Повсякдення і насильство: історія волинського села Зелений Дуб часу Другої світової війни

Станом на 1897 рік у с. Зелений Дуб було 17 домів (130 мешканців) [1]. Це українсько-польське село в якому у 1930-ті роки мешкали 119 поляків та ще, можливо, понад 100 українців [2]. До села прилягали ще 4 хутори/кутки/колонії: Камінці, Пасіка, Спірний Кут і Вертепи. В українських та польських спогадах їх називали по-різному, проте слово “колонія” фігурувало лише в спогадах польських мешканців [3]. У міжвоєнний період в адміністративно-територіальному контексті село входило до складу Будеразької ґміни Здолбунівського повіту Волинського воєводства. Це було одне з найменших сіл в складі однієї з найменших і повністю сільських ґмін [4] одного з найменших повітів периферійного Волинського воєводства. До вивчення історії Східної Європи подекуди застосовують концепцію подвійної периферії, кажучи, що вона була периферією держав, які були периферією Європи. Якщо б існувала концепція п’ятивимірної периферії, то її можна було б сміливо застосувати до села Зелений Дуб – воно було периферією Будеразької ґміни, яка була периферією Здолбунівського повіту, що був периферією одного з найменш розвинених у міжвоєнній Польщі Волинського воєводства, яке входило до, в цілому, периферійної в Європі Другої Речі Посполитої.

Етнодемографічна структура Здолбунівського повіту повністю вписувалася в концепцію традиційного етнічного пограниччя. Найкраще демографічну ситуацію тут оприявнюють дані перепису 1931 року за мовним критерієм:

Отже, йшлося про повністю сільську місцевість, переважно населену українськими селянами, а проте траплялися українсько-польські, повністю польські та чеські села. Іноді мешкали й етнічні німці, але вони не мали в цій місцевості компактних поселень. Сусідніми з с. Зелений Дуб були польські або україно-польські села Гурби, Вільхава, Кудрин, Балярня. Усіх цих сіл нині не існує на мапі – більшість із них (окрім залишків с. Кудрин) не пережила Другу світову війну. Дещо подалі були українське село Мости, Борщівка Чеська, Борщівка Українська та Будержа Чеський і Український. Село Зелений Дуб розташовувалося на кордоні з Шумською ґміною Кременецького повіту, де мало по сусідству українські села Переморівка, Андрушівка і Руська Гута. Проте неподалік також розташовувалися польські села Стара Гута, Ставчини, Польське Гутисько і дещо подалі – велике польське село Кути. До костелу останнього й ходило польське населення Зеленого Дуба. Моноетнічних поселень все ж майже не зустрічалося – в українських селах могло жити кілька польських, чеських або єврейських сімей, тоді як в українських – траплялися поляки, чехи чи євреї.

У цій місцевості 1 грудня 1931 року народилася авторка свідчень, аналіз який представлений у цьому тексті, – Антоніна Гук (уроджена Антоніна Вознюк), моя бабуся. Вона народилася не в Зеленому Дубі, а сусідньому селі Руська Гута. Проте її батьки досить рано переїхали в Зелений Дуб.

Людина, що жила в чотирьох епохах

Антоніні Гук довелося жити в чотирьох різних епохах: традиційному українському селі міжвоєнної Польщі, під час Другої світової війни (яку можна виокремити, як осібну епоху екстремального насильства), СРСР та незалежній Україні. Вона ніколи не ходила до школи, впродовж життя була неграмотною. У цьому вимірі вона не була винятком, а радше закономірно репрезентувала багатьох жінок своєї епохи. Якщо чоловіки в міжвоєнних селах Волині вже здобували бодай початкову освіту, то про навчання жінок селянські родини часто не надто дбали. У вимірі усталених гендерних ролей традиційного сільського світу вони мали б бути добрими домогосподарками. На жаль, і міжвоєнна Польща не могла забезпечити школами все населення, то ж освіта залишалася привілеєм, а не обов’язком.

А проте Антоніна Гук була “грамотною” у контексті потреб її традиційного сільського соціуму: вона перейняла від батьків усі необхідні вміння з обробітку землі, догляду й вирощування свійських тварин та інші цінні у господарстві навички. Оповідачка навчалася за тим методом, який сьогодні в школах називають “проектним підходом”, себто переймала досвід батьків, працюючи безпосередньо в полі над виконанням їхніх практичних завдань. Відірвана від дійсності “схоластична” освітня атмосфера шкіл була їй чимось вкрай чужим і далеким.

Дітей у тодішньому світі вже з найменшого віку залучали в якості “робочої сили”. Через їх важливість у сільській праці та відсутність контрацепції (навіть попри високий рівень дитячої смертності) показники народжуваності були високими. Антоніна Гук – найменша з чотирьох дітей у сім’ї. Вона мала ще братів, Павла (найстарший) й Миколу, та старшу сестру Ганну. Для тодішнього сільського світі Волині це дуже невелика кількість. Для порівняння в бабусі й дідуся Антоніни Гук по маминій лінії – Івана й Марії Стельмащуків було 14 дітей. Лише четверо з них дожили до дорослого віку – Калина (мама Антоніни Гук), Харитина, Марко і Хтодон (Теодосій)[6]. Інші померли від різних хвороб у ранньому дитячому віці.

Антоніна Гук ніколи не знала інших мов окрім української. Її приклад руйнує міф про абсолютну багатомовність етнічного пограниччя. Далеко не всі його мешканці знали українську, польську та їдиш – мови основних етнічних груп, що мешкали поруч. Вони радше знали певні слова, які дозволяли їм порозумітися. Зокрема Антоніна Гук могла порозумітися з польськими сусідами в своєму українсько-польському селі. З її слів, її польські однолітки добре говорили українським просторіччям, тому в неї не було потреби в знаннях польської. У дитинстві Антоніна гралися і з польськими дітьми. Іграшок у них не було: гуляли під лісом, будували хатинки з гілок і т.д. “Не було тих іграшків, самі собі робили іграшки” – свідчила Антоніна Гук [7]. Проте зі слів оповідачки, дорослі не надто добре ладнали з поляками: “Поляки були по сусідству, то ми [їх] знали. Діти, як діти – гралися [разом], ми не сварилися. А старші, батьки не жили з ними добре, з тими поляками”[8]. Це підштовхує до думки, що міжетнічні стосунки на пограниччі могли бути не такими ідилічними, як їх іноді представляють. У будь-яких, особливо складних багатоетнічних спільнотах, завжди існують як співпраця, так і конфлікти.

Особливості створення свідчень та їх характер

У цьому тексті я б хотів подати кілька зауваг до представлених тут аудіосвідчень своєї бабусі, як джерела, що розповідає про події  на Волині часу Другої світової, контекстуалізуючи й синхронізуючи їх із іншими наявними джерельними даними. Свій аналітичний коментар я побудую за 3-ступеневою схемою: що в цих свідченнях відображає важливі сторінки локальної історії села Зелений Дуб, які вагомі події відсутні (але насправді відбувалися у селі чи поряд із ним під час Другої світової війни) і що, можливо, суперечить усталеним наративах чи інформації в інших джерелах та чому існує ця суперечність.

Загалом оповідь Антоніни Гук про минуле не розгортається лінеарно. По-перше, це промовисте свідчення роботи пам’яті: наш мозок не пригадує події минулого, нанизуючи їх на хронологічну шкалу (ба більше, якщо оповідачка ще й ніколи не вивчала цю шкалу на шкільних уроках), а функціонує з допомогою асоціацій, що по черзі підсвічують певні аспекти. Тому свідчення починаються з опису подій про перші кохання й зустрічі з хлопцями, що мали місце вже після Другої світової війни. Потім оповідачка повертається до подій війни, згодом перескакує знову в пізнішу епоху щоб зрештою повернутися назад до війни. Періодичне повернення до останньої – ніби метафора травми пережитого катаклізму.

