Волинське село Зелений Дуб в роки Другої світової війни: інтерв’ю з Антоніною Гук

– Сьогодні 4 березня 2021 року. Інтерв’юер — Петро Долганов. Ми знаходимося в місті Рівному і записуємо розмову із Гук Антоніною Матвіївною, уродженкою села Зелений Дуб Здолбунівського району Рівненської області. Село знаходиться поблизу урочища Гурби, де свого часу відбувався один з найбільших боїв УПА із НКВС. (Пауза). Отож, розкажіть про себе для початку. Ну, свою історію життя.

– (Невпевнено). Що ж я тобі, сину, розкажу?

– Як пам’ятаєте. Коли народилися, де і все, як ви жили.

– Як я жила. До школи не ходила, неграмотна, о, ходила за плужком, гора́ла, коні водила на ніч пасти, о. Із хлопцями водила. Хлопці коні наженут на учвал, шоб(-) хтят, шоб я упала, о, бо мої будут бігти. А їден був такий розумний хлопець, каже: «О! Погналися, — каже, — а ми будем, — каже, — вдвох». Вже я з ним пристосувалась до нього, ми прийшли тоді на беріг, вони (…), де коні мають пастися, їхні коні вже пасуться, вони вогню наложили, карти грают, а кумарі їдят! Ми свої коні тоже попутали і коло вогню дрімали. О. І розвидняється, їдемо додому, приїжжаєм додому, коні нагодовляні, запрагаємо в віз і їдем на поле — треба горати. Гору́, о, ви́гору і сію гречку. Посіяли, о, а там була їдна хата, кузацька хата, там «бандери» стирти клали, о, й там були, та. Ну і ми в тій хаті ночуємо. Переночували, рано знов коні запрагаємо і знов до роботи. Отаке було мені житя. Отак я, так я на, на (…). (Коротка пауза). Ну, трапився хлопець, о, тим, що я горала, і він горав, він бачив, шо я горала й він горав. Ше мені мені помагав — дуже кінь був вредний, то він прийшов і того куня намулотив-намулотив і обійшов кружка і пішов свою роботу ро́бит. А кінь як робе, так і робе, а я мучуся! (Сміється). А я мучуся коло нього, але якось пере-, перемучилася. Ну от і (…), та й вже дойшло до такого, шо той, ну, хлопець, шо мені помагав, о, ходив до меї сестри Ганьки. Ти знаєш, може, її?

– Ага.

