Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]
Цитувати
Ольга Петренко-Цеунова, Приватні травми війни: досвід вдови одного з провідників українського націоналістичного підпілля після Другої світової, Reesources. Переосмислюючи Східну Європу, Центр міської історії, 29.06.2024
скопійовано

Приватні травми війни: досвід вдови одного з провідників українського націоналістичного підпілля після Другої світової

Дата публікації 29.06.2024
Цей модуль літературознавиці Ольги Петренко-Цеунової розповідає про Катерину Білецьку-Кандибу, дружину Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та її досвід Другої світової війни та повоєнного життя в еміграції.

У 1919 році останньою столицею Української народної республіки (УНР) став Кам’янець на Поділлі. Тут працював уряд УНР, друкували гроші, члени Директорії приймали іноземні делегації. Військові та цивільні відвідували вистави театру Миколи Садовського. Тут творили композитор Кирило Стеценко, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, поети Спиридон Черкасенко і Володимир Самійленко. Працював Кам’янець-Подільський державний український університет, заснований за Гетьманату Павла Скоропадського. А в родині художниці і співробітниці міністерства освіти УНР Надії Верпето та приват-доцента університету, літературознавця Леоніда Білецького 30 жовтня 1919 року народилася донька, яку назвали Катериною. 

Ситуація погіршувалася, більшовики окуповували Правобережжя. Після угоди з поляками 7 травня 1920 року дивізія генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка разом із польськими частинами відбила наступ і увійшла до Києва. Подальше просування більшовиків на чолі із Сємьоном Будьонним було зупинено біля Варшави (“Диво над Віслою”), українсько-польські сили відтіснили більшовицькі загони назад на Поділля. Проте в жовтні 1920 року польський уряд підписав запропоноване російською стороною перемир’я, і понад 20 000 бійців Армії УНР були змушені перейти Збруч на територію польської держави, де були інтерновані. Другий зимовий похід Армії УНР на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником восени 1921 року став останньою спробою українських національно-державних сил утримати незалежність України та закінчився трагедією під Базаром. 

Наприкінці 1920 року родина Білецьких залишила Кам’янець. У 1922–1924 роках Леонід Білецький викладав методологію української літератури та історію української драми в Українському таємному університеті у Львові. Родина поповнювалася. Зі Львова збереглося  фото Білецьких, датоване 1923 роком: Леоніда, Надії та доньок Катерини й Олени – Калинки і Ялинки, як називали дівчат рідні. 

Далі Білецькі вирушили до Чехословацької республіки, де приєдналися до багатьох українських інтелектуалів та митців, що емігрували з України до ЧСР. Прага 1920-х – 1930-х років стала культурним центром української діаспори. 

Президент ЧСР Томаш Масарик пам’ятав про роль УНР у постанні державності Чехословаччини (1917 року УНР дозволила формування підрозділів із численних чеських і словацьких військовополонених на своїй території, це стало важливим чинником проголошення незалежної ЧСР). Отож Масарик підтримував діяльність української діаспори в ЧСР, сприяв відкриттю Українського вільного університету в Празі (1921), Української господарської академії в Подєбрадах (1922), Високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова (1923). Ректором останнього став Леонід Білецький. Удома у професора часто бували студенти, зокрема заходив поспілкуватись його студент Олег Кандиба, син поета Олександра Олеся. Калинці (Катерині) було п’ять років під час їхнього першого невиразного знайомства.

Мати, мисткиня Надія Білецька, керувала малярською студією, збереглося її фото серед учнів-художників у Празі 1928 року. Приятелювала з іншими митцями, зокрема піаністом і композитором Нестором Нижанківським. 1932 року закінчила Празьку академію мистецтв на додачу до диплому Петербурзької консерваторії. 

