Двоє людей вулиці
Посильний виглядає так, як малюють на поштівках чи картинах. Старий, згорблений, обличчя у зморшках, волосся сиве, очі запалі. Під пахвою невід’ємна тростина, яка водночас є складаним кріселком. На голові червона шапка з великим номером над дашком. Розмовляємо.
– Минулого тижня я заробив 25 грошів. Цього тижня, а зараз тільки середа, вже заробив 4 злотих. Бо то було Тадеуша. Носив листи, квіти. Буває, що зароблю за місяць 20 зл., а буває, що тільки 6.
– Чи багато потрібно заплатити за право заробляти кур’єрством?
– Щоб бути посильним, треба заплатити в Міському Виділі 4 зл. на рік, якщо не вперше, бо перший викуп номера коштує близько 15 зл.
– То на цю ціль витрачається середній місячний заробіток? І як ви, чоловіче, можете вижити, бо ж, мабуть, і страхування теж не маєте?
– Мешкаю у сина безкоштовно, а їм, як маю за що купити. Не маю гроша – то слабну з голоду. Що день, то слабшаю. І не знати, для чого у мене залишилися зуби. Хіба для того, щоб боліли. А нема за що вирвати, бо не маю страхування. Звідки? Магістрат не запише? Я у нього не працюю. Я вже майже нікому не потрібний. Ще рік, і мене вже не обходитиме, скільки і яких гостей заїхало до готелю, під яким стою.
Посильний зайшовся надривним кашлем. Таким, що не обіцяє надії на рік вистоювання перед готелем. Я дав йому злотого і поспішно відійшов, щоб не чути слів подяки чоловіка, який нарікає на те, що має… зуби, які потрібно час від часу рвати, а нема за що.
Глухо звучить стукіт черевиків нічного сторожа, якого зустрічаю трохи згодом. Закутаний у товсту шубу, похитуючись, він іде бруком. Якусь хвилю йду обіч нього, потім частую цигаркою і нав’язую розмову.
– О котрій ви починаєте працювати?
– Від сьомої вечора, або від закриття крамниць, до шостої ранку. Тринадцять годин!
– І це так завжди, без змін?
– Залежить. Я працюю в такій фірмі, де службу несуть ніч у ніч. Мороз – це ще нічого. Обгортаю ноги папером, шматами, на це одягаю черевики. Закутую голову хусткою. Підперезую шубу поясом. І мороз нічого не зробить. Гірше, коли сльота. Мжить такий дощ і мжить, аж у грудях коле і горло стискає. А ще як вітер здійметься – це вже найгірше. Ревматизм тоді ломить, ой ломить!
– Кожен має визначений район? Багато платять?
– Є визначені для обходу вулиці. Що два тижні відбувається зміна районів між працівниками. На місяць маю 60 зл.
– Але зброю, мабуть, якусь маєте. Ну і напевно, є прибутки від різних крамниць, майстерень, такі додаткові за особливу опіку.
– В дуже великих, промислових містах деякі нічні сторожі мають обмундирування, зброю на службові години. А додатки трапляються рідко, від багатих крамниць або фабричок. О, вже не один злодій сидить, бо вибрався на роботу під час моєї служби.
– То ви вже полюбили це заняття?
– От якби більше платили, тоді не можна було б нарікати. Болячки мене не можуть подолати, бо маю страхування. Якби не це, то вже справились би зі мною, і я би ходив з повикручуваними в суглобах ногами.
– Що ж, ваша ситуація в порівнянні з долею посильного відрізняється, як день і ніч.
– Бо й він працює вдень – а я вночі…
Зробивши вдале і просте спостереження, нічний сторож почав заводити ключем схований у мурі контрольний годинник.
Посильний і нічний сторож. Вулиця дає їм поживок. Перший – це приклад працівника без можливості скористатися правами, які дає праця. Іншого доля вберегла від цього удару. Тому він не боїться завтрашнього дня і хоче жити довше, ніж іще рік.
В оригіналі польською мовою
Dwóch ludzi ulicy
Posłaniec jest taki, jakich malują na pocztówkach, obrazach. Stary, zgarbiony, twarz w bruzdach, włosy siwe, oczy zapadnięte. Pod pachą nieodzowna laska, która jest jednocześnie składanym krzesełkiem. Na głowie czerwona czapka z wielkim numerem nad daszkiem. Gwarzymy.
– W zeszłym tygodniu zarobiłem 25 gr. W tym tygodniu, a jest dopiero środa zarobiłem już 4 zł. Bo to było Tadeusza. Listy, kwiaty nosiłem. Bywa, że zarobię przez miesiąc zł. 20.–, a bywa, że tylko zł. 6.–.