– Ну, він ходив до неї. Шось ходив-ходив і взяв пукинув. Пукинув, перестав. А вона в нього сильно влюбилася. І переказує, шоб він прийшов, шоб (…), шо вона вийде за нього замуж, шоб вийшла, а він не приходит. Прийшов Михасько, Михасько нарвався, ну і ми кажемо, мама кажуть і я кажу, шо: «Йди за Михаська! Такий гарний хлопець, спокойний, о». Ну вона впиралася, не хтіла, але вийшла замуж. Весіля робят, но, і цьой, шо до неї ходив, засватав — вона його взяла. Засватав, о. А прийшов ше з Вілі хлопець до мене на, на (…) Ну, подивитися на мене, хтось висватав єму мені (…) мене. І він вже там оглядає, а він був двоюрідній брат цього мого, ну, дідуня, двоюрідній брат був. Ну от і я танцюю з хлопцем, до мене хлопець зелендубський набігав уже — молоденький, ше до армії, але вже ми любилися. О. І він мене веде танцювати вже, ми танцюємо, каже цьой вже (…) От дідуньо каже до цього, шо з Вілі прийшов на мене дивитися, каже: «Я зара її (…) переб’ю їх і тего, (всміхається) потанцює і приведу до тебе — будете знакомитися». Ну, (всміхається) так і зробив. Перебив, ми потанцювали там раз чи два, курнулися, він мене підвів до нього. Ну й каже той, вже той з Вілі чужий хлопець, шо «Йдьом десь на сторону, я хочу пару слів спитати». А я — коза, коза молода. Кажу: «Ні, нікуди я не йду, в мене хлопець є, всьо, я не (…) нікого не знаю». О. Та й одказала його. Як прийшлося, то цьой, шо до мене ходив, шо я його хтіла, то він ше до армії. Каже до мене, я його питаю: «Чи ти мене візьмеш, — о, — якшо візьмеш, то йди, а як не візьмеш, то не ходи й не (…) не крути мені голови». А він каже: «Я до армії женитися не буду». Так і сказав. «А після армії, — каже, — буде видно». Отак сказав. Ну, то як таке, то будь здоров. О. Типирічька, вже після того весіля, цьой вже, от шо до мене (…) шо ми поженилися, став до мене набігати. Тато каже (…) Тато роблят сані зімою, він приходив вже на вечерниці, вже до мене, бо вже Ганьки нема — Ганька вийшла замуж. Та й тато кажут: «Чого ти не брав Гані? — А я в другій хаті слухаю. — Чо ти не брав Гані?» А він каже: «В вас ше є їдна! В вас ше є їдна!» «О-о, ця, — каже, — вже не для тебе. Ця не для тебе». Ну, але ж тут пулучилося, шо для нього. Отак. Таке моє було житя. От. І вийшла замуж, та й (затинається) пристав він до мене в приймаки, бо вуни були пугоріли, пуляків палили, били, а вони по цьой бік жили пуляки, по ліво, о, а по право жили українці. Та й горіли пуляки, і горіли українці, як близько, знаєш. Дехто пугорів, дехто (…) деякі остали́ся. Дядько Хворого остався, а ці, як то називали, Сіли́. Ото дід, ну мій свекор, то Сі́ло звався, а той звався, другий брат, Хворий, о. То Хворний (sic) згорів, а Сіло погоріло всьо, всьо згоріло. Типірь Сіло каже: «Хлопці, шукайте собі ба́тьківщини. Батьківщина згоріла, нема, шукайте батьківщини». Ну, шо зробити, шукают вони приймаків. Приймаків. То він прийшов в приймаки до мене. Він прийшов в приймаки, о, та й ми там не пуладилися з тим дідом Матьвійом, не пуладились, він такий був, ну, як сказати, за бабами. О, давай йому бабів як сьвіта, шо є — виносив отим бабам, які гроші платив, о, шо вона з ним переспит, то платив гроші. Та й ми бачим, шо не шутки, та й стали строїтись собі, самі жити, самі хазяювати, о. Та й построїлися, а баба, а в нього була мати ше, мати каже: «Строй хату на пужари́ську, де згоріла та стара хата, строй на пужариську». Він строє на пужариську та слухає матері, як послу-. А в матері був сирота — Борис, онучка. Мати померла його молодою, батька на хронті заби́ли, на войну, о, і він був з бабою, з бабусьою, вона його вигляділа, о. І ми строїмся на пужариську, і той онучка з бабою. Типирічька, як ми построїлися, стали хазяювати трошки, ну йдемо в поле, е, кусити — вже жито доспіло. О. А маленький в мене був вже Коля, о. Ну то я кидала його на свекруху вже, о. Та свекруха його кидає з тим Борисом, о, з тим своїм онукою, а йде на город. Ну там поле, зіля, свиням, всьо порає, о. А він візьме в вікно вилізе той і втіче. А та дитина кричит! Кіко хоче! Я прийду з поля ввечері, та й мені вже розказує та Маруська Саватькова, близько, ото де зара Вітько, о, каже, шо то таке є. Ну та й в нас вже получається спор, знаєш. Вже шо — треба шось рішати, бо ж, о… Ну та й став вже спор, як зайшов спор, шо мати ро́би: хату одписує на Бориса, а ми остаємся в сусідах. Знаєш, ми її строїли, о, але вона записана та хата була на матір, на старійшу голову. О. І мати переписує все на того Бориса, а ми вже остались сусідами. Типирічька ми знов (…) Переписала вона, то ми берем вже строїмо ото тут, де зара вже та хата. Стали строїти собі тут, о, і од неї одступилися. А та хата осталася Борисові, той Борис продав її і виїхав. Де то мама була, я забулася, (пауза) куди то мама ото?..

–  В Херсонську область?

– В Каховку. Ага, в Каховку мама виїхала. Приїхав, приїхав вже той Борис, правда, з теї Каховки, там вже вженився, о, і приїхали в гості з жінкою. В в нас вже вгощалися, ми вже їх вгощали, і вони кажут, шо: «Ми заберем Юлю до себе. Вона в нас вийде замуж і буде все добре». То вони забрали і ненадовго, бо там була слаба, слаба сестра його, о, ну на нерви слаба. Каже мама: «Я з нею не буду. Не буду». І то дідуньо пуїхав і забрав, привіз її дудому, і то ми так дома хазяювали. О, таке тобі розказала. Шо я вже більш маю казати вже, всьо вже вроді розказала. А як война була, розказували, в Шумську робили такі ґети на жидів. Робили такі ґети, їх туди зганяли, тих жидів, бідних. Зганяли в ті ґети, зганяли. Отак мені батьки вже розказували. Потім вирили такого рова і їх вистроїли над тим ровом, засікли з пулємьота, всьо — вони туди попадали. І засипали їх землею. Як засипали їх землею, то та земля три чи чтири дні ворушилася. Кого забили, кого ранили, а може кого зовсім на ніч. Отаке тобі розказала. Більше не маю вже шо казати так, як ти бачиш. 

– А хто то їх стріляв, як розказували?