Дівчата Білецьких зростати в українському середовищі, відвідували емігрантські вечірки, пластові табори. Після навчання в гімназії Катерина вступила на філософський факультет Української вільної академії в Празі. У часі дозвілля  із подругами розносила обіди в їдальні Українського жіночого союзу (УЖС) – організації українського жіноцтва у Празі в 1923-1948 роках. У 1930‑х роках з усіх українських еміграційних їдалень у ЧСР залишилася функціонувати тільки їдальня УЖС, а 1933 року на зборах у цій їдальні обговорювали допомогу постраждалим від Голодомору в УРСР [1].

Катерина, як і чимало її знайомих, працювала в культурній референтурі Проводу українських націоналістів. На першій Конференції українських націоналістів (1927), що мала за мету консолідувати зусилля українських емігрантів задля продовження боротьби за національне і соціальне визволення України, було утворено Провід українських націоналістів (ПУН), що став керівним органом Організації українських націоналістів (ОУН), утвореної 1929 року. Для консолідації українських митців та науковців 1937 року було створено культурну референтуру ПУН, її заснував і очолив Олег Кандиба – на той час уже знаний як археолог і поет, автор збірки “Рінь” під псевдонімом Олег Ольжич. Діяльність ОУН не була легальною, тому з міркувань конспірації Катерина Білецька отримувала завдання через посередників і не контактувала зі своїм керівником, ба навіть довгий час не знала, що саме Ольжич очолює референтуру. Серед доручень Катерини Білецької в ОУН був збір матеріалів для дитячого декламатора “Сонечко”. Він побачив світ у краківському “Українському видавництві” 1941 року [2].

Їхнє друге знайомство відбулося в березні 1940 року в празькій кав’ярні. На той час Ольжич встиг захистити дисертацію з археології, попрацювати у США та Італії, ледь не одружитися з американською журналісткою й археологинею Етель Лессер, взяти участь у боях за Карпатську Україну та побувати під арештом у Тячівській тюрмі. Познайомив їх спільний приятель – Олег Лащенко.

Період між весною 1940-го й літом 1944-го (загибеллю Ольжича в нацистському концтаборі Закзенхаузен, народженням їхнього сина Олега та смертю Ольжичевого батька) – найкраще відомий завдяки опублікованим спогадам Катерини Білецької [3]. Там вона детально описала, як розвивалися їхні стосунки, в час, коли вже тривала Друга світова війна – і їй здавалося, що ця війна ніколи не закінчиться. Як розвивалися стосунки, коли Ольжич вирушив із похідними групами ОУН на українські землі, звільнені від більшовиків і окуповані нацистами. 30 червня 1941 року члени ОУН(б) на чолі зі Степаном Бандерою проголосили Акт відновлення Української Держави у Львові. А 5 жовтня 1941 року послідовники Андрія Мельника з ОУН(м) за ініціативи Олега Ольжича створили Українську національну раду в Києві. Перебуваючи в той час у місті, Олег Ольжич, ймовірно, не міг не знати про трагедію у Бабиному Яру кінця вересня 1941 року, коли нацисти вбили близько 34 000 євреїв лише за два дні, 29-30 вересня.

Катерина Білецька, тим часом, жила у Празі, опікувалася батьками Ольжича й чекала на звістку від чоловіка, щоб приїхати до Києва. Однак цього не сталося. Нацисти вже в листопаді 1941 року змінили проукраїнський склад Київської міської управи та заборонили діяльність ОУН. Після вбивства німцями Олени Теліги та інших українських підпільників-націоналістів у лютому 1942 року Ольжич перейшов на нелегальне становище. У червні 1942 року Катерина Білецька приїхала до Львова, де на той час мешкав Ольжич. Його вже розшукувало Гестапо. У серпні 1943 року вони таємно повінчались у селі Верхня Яблунька біля Турки на Львівщині. Їхали залізницею, бачили крізь вікно мертве село без жодного мешканця. Білецька, без конкретизації винуватців, згадувала про побачене: “Спалене село…Вистріляне село. Люди постріляні, діти… Коли це сталося, недавно? Може в той час я спокійно сиділа у своїй кімнаті і думала, що зварити на обід або співала і мріяла про Олега. І в той час умирали люди…”

Пізньої осені 1943 року вони ще встигли сходити в короткий похід у Карпати, про що згадує письменниця Докія Гуменна. 27 січня 1944 року Ольжич, відчуваючи наближення небезпеки, відіслав вагітну дружину зі Львова, сказавши, що зустрінуться в Словаччині. Однак вони більше не зустрілися, 9 чи 10 червня 1944 року Олег Ольжич загинув у Закзенгаузені.