Записуючи це інтерв’ю, я намагався спершу не впливати на розгортання наративу. Згодом, даючи додаткові запитання, повертав оповідачку до окремих важливих історичних подій, аби детальніше дізнатися про її перспективу на них. Всього впродовж 2021–2023 рр. я записав із своєю бабусею Антоніною 6 інтерв’ю. Тут читачам представлено транскрипти найпершого і найбільш деталізованого аудіозапису. Подекуди у підсторінкових посиланнях можна знайти і відсидки до інших версій, які не відображені в цій публікації. Ці покликання допомагають краще зрозуміти певні події й деталі, які не були представлені чи розвинуті в першому записі, оскільки оповідачка забула зауважити їх або ж я, як інтерв’юер, не задав необхідних питань.

Я чув розповіді бабусі про війну починаючи з найраннішого свідомого віку. Вона часто розповідала ці історії. Через це, питання, які я задавав під час інтерв’ю багато в чому формувалися в динаміці взаємодії наших вже спільних спогадів: моєї постпам’яті, поєднаної з певними професійними знаннями та бабусиної живої пам’яті.

Лиха Другої світової війни назавжди закарбувалися в свідомості Антоніни Гук та спричинили нездоланну травму – впродовж всього життя вона очікувала нової війни й часто повторювала “давно вже не було війни, напевно скоро буде”. У 1991 році, коли розпадався СРСР, у домі Антоніни Гук раптом з’явилося пів мішка сірників та по кілька мішків солі й цукру – найбільш дефіцитні в Другу світову товари. На щастя, передчуття воєнного катаклізму тоді не справдилися. Проте вибух російсько-української війни не став для оповідачки несподіванкою, а радше неприємним, але закономірним свідченням того, що світ таки повернувся до свого звичного плину речей, в якому невідʼємним атрибутом є періодичні війни.

Свідчення Антоніни Гук найбільше зосереджено саме на подіях Другої світової війни. Тому прочитувати їх варто з урахуванням травми пережитого насильства. Також необхідно брати до уваги той факт, що цей період припав на дитинство оповідачки (їй було 9 років на момент приходу “перших совєтів”), що під час війни поступово переходило в ранній підлітковий вік. Тому вона могла знати далеко не все, що в цей час говорили й робили дорослі. Батьки, особливо в традиційному світі, не завжди ділилися з дітьми своїми планами та страхами. Під час воєнних подій у лісах навколо села розігрувалися життєві драми, що не завжди потрапляли у фокус уваги Антоніни Гук, але присутні в інших джерелах. Тому я намагатимусь коротко відтворити їх, аби вписати свідчення своєї бабусі в контекст локальної історії.

Ще один важливий фактор: через дитячий вік та брак освіти довгий час оповідачка була майже не ангажована з жодним із політичних рухів зокрема й українським націоналістичним, що змагався за контроль над територією та мешканцями краю. Тому в її свідченнях оприявнюється вкрай мало лояльності до модерних політичних ідеологій. Досвід її знайомства з ідеями українського націоналізму полягав не у вивченні літературної української, читанні політичної й художньої літератури, творенні мереж однодумців та плеканні романтичних мрій про національне майбутнє України. Саме цим шляхом часто приходили до націоналістичних переконань її однолітки та трішки старша молодь Здолбунівського повіту. Але Антоніна Гук вперше сповна пізнала цю ідеологію, коли стала очевидицею масового вбивства її представниками польських сусідів. Під час спалення у Зеленому Дубі польських будинків, частково вогонь перекинувся і на українську частину села. Тому згоріла власність Сила Гука – майбутнього свекра Антоніни. Напевне через це в її свідченнях буде вкрай небагато лояльності до ОУН (б) та УПА, яких вона, до речі, ніколи не розрізняла через брак належної освіти. Її знання з історії були результатом пережитого досвіду, а не прочитаних наративів у підручнику. Не любила вона й радянську владу, найперше за те, що та більше відбирала в людей, аніж давала. Одразу після війни їй доводилося бачити чимало людей, які страждали від голоду. Серед селян ходили чутки, що провину за це ніс саме радянських режим.

Один із дядьків бабусі, Хтодон, під час Другої світової війни був мобілізований в Червону армію й загинув у німецькому полоні: “гнали їх через городи, а вони були голодні дуже і рвали бураки. Їли, гризли. То казали шо він бідний вирвав бурака, гриз, то німець як дав йому, то він і там з тим бураком ліг” [9]. Це ще одна травма війни, яку Антоніна часто проговорювала в сімейних розмовах. Вона також “пам’ятала” (що зрештою виявилося хибним припущенням), як німці вбили її брата в УПА та палили українські села. Отже, німці й нацизм, як підказував досвід оповідачки, також не несли нічого хорошого – лише насильство й ненависть: “Німці багато унисто́жили людей, українців палили, били, українців не любили”[10]. Відтак український націоналізм, комунізм і нацизм приблизно рівною мірою зневажені в пам’яті Антоніни Гук. Це результат тих життєвих досвідів і шляхів соціалізації й знайомства з цими модерними ідеологіями і режимами.

Життя в міжвоєнній Польщі

Батьки Антоніни – Матвій та Калина Вознюки жили в сусідньому з Зеленим Дубом, переважно українському, селі Руська Гута. Оскільки в міжвоєнний період чітко простежувалася тенденція до демографічного зростання, за умов недомодернізованості територій та застарілих способів ведення господарювання це породжувало земельний голод. Щоб прокормити одну сім’ю потрібно було мати щонайменше 3 га землі. Все залежало ще й від кількості членів сім’ї. Нестача землі також зумовлювалася нерівномірним перерозподілом угідь, часто породжуючи ресантименти, що набували й виміру міжетнічних стосунків, якщо більша кількість землі зосереджувалася в руках поляків.

Ймовірно саме через брак землі сім’я оповідачки переселилася із Руської Гути в менше по чисельності й звідусіль оточене лісами та більшою кількістю вільних земельних угідь с. Зелений Дуб. Так само вчинив і їхній односельчанин Григорій Вальчук, що набувши в Зеленому Дубі 3 га землі міг вести господарство, якого не мав у перенаселеній Руській Гуті [11]. Структура землеволодіння в Здолбунівському повіті згідно даних перепису 1931 року відображена в таблиці нижче. Вона трішки проливає світло на ситуацію з землеволодінням.

Польський мешканець с. Зелений Дуб, Ян Верещинський, у своїх спогадах зауважив, що його сім’я мала 13.5 га землі, себто належала до тих 3.6% мешканців Здолбунівського повіту, що мали великі земельні угіддя в діапазоні 10–15 га. Він зауважував у спогадах, що обробіток такої кількості землі потребував чималих зусиль: “…з тодішньою агротехнікою вимагало від батьків виснажливої ​​праці, до якої активно долучалися й старші діти” [13]. Тобто шляхетського способу життя тут ніхто не вів. Навіть багатші селяни були змушені важко працювати. Фелікс Ясінський із с. Кути у спогадах зауважив, що “жителі цього села (себто, Зеленого Дуба, П.Д.) були багатші за інших”[14]. Мабуть, тому мешканці деяких перенаселених сусідніх сіл шукали тут кращої долі.

“Багатше” жили в Зеленому Дубі й деякі українці. Вже після Другої світової війни Антоніна Вознюк вийде заміж за Петра Гука із значно заможнішої української сім’ї Зеленого Дуба, що до війни навіть мала власну олійню та кілька гектарів орних земель. Ця сім’я сусідила в просторі з садибою Верещинських. Мешканці прилеглих сіл приїздили до Сила Гука, щоб зробити олій – один із ключових продуктів, що компенсовував тваринні жири під час християнських постів, яких в ті часи дотримувалися суворіше. Сім’я Сила Гука втратила більшу частину господарства в 1943 році. Коли УПА вбивали польських мешканців села та палили їхні будинки, здається зовсім випадково через вітер, вогонь перекинувся й на українську частину села. Відтак трьом синам Сила – Петру, Анастасію і Саватію – довелося шукати собі дружин із будинками. То ж чи був цей шлюб Антоніни Вознюк і Петра Гука продиктований раціональним розрахунком? Можливо, частково. Антоніна Гук впродовж життя неодноразово розповідала про те, як Петро Гук спершу залицявся до її сестри Ганни, що, з її слів, мала кращу вроду. А проте він обрав Антоніну, яка проявляла значно більші господарські здібності й завзяття. Йому потрібна була добра “господиня”, а їй – чоловік із відповідними вміннями й досвідом ведення сільського господарства. Так вони й знайшли один одного. Це не означає, що любові не було взагалі, але в традиційному світі, де доводилося важко працювати вона набувала своєрідних вимірів. Вражає вже те, що молоді люди самі обрали один одного, а не одружилися з волі своїх батьків – вагома новація для сільського світу в порівнянні з попереднім століттям і епохою.