– А хто стріляв, то я не знаю. Українці. Українці стріляли жидів. Унистожали жидів, поляків, о. З України вига-, виганяли жидів і пуляків. Пуляки, хто втік в Польщу, то остався, а хто тут загинув. Я тобі казала, як зигнали [пуляків]. Тут на Зеленому Дубі клуня була, зигнали в ту клуню, і запалили, і згоріли ті пуляки в тій клуні, і закопали їх там біля магазину там. Закопали там, де, може, бачив пам’ятника, шо стоїт пам’ятник, поставили (хто то там поставив — не знаю; пуляки якісь поставили пам’ятника там за магазином, де Женька торгувала). О, та й таке є, таке життя тобі розказала.

– А як до войни було. Ну, як ви па-, коли ви себе вперше пам’ятаєте? Як ви жили, де ви родилися? Розкажіть, може, де гуляли, з ким говорили.

– До війни яка я була, сину? Я курову пасла — до війни я ше була мала. Курову пасла, гонила на ті Гурби ту курову, о. Там був Григорко — такий на Павловщині сидів, ше там їден, і я до них приго́нила і пасла з ними, о. А там такий бур’ян! Заліз в будяки, зараза, та худоба як піде в той бур’ян той, як пубіжу, виганяю — там лежит салдат забитий, там — низка тих патронів. Каміня куча, о, і в ті каміні ті патрони лежат — десь якісь салдат покинув чи шо, скинув з себе, о. Та й, та й так пасла, гонила курови́, тото так було до війни. О, то вже була війна, бо я ж кажу, шо вже бігла, то через ті трупи перескакувала. Перескакувала через трупи, о. Більше я не скажу нічого вже тобі, сину.

– А ви кажете, шо поляки жили в селі. А ви з ними якось, знали когось з поляків, спілкувалися?

– Спілкувалися ми. Як ми спілкувалися? Пуляки близько, як їх стали бити-громити, то вони втікали куди хто бачив. А їдна жіночка тут, де наша хата там на Зеленому Дубі, там її була хата кулись, о. Та й вона так і звалася Антошка, як я. О. І вона була їдна дівчина така як я [віком], а їдна була маленька і в неї був дуже кашель — коклюш казали, коклюш. О, і вона не мала де з ними (…) нею ночувати на Вишках ніде кого, бо вона як закашляє, то почуют. Ну, а тоді їздили «совєти» Верховця́ми, о, і тего. Чи «бандери» почуют та й заб’ют її. То вона боялась, то вона в нас ночувала з тею дитинкою, о. А ми кажем, батьки мої кажут, шо ви передавайтеся якось до Шумська, бо вас, каже, тут можут забити. О. До неї. І вона якось ночию, бідна, передалася до Шумська. Передалася до Шумська. Але як мого брата забрали «бандери», ну, як його ранили ті німці, о, як Залужа палили, то його забрали до Шумська, він викупав яму на себе і його там застрілили і закупали. А вона була по-сусідськи ця жінка жила. І все це бачила. То каже, переказує, бо тоді тих телехонів не було, але переказує: «Скажіть Матьвійові нехай приїде візьме нецьки, візьме нецьки сюди і (прокашлюється) приїде до мене». А вона хтіла сказати, шоб взяв труну, то вона не мала як сказати, шоб труну, тіко сказала: «Нецьки хай візьме і приїде і я йому шось розкажу». Але тоді було таке врем’я, шо як виїдеш, то назад не приїдеш, бо там перейдут на (…) як поїдеш в город, то «бандери» перейдут на, на пої і пувісят, бо так було. Тром хлопцям, три хлопці вже пуїхали в Шумськ дукументи вирубляти, шоб вільному ходити, шоб не буятися. А вони шо зробили ті «бандери»: перейшли їх там на Васьковечино, «на Васьковечино» така казали, там вишня на полі, а вони перейшли їх і всіх три повішали там на тій вишні. То тоді не мона було їхати до того Шумська, буялись, і тато не пуїхали і не забрали. І там він, бідний, до сьогодня, там вже трахторі пурили, там вже, там вже построяні такі будинки, де його забили, о. Отаке, синочку. 

– А спілкувалися з іншими національностями, ну, не з українцями? Ви поляків згадували, за євреїв, чи до війни ви їх знали, чи говорили з ними?

– Гуворили, чого! Жиди приходили до нас додому, бо ше мама, мама пасолі хтіли дати я знаю. А він каже: «Ми пасолі не їмо, — той єврей сказав, — ми пасолі…» А чого, а чого він приходив? Шось він по путребі, по якій — то я тобі не скажу, по якій він путребі приходив, о. Люди були як і ми, але, бач, унистожали, унистожали їх…

– А хто унічтожав?

– Ну хто? Українці! Укра-, Україна.

– Угу, а німці як до них? Ви бачили німців? 

– Німців бачила тіко як їхали. Як їхали мутоциклями великими і тими, і ті, шо (коротка пауза) з пушками. Звідси. То тіко ми вибігали на горбочок, о, там де Сєрґей жив, там жила така Настя, До́йсиха казали на ню, вона була з Мощаниці, то на ню казали До́йсиха. От, ми вибігали на той горбочок і дивилися як вони їхали звідси з Переморівки в Андрушівку, а з Андрушівки куда вони чи на Шумськ, куда німці їхали, то з тими, тими мутоциклями, тими пушками, тако, от таке. То так бачилися так. Здалека бачилися, зблизька ні.