Рятуючись від наступу радянських військ, Катерина разом з батьками, як і чимало українських емігрантів, 1945 року переїхали до Нового Ульма в Німеччині, жили в таборах переміщених осіб. У 1949 році родина емігрувала до Канади й оселилась у Вінніпезі, де була численна українська діаспора ще з початку ХХ століття.

Спогади Катерини Білецької з’явилися друком аж у 1980-х. Можливо саме стільки часу знадобилось, аби пережити горе війни, труднощі самотнього материнства, вимушений переїзд за океан, або на це були інші причини.

В Канаді життя вдалося налагодити не одразу. “Цілий день праця і боротьба за голе існування. Це є тавро, відбите на всіх обличчях, – пише Катерина Білецька в одному з листів до Олега Лащенка. – Зрештою, ні! Не у всіх за існування, дехто собі купує кожух за 500 дол. І працює для цього цілий рік. А мені навіть не хочеться кожуха (!). Працюємо із Ялинкою для того, щоб заплатити мешкання і сяк-так дотягнути до другої видачі грошей. (Сьогодні ми другий день сидимо без хліба (що за іронія – в Канаді!) і так треба ще витримати до середи, бо тоді виплата). Татко працює братіс, себто на половину, бо йому сказали, платитимуть 100 дол в місяць, а отримав 25, можливо в кошт позички 100 дол як приїхали і ще треба відшкодувати квитки залізничні за всіх 240 дол. То може це рахується в кошт цього – незнання точно впадає в око”.

Білецька пише, що її “фізична праця аж ніяк не прибила” і планує й далі працювати, “щоб бути собі паном”. Згадує канадських українців, які допомагали облаштуватися землякам: “Маценко і Коссар добре ставляться, але таких як ми сотки. І самі працюють самопожертвенно в цих умовах”. Згаданий у листі Павло Маценко – музикознавець, диригент, у минулому вояк армії УНР, у Канаді з 1937 року; Володимир Коссар — командант Української галицької армії, один з ініціаторів створення Комітету Українців Канади, куди емігрував 1927 року. Насамкінець Білецька просить Лащенка зберігати ці подробиці про становище її родини в таємниці: “Взагалі  прошу тебе, про це, що я написала, ані мур-мур”. 

Тамтешня українська громада й культурне середовище не викликають у Білецької ентузіазму порівняно з її європейським досвідом. “Навіть на гарний фільм не йду (зрештою їх дуже мало гарних), а опери або театру тут взагалі нема. Та зрештою, хоч би щось і було, то всеодно мене би не тягнуло”, – зауважує вона в черговому листі до Лащенка. Празька юність повсякчас зринає у її спогадах: вона пише продовження довгого кількаденного листа під “увертюру до Тахгаузера” Ваґнера по радіо і пригадує “Валкурій”, що їх бачила разом із Лащенком. Пригадує “сумний Великдень”, коли вони з Лащенком пішли на Великодню службу, і тепер (йдеться про 1969 рік) “мені є дуже й дуже несвяточно”.

Білецька мешкає разом із сином, сестрою та батьками, однак почувається самотньо, не маючи кола спілкування однодумців, яке сформувалось у Празі. “Ти собі можеш уявити, як мені зараз тут, особливо без тебе; бо там в Ульмі, хоч я тобі не писала, але була можливість все якось побачитись, – пише вона Лащенкові. – А тут… що лист!.. Аж ніяк не хочеться писати, бо знаєш, що прийде день, коли ми виговоримося, про те, що ненаписане, або недописане”. Ці свідчення спонукають поміркувати про мову травми й німе повторення страждань, травму як кризу мови, кризу репрезентації.

