Фільм є другим епізодом першого сезону престижного документального циклу “Secret History”. Кінострічку знято на 16-мм кіноплівку студією October Films у червні 1991 року на замовлення Channel 4 (режисер — Том Робертс, оператор — Яцек Петрицький, продюсер — Енгус Маккуїн, монтаж— Пітер Ліндлі). Монтаж фільму завершено в червні 1991 року, а прем’єра відбулася 21 листопада того ж року, про що ми можемо дізнатися з картки фільму в BFI National Archive. Тобто час для монтажу був обмеженим, а фільм вийшов ще до остаточного розпаду СРСР. Під час зйомок команді допомагала перекладачка, чий голос чути за кадром. Очевидно, що до роботи над фільмом залучали місцевих фіксерів, можливо членів товариства “Меморіал”, яким наприкінці фільму висловлено подяку (поряд із Falenica Films із Варшави та організацією “Велес” із Москви). Дослідниками, які поділилися історичною інформацією для зйомок фільму, стали діаспорні історики Марко Бойцун і Ліана Померанцева.
Фільм створювала інтернаціональна команда на британське замовлення для телеглядачів англомовного телеканалу, активно залучаючи до створення місцевих. Телевізійний формат зумовив позиціонування фільму та попередження на початку: “Увага, шокуючі зображення, сцени насильства та вбивств”, — яке водночас може виконувати сенсаційну функцію та залучити більшу авдиторію. Загальна рамка цієї документальної серії фільмів (“Секретна історія”) також впливає на сприйняття даного фільму: “годинні історичні документальні фільми, що проливають нове світло на деякі з найцікавіших історій минулого. Нові докази, отримані в результаті розкопок, досліджень та розслідувань, розкривають дивні, забуті історії та проливають нове світло на події, які, як ми думали, ми добре знали”[1].
У фільмі звучать українська та російська мови, доповнені англійськими субтитрами, які, однак, дублюють не все сказане. Фільм залишає без коментарів вживання пейоративної та емоційно забарвленої лексики, наприклад слів “москалі” та “націоналісти”. Тож з перспективи соціолінгвістики мова офіціозу та націоналістичні дискурси можуть слугувати предметом дослідницького аналізу.
Для подальшого розбору фільму як історичного джерела важливо поставити питання про те, чому і який вибір зробили його автори, виокремлюючи з усього розмаїття бурхливих змін 1991 року саме певні сюжети, історії та конкретних персонажів. Автори фільму надали пріоритет представленню двох радикально протилежних позицій (прихильників радянського офіційного наративу та прихильників націоналістичного, пов’язаного з ОУН та УПА). Фільм не показує амбівалентних, байдужих або ж аполітичних позицій і не фокусується на аспектах повсякденності. Винятком є історія Зигмунта Ляйнера — єврея, який пережив Голокост у Жовкві — та його думки щодо політичної ситуації, майбутнього регіону та країни назагал, що не вписуються в жоден із інших наведених наративів. Індивідуальні інтерв’ю, показані у фільмі, також були записані з представниками антагоністичних позицій: ветеранами Радянської Армії, часто високопоставленими, та ветеранами антирадянського опору, пов’язаними з ОУН, УПА та дивізією “СС Галичина”. Незважаючи на те, що під час розстрілів літа 1941 року у Замарстинівській та інших львівських в’язницях загинули люди різних національностей (поляки, євреї, українці) та різних ідеологічних поглядів, включаючи політично незаангажованих людей, слово у фільмі надано насамперед колишнім комбатантам та людям із чіткими ідеологічними позиціями. Усі інші учасники дійства — віруючі під час молебнів, роззяви, родичі загиблих у Замарстинівській в’язниці, натовпи на демонстраціях і масових заходах — залишаються радше мовчазними або говорять дуже мало, позаяк індивідуальні інтерв’ю з ними не проводилися. Автори фільму як показують протилежні ідеологічні групи через особливий фокус на політично заангажованих акторах, так і додатково конструюють/посилюють протиставлення через візуальні, монтажні та звукові прийоми.