– І потім їх не було в вас в селі?

– Не, не було. Не було їх. Десь якісь були, але не (…), я не знаю вже, хто то такий якісь в тих касках. Тих касках якісь худили, худили. Отаке.

– А хтось на німців робив, ну, була якась власть тоді, влада? 

– Не знаю, я тобі не скажу, яка (…) яка на них була влада, шо то, шо то таке. (Коротка пауза, зітхає). Німці… (Пауза). Німці багато унисто́жили людей, українців палили, били, українців не любили. А Україна їх не любила. Та й унистожили. (Пауза). Ой…

– А за бандерівців ви згадуєте часто. То хто вони були, чи знали ви когось з них там?..

– Шо кажеш?

– За бандерівців ви згадували. А хто вони були, чи знали(…) може, знали когось, хто то був там? 

– Шо я знаю? Шо я, сину, знала, кого я знала? Я там (…) Був на Павловщині Ригорко жив, а Ригорко — то був діда Матьвія шваґир, о. Ну а він «бандерам» достарчав продухти. А в нього, а в нього, в того Ригорка була краївка бандерівська. Краївка була на городі, а хід був в Ригорка в куморі. В кумору проведений хід був. О. Ну, то той Ригорко продухти їм доставляв. Муку (затинається) в млин їздив брав, о, і кабани брали. Ну то кабани ті «бандери» самі худили [брали], вночі десь заб’ют якогось кабана, привезут, то там Ригоркова жінка, Калина звалася (Калінка казали на ню), там вже їм пекла, варила тим «бандерам», а ті «бандери» там в краївці сиділи, о. Вдень сидят в краївці, а вночі вилазят та й десь шось робят: чи кабанів вбивают, чи людей вбивают, о, сімні вбивали. Хтось десь скаже на когось, шо той такий-такий там на вас шось казав, то вони підут їх повішают чи поб’ют, о. То ми, то я не знала. Але я пішла до (…) туди до того Ригорка, були там, був там тато, ну дід Матьвій був там, і ми ночуємо. А шо, а то було літо, де будем ночувати, спати — на виш(…) на горі, на сіні. Ми пішли на гору в сіно, пулягали, чую — прийшла їдна дівчина, а вона з тими «бандерами» була якась (…), зналася, ну якась зв’я-, зв’яз- (затинається) зв’язок мала з «бандерами». Вилазит та дівчина і «бандера» до неї вилазит на ніч. Вона з тим «бандерою» там вже спит. О. Я думаю, де ж то вони взялися тута ті «бандери»? Тото потім мені вже тато кажут, шо то там краївка і то вони вилазят ввечері і то вони роблят свою роботу, о. А то було таке, шо не мона було нічого сказати. Тіко шось скажеш — всьо, тебе нема вже, тебе нема вже, мусіли підчинятися їм. О. Та й так, та й то таке є. Отака, така була, така була война, і таке було, таке було горе. Горе. Боялися. Вдень боялися німців, а вночі боялись «бандерів». О. А там по-сусідськи коло діда Матьвія була Серахвіна. В неї був чоловік, Василь звався, Махубей. Махубея — то не знаєш Махубея, то батько його, того Махубея. Ну а він такий був, шо прислуговувався до «совєтів». До «совєтів». О. Ну от і за ним вже «совєти» слідкували. (Виправляє себе) Те, «бандери» за ним слідкували. Але він сказав, до жінки каже: «Я живим ‟бандерам” не здамся. Не здамся». Тіко каже: «Прийдут по мене, — він на горі наладнував шнурка, всьо, — я, — каже, — сам собі смерть зроблю. Повішуся». О. І так і було. Ну, прийшли «бандери», постукали в вікно, а «совєти» вже лежали коло дідового плота, коло діда Матьвія, коло плота «совєти» лежали, бо то тако хата з хатою була: тут Серахвіна жила, а тут ми жили, і тут був наш пліт. Наш пліт, ті «совєти» коло того плота лежали. О. Як почули, шо там стукає хтось в вікно, то «совєти» нароби-, почали рікєти ки́дати. Почали рікєти кидати, а він злякався, шо був дурний не вішався вже, шо то вже сов-. Тоті «бандери» од того вікна повтікали, був би живий! А він думав, шо (…) А він вискочив на гору й повісився. А тута «совєти». І всьо, пішли до теї Серахвіни, поглянули на гору, шо вісе чоловік, та й вони буялися «совєти» йти, бо думали, шо там якись «бандера» ше їх поб’є! Прийшли до мого батька і кажут, шо «Йдіт з нами». А ми були тоді самі: я і Ганька, дівчата, а мама мої (…) наші, ну діда Матьвія жінка, в Пучаєві були, в Пучаїв пішли якраз. То було якесь свато, до Пучаєва пішли. А вони прийшли вночі ті «совєти» і кажут до діда Матьвія, шо: «Збірайся, йди з нами». А ми в крик! Ну, як то діти. Крик! «Куди ж ви забіраєте, ми ж тата-мами нема». Каже: «Січас прідьот». Тако сказав. «Січас прідьот». О. І пішли. Пішов той тато, то вони послали його, шоб він зняв того вішалника, о. Тато зняли, кинули там його вже на (…) з теї гори, о, і прийшли додому. І то таке я тобі розказала. А він був такий сищик, той, шо повісивс-, той Серахвінин чоловік, шо він за «совєтами». Бо ми вдома зрубили тато краївку, таку здорову, коло клуні. Намолотили зерна багацько, насипали в ту краївку зерна, замаскірували, бо, бо знали, шо буде голод, шо (…), о. Замаскірували, а, а він бачив, йому було видно! І він доказав тим «совєтам», шо там і там є краївка і є те зерно. Він (…) Вони приходят, шукают і не можут найти. Він прийшов і пуказав. Прийшов і пуказав. І вони одкрили ту краївку. То такий воз стояв, як тебі сказати, шо (коротка пауза) шо десь, певне, с кіло́метер хури, хурами те зерно брали і вузили. Куди вони його там вузили, вибірали з теї краївки і вузили, о. Тото він заслужив таке, цьой, шо повісився, тото він, «бандери» на нього мали вже таку злість (інтерв’юер угукає), бо цьой Ригорко, шо я тобі кажу, а мій батько були шваґрі (інтерв’юер угукає). Тотой Ригорко, видно, тим «бандерам» підсказав, шо той таке зробив (інтерв’юер угукає) і то через того Ригорка він пувісився, о, оддав його на (…), ну «бандерам» його оддав. І те зерно вивезли, забрали, ше була скриня така здорова, надвурі стуяла в стирті, в суломі, о, і ше ту сулому рускрили, в тій стирті той говес був, в тій скрині, ше й той говес забрали, о. Але якось ми пережили, з голоду не пумерли. О. Так, така була война.