Історичні епохи, що відображені в свідченнях. “Перші совєти”.

Коротко приділю увагу свідченням бабусі про різні хронологічні епохи, в яких проходило її життя. На жаль, Антоніна Гук через свій дитячий вік надто мало пам’ятає про міжвоєнну Польщу. Вона розповідає, як гралася з сусідськими дітьми, але точно не пригадує нічого про країну, в якій жила. Ніколи не відвідуючи школу, вона вкрай слабко соціалізувалася із Другою Річчю Посполитою й майже нічого про неї не знала з особистого досвіду. Не пам’ятає вона і “перших совєтів” – прихід радянської влади та її політику в 1939–1941 рр. У цей час Будеразька і Мізоцька ґміни було об’єднано в один Мізоцький район у складі Рівненської області. Ці адміністративно-тероторіальні зміни частково проіснують впродовж всієї Другої світової війни.

Про цей час пригадує інший мешканець с. Зелений Дуб – Амвросій Верещинський: “…українці та євреї з ентузіазмом зустріли вступ червоноармійців на нашу територію. Як згодом виявилося, це були переважно шпигуни та інформатори проти поляків. Вони готували списки для НКВД, яких поляків потрібно відправити на заслання” [15]. Це дуже характерні спогади для представників різних етнічних груп, що в умовах зіткнення з тоталітарним насильством замикалися на собі й своїх бідах. Адже і євреї, і українці також добряче постраждали від радянської влади. В українських спогадах також часто йдеться, що основною групою жертв радянської влади були саме вони.

Амвросій пригадує, як їхню сім’ю було врятовано від розкуркулення й депортації на Сибір завдяки хабарю, що сім’я Верещинських передала радянській владі через сільського старосту Фора Гука, брата Сили Гука (батька майбутнього чоловіка оповідачки). Той факт, що українець Фор Гук дійсно виконував функції старшини села підтверджується в одній із пізніших версій свідчень Антоніни Гук [16]. Але вона нічого не знає про його можливості впливати на формування списків тих, хто підлягав розкуркуленню.

Початок німецької окупації і Голокост

У пропонованих свідченнях чи не найбільше інформації саме про період німецької окупації. Парадоксальним чином Антоніна Гук стверджує, що майже не зустрічала німців особисто – вона бачила їх на відстані кількох кілометрів, спостерігаючи за рухом німецьких військ через с. Андрушівка:

Німців бачила тіко як їхали. Як їхали мутоциклями великими і тими, і ті, шо з пушками. Звідси. То тіко ми вибігали на горбочок, о, там де Сєрґей жив, там жила така Настя, До́йсиха казали на ню, вона була з Мощаниці, то на ню казали До́йсиха. От, ми вибігали на той горбочок і дивилися як вони їхали звідси з Переморівки в Андрушівку [17].

Ці події також описав з польської перспективи Ян Верещинський:

25 червня в містечку Андрушівка, приблизно за 3 км від Зеленого Деба, німецькі війська рухалися до Суража і далі до Острога над Горинем, до колишнього польського кордону. Привітати своїх союзників з’їхалися українці з усіх сторін…

Їхали з певними інтервалами, дотримуючись встановленого порядку. Спочатку група мотоциклістів, позаду них невеликі машини, а в них сиділи озброєні кулеметами солдати, продовжували тягнути важкі машини з кулеметами встановленими на кабінах… Українські дівчата дарували бійцям квіти, панувала радість та ейфорія [18].

Загалом у селах Волині німців часто зустрічали з квітами, хлібом на сіллю. Для офіційних вітальних процедур навіть споруджували спеціальні дерев’яні конструкції. Надалі Антоніна Гук радше дізнавалася про політику німців з чуток, але не бачила представників їхньої окупаційної влади безпосередньо. Село Зелений Дуб під німецькою окупацією і надалі перебуватиме у складі Мізоцького району. Щоправда німецька окупаційна влада ліквідувала створену радянським режимом Рівненську область, приєднавши Мізоцький район до складу Здолбунівського ґебіту (округу), який із 1943 року стане частиною Рівненського ґебіту. Цікаво, що чутки про особливості німецької політики проникали до Зеленого Дуба значно швидше з сусіднього містечка Шумськ (близько 18 км від с. Зелений Дуб), але не більш віддаленого Мізоча (близько 25 км), що був адміністративним центром. Тяжіння до подій у Шумську збережеться у с. Зелений Дуб аж до 1990-х років, хоча село й надалі перебуватиме в обрії адміністративної влади Мізоча й Здолбунова.

Через ці зв’язки із Шумськом, Антоніна Гук пригадує у своїх свідченнях про події Голокосту саме там, а не в Мізочі: “А як война була, розказували, в Шумську робили такі ґети на жидів. Робили такі ґети, їх туди зганяли, тих жидів, бідних. Зганяли в ті ґети, зганяли. Отак мені батьки вже розказували. Потім вирили такого рова і їх вистроїли над тим ровом, засікли з пулємьота, всьо – вони туди попадали. І засипали їх землею. Як засипали їх землею, то та земля три чи чтири дні ворушилася… А хто стріляв, то я не знаю. Українці. Українці стріляли жидів. Унистожали жидів, поляків, о” [19].

Оповідачка використовує слово “жиди”, а не євреї у звичному для себе польськомовному міжвоєнному дискурсі. У той час це було звичайне слово (і сьогодні залишається таким у польській мові), а не спосіб дискримінації. Теза про “три-чотири дні земля ворушилася” – це поширена фольклорна історія з дуже багатьох місцевостей України. У такий спосіб селяни часто драматизували в своїх оповідях події масового вбивства єврейського населення. До того ж подекуди окремих людей та особливо дітей дійсно могли закопувати живцем. Свідчення про це збереглися в багатьох документах.

До цих свідчень Антоніни Гук варто додати один аналітичний коментар: оповідачка помилково стверджує, що “українці стріляли жидів”. Так, подекуди українці на службі в допоміжній поліції мали безпосередній стосунок до розстрілів євреїв. Проте події, які описує Антоніна Гук відбувалися 13 серпня 1942 року, коли німці ліквідовували шумське гетто. Розстріл здійснювали німці з підрозділу СД, що базувався в Рівному з допомогою німецької жандармерії Шумська та службовців допоміжної поліції Шумського району [20]. Себто, це було насильство, вчинене з ініціативи нацистської окупаційної влади. Чому саме оповідачка вирішила, що ці вибивства чинили українці? Пояснень може бути низка і я не певен, яке з них тут найвірогідніше. З одного боку, існував дуже популярний радянський наратив про “українсько-німецьких націоналістів”, як співучасників і виконавців цих вбивств. Він поширювався в повоєнні роки й Антоніна Гук могла чути це від розповідей інших людей, оскільки вона сама не надто дивилася телебачення і не читала газет. Це могло накластися на досвід оповідачки, пов’язаний з діяльністю українського націоналістичного підпілля. Останнє розгорталося безпосередньо на її очах. Також вона могла чути чи зіштовхуватися з допоміжною поліцією, що в Мізоцькому районі до березня 1943 року була укомплектована майже виключно з етнічних українців. Водночас німців Антоніна Гук за весь період війни, практично, не зустрічала. Їхні злочини й політика могли виглядати з її мікроперспетиви чимось далеким і ефемерним. Обличчям їхньої окупаційної політики були місцеві люди, що працювали в районних управах та сільських поліціях.

Антоніна Гук ще раз повернеться до розповіді про ліквідацію гетто в Шумську наприкінці своїх свідчень:

– А за Шумськ ви розказували. От після війни там, де стріляли тих євреїв, то там шось було? Якийсь пам’ятник ставили, не знаєте, не чули?
– А я не знаю. Там були пам’ятники, бо я знаю, шо я худила з Надьою, як до Наді піду, то з роботи йшли через жидівські мо́гилки, от ото, то були пам’ятники…
– Могилки.
– …на жиди, на жидівських могилках.
– Угу.
– Були які.
– А де розстрілювали?
– Шо?
– А там, де розстрілювали, бо то ж могилки, ви кажете.
– Ну. Ну то там, там, де розстрілювали [21].