Як зазначає дослідниця теорії травми Кеті Карут, розвиваючи думку Зиґмунда Фройда, людина, що зазнала травматичного досвіду, повсякчас відтворює його [4]. Таке мимовільне перепроживання події, яку неможливо просто залишити позаду, водночас ретравматизує, але і дає змогу поволі переосмислити досвід. 

Деякі листи Білецької сповнені безнадії: “Я тут нічого не можу. Мені здається, що я тут перестала існувати. Нічого мене не зворушує, нічого не хочеться, до нічого не прагну”. Окремі ознаки свідчать про стан депресії, як-от: постійне відчуття суму, пустки та безнадії, втрата інтересу до раніше приємних занять, сприйняття винною без причини, відчуття відчуженості та безпорадності, думки про смерть. Листи до Лащенка стають своєрідною психотерапією, де вона може висловити свої почуття: “Є хвилини й дні, коли людина почуває, що стоїть над проваллям”; “Я той кінець передчуваю в кожній хвилині. Чекала його вчора, чекала сьогодні, зараз, і кожної наступної хвилини. Мені зовсім не страшно”; “Життя видається таким дрібязком, такою нікчемністю, що думаю краще стати десь, на уламкові скали піврозваленою руїною і міряти минуле з майбутнім”; “…єдиним виходом було б піти в монашки або не жити. Не тому, що я боюся життя, чи просто мені все набридло. Ні, а просто що я неправильно жию. Я ж не маю права бути матір’ю Олега і не мала право бути жінкою Олега”.

Білецька згадувала той день, коли дізналася звістку  про загибель Ольжича від полковника Андрія Мельника: “Я тоді теж не плакала. Але зуби мала так міцно зціплені, що аж щелепи боліли”, “не усвідомляла той жах, що його вже нема”. Білецька сумнівається, чи розуміла чоловіка по-справжньому, і розмірковує, що понад усе хотіла сина, хотіла щастя.

У жовтні 1950 року вона вийшла заміж за журналіста Євгена Лазора, стала редакторкою журналу Організації українок Канади “Жіночий світ”. Близько тридцяти років працювала у відділі комплектування, палітурному та відділі славістики Торонтського університету. Спробувала власні сили в науці, режисурі, художній творчості: досліджувала українську пресу в Чехії 1848–1919 років, керувала дитячим театром “Бабусина казка”, писала дитячі твори. Уявлення про її становище дає наведений нижче лист, де сказано, що вона переписувала для курсів українознавства та заробила 15 доларів.

У другому числі журналу “Жіночий світ” вміщено її статтю “Роля батьків у духовім розвитку Лесі Українки”, поруч наведено вірш поетки “І все-таки до тебе думка лине”, що, ймовірно, відображав внутрішній стан самої Білецької. Також у цьому числі під псевдонімом Бабуся Калина вміщено її казку “Князівна лебідь” – варіацію на тему літописної легенди про Либідь і заснування Києва.

Поступово Білецька запалюється новою ідеєю – меморіальним проєктом написання спогадів. Вона впорядкувала архів свого батька, Леоніда Білецького, у 1980-х передала Українській вільній академії наук його рукописи та листування. А спостерігаючи за діяльністю вдови вбитого президента Джона Кеннеді, про що згадано в листі до Лащенка, вирішує й собі взятися за спогади про Ольжича та власну юність. Вона обговорює з Лащенком цю ідею, пише, що мріяла рік не працювати зовсім, щоб мати змогу цілком присвятити себе написанню мемуарів. Проте такої можливості не було, тож “далі мушу тягнути “екзистенцію””. Почувається млосно, може годинами записувати “марева минулого”. Редагує, закреслює, передруковує на машинці. Відхиляє деякі спогади, що так і не були опубліковані та зберігаються в чернетках в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Листується зі знайомими Ольжича. 1977 року Білецька навіть написала листа до Етель Лессер, колишньої нареченої Ольжича. Та прислала збережені в неї листи та речі, включно із засушеними трояндовими пелюстками та лялькою в українському строї, яку подарував їй Ольжич. 