– А шо ви за брата казали, шо з «бандерами» був?

– А, шо «бандера»…

– Розкажіть-но цю історію.

– «Бандера», мій брат був «бандера». А він був…

– Угу, як то було, скажіть.

– Він був тако. Він ше був молодий, пацан був, ше який він був. Але їх було два в мене брати: їден був вже слабе́нь-, сла́бенький, о, а цьой Микола. Ми прівє-, привезли снопи до клуні хурою. Тато складают в засторонку, а я підсовую їм, а Микола скидає з хури, а я підсовую тату. Татові. О. Я (…) Приходе там їден, каже, (він довго був бригадіром, але тоді ше не був він бригадіром), приходе, каже: «Микола, тебе хлопці в мене кличут». Ну, йде він. Вже раз хлопці кличут, то йде. Прийшов, каже: «Сказали, шоб я йшов з ними. Шоб я йшов з ними». Тато в плач, мама в плач: «Сину, ти пропав. Ти вже пропав». А він каже: «Я пропав сам. А як я не піду, то ціла сімня пропаде». О. «То я, — каже, — змушаний йти. Змушаний».

– А чого «вся сім’я пропаде»?

– Шо?

– А чого «вся сім’я пропаде»?

– (Вагається). Я не…

– Ви кажете: «Як не піду, то вся пропаде».

– Ну вся сімня пропаде, бо «бандери» подушат. «Бандери» поб’ют! І його заб’ют, і нас уб’ют, шо не пішов! За-, за- (затинається). Воювати за Україну, знаєш. (Інтерв’юер угукає). Та й через те вся сімня пропаде. Та й то він пішов і навоював. Палили німці Залужа, о, і вони там зрубили ту засідку, і то його там ранили, того мого брата. І так він, його в Шумську забили. 

– А в Шумську, то та полячка, шо в вас ховалася, сказала, передала?

– Да-да-да, так, та полячка, шо хувалася в нас, то вона передала, сказала, шо: «Скажіт Матьвійові, хай привезе нецьки». О. А вони кажут: «Які ж нецьки? Тут нема ніяких нецьок її». А вона думала, шо вони догадают, шо труну, шо (…), бо вона ж бачила, де його забили, де він закопаний, але тато не пуїхали, бо буялися, кажут: «Я пуїду, мене на полі перейдут, ше й повішат, о, ше й мене не буде. Вже його нема й не буде. А і мене не буде». Отаке.

– Розкажіть ще як палили от поляків? Ви за пожар згадували, шо вогонь перекидався з одного села на інше, на інший кусок. То як то вони там жили і як то було, хто то палив?