У цих словах простежується плутанина поміж єврейським кладовищем Шумська і місцем розстрілу євреїв цього містечка під час ліквідації гетто. Насправді розстріл євреїв Шумська відбувався не на єврейському цвинтарі, а поблизу одного з християнських кладовищ [22]. Це досить поширена стереотипізація, властива неєврейському населенню сьогодні: люди схильні плутати звичайні кладовища, на яких до війни хоронили євреїв, із місцями їх масового розстрілу під час Голокосту. Це мимоволі ніби викреслює сотні років співжиття з євреями, свідченням чого часто є збережені кладовища. Перетворюючи їх на місця масового вбивства, колективна пам’ять зводить історію українсько-єврейських взаємин до виключно їх трагічної кульмінації – подій Голокосту.

Волинь’43

Чи не найбільшу увагу Антоніна Гук у своїх свідченнях приділила вбивствам польського населення. У с. Зелений Дуб це найімовірніше відбувалося двома хвилями: перший напад стався на початку червня 1943 року.

Це була ситуативна відповідь УПА за напад німців разом із польською допоміжною поліцією на с. Дермань, під час якого згоріла частина села й загинули десятки українських мешканців. Тоді бійці УПА спалили Гурби, Кудрин, Камінці та частково Зелений Дуб. Про це залишив спогади колишній комендант мізоцької допоміжної поліції, а на той час керівник польової жандармерії УПА Микола Андрощук: “У відповідь полякам, що так пописались на Залужі, обидва відділи в поворотній дорозі спалили чисто польські кольонії, як: Гурби, Кудрин, Камінці, та частину Зеленого Дуба, враз з прилеглими хуторами, р[айо]н Мізоч” [23]. Звісно йшлося про тригер, що впливав на динаміку протистояння, яке розгорнулося ще з березня 1943 року по всій Волині, але аж ніяк не про причину цих подій. Безпосереднім виконавцем цієї акції міг бути підрозділ СБ ОУН на чолі з його районним комендантом Лахманом Трохимом Лукашивечем (1920 року народження із с. Дермань 1). Виконавцями у його підпорядкуванні були Мартинюк Микола Купріянович (1918 року народження, с. Дермань 1), Спичак Олексій Микитович (1909 року народження, с. Дермань 1), Галабурда Микола Наумович (1923 року народження с. Дермань 1) [24]. Це ті імена, які виринають у документальних історичних джерелах у контексті спалення села Гурби.

Єжи Єленковський, посилаючись на спогади Ірени Гайовничек стверджує, що напад на Гурби відбувся 4 червня 1943 [25]. Фелікс Ясінський, також посилаючись на інші джерела, говорить про 5 червня 1943 року [26]. За його словами, з усіх чотирьох населених пунктів (Гурби, Кудрин, Камінці та Зелений Дуб) лише на Гурбах існував потенціал до створення самооборони, проте мешканці села його так і не використали. У 1930-ті роки в с. Гурби діяла організація “Стрілець”, керівником якого був Д. Лапінський [27]. Але, по-перше, частину їхньої зброї відібрала ще радянська влада в 1939–1941 роках. По-друге, до Гурб часто навідувалися з Мізоча “мисливці на євреїв” – місцеві німці (так звані “фольксдойчі”) Гребер та Ігнатович. Вони відзначилися виявленням та вбивствами вцілілих євреїв, що переховувалися в оточуючих лісах. Зокрема їм вдалося виявити в урочищі “Беднарка” схованку, де перебували кілька євреїв. Більшість із них вбили за участю німецьких жандармів із Мізоча, яких звали Отто і Густав Гілле [28]. Ретельні пошуки єврейського населення зумовили й постійне нишпорення серед поляків Гурб, що буквально обеззброїло їх у переддень нападу УПА. Хтось із цих місцевих німців або польських мешканців поінформував німецьку жандармерію в Мізочі, що в сім’ї Станкевичів із Гурб був револьвер: “Приїхав жандарм, погрожував Станкевичу, той зізнався і видав револьвер, а жандарм одразу застрелив його” [29].

За словами Ясінського, через перебування під постійним німецьким пресингом, колишні члени “Стрільця” тримали зброю не в себе напоготові, а глибоко захованою. Тому ми нічого не знаємо про будь-який можливий опір з боку мешканців Гурб під час нападу УПА на початку червня 1943 року. Іншою причиною відсутності опору могла стати й певна довіра до місцевих українських мешканців, які обіцяли, що на Гурби й Зелений Дуб не нападатимуть. Отже, Голокост у цьому випадку став ще одним опосередкованим чинником, що вплинув на динаміку насильства, обеззброївши польських мешканців Гурб.

Проте, ймовірно, під час цього червневого нападу було знищено не всі польські поселення села Зелений Дуб. Про остаточне спалення поляків і польської частини Зеленого Дуба залишили спогади Амвросій та Ян Верещинські [30]. Вони називають дату 3 липня 1943 року. Більшість мешканців польського етнічного походження у цей день зігнали в стодолу Верещинських і підпалили.

Антоніна Гук розповідає про ці ж події зі своєї перспективи:

Клуня була така. Польська клуня. То вони там зигнали і запалили їх, о. Клуня була. Мгм, так. Вони згоріли, ті поляки погоріли і там за магазином їх пухували. Пухували. То я ше прибігла, я із тею пуляччиною (теї пулячки, шо то я казала, шо в неї була мала і була така як я, цею дівчиною), то там їден накричав на нас, шоб “Втікайте звідси, бо вам те саме буде зара”[31].

Сім’я Антоніни короткий проміжок часу надавала допомогу одній вцілілій польській жінці, яку також звали Антоніна:

А їдна жіночка тут, де наша хата там на Зеленому Дубі, там її була хата кулись, о. Та й вона так і звалася Антошка, як я. О. І вона була їдна дівчина така як я [віком], а їдна була маленька і в неї був дуже кашель — коклюш казали, коклюш. О, і вона не мала де з ними (…) нею ночувати на Вишках ніде кого, бо вона як закашляє, то почуют. Ну, а тоді їздили “совєти” Верховця́ми, о, і тего. Чи “бандери” почуют та й заб’ют її. То вона боялась, то вона в нас ночувала з тею дитинкою, о [32].

Жінка, яку називає оповідачка, могла бути Антоніною Ясінською, двоюрідна сестра Яна і Амвросія Верещинських [33]. Дитина, що хворіла на коклюш найімовірніше була не її, а іншої польської жінки із с. Зелений Дуб на прізвище Краєвська. Напевне, Антоніна Ясінська допомагала її доглядати, оскільки у Краєвської було двоє дітей і їм обом пощастило пережити напад, який відбувся в липні 1943 року.

Антоніна Гук пригадує, як під час цього нападу стала очевидицею вбивства одного з польських чоловіків: “Їден дядько, поляк, там в нас на городі, дома на городі, була така липа, він, бідний, виліз на ту липу, думав, шо схувається, на тій липі найшли забили. Виліз на ту липу… . Отаке” [34]. Ймовірно йшлося про Лукаша Верещинського. Про його загибель згадує Амвросій Верещинський, якому поталанило втекти від нападників: “На мить я кинув оком у бік пострілів і бачу, як втікає старший чоловік, наш двоюрідний брат Лукаш Верещинський, а за ним женуться бандерівці, які стріляють у нього, а заодно і в мене, бо він тікав у моєму напрямку. Я, на щастя, відійшов на відносно безпечну відстань і ліг у збіжжі, бо був дуже втомлений. Як потім з’ясувалося, цей бідолашний Лукаш, страшенно втомившись, впав, і бандити вбили його на тому місці”[35].