Подоланню депресії (Білецька сама вживає це слово в листуванні з Лащенком) та пошуку слів для репрезентації травми почасти сприяла віднайдена рольова модель Жаклін Кеннеді, а також активізація колективного пам’ятання – з’являлися спогади тих, що вижили у Другій світовій війні, у діаспорі почав формуватися суспільний наратив про чин українців у боротьбі за незалежність. Оскільки мешканці радянської України не мали змоги транслювати свій травматичний досвід відкрито, а контакти з українською еміграцією відбувалися спорадично, осмислення пережитих індивідуальних та колективних травм пожвавилося лише після 1991 року, а вийшло на якісно новий рівень після 2014-го. Адже, як зазначає дослідниця травматичного досвіду Марінелла Роді-Рісберг, трансформація індивідуальних страждань у колективну травму залежить від ритуалу, політичних дій і різних форм оповіді [5].

Пережита травма підвищує екзистенціальну загрозу, яка спонукає до пошуку сенсу, а переживання та осмислення травми стає процесом конструювання ідентичності [6]. Цинічно говорити про креативний потенціал травми, адже людина впоралася б із самовизначенням і без неї, але коли цей досвід таки трапився, з ним доводиться працювати. Пам’ять про травму спонукає до спроб конструювати значення навколо досвіду надзвичайної біди, це дає змогу відновити відчуття контролю над власним життям. Написання спогадів стало для Катерини Білецької спробою вкласти сенс у власну трагедію. 

 

Список використаної літератури: 

  1. Зубко О. “Празьке повсякдення професора Василя Сімовича (1923–1933)”. Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: Історія. Чернівці: Чернівецький університет, 2022. № 1. С. 47. 
  2. Кардаш. “Українське дошкілля”. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 132.
  3. Лазор К. “Думками вслід за Ольжичем”, Український історик. 1985. № 1–4; Лазор К. “Ольжич, яким я його пам’ятаю”, Олег Ольжич. Цитаделя духа. Братислава, 1991.
  4. Cathy Caruth, “Introduction: The Wound and the Voice”, Unclaimed Experience: Trauma, Narrative and History. JHU Press, 1996, 1-10. 
  5. Marinella Rodi-Risberg, “Problems in Representing Trauma” Trauma and Literature. J. Robert Kurtz eds. Cembridge UP, 2018, 110-124
  6. Gilard Hirshberger, “Collective Trauma and the Social Construction of Meaning” Frontiers in Psychology. Vol. 9, 10.08.2018, 1-14.

 

Фото, викристані у публікації, надані Авторкою.

Періоди

Першоджерела

Документи (3)