– Шо я знаю? Ну «бандери» палили. «Бандери» палили пу-, пуляків. Але де близько хати коло хатів, то попалили україн- разом, передався вогонь, вітер дмухнув десь та й згоріли ті й ті. Дечия остала́ся хата, дечия згоріла. О, таке.

– А там, де магазин, ви казали, то шо то там було, зігнали, як?..

– Клуня була така. Польська клуня. То вони там зигнали і запалили їх, о. Клуня була. Мгм, так. Вони згоріли, ті пуляки погоріли і там за магазином їх пухували. Пухували. То я ше прибігла, я із тею пуляччиною (теї пулячки, шо то я казала, шо в неї була мала і була така як я, цею дівчиною), то там їден накричав на нас, шоб «Втікайте звідси, бо вам те саме буде зара». О, шоб ми пувтікали. Та й таке. (Пауза). Там ото зара за магазином, то Михасько ото построївся, то й не Михасько строївся, то вч-, вчився такий (…) Построїв такий вчитель, був Каз такий. Каз був такий вчитель. Він вчителював, а жив в школі. В школі там була хата. О. Але строїв-, построїв собі хату, отут, де Михасько ото, де Михаськова, о, але потім продав ту хату Михаськові. О. Та й не жив сам, продав ту хату. Мгм. А сам вибрався, десь потім перебрався в Кунів, в Куніві якийсь був вчитель німець якийсь, німецької породи такий здоровий дядько, крепкий. А жінка була така низенька, отака (коротка пауза) приємна була жіночка, а він такий був як, як не казав би, як німець. Отаке.

– А чого поляків так не любили тоді?

– Шо?

– А чого поляків так не любили, шо, шо палили?

– (Пауза. Невпевнено). Шо вони?.. Ну українці виганяли їх звідси. З України виганяли їх та й так їм робили. То де (…) То деякі пувтікали, деякі не хтіли кидати свого хазяйства, так як от би й ми, о. Як би я, от, хочеться в свою хату, о. Так само й вони. Сиділи до послєднього, поки їх не побили тут. Поки їх не побили. 

– А як та жінка з дівчинкою до вас прийшла? Ви пам’ятаєте, шо ви помагали, шо ховалася в вас? Полька.

– (Пауза). Як же вона прийшла?.. Прийшла. Вдень прийшла. Вдень, не вночі. Вдень, бо то розганяли, таке робилося, то хто куди тікав, де вдень, хто ночию. Їден дядько, поляк, там в нас на городі, дома на городі, була така липа, він, бідний, виліз на ту липу, думав, шо схувається, на тій липі найшли забили. (Коротка пауза). Виліз на ту липу… (Пауза). Отаке.

– І довго то вони в вас ховалися?

– Нє, не довго. Десь може тиждень, більше ні. Хто там був? Ми буялися тримати, бо ж то таке було, шо страшно було їх тримати. (Пауза, інтерв’юер пробує задати питання). Потім то вже худили, вже худили тії (коротка пауза) бранці, калужиські, як в голод. Як вже кинувся голод, бра-, у Калужі, Бра- (затинається) Бранська якась казали, бранські, о. Кинувся голод, то тоді вже худили багацько. Пухли люди, з голоду вмірали, о, худили просилися в найми, шоб приймати, шо будут шось робити, аби перехарчуватися. Худили по пуля́х, то була навесні, де яке картоп-, картопля з зіми остала́ся, крухмаль той такий бі́ленький. Збирали ту картоплю, біленьке те, і пекли, розкладали вогні і пекли такі блінчики і курмилися. Хто вижив, хто пумер з голоду, о. А хто на (…), напросився до людей, то тоже пережив. В нас було вдома, був чоловік і жінка, ну, пара їх була так, поженяні. О. Такий дядько гарний, здоровий, і жіночка. О, кусили, збирали зерно, я з ними кусила. Знаю, шо вона така була жіночка, голубенька була в неї блюзочка, така гарненька. І вона — то жнива — вона скинула її, положила в стирню, о, а її ті скакунчики так ту блюзку поїли! Як вона до теї блюзки (всміхається), а вона вся дзюрава. Ага, таке. Кусили, я з ними була, пумагала їм, угу.

– А звідки вони були?

– Ну десь із Росії. З Росії, де голод був. Я не знаю, чи з Калужа, чи де. Калужеської чи Бранської.

– А якою мовою говорили?

– Нашою мовою гуворили! Так, як ми гуворили. (Коротка пауза). З нами нашою гуворили.

– Ну то вже, коли то було? То війна була, чи вже не було війни?

– То вже було після войни. Голод після войни кинувся.

– А в вас був голод після війни?

– Нєа. В нас не було, сину, голоду. Ми не голодували. Тут в нас не було. (Пауза). Ми мали хліб і до хліба, було то, бач, шо ми ше піддержувалися, чужих тримали. Пумагали нам. 

– А ше скажіть, а як до євреїв ставились? Ви казали, шо їх тоже били і шо розказували батьки, шо таке в Шумську робилося. А чого і як так було? Шо ви знали, чули про це?