Цей напад на поляків с. Зелений Дуб став результатом однієї з пікових серій атак УПА на польські села Волині, що тривали з кінця червня. Про них також залишив свої спогади керівник польової жандармерії УПА Микола Андрощук: “Якраз в той час на півдні перебував к[оманди]р УПА Клим Савур, з наказу якого в ніч з 29 на 30 червня, якраз в другу річницю проголошення Самостійності у Львові – була переведена загальна акція УПА на рештки польських колоній. В акції брали участь крім відділів УПА, всі боївки в терені. В ту ніч к[оманди]р Савур і к[оманди]р Еней були на Бущанських хуторах, звідки з високої могили обсервували, як довкола палали заграви пожарів, як вияв протесту всім зайдам чужинцям, що посягають по українську волю і землю” [36].

Значна частина тих польських мешканців, які вціліли – тікали до Шумська, Мізоча та радянських партизанських загонів. Фелікс Ясінський свідчив про це так: “До цього містечка (Мізоча – прим. авт.) втекли жителі з Хинівки, Курдина, Мостів II, частково зі Старої Гути, Зеленого Дуба та оселилися там у порожніх єврейських будинках” [37]. Про втечу багатьох польських біженців у Мізоч та їх оселення в колишніх єврейських домах свідчив і Вінсентій Романовський, який побував там у часі розгортання атак на польські села [38].

Інші польські жителі тікали в ближчі терени під с. Теремне, де розквартирувався радянський партизанський загін Антона Одухи. Чимало з них також загинули 25–26 липня 1943 року у результаті нападу підрозділів УПА на загін ім. Михайлова. Участь у цій атаці з боку УПА брав Максим Скорупський. Він описав її передумови так: “По вечері скликано сотенних і чотових на старшинську нараду. Курінний Осип розклав на столі докладну теренову карту і почав пояснювати намічений плян воєнної операції на завтра. При тій нагоді довідався я про точні дані. На одній і з висоток Суражського лісу, недалеко від села Теремне (Шумського району) знаходиться табір совєтських партизанів. Залога табору складається з 200 чоловік большевиків і біля 300 поляків з родинами, які повтікали з довколишніх сіл”[39]. Скорупський у цих свідченнях визнав факт перебування в радянському партизанському загоні не лише поляків-бійців, але й багатьох родин, що “повтікали з довколишніх сіл”.

Вбивство поляків впливало на долі вцілілих євреїв, що отримували від них допомогу, живучи поряд із с. Зелений Дуб. Антоніна Гук, практично, нічого про це не знала, тому й не озвучує в своїх спогадах. Наприклад, ось такі розпачливі спогади про своє становище залишив вцілілий після ліквідації мізоцького гетто представник тамтешньої єврейської громади Йона Олікер, який у цей час переховувався в лісі біля с. Зелений Дуб: “В Зеленому Дубі спалили поляків у стодолі. Родина Зелінських, в яких деякий час переховувалися, втекла в ліс. Зустрічалися ми з ними в однієї української родини, куди Зелінський приходив вночі пекти хліб. Одного разу вони поділилися зі мною хлібом і з того часу я їх не бачив. Наша ситуація ставала щораз гіршою. Українці вбивали євреїв, до поляків ми не могли більше тікати бо вони самі в страху перед бандерівцями переховувалися по лісах. Ніхто більше нам не доставляв їжі”[40]. Заради справедливості варто зауважити, що не лише українці, але й місцеві поляки подекуди також вбивали євреїв: польська сім’я Оманських у с. Балярня вбила батьків партизана Іцхака Вассермана [41], польська поліція в Мізочі – єврейського хлопчика, що переховувався від німців [42]. Проте Ян [43] і Амвросій Верещинські [44] у своїх спогадах дійсно пригадують, як хтось ймовірно із їхніх українських односельчан був причетний до загибелі 5–7 євреїв, що переховувалися поблизу с. Зелений Дуб. Це сталося в яру поблизу ґрунтової дороги на с. Андрушівка, що пролягає при в’їзді до с. Зелений Дуб із боку Камінців та Гурб. Напевно, десь там розташована одна з багатьох безіменних могил загиблих євреїв, яких безліч. У ній може бути похована мама Меїра – Фейга Велтфройнд. Останній часто навідувався до польської сім’ї Петровських на хуторі Камінці, що не так далеко від того місця, яке описали Верещинські. Велтфройнд описав загибель мами так: “Вони сиділи в ямі, прийшли українці, схопили їх в тій ямі і вбили їх там. Вихопили свою зброю і вбили їх в тій ямі, а хлопчика було поранено в тій ямі” [45]. Він знав цю історію з розповідей одного з вцілілих очевидців. Велтфройнд був бранцем мізоцького гетто, який пережив його ліквідацію. На жаль, він з очевидних причин точно не пам’ятає де це сталося. На місці смерті мами Меїр встановив імпровізований пам’ятник із стовбура берези, видряпавши на ньому ім’я “Фейга”.

Антоніна Гук ніколи не розповідала про цю історію. Сумнівно, щоб вона про неї знала. Її будинок розташовувався в протилежній окраїні села на хуторі Пасіка, а підлітковий вік не завжди сприяв знанню всіх чуток, які поширювалися селом.

Але навряд чи більшість українців або поляків були причетні до цих вбивств євреїв. Насправді розгул насильства призводив до того, що все менша кількість поляків та українців виявляли готовність допомагати євреям. Якщо польським мешканцям краю доводилося переховуватися і тікати в сусідні міста, то українські селяни боялися приймати в себе будь-кого чужого, замикаючись найперше на власному родинному колі й турботі про виживання. Ніхто не міг виграти від такої ескалації насильства.

У ці події виявився втягнутим і старший брат Антоніни – Микола Вознюк. Орієнтовно влітку 1943 року по всій території Мізоцького району і ширше Волині відбувалися мобілізаційні процеси. УПА призивала молодих чоловіків на службу. Одним із мобілізованих став і Микола Вознюк:

Він ше був молодий пацан… Ми… привезли снопи до клуні хурою. Тато складают в засторонку, а я підсовую їм, а Микола скидає з хури… Приходе там їден, каже…: “Микола, тебе хлопці в мене кличут”. Ну, йде він. Вже раз хлопці кличут, то йде. Прийшов, каже: “Сказали, шоб я йшов з ними”. Тато в плач, мама в плач: “Сину, ти пропав. Ти вже пропав”. А він каже: “Я пропав сам. А як я не піду, то ціла сімня пропаде”. “То я, – каже, – змушаний йти. Змушаний” [46].

Оповідачка зауважила, що Микола Вознюк обґрунтовував необхідність приєднання до УПА страхом за безпеку всієї сім’ї. Тут варто зауважити, що станом на 1943 рік у джерелах із цієї місцевості не зустрічаються випадки покарання всієї сім’ї за ухилення від служби. Такі випадки радше породжували застосування примусу, але точно не вбивство всіх членів родини того, хто відмовлявся служити. Можливо, в пам’яті бабусі тут наклалися пізніші спогади про покарання, які СБ ОУН застосовувала до тих сімей, члени яких йшли на співпрацю з радянською владою. Про такі дії СБ ОУН у Мізоцькому районі в джерелах збереглося чимало свідчень.

Микола Вознюк недовго прослужив в УПА. Впродовж всього життя бабуся Антоніна розповідала, як її брат Микола загинув від рук німців поблизу с. Залужжя неподалік від Шумська:

Але як мого брата забрали “бандери”, ну, як його ранили ті німці, о, як Залужа палили, то його забрали до Шумська, він викупав яму на себе і його там застрілили і закупали. А вона була по-сусідськи ця жінка жила. І все це бачила. То каже, переказує, бо тоді тих телехонів не було, але переказує: “Скажіть Матьвійові нехай приїде візьме нецьки, візьме нецьки сюди і приїде до мене”. А вона хтіла сказати, шоб взяв труну, то вона не мала як сказати, шоб труну, тіко сказала: “Нецьки хай візьме і приїде і я йому шось розкажу” […]

Палили німці Залужа, о, і вони там зрубили ту засідку, і то його там ранили, того мого брата. І так він, його в Шумську забили [47].