Цей документальний фільм є цікавим насамперед як відображення політичної ситуації у Львові — міста на периферії Радянського Союзу, де під час перебудови вийшли на поверхню дорадянські та антирадянські ідентичності й наративи. У цьому контексті важливо зауважити, що вибір головних спікерів та сюжетів для фільму є досить специфічним: він фокусується на крайнощах, на протилежних поглядах, і надає пріоритет учасникам із сформованою політичною позицією. Такий вибір може бути обумовлений новизною (бажанням показати появу політичної опозиції та ідеологічного розмаїття, що не існували в СРСР до Перебудови), специфікою моменту (зйомками саме в червні 1991 року, коли відзначалися і річниця початку радянсько-німецької війни, та річниця проголошення Української Держави 30 червня 1941), максимальною видимістю саме політизованих акторів (освічених, громадсько активних, готових давати інтерв’ю, на відміну від “звичайних людей”), або якимись іншими чинниками. У будь-якому разі, фільм може слугувати цінним історичним джерелом про життя Львова 1991 року, яке слід аналізувати критично — насамперед як продукт, створений радше іноземною та строкатою творчою групою, з певними власними пріоритетами та вибірковістю.
Тайм-коди та опис:
00:00–02:40 — сцена в церкві: хор, труни з останками, люди, які беруть участь у масовому відспівуванні. Українська греко-католицька церква нещодавно вийшла з підпілля, а в жовтні 1989 року перший храм у Львові (Преображенський) повертається греко-католикам (його також добре видно на 6:41).
02:40–05:20 — сцена комеморації розстрілів в’язнів в’язниць НКВС у Львові в червні 1941 року: траурна хода, мітинг, політична промова про злочини більшовиків. 03:27 — хода ветеранів УПА та членів їхніх організацій (у квітні 1991 р. відбувся перший з’їзд Всеукраїнського братства ОУН-УПА і почали створюватися їхні місцеві організації).
05:20–06:35 — так зване Марсове Поле на вулиці Мечникова (поруч із Личаківським цвинтарем), яке на той момент головно слугувало як меморіал радянських солдатів і офіцерів, що загинули у Другій світовій та повоєнні роки (у боротьбі з націоналістичним підпіллям). Сцена комеморації присвячена 50-ій річниці вторгнення нацистської Німеччини до Радянського Союзу та початку німецько-радянської війни. Захід складався із мітингу-демонстрації, концерту військового оркестру, військового параду та промови довкола наступних тем: плани нацистів щодо населення СРСР, трагізм і героїзм, історичне значення перемоги радянського народу для всього людства.
06:35–07:42 — краєвиди міста та промова диктора про занурення в історичний контекст і посилання на свідчення очевидців поховань. Замарстинівська в’язниця — головне місце дії фільму. На той момент там було розміщено училище внутрішніх військ МВС (школа міліції). Згодом (07:03) показана в’язниця Бригідки — одне з кількох місць радянських розстрілів 1941 року, де після приходу німецьких військ у липні 1941 р. діставали тіла загиблих, зокрема із залученням місцевого єврейського населення та подальшим розстрілом частини євреїв і погромами проти них і випадкових перехожих-євреїв.
07:42–08:47 — інтерв’ю з чоловіком, сучасником тих подій, брат якого став жертвою розстрілу. Чоловік допомагає визначити місце для майбутніх розкопок у дворі в’язниці.
08:47–16:45 — сцена ексгумації. Страх і неготовність частини місцевих, які спостерігають збоку, розповідати про ці події. Для інших спостерігачів навпаки — фактор зйомок є можливістю розповісти свою правду світові. Показано знахідки кісток та міні-інтерв’ю з тими, хто копає, досліджуючи останки людей, й іншими зацікавленими особами. Зроблено фокус на літній жінці, яка плаче за похованим у масовій могилі братом.