Зображення до Проєкти видання посмертних спогадів у листах українських емігрантів після Другої світової війни
Проєкти видання посмертних спогадів у листах українських емігрантів після Другої світової війни
Наведений тут першим лист невідомого авторства, імовірно, належав колишному діячеві українського націоналістичного підпілля. Лист був адресований Олегові Лащенку, публіцисту, в минулому також учаснику підпілля. У листі обговорюються проекти видання творів Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), та спогадів про нього. Задум таких видань у діаспорі з’явився ще на початку 1950-х, однак втілився у 1980-х. Автор листа наголошує на важливій деталі: на формування наративу про Ольжича впливали різні сили, що мали власне бачення, зокрема члени Організації українських націоналістів (бандерівців і мельниківців),  приятелі та знайомі Ольжича і члени його родини, передусім удова Катерина Білецька....
Зображення до Спогад Катерини Білецької про життя у Львові 1943 року
Спогад Катерини Білецької про життя у Львові 1943 року
Катерина Білецька (за першим чоловіком Кандиба), дружина Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941), писала свої спогади не одне десятиліття. Перші згадки про ідею написання спогадів з’являються в листах до спільного друга подружжя Кандиб, Олега Лащенка з 1950-х. Один з останніх збережених спогадів датований травнем 1994 року. Частину спогадів вона надсилала Лащенкові й писала, що має більше. Ці спогади переважно охоплюють 1940–1944 роки – від їхнього знайомства з Ольжичем до його загибелі у концентраційному таборі Заксенгаузен 1944 р., празький та львівський періоди. Спогади сфокусовані передусім на внутрішніх переживаннях авторки. Два спогади було опубліковано...
Зображення до Листування Катерини Білецької з Олегом Лащенком, 1950-1990 рр.
Листування Катерини Білецької з Олегом Лащенком, 1950-1990 рр.
У фонді українського публіциста і громадського діяча Олега Лащенка в Центральному державному архіві громадських об’єднань України збереглося сім листів та одна листівка від Катерини Білецької (за першим чоловіком Кандиби), дружини Олега Кандиби (літературний псевдонім Олег Ольжич), поета та учасника українського націоналістичного підпілля, голову культурно-освітньої референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та Революційного Трибуналу Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941). Лащенко був не лише давнім приятелем родини Кандиб, а і хрещеним батьком їхнього єдиного сина. Він народився в Києві 1914 року, у 1920 році разом із батьками та старшою сестрою Галиною емігрував до Польщі, а 1921 року родина оселилась у Празі. Лащенко здобув докторат у Карловому університеті, 1935 року вступив до лав ОУН. Ймовірно, у цей...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Рекомендована література

Джерела:

Лазор Катерина. “Думками вслід за Ольжичем”, Олег Ольжич. Вибрані твори. Київ: Смолоскип, 2009. С. 421-440.

Лазор Катерина. “Ольжич, яким я його пам’ятаю”, Олег Ольжич. Цитаделя духа. Братислава, 1991.

Кандиба Олег. “Ольжич очима сина”, Олег Ольжич. Вибрані твори. Київ: Смолоскип, 2009. С. 12-17.

Лащенко Галина. “Олесь і його син”, Самостійна Україна. 1950, № 6–7.

Лащенко Галина. “Ще трохи України: фраг­мент зі споминів про Олега Кан­дибу-Ольжича”,  Самостійна Україна. 1952, № 6.

Залеська-Онишкевич Лариса. Бомби, границі і два праві черевички. Львів: Літопис, 2018.

Мазепа Галина. Спогади. Торонто, 1993.

Палідвор-Зєник Ляриса. Тисяча доріг – тисяча стежин. Спомини. Нью-Йорк, 2020.

Література: 

Caruth Сathy. “Introduction: The Wound and the Voice” Unclaimed Experience: Trauma, Narrative and History, JHU Press, 1996: p. 1-10.

Hirshberger Gilard. “Collective Trauma and the Social Construction of Meaning”, Frontiers in Psychology. Vol. 9, 10.08.2018: p. 1-14.

Laub MD Dori. “Bearing Witness or the Vicissitudes of Listening”, Testimony: Crises of Witnessing in Literature, Psychoanalysis, and History, pp. 57-74.

Rachel N. Spear. “Let Me Tell You a Story”: On Teaching Trauma. Narratives, Writing, and Healing Pedagogy, Volume 14, Issue 1, Winter 2014, pp. 53-79 

Rodi-Risberg Marinella. “Problems in Representing Trauma”, Trauma and Literature. J. Robert Kurtz eds. Cembridge UP, 2018.  p. 110-124

Van der Merwe Chris, Gobodo-M Pumla. Narrating our Healing: Perspectives on Working through Trauma. Cambridge Scholars Publishing; New edition. 2008.

Додаткова література: 

Goldberg Shari. A New Chapter in the Story of Trauma: Narratives of Bodily Healing from 1860s America. American Literature (2019) 91 (4): 721–749.

Shkandrij Myroslav. Ukrainian Nationalism: Politics, Ideology and Literature, 1929-1956. 2015.

Коментарі та обговорення