З її слів згодом Антоніна Ясінська, що у цей час знайшла притулок у Шумську, намагалася передати сім’ї Вознюків вістку про загибель Миколи: “А вона хтіла сказати, шоб взяв труну, то вона не мала як сказати, шоб труну, тіко сказала: “Нецьки хай візьме і приїде і я йому шось розкажу” [48]. Ночви, діал. не́цьки – видовбані з суцільного відрізка деревини коритця прямокутної або човноподібної форми, в яких часто купали дітей, прали білизну, підсівали борошно, розчиняли тісто, сікли овочі та зелень, віяли зерно й крупи. Своєю формою вони дійсно могли нагадувати труну, тому саме це слово полька Антоніна використала, щоб передавала Матвієві Вознюку засекречене повідомлення. Але, по-перше, сім’я Вознюків не одразу збагнула суть шифру. По-друге, вони не наважилися б їхати до Шумська у той період. У 1943 році було вкрай небезпечно подорожувати до районних центрів. Шлях пролягав через ліси, в яких розгорталося протистояння поміж УПА та радянськими партизанами й кожен сміливець міг би опинитися під перехресним вогнем та підозрами.

Як виявилося зі свідчень Яна та Амвросія Верещинських, що разом із Антоніною Ясінською у цей час перебували в Шумську, Микола Вознюк скоріш за все загинув не від рук німців. Його вбила польська самооборона чи допоміжна поліція з Шумська під час нападу УПА на польську частину с. Залужжя. Микола Вознюк, ймовірно, був залучений до цього нападу, де отримав поранення та поплатився за це життям. Цю історію Антоніна Гук дізналася від мене вже після 2023 року, коли я завершив цикл аудіозаписів її свідчень. Саме тоді я познайомився з Ельжбетою Квечінською і отримав від неї спогади Верещинських, які пролили світло на обставини загибелі Миколи. Я не знаю чи змогла моя бабуся осмислити ці нові факти й якось вписати їх у той наратив, що розповідала впродовж життя. Радше ні, аніж так. Я не почув від неї жодних рефлексій на цю тему. У цей час їй було понад 92 роки – ймовірно вже надто пізно для переосмислення минулого, яке й досі переслідувало її.

Матеріальна компенсація від УПА

За вбитого члена сім’ї Вознюки отримали від УПА матеріальну компенсацію. Їм дозволили поїхати на хутір Камінці та взяти собі частину польського майна. Цей лейтмотив фігурує в одній із пізніших версій аудіосвідчень, які я записував з бабусею:

А як поляків розганяли, то тато поїхав там на Камінці (Камики, примітка П.Д.), казали, – польське майно осталося, бо поляків вигнали, повтікали поляки й поодрікалися свиней, курей. То тато поїхав хурою й два кабани привіз таких на цілий віз [за розміром], курей привіз, корову привів, бо корова там була, то привів і корову – до воза привʼязав. Була така Сандаль – ми прозивали на неї Сандаль, така чорна з білими полосками була корова, така велика. Привіз, уже їхнє майно трохи забрав. Бо він вже мав право, бо то в нього син пішов у ті бандери і загинув. То тато вже мав доступ скрізь, забирав [49].

У цій же версії свідчень Антоніна Гук раптом зауважила, що їхня сім’я також отримала дві польських шафи, одна з яких дісталася їй у придане, коли вона з чоловіком переселялася в новозбудовану хату.

Окремі сюжети про те, як ще УПА використовувала майно вбитих поляків та втікачів, Антоніна Гук не переповідає, оскільки ймовірно не надто знала про них. Будинки колишніх польських власників, які не згоріли – УПА використовувала у воєнних цілях. Зокрема там розквартировували бійців. У с. Зелений Дуб у колишніх польських домах жили члени польової жандармерії УПА. Про це залишив свідчення один зі службовців жандармерії Максим Круглик: “…всі четверо людей перейшли у село Зелений Дуб у дім, де раніше жили поляки, до нашого приходу поляки [були] вбиті бандою УПА. На другий день до нас приїхав “Яструб”, який об’явив, що через наплив “Власівців” і нестачу жандармів ми повинні бути жандармами” [50]. Їхньою функцією було ловити дезертирів та доставляти їх у штрафну сотню. Могла бути й інша функція, про яку Круглик не зауважив радянським слідчим – розстріли колишніх працівників радянських установ. Принаймні в щоквартальних звітах районного відділу НКВС фігурувала така інформація про функції польової жандармерії УПА у Мізоцькому районі [51].

У приміщенні початкової польської школи с. Кудрин, за словами Миколи Андрощука розмістився шпиталь УПА [52]. У міжвоєнний період до цієї школи ходили польські діти з с. Гурби, Камінці та Вільхава [53].

Оскільки спалення польської частини Зеленого Дуба відбувалося в липні 1943 року, після вбитих залишився врожай на полях. Господарський відділ УПА вирішив конфіскувати й зібрати його на бойові потреби. На участь у зборі мобілізували місцевих селян. Керівництво цим процесом керував господарчий із с. Дермань 2 Галич Федір Маркович (псевдо “Нечай”) [54]. Координувати працю йому допомагав мешканець с. Дермань 1 – Рудий-Кравчук Роман Семенович (1915 року народження, випускник педагогічного училища), що згодом працював статистом господарського відділу УПА [55]. Зі слів Романа Рудого-Кравчука всього за серпень-вересень 1943 для УПА заготовили близько 50 тонн колишнього польського збіжжя [56]. Його відвозили в підземні криївки й згодом використовували для постачання УПА продовольством.

Під повторною радянською окупацією

Частину свідчень присвячено повторній радянській окупації. Зокрема бабуся розповідає про одного з віддалених родичів, що працював на УПА господарчим по селу Зелений Дуб. Його звали Григорій Вальчук:

…був діда Матьвія шваґир, о. Ну а він “бандерам” достарчав продухти. А в нього, а в нього, в того Ригорка була краївка бандерівська. Краївка була на городі, а хід був в Ригорка в куморі. В кумору проведений хід був. О. Ну, то той Ригорко продухти їм доставляв. Муку в млин їздив брав, о, і кабани брали. Ну то кабани ті “бандери” самі худили [брали], вночі десь заб’ют якогось кабана, привезут, то там Ригоркова жінка, Калина звалася (Калінка казали на ню), там вже їм пекла, варила тим “бандерам”, а ті “бандери” там в краївці сиділи, о… [57].

Ці свідчення підтверджуються матеріалами радянської кримінально-слідчої справи на Григорія Вальчука. 12 січня 1948 року його затримали органи НКВС за діяльність на користь УПА. Під час слідства було доведено, що він кілька разів возив для УПА муку, яку брав у завідувача млином у сусідньому с. Мости Семена Головая [58]. Воєнний трибунал військ МВС у Рівненській області засудив Григорія Вальчука до 10 років виправно-трудових робіт із конфіскацією майна. Його звільнили достроково в 1956 році.

До речі в с. Зелений Дуб радянській владі довгий час не вдавалося завербувати жодного інформатора. Станом на травень 1946 року НКВС вже мали цілу мережу своїх інформаторів по всіх селах Мізоцького району окрім таких віддалених сіл, як Зелений Дуб, Майдан, Буща і Мости [59]. У селах Зелений Дуб і Майдан НКВС не змогли завербувати надійних інформаторів і станом на березень 1945 року [60]. Мабуть, йшлося не лише про симпатії мешканців села до УПА. Через надмірну віддаленість села та близькість лісів, люди боялися займати будь-яку сторону протистояння. Страх – це те, що визначало повсякдення мешканців Зеленого Дубу ще кілька років по тому, як Друга світова війна закінчилася. У цьому селі вона не припинилася, ані 8 травня, ані 1 вересня 1945 року. Бойові дії між УПА та винищувальними підрозділами НКВС тут тривали ще щонайменше до 1946–1947 рр., затухаючи поступово.

Про період 1944–1946 роки Антоніна Гук також пригадує чимало випадків насильства з боку УПА проти своїх односельчан, що йшли на співпрацю з радянською владою. Вона навіть переповідає історію як її сім’я сама скористалася зв’язками з УПА, аби поквитатися з одним із сусідів, що співпрацював із радянськими органами.

