Білецька мешкає разом із сином, сестрою та батьками, однак почувається самотньо, не маючи кола спілкування однодумців, яке сформувалось у Празі. “Ти собі можеш уявити, як мені зараз тут, особливо без тебе; бо там в Ульмі, хоч я тобі не писала, але була можливість все якось побачитись, – пише вона Лащенкові. – А тут… що лист!.. Аж ніяк не хочеться писати, бо знаєш, що прийде день, коли ми виговоримося, про те, що ненаписане, або недописане”. Ці свідчення спонукають поміркувати про мову травми й німе повторення страждань, травму як кризу мови, кризу репрезентації.
Як зазначає дослідниця теорії травми Кеті Карут, розвиваючи думку Зиґмунда Фройда, людина, що зазнала травматичного досвіду, повсякчас відтворює його [4]. Таке мимовільне перепроживання події, яку неможливо просто залишити позаду, водночас ретравматизує, але і дає змогу поволі переосмислити досвід.
Деякі листи Білецької сповнені безнадії: “Я тут нічого не можу. Мені здається, що я тут перестала існувати. Нічого мене не зворушує, нічого не хочеться, до нічого не прагну”. Окремі ознаки свідчать про стан депресії, як-от: постійне відчуття суму, пустки та безнадії, втрата інтересу до раніше приємних занять, сприйняття винною без причини, відчуття відчуженості та безпорадності, думки про смерть. Листи до Лащенка стають своєрідною психотерапією, де вона може висловити свої почуття: “Є хвилини й дні, коли людина почуває, що стоїть над проваллям”; “Я той кінець передчуваю в кожній хвилині. Чекала його вчора, чекала сьогодні, зараз, і кожної наступної хвилини. Мені зовсім не страшно”; “Життя видається таким дрібязком, такою нікчемністю, що думаю краще стати десь, на уламкові скали піврозваленою руїною і міряти минуле з майбутнім”; “…єдиним виходом було б піти в монашки або не жити. Не тому, що я боюся життя, чи просто мені все набридло. Ні, а просто що я неправильно жию. Я ж не маю права бути матір’ю Олега і не мала право бути жінкою Олега”.
Білецька згадувала той день, коли дізналася звістку про загибель Ольжича від полковника Андрія Мельника: “Я тоді теж не плакала. Але зуби мала так міцно зціплені, що аж щелепи боліли”, “не усвідомляла той жах, що його вже нема”. Білецька сумнівається, чи розуміла чоловіка по-справжньому, і розмірковує, що понад усе хотіла сина, хотіла щастя.
У жовтні 1950 року вона вийшла заміж за журналіста Євгена Лазора, стала редакторкою журналу Організації українок Канади “Жіночий світ”. Близько тридцяти років працювала у відділі комплектування, палітурному та відділі славістики Торонтського університету. Спробувала власні сили в науці, режисурі, художній творчості: досліджувала українську пресу в Чехії 1848–1919 років, керувала дитячим театром “Бабусина казка”, писала дитячі твори. Уявлення про її становище дає наведений нижче лист, де сказано, що вона переписувала для курсів українознавства та заробила 15 доларів.
У другому числі журналу “Жіночий світ” вміщено її статтю “Роля батьків у духовім розвитку Лесі Українки”, поруч наведено вірш поетки “І все-таки до тебе думка лине”, що, ймовірно, відображав внутрішній стан самої Білецької. Також у цьому числі під псевдонімом Бабуся Калина вміщено її казку “Князівна лебідь” – варіацію на тему літописної легенди про Либідь і заснування Києва.
Поступово Білецька запалюється новою ідеєю – меморіальним проєктом написання спогадів. Вона впорядкувала архів свого батька, Леоніда Білецького, у 1980-х передала Українській вільній академії наук його рукописи та листування. А спостерігаючи за діяльністю вдови вбитого президента Джона Кеннеді, про що згадано в листі до Лащенка, вирішує й собі взятися за спогади про Ольжича та власну юність. Вона обговорює з Лащенком цю ідею, пише, що мріяла рік не працювати зовсім, щоб мати змогу цілком присвятити себе написанню мемуарів. Проте такої можливості не було, тож “далі мушу тягнути “екзистенцію””. Почувається млосно, може годинами записувати “марева минулого”. Редагує, закреслює, передруковує на машинці. Відхиляє деякі спогади, що так і не були опубліковані та зберігаються в чернетках в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Листується зі знайомими Ольжича. 1977 року Білецька навіть написала листа до Етель Лессер, колишньої нареченої Ольжича. Та прислала збережені в неї листи та речі, включно із засушеними трояндовими пелюстками та лялькою в українському строї, яку подарував їй Ольжич.
Подоланню депресії (Білецька сама вживає це слово в листуванні з Лащенком) та пошуку слів для репрезентації травми почасти сприяла віднайдена рольова модель Жаклін Кеннеді, а також активізація колективного пам’ятання – з’являлися спогади тих, що вижили у Другій світовій війні, у діаспорі почав формуватися суспільний наратив про чин українців у боротьбі за незалежність. Оскільки мешканці радянської України не мали змоги транслювати свій травматичний досвід відкрито, а контакти з українською еміграцією відбувалися спорадично, осмислення пережитих індивідуальних та колективних травм пожвавилося лише після 1991 року, а вийшло на якісно новий рівень після 2014-го. Адже, як зазначає дослідниця травматичного досвіду Марінелла Роді-Рісберг, трансформація індивідуальних страждань у колективну травму залежить від ритуалу, політичних дій і різних форм оповіді [5].
Пережита травма підвищує екзистенціальну загрозу, яка спонукає до пошуку сенсу, а переживання та осмислення травми стає процесом конструювання ідентичності [6]. Цинічно говорити про креативний потенціал травми, адже людина впоралася б із самовизначенням і без неї, але коли цей досвід таки трапився, з ним доводиться працювати. Пам’ять про травму спонукає до спроб конструювати значення навколо досвіду надзвичайної біди, це дає змогу відновити відчуття контролю над власним життям. Написання спогадів стало для Катерини Білецької спробою вкласти сенс у власну трагедію.
Список використаної літератури:
- Зубко О. “Празьке повсякдення професора Василя Сімовича (1923–1933)”. Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: Історія. Чернівці: Чернівецький університет, 2022. № 1. С. 47.
- Кардаш. “Українське дошкілля”. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 132.
- Лазор К. “Думками вслід за Ольжичем”, Український історик. 1985. № 1–4; Лазор К. “Ольжич, яким я його пам’ятаю”, Олег Ольжич. Цитаделя духа. Братислава, 1991.
- Cathy Caruth, “Introduction: The Wound and the Voice”, Unclaimed Experience: Trauma, Narrative and History. JHU Press, 1996, 1-10.
- Marinella Rodi-Risberg, “Problems in Representing Trauma” Trauma and Literature. J. Robert Kurtz eds. Cembridge UP, 2018, 110-124
- Gilard Hirshberger, “Collective Trauma and the Social Construction of Meaning” Frontiers in Psychology. Vol. 9, 10.08.2018, 1-14.
Фото, викристані у публікації, надані Авторкою.