– Za prawo zarabiania jako posłaniec, dużo się opłaca?
– Żeby być posłańcem trzeba zapłacić w Miejskim Wydziale zł. 4 na rok, jeżeli nie pierwszy raz, bo pierwsze wykupienie numeru kosztuje około zł. 15.
– To średni miesięczny zarobek przepada na ten cel? I jak wy człowieku możecie wyżyć, bo przecież i Ubezpieczalni chyba też nie macie?
– Mieszkam u syna darmo, a jem gdy mam za co kupić. Nie mam grosza – to przymieram z głodu. Co dzień jestem słabszy. I nie wiedzieć po co zęby mi zostały. Chyba poto, żeby bolały. A nie ma za co je wyrwać, bo Ubezpieczalni nie mam. Skąd? Magistrat nie zapisze? Nie pracuję u niego. Jestem już prawie nikomu niepotrzebny. Jeszcze rok i nic mnie nie będzie obchodziło, ile i jakich gości zjechało się do hotelu, pod którym stoję.
Posłaniec zaniósł się gwałtownym kaszlem. Takim, który nie rokuje nadziei na rok wystawania przed hotelem. Dałem mu złotego i śpiesznie odszedłem, ażeby nie słyszeć dziękowań człowieka narzekającego na to, że ma… zęby, które trzeba od czasu do czasu rwać, a nie ma za co.
Głucho brzmi stukot butów nocnego stróża spotkanego w chwilę potem. Otulony w gruba szube, kiwając się stąpa po bruku. Chwilę idę obok niego, po czym częstuję go papierosem i nawiązuję rozmowe.
– Od której zaczyna pan pracę?
– Od 7 g. wieczorem, czyli od zamknięcia sklepów do 6 g. rano. Trzynaście godzin!
– I to tak zawsze, niezmiennie?
– Zależy. Ja jestem zatrudniony w takiej firmie, że służbę pełnie noc w noc. Mróz, to jeszcze nic. Nogi owinę w papier, szmaty, na to wdziewam buty. Chustą otulam głowę. Pasem ściskam szubę. I mróz nic nie zrobi. Gorzej jest w pluchę. Mży taki deszcz i mży, aż w piersiach kłuje a gardło ściska. A jeszcze jak wiatr dojdzie –to już najgorsze. Reumatyzm łamie wtedy, oj łamie!
– Każdy ma wyznaczony rejon? Dużo płacą?
– Są wyznaczone ulice do obchodu. Co parę tygodni jest zmiana rejonu między pracownikami. Miesięcznie mam zł. 60.
– Ale broń macie chyba jakąś. No i są pewno dochody od różnych sklepów, wytwórni, takie dodatkowe za szczególną opiekę.
– W bardzo wielkich, przemysłowych miastach, niektóre straże nocne mają umundurowania, broń na godziny służbowe. A dodatki trafiają się rzadko, od zamożnych sklepów, lub fabryczek. O, już nie jeden złodziej siedzi, bo wybrał się na robotę w czasie mej służby.
– Więc pan polubił już to zajęcie?
– Ot, żeby więcej płacili, toby ta nie można narzekać. Choróbska mnie nie mogą zmóc, bo mam Ubezpieczalnię. Żeby nie to, to już dałyby mi radę i chodziłbym z powykręcanymi w stawach nogami.
– No, sytuacja pana w porównaniu z losem posłańca jest różna jak dzień i noc.
– Bo też on w dzień pracuje – a ja w nocy…
Wypowiedziawszy trafne i proste spostrzeżenie nocny stróż poczał kluczem nakręcać schowany w murze kontrolny zegar.
Posłaniec i nocny stróż. Ulica daje im utrzymanie. Pierwszy jest przykładem pracownika bez możności korzystania z praw jakie daje praca. Drugiemu los oszczędził tego ciosu. Przeto nie drży o jutro i chce żyć dłużej niż jeszcze rok.
У 1933–1939 рр. виходила друком «Gazeta Stryjska» – тижневик Інституту суспільної праці (Instytut Pracy Społecznej), який повідомляв насамперед про локальні новини. Деякі вміщені в цьому часописі матеріали виходили за рамки суто новинної хроніки і були більш інформативними. До таких належить і представлена стаття, що проливає світло на повсякдення стриян малокваліфікованих професій. Журналіст, який підписався криптонімом A. S., у листопаді 1938 р. зробив репортаж зі стрийського бруку, взявши невеликі інтерв’ю у посильного і нічного сторожа про особливості їхньої роботи.