16:35–18:15 — інтерв’ю вдома з Марією Івашкевич, зв’язковою УПА та свідчинею подій, яка розповідає про відвідування в’язниці після розстрілів та наслідки побаченого для її психіки.
18:23–20:50 — сцена розкопок та інтерв’ю з людиною, яка їх проводить. Також бачимо дискусію між представником держави (міліціонером) та людьми, які спостерігають за розкопками, де фактор смерті близької людини є фактором ідентичності. Розмежування видів смертей: вбивство на війні та вбивство у в’язниці.
20:50–22:55 — захід для військових і ветеранів. Концерт, на якому звучить пісня “Прощание” (“Иди, мой любимый, родной”). Промова генерала Віктора Скокова, командувача військ Прикарпатського військового округу, із засудженням тези про рівнозначність ролі нацистської Німеччини та СРСР та протистоянням націоналістичним (антирадянським) наративам.
22:55–24:20 — сцена розкопок та міні-інтерв’ю зі свідком й жертвою радянських репресій, де розповідається про арешт, депортацію та смерть родича й знайомого.
24:25–25:45 — інтерв’ю з Богданом Сенівим, родичем жертви розстрілів і свідком подій після радянських розстрілів. Він розповідає про (не)розпізнання; розпізнання за взуттям; неможливість знайти останки; Замарстинівську в’язницю як місце молитви та пам’яті; використання як німцями євреїв для винесення трупів із в’язниці; гетто та ставлення неєврейського населення до політики нацистів
25:45–28:00 — Зигмунд Ляйнер, який вижив під час Голокосту, розповідає про події Другої світової війни, а сам запис відбувається у синагозі в Жовкві (Zolkiew/Нестеров)[2]. Зигмунт описує синагогу до її руйнації та ділиться як відвідував її разом із батьком. Мова велась також про політику антисемітизму та Голокосту; українських націоналістів та їхнє ставлення до євреїв; лояльне ставлення оповідача до “Руху” та “Меморіалу” внаслідок сугестивного запитання перекладачки про довіру до цих організацій.
28:17–28:37 — дівчинка на сцені, вбрана в національний костюм, виконує національну церковну пісню про силу народу в єдності — “Боже, вислухай благання”.
28:37–30:13 — Марсове поле 22 червня 1991 (на 29:30 показано прапор радянської України). Об’єднана сцена останків, місця розкопок та комеморативного заходу в честь початку німецько-радянської війни. В межах цього заходу люди несуть квіти та прапори до меморіалу на Марсовому полі, військовий оркестр грає музику, а чоловік за кадром виголошує промову, де стверджує про участь українських націоналістів у вбивстві польських професорів на Вулецьких пагорбах та євреїв за часів німецької окупації. Грає гімн СРСР.
30:10–32:48 — інтерв’ю з Борисом Кругіковим, військовим РСЧА, який, за його словами, був свідком антипольських акцій з боку українських націоналістів. Він описує звірства щодо польської жінки та її дитини в Гуті Пеняцькій; участь у вбивствах євреїв, а також цивільних фахівців, надісланих радянською владою після війни; виключення націоналістів із поняття української нації.
32:48-33:51 — продовження інтерв’ю з ветеранкою-зв’язковою УПА Марією Івашкевич. Вона розповідає про причини співпраці місцевого українського населення з нацистами, негативно характеризує звірства нацистів і прирівнює/порівнює їх із “більшовиками” та їхніми злочинами.
33:51–36:10 — кадри з розкопок разом із поясненнями про знахідки судмедексперта та ексгуматорів. Інтерв’ю з ройовим дивізії СС “Галичина”, який виявляє впевненість у собі та злагоджено розповідає.
36:10–36:54 — продовження інтерв’ю з Богданом Сенівим, також офіцером української дивізії СС. