думаю, дали державній структурі Росії. Один з них […]”
(Заступник технічного директора ЛАЗ, 1986 – 1997 роки)
“[…] Бо коли був завод, розумієте, той завод треба було, як ж кажу, розширювати, підтримувати і сюда запускати нове обладнання, розумієте. Там люди були, люди спеціалісти. Колись, як вам сказати, кожний, хто сюда входив, я буду казати, входить зі своїм обладнанням, наших людей брали на науку на півроку, шоб їх навчити і повернути назад. Коли от стояв наш цех 14-ий, німці хотіли нам поставити там обладнання, яке робило 18 операцій чи 15, зараз точно не пам’ятаю. Взяти наших людей у Німеччину і навчити за півроку, люди мали вчитися. І той працівник мав сидіти у білій сорочці і управляти тим. І де виробляли то 18 чоловік, розумієте, то то мав виробляти один чоловік. І, відповідно, більше деталей мали би виробляти ті 18 чоловік. Це так було за того підходу […] Але хто б не приїжджав, я особисто, був у нас такий Сорока, директор департаменту львівської адміністрації, Мстислав […] він цей, він приходив, хотіли поляки, хотіли цей. Але треба було зробити ті умови, шоб підійшли. Ні міській адміністрації, ні міській раді, нікому взагалі, перепрошую, просто не треба було […] певно, шо не буде […] Львова чи шо […] треба було гроші, а не […]”
(Економіст та директор ВО “Полярон”, 1983 – 2011 роки)
“[…] То був ’94-ий рік, ну чотири роки ще по Україні незалежній, завод робив, але ще гірше, гірше і в ’94-му масове скорочення. Ну як, робітників ше не скорочували, що в цехах, а вот ті предаточні: відділ технічного контролю, всякі лабораторії скорочували, бо вже не було фондів і коли нам почали говорити: хлопці, ви можете виходити, вас не виганяєм, але платити не будемо. Ну що я зробив, да багато хто, не тільки я. Я подумав так, мені до пенсії немає того, я буду якщо я піду, я знаю що я найду? Були тяжкі часи. Я вирішив що зробити і так багато моїх колег, ми лишилися, не за зарплату не получали, але числилися, що ми працюємо, фактично я пропрацював, щоб роботу, до ’94 року, а вже в ’97-му то ж остаточно нас звільнили, коли завод був повний банкрот […] і мені дали направлення в службу зайнятости, поставили мене на облік, но, на жаль, я там побув з ’97-го по 2001 рік, поки мені шістдесять років не стукнуло […] Я регулярно ходив відмічався, бо інакше мені там не платили би. Якщо би я просто засів, не ходив, не хотів, то мені б сказали сиди, а то мусіли платити, бо не могли мені запропонувати роботу […]”
(Працівник Електрону, 1959 – 1997 роки)
“[…] В ’91-му році, після розпаду Радянського Союзу все стало набагато складніше, тому що підприємства почали закриватися, ну навіть, як на мою думку, були моменти, що, а в думках це не то що моменти, а тільки так і думали – чи підприємство виживе, чи закриється. Ну, завдяки діям керівництва, ми протрималися, але, як сказати, з великими втратами, тому що і роботу люди втратили, і звільнялися, бо шукали заробітку, якого не було. Ну, потім, напевно більше двадцяти років, ми співпрацюємо з німецькою фірмою на умовах давальницької сировини… Тобто власником сировинної є німецька сторона. Замовлення теж під ту сировину надають вони, а наша місія, це тільки зробити роботу і відповідно отримати оплату. Ну, це так триває по сьогоднішній день. Замовник є, робота є, оплата є […]
[…] оті ’90-ті, що йдеш на роботу і думаєш прийдеш, а на прохідній великий амбарний замок. Це думки нас довгий час не покидали. Тобто лишилися мізер людей, які десь так би мовити, перебивалися і чекали, а що ж буде далі. Ну слава Богу, це далі сталося і воно, я думаю, багато людей, потім повернулося, тобто як почалася робота […]
[…] Були [перебої з виплатою зарплат]! Ще й які. Тою ж продукцією, що на складах, було. І опалення не було, в холоді сиділи і так дальше. Бо раз підприємство, а якби рахується діюче, це треба було звіти здавати і так дальше, і так дальше. Ну і там якийсь мізер, який щось робився, ну це було, ну звичайно, не те що казати виробництво, ну але так виживали як могли. А потім, потім потихеньку почали ставати з колін на ноги і пока що стоїмо […]”
(Працівниця ВО “Прогрес” з 1981 року)
Опубліковані тут фрагменти інтерв’ю є частиною проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”, реалізованого в 2020 – 2021 роках, з метою збору вцілілих матеріалів індустріальної спадщини Львівщини та Донеччини, налагодження діалогу між поколіннями, регіонами та інституціями. В 2021 році були проведені біографічні інтерв’ю з працівниками радіоелектронної, машинобудівної, переробної, легкої та харчової промисловості Львова. Опрацьовані матеріали увійшли до колекції усних розповідей “Індустріальні біографії міста”. Збірка зафіксувала спогади та роздуми респондентів про своє дитинство та родину, місто, навчання, роботу, суспільство, починаючи з 1950-их років.
Пропонована вибірка цитат охоплює період Перебудови, 1990-тих та початку 2000-их років, та об’єднує відповіді респондентів про зміни в житті людей на тлі переходу від планової до ринкової економіки та економічної кризи, яку поглибив розпад СРСР 1991 року. Люди швидко знайомляться з поняттями “бартер”, “затримка заробітної плати”, “скорочення виробництва”, “неповна зайнятість”, “вимушена відпустка”, “звільнення”, “біржа праці” та “перекваліфікація”.
Умовою переходу до ринку мала стати зміна форми власності з державної на приватну. Приватизація в Україні за сертифікатною моделлю стартувала 1992 року з прийняттям Законів України “Про приватизацію державного житлового фонду” та “Про приватизацію державного майна”. Кожен громадянин отримав приватизаційний майновий сертифікат (ваучер), за який міг придбати частку підприємства. Для реалізації політики в сфері приватизації було створено Фонд державного майна України, який діяв відповідно до щорічно оновлюваної Державної програми.
В умовах різкого погіршення життєвого рівня більшості громадян виникає запит на купівлю-продаж майнових сертифікатів, а влада допускає масову скупку. Як результат, цінні папери зосереджуються в руках керівників підприємств та бізнесменів, колишньої компартійної еліти. Одночасно посилюється регулююча функція держави в сфері приватизації. В таких умовах з’являється феномен олігархату. Пов’язані з владою бізнес-групи з початку 2000-их років беруть участь в приватизації стратегічних галузей промисловості, природних монополій, виробничої інфраструктури. Зміна власника на цих об’єктах часто проходила непрозоро, із значними порушеннями та подальшою ліквідацією підприємства.
Важливо зазначити, що матеріали інтерв’ю утворюють кілька груп за галуззю виробництва та часом зміни форми власності. Львівський склодзеркальний завод та дріжджовий завод були приватизовані до 1995 року та швидко отримали доступ до інвестицій, зберегли та розширили ринки збуту. Підприємства машинобудівної та радіоелектронної промисловості до 2000-их років залишалися в державній власності, що не дозволило провести повне технічне переоснащення та зберегти позиції на ринку (наприклад, Львівприлад постачав обладнання для атомних електростанцій). Респонденти рефлексують стосовно неефективного управління та втрачених можливостей, нарікають на нових власників, які демонтували виробництво.