– Я тобі, сину, нічого тебі не скажу. Не знаю, чого, пощо, як. Тіко знаю, шо казали, шо їх, ну тато розказували, з мамою балакали обоє, шо, каже: «Зрубили таку ґету і їх туди зганяли. Зганяли-зганяли, і вирили того рова, і то, — каже, — ворушилася та земля. Ворушилась та земля». Отаке. Таке, сину. 

– А хто стріляв, шо вони розказували?

– Не знаю хто. Хто їх продав, шо до чого — не скажу. Та Україна так все робила, українці так здівалися над ними, над євреями, над поляками. З України всіх унистожали. Мгм. Хтіли, шоб була чиста Україна. Вже зара чиста. (Коротка пауза). Вже не (пауза). Вже, сину, більше нічого…

– І війна закінчилася і як ви тоді згадували війну, не згадували, говорили про тих, хто загинув?

– Згадували, згадували.

– Угу.

– Чого ні?..

– А як згадували? Як в родині, в селі?

– (Пауза). Ну, згадували, плакали, шо той, того забили, того, того в криницю кинули. Криниця там була така, там такий жив (…). Не жив, а було як лісництво таке. Лісництво з такими смереками пусаджено, так було гарно, на горбочку на такому, о. Те лісництво роз-, розігнали. А криниця була. Криниця була там. Тоту теї (…) Тоті криниці забили трупами. О. Хто шо провиниться, то «бандери» туди в ту криницю кидали тих людей. Ті сім-. Їдну цілу сімню кинули: жінка, чоловік і двоє дітей було в них, дві дівчатки було. І вони їдної ночі забрали і туди їх пукидали. І потом ше кидали. Кидали. Але потім, як вже трошки притихло, то їх достали. Достали, під’їхала машина, гулова сільської ради, приїхав машиною, на машині став, труна була, і доставали з криниці вже. Вони поублазили вже, знаєш. Вже доставали і в ту труну положили і завезли на мо́гилки в Андрушівку і пухували. Так.

– А за шо то їх, не знаєте?

– А за шо? Шось десь, шось десь сказав на: чи на сусіду, чи на когось, та й до «бандерів» донеслося та й, та й «бандери» (…) А мав з «бандерами» связь, той, шо сказав. Та й по (…), та й по сімні. Та й по сімні… Отаке. Таке було. 

– А потім якось. Ну, як вшановували загиблих отих? Ходили на мо́гилки, чи якісь пам’ятники були?

– А чого ж ні? Там же ж і зара є така. Таке є, як тих пухоронили, тих всіх таких, шо з криниці. То там і зара є така плита велика і там на них зробляно.

– А хто то робив вже ту плиту?

– Не знаю, хто робив, люди якісь рубили десь.

– Ага.

– Таке…

– А, по радіо, по телевізору, коли в вас вже появилося, шо, шось якось говорили про війну?

– Де там! Хто там говорив!? Радійо то було. Радійо тако в хаті було. Але ни гувурили про таке. Радійо тіко гуворило, як вже кулгосп був. (Інтерв’юер угукає). Там кулгосп, то там вже гулова кулгоспу гуворив, чи бригадір. (Інтерв’юер угукає). Нарад давав вже. Нарад гулува кулгоспу. О. (Інтерв’юер угукає). А голова кулгоспу був Кушнірук там такий. В Андрушівці. Кушнірук. Ми (…) Він — мій трохи родич, мені трохи родич був. То ми з ним були друззя. О. Як друззя: нам треба зерна, бо свиней було багацько. Тримали. Всьо, та. Нам не хватало тих пару сотів. Ше як кулгоспи ту земню наділив тих пару, е, п’ядесят сотів — ті нам не хватало. То тато, ну дідуньо, ми зробим горілки такої, десіть літрів в бутиль такий робим. Горілка як ришталь була. О. Завезе дідуньо до нього тих десіть літрів горілки, о, і він дасть запи-, дасть записку до кладовщиці, де кладовщиця магази-, шо зерно, зерно видає на там на насіня, на (…) (Інтерв’юер угукає). Дасть записку і їдь ото тіко й тіко зерна хай дасть. Тато пуїде «волинянкою», набере машину ячменю, привезе і ми годуєм свині. О. Отаке є. А раз було так, шо нам тре було соломи. Не хватає нам соломи навісні. Ну і він каже: «Думаю, шо там буду Кушнірука питати за солому?» Питає того сторожа, шо там солому глядить, там на Старій Гуті. Каже він, той сторож, шо: «Приїдьте вночі. Хурою пуїдемо, нагрузимо, і там, — каже, — через ліс дорога до вас і, — каже, — пуїдете собі, будете мати солому». О. Так ми зрубили з татом. Пуїхали, приїхали до того сторожа в Руску Гуту, взяли його, пуїхали, нагрузили теї соломи і везем додому. Тіко довозим додому, з сосни не виїжжаємо, тут — «бобік» за нами вже їде! А то вже хтось доказав гулові кулгоспу (сміється), шо то (…) І подивився, шо то ми, каже, тіко сказав, каже: «То не мона було спитатися?». О, шо ми його не спитали. О, і пуїхав. Я кажу до тата: «Всьо, зара рано буде радійо гуворити, будеш (сміється) казати по радії, шо вже зловив (інтерв’юер підсміюється) солому». Але не казав. Не казав, отак. І ми так ту солому… Таке було. Всяко в житі було, сину, всьо пере-, тре було. Тре було ночі недоспати, і солому вночі крали, і бараболю крали. Де Хинівка, де Переморівка, тато там бачив колхозна бараболя була дуже гарна, каже, удня була. Їдем «волинянкою» вночі, ставимо «волинянку» десь там у сосні, і з мішками їдемо. Надерем теї бараболі — така гарна — надерем, «волинянку» поставив, приїхали додому, навіть додому (…), я злізла, а тато пувіз її на Шумськ. Надя була в Шумську, таяк ти знаєш, тею, е, там продухтами. (Інтерв’юер угукає). І ми здавали на кухню ту бараболю. Здамо, Надя нам гроші дасть і… (Сміється, а за нею й інтерв’юер). Та. Таке було житя. Надерем вночі, пуїдем надерем і завезе. 