Також у свідченнях виринає тема голоду 1946 року:

Як вже кинувся голод, бра-, у Калужі, Бра- (затинається) Бранська якась казали, бранські, о. Кинувся голод, то тоді вже худили багацько. Пухли люди, з голоду вмірали, о, худили просилися в найми, шоб приймати, шо будут шось робити, аби перехарчуватися. Худили по пуля́х, то була навесні, де яке картоп-, картопля з зіми остала́ся, крухмаль той такий бі́ленький.

[…]

– А звідки вони були?
– Ну десь із Росії. З Росії, де голод був. Я не знаю, чи з Калужа, чи де. Калужеської чи Бранської.
– А якою мовою говорили?
– Нашою мовою гуворили! Так, як ми гуворили. (Коротка пауза). З нами нашою гуворили [61].

Вони розмовляли українською, тому що насправді були з Центральних та Південних регіонів України. Проте на Волині склалася традиція називати цих людей “брянськими прохачами”. Можливо, ця назва виникла через суржик, характерний діалект із вкрапленням русизмів, чи дійсно через використання елементів російської мови. Місцеві мешканці могли сприйняти цих українців, як вихідців зі Росії. Хоча в тих випадках, коли мені вдавалося ідентифіковувати особистості “брянський прохачів”, виявлялося, що вони походять із Київської і Черкаської областей [62].

Є ще чимало важливих подій, які відбувалися в повоєнний період, але не оприявнюються у свідченнях Антоніни Гук. Наприклад, поява в 1944–1946 рр. у Мізоцькому районі переселенців із Польщі, що стало наслідком політики обмінів населенням. У доповідній записці Начальника Мізоцького Районного відділу МВС (РВ МВС) капітана Ландишева відзначалося, що станом на 31 серпня 1946 року на терені району виявлено і взято на облік 195 сімей переселенців [63]. Напевне Антоніна Гук нічого не знала про цих переселенців, оскільки вони не оселилися в такому віддаленому селі, як Зелений Дуб.

Водночас переселення поляків у Польщу з Мізоцького району вже не було актуальним завданням радянської політики. Як виявилося, після подій літа 1943 року, у всьому Мізоцькому районі майже не залишилося жодного поляка. Начальник Мізоцького Районного відділу НКВС Кравцов у липні 1944 року писав: “…у Мізоцькому районі відсутнє польське населення, оскільки колишні польські села у період окупації німецькими військами [були] спалені бандитами УПА, а населення знищене. Вцілілі поляки втекли у міста Рівне, Здолбунів, Острог, Дубно, побоюючись терору бандгруп УПА назад у Мізоцький район не повертаються” [64]. В іншому звіті можна дізнатися, що станом на 21 листопада 1944 року у Мізоцькому районі мешкали 48 поляків, 36 росіян, 2 білоруси, 6 євреїв, 1227 чехів та 21 707 українців [65]. Лише чехи пережили Другу світову війну. Їх чисельність у перші повоєнні роки – це ніби уламок з епохи етнічного пограниччя, що добігала свого кінця.

Замість висновків

Свідчення Антоніни Гук – це мікроперспектива однієї людини на вкрай складні історичні події. Вони не відтворюють і не пояснюють всього. Проте ці свідчення демонструють цікавий мікрофокус на те, що відбувалося навколо і як одна окремо взята людина сприймала та переживала цей вихор історичних процесів, який, наче “янгол історії” Вальтера Беньяміна, стирав все навколо [66].

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет писав: “…реальність, як і крайобраз, має нескінченні перспективи, і всі вони однаково правдиві й автентичні. Єдина хибна перспектива – це та, що претендує на унікальність” [67]. Свідчення Антоніни Гук не передають усієї складності того, що відбувалося і не претендують на унікальну істинність, а проте доповнюють наше розуміння тих складних часів. Якщо йти за думкою Ортеги-і-Гасета, то кидаючи виклик певним домінуючим наративам, ці свідчення радше доводять свою автентичність і правдивість, викриваючи фальшиву сутність самих гранд-наративів.

Антоніна Гук відійшла у вічність нещодавно – 4 грудня 2025 року. Загартований життям у 4-х епохах організм ніяк не хотів відпускати її, спричиняючи додаткові страждання. На жаль, її відхід виявився таким же болісним, як і життєвий шлях, що був пов’язаний з низкою екстремальних форм насильства. Напевно, люди, які пережили стільки поневірянь, не можуть відходити у вічність спокійно.

Примітки:

[1] Олександер Цинкаловський. Стара Волинь і Волинське Полісся (краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року). Том 1. Вінніпег: Товариство „Волинь”, 1984, 460.

[2] Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistoẃ ukraińskich na ludności polskiej Wołynia, 1939–1945. Tom 1. Warszawa: Wydawn. von borowiecky, 2000, 971. Фелікс Ясінський у своїх спогадах зауважив, що в Зеленому Дубі жило приблизно порівну поляків та українців. Докладніше про це: Feliks Jasinski. Losy Polaków parafii Kąty, powiatu krzemienieckiego, województwa wołyńskiego w latach 1939–1945. Parafia Katy. „Wołanie z Wołynia” Biały Dunajec-Ostróg 2012. S. 58.

[3] Ambrozy Wereszczynski. Tylko z woli Boga przezylem Rzez Wolynska. З сімейного архіву Ельжбєти Квечіньскої.

[4] Адміністративний центр ґміни – с. Будераж навіть у вимірі традиційного соціуму Волині ніколи не претендувало на статус “містечка”. Там мешкали переважно українці та чехи, відтак село ділилося на Будераж Український і Будераж Чеський.

[5] Відсотки чисельності жителів міст і сіл кожної з мовних груп наведено у співвідношенні до кількості членів цієї групи, а не загальної чисельності населення. Мовні групи, які були представлені в незначній кількості у цій таблиці не враховуються. Таблицю укладено на основі: Drugi Powszechny Spis Ludności. Z Dn. 9.XII 1931 R. Mieszkania i Gospodarstwa Domowe. Ludność. Stosunki Narodowe. Województwo Wołyńskie. Warszawa, 1938, 29.

[6] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіосвідчення 25.05.2023. Приватний архів Петра Долганова.

[7] Там само.

[8] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 07.05.2023. Частина 1. З сімейного архіву Петра Долганова.

^[9] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіосвідчення 25.05.2023. Приватний архів Петра Долганова.

^[10] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021. З сімейного архіву Петра Долганова.

[11] АУ СБУ в Рівненській області. Справа №11087. Акр. 97.

[12] Таблицю укладено на основі: Drugi Powszechny Spis Ludności. Z Dn. 9.XII 1931 R. Mieszkania i Gospodarstwa Domowe. Ludność. Stosunki Narodowe. Województwo Wołyńskie. Warszawa: adem Głównego Urzędu Statystycznego, 1938, 83.

[13] Ambrozy Wereszczynski. Tylko z woli Boga przezylem Rzez Wolynska. З сімейного архіву Ельжбєти Квечіньскої.

[14] Feliks Jasinski. Losy Polaków parafii Kąty…, 58.

[15] Ambrozy Wereszczynski.Tylko z woli Boga przezylem Rzez Wolynska. З сімейного архіву Ельжбєти Квечіньскої.

[16] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіосвідчення 25.05.2023. Приватний архів Петра Долганова.

[17] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021. З сімейного архіву Петра Долганова.

[18] Relacja Jana Wereszczyńskiego, byłego mieszkańca wsi Zielony Dąb. Із сімейного архіву Ельжбєти Квєчіньскої, 4.

[19] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021. З сімейного архіву Петра Долганова.

[20] Докладніше див.: Alexander Kruglov and Martin Dean. Szumsk. The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945. Vol. 2. Part B. General Editor Geoffrey P. Megargee, Volume Editor Martin Dean, Contributing Editor Mel Hecker. Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press, 2012. Pp. 1481.

[21] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021. З сімейного архіву Петра Долганова.

[22] Luba Szpak-Golub. Ghetto Experience, Szumsk – Memorial book of the Martyrs of Szumsk. Tel Aviv, 1968, 59–65.

[23] Микола Андрощук-“Вороний”. Записки повстанця. Літопис УПА. Серія “Події і люди”. Книга 13. Торонто – Львів: Видавництво “Літопис УПА”, 2011, 28.

[24] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа № 3 з доповідними записками та спецповідомленнями Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області. Том №1 (03.01.1944–31.12.1944р.). Арк. 141–142.