– А тата, ну, чоловіка вашого, діда Петра, його не забрали ні в армію, в бандерівці?..

– Нє, не забрали. Там він хувався, він трошки присуствовав як то до «бандерів», знаєш. Хувалися, бо ше навіть його дехто недолюблював, казав, шо він в «бандерах».

– Угу.

– Угу. Бо десь вони хувалися, о, і з своїм другом він хувався. І той друг вийшов — так він мені казав, то я тобі так кажу — той друг вийшов вору́жений до когось там, знаєш, на дорогу. І пубачили того воруженого, пубачили діда і  сказали, шо він був в «бандерах». Так і його і ненавидів дехто, шо казали, шо він був в «бандерах». О, але він, він (ствердно) то мені не казав, я у нього не чула, шоб він був в «бандерах». Цього він мені не розказував. (Тихо) Не був…

– А шо ненавиділи тих, хто там був?

– Може, може де якись зв’язок вів з ними, з тими «бандерами», бо то таке було врем’я, шо мусів вести. Шо не буде вести, то заб’ют чи шо. Може де шо й було трохи. Не скажу…

– А ви кажете, шо ненавиділи, то то де, в селі?

– В селі, там в Переморівці, там їдна була така жінка, то дуже його недолюблювала. Мгм. От, бо казала, шо він, як вона йшла з Андрушів-, вона андрушовецька, а в Переморівці була замужем, то казала, шо вони виходили до неї, ну. А то, а я йому кажу. А він каже: «Я був неворужений, то, — каже, — був там Петро Курніїв, — такий був, вони дружили обидва. — Той, — каже, був воружений, а я, — каже, — був без нічого». О. Але вона вже пубачила того і того коло того, то вже приточила, шо, шо обидва.

– А цей Петро Корніїв, то він був там в них?

– Він так як і вроді таяк дідуньо, не він, він не, не був. Але шось трошки воно там длювалося, шось там длювалося, але шо, то не знаю. (Тихо) Не скажу… Отак.

– А за Шумськ ви розказували. От після війни там, де стріляли тих євреїв, то там шось було? Якийсь пам’ятник ставили, не знаєте, не чули?

– А я не знаю. Там були пам’ятники, бо я знаю, шо я худила з Надьою, як до Наді піду, то з роботи йшли через жидівські мо́гилки, от ото, то були пам’ятники…

– Могилки.

– …на жиди, на жидівських могилках.

– Угу.

– Були які.

– А де розстрілювали?

– Шо?

– А там, де розстрілювали, бо то ж могилки, ви кажете.

– Ну. Ну то там, там, де розстрілювали.

– І там розстрілювали теж.

– Угу. Там були ті жиди-, ті хрести якісь жидівські.

– Угу.

– О. Але чорні такі, чорні там. (Інтерв’юер угукає). Чорні… Ой таке…

– Ну то як могилки було, да?

– Да. 

– А як якогось такого як меморіалу, пам’ятника от тим, шо розстріляли?

– Ну як вмірали, то тоже певно ставили, може, які пам’ятники.

– Просто пам’ятники, угу.

– І ставили. Такі невеличкі, такі їхні пам’ятники.

– Угу.

– Всьо розказала вже. 

– Ну й шо ви думаєте про війну? Чого війни відбуваються? Як воно, чи обговорювали таке? Яка причина війни? Може говорили шось таке в сім’ї?

– Вже ми перегуворили всьо, я вже, я вже більш не маю шо гуворити.

– Добре.