[25] Jerzy Jeleńkowski. Zagłada parafii Kąty, maj 1943. Wolanie z Wolynia. Pismo religijno-społeczne Rzymskokatolickiej Diecezji Łuckiej. N 3 (88). Maj – Czerwiec 2009, 26.

[26] Feliks Jasinski. Losy Polaków parafii Kąty…, 57.

[27] Strzelec або Związek Strzelecki – це польська парамілітарна громадсько-виховна організація міжвоєнного періоду, пов’язана з табором Юзефа Пілсудського, яка займалася військовою підготовкою молоді та формуванням патріотичних і державницьких кадрів Другої Речі Посполитої.

[28] Про ці події також залишив спогади вцілілий єврей із Мізоча Йона Олікер. Він називає прізвище „фольксдойча Ігнатовича” та імена німецьких жандармів. Yad Vashem Archive, item ID 3556051, file number 2233, Testimony of Jona Oliker, Language – Polish/German, p. 13.

[29] Feliks Jasinski. Losy Polaków parafii Kąty…, 57.

[30] Докладніше про це див. Ельжбета Квечинська, Петро Долганов. Польська шафа в українській хаті знайдена на Мазурах: українсько-польські родинні історії на тлі Волині. Частина 1, Україна Модерна, 21.01.2025.

[31] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021. З сімейного архіву Петра Долганова.

[32] Там само.

[33] Relacja Jana Wereszczyńskiego, byłego mieszkańca wsi Zielony Dąb. Із сімейного архіву Ельжбєти Квєчіньскої. S. 16, 20.

[34] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021. З сімейного архіву Петра Долганова.

[35] Ельжбета Квечинська, Петро Долганов. Польська шафа в українській хаті…

[36] Микола Андрощук-“Вороний”. Записки повстанця…, 37.

[37] Feliks Jasinski. Losy Polaków parafii Kąty…, 58.

[38] Wincenty Romanowski. Kainowe Dni. Biały Dunajec – Ostróg: Wołanie z Wołynia, 2016, 49.

[39] Максим Скорупський (Макс) – курінний УПА. У наступах і відступах. Спогади. Чикаго: Видання Українсько-Американської Видавничої Спілки в Чікаґо, 1961, 135.

[40] Yad Vashem Archive, item ID 3556051, file number 2233, Testimony of Jona Oliker, Language – Polish/German. P. 15.

[41] Михальчук Роман. Мізоч: життя та загибель єврейської громади. Київ: Український центр вивчення історії Голокосту, 2023, 42.

[42] Відеосвідчення Прищепи Василя Степановича. Приватний архів Андрія Усача.

[43] Relacja Jana Wereszczyńskiego, byłego mieszkańca wsi Zielony Dąb. S. 6–7. Із сімейного архіву Ельжбети Квечинської.

[44] Wereszczynski Ambrozy. Tylko z woli Boga przezylem Rzez Wolynska. S. 19. З сімейного архіву Ельжбети Квечинської.

[45] Me´ir Velṭfroynd. Interview 38537. USC Shoah Foundation Visual History Archive. Hebrew. Jewish Survivor. 8 Parts. Part 4. The translation was carried out within the framework of Connecting Memory, a project funded by the German Foreign Office.

[46] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021 р. З сімейного архіву Петра Долганова.

[47] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021 р. З сімейного архіву Петра Долганова.

[48] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021 р. З сімейного архіву Петра Долганова.

[49] Гук Антоніна Матвіївна. Повторний аудіозапис 25.05.2023 р. Про сім’ю. З сімейного архіву Петра Долганова.

[50] АУСБУ в Рівненській області, спр. 3396 (Круглик Максим Миронович). Арк. 24.

[51] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа № 3 з доповідними записками та спецповідомленнями Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області. Том №1 (03.01.1944–31.12.1944р.). Арк. 29.

[52] Микола Андрощук-“Вороний”. Записки повстанця…, 59.

[53] Романчук О.М. Нарис з історії с. Кудрин колишнього Острозького (Здолбунівського) повіту.

[54] АУ СБУ в Рівненській області, спр. №5050 (Стецюк Павло Юстинович). Арк. 168.

[55] Можливо, це син активіста ОУН із с. Дермань Марка Галича, що міг належати до організації принаймні з часів радянської окупації західної Волині. (АУ СБУ у Рівненській області, ф. Р–2771, оп.2, спр. 665 (Морозюк Роман Федорович). Арк. 29).

[56] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа № 3 з доповідними записками та спецповідомленнями Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області. Том №1 (03.01.1944–31.12.1944р.). Арк. 112.

[57] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021 р. З сімейного архіву Петра Долганова.

[58] Семен Головай також відомий не лише своїми зв’язками з УПА, але й допомогою низці знайомих євреїв пережити Голокост. За цю діяльність він отримав звання Праведника України. (АУ СБУ в Рівненській області. Справа №11087 (Бондарчук Федора Павлівна, Дмитрук Лаврен Пимонович, Вальчук Григорій Іванович). Арк. 145–146). Головай Семен Карпович, Офіційний веб-сайт “Праведники України”. Рятівну діяльність Семена Головая підтверджує у своїх свідченнях вцілілий єврей Семен Вейлінгер. Це вже достатня підстава присвоєння йому звання не лише “Праведник України”, але й “Праведник народів світу”, який надає Яд Вашем. Докладніше про ці свідчення Вейлінгера див.: Михальчук Роман. Мізоч: життя та загибель єврейської громади. Київ: Український центр вивчення історії Голокосту, 2023, 48.

[59] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа з доповідними записками та спецповідомленнями Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області. Том №3 (07.01.1946–31.12.1946). Арк. 81.

[60] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа №6 зі звітністю Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області. (06.12.1944–31.12.1945р.) Том №1. Арк. 42.

[61] Гук Антоніна Матвіївна. Аудіозапис 04.03.2021 р. З сімейного архіву Петра Долганова.

[62] Наприклад Володимир Данилюк із с. Золочівка Рівненської області свідчив, що в нього мешкали “Брянську прохачі” з Київщини. Докладніше: Данилюк Володимир Федорович. Українець, селянин/водій. Народився: 1 травня 1933 р. н., с. Золочівка Ровенської області. Час та місце запису: 7 вересня 2021 р., м. Луцьк. Відеозапис. Архів проєкту “Голоси”. МЦГБЯ.

[63] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа з доповідними записками та спецповідомленнями Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області Том №3 (07.01.1946–31.12.1946). Арк. 185.

[64] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа № 3 з доповідними записками та спецповідомленнями Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області. Том №1 (03.01.1944–31.12.1944р.). Арк. 31

[65] АУ СБУ в Рівненській області, фонд 2 (підфонд 19). Справа № 3 з доповідними записками та спецповідомленнями Мізоцького РВ НКДБ Рівненської області. Том №1 (03.01.1944–31.12.1944р.). Арк. 129.

[66] Докладніше про “янгола історії” німецький філософ Вальтер Беньямін писав: “У Клеє є картина під назвою “Angelus Novus”. На ній зображений янгол: схоже на те, немов він ось-ось розлучиться із чимось, на що пильно дивиться. Очі його широко розкриті, вуста округлені, а крила розправлені. Такий має бути вигляд у янгола історії. Його лик звернений до минулого. Де перед нами зʼявляється ланцюг подій, там він бачить одну-єдину катастрофу, що безперестану нагромаджує відламки до відламків і кидає все це до його ніг. Він, може, й зостався, щоб побудити мертвих і зліпити розтрощене. Проте буря, яка налітає з раю, заполонила його крила з такою силою, що янгол уже не в змозі їх скласти. Ця буря неспинно несе його в майбутнє, до якого він звернений спиною, тоді як купа відламків перед ним здіймається до небес. Те, що ми називаємо поступом, і є цією бурею”: Беньямін В. Щодо критики насильства: статті, есе. Киів: Грані-Т, 2012, 295.

[67] Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. Київ: Основи, 1994, 367.

Під час написання цього тексту частково було використано документи та матеріали, опрацювання яких є результатом спільної роботи Автора з колегою Андрієм Усачем. Нині вони працюють над монографією, присвяченою локальній історії насильства під час Другої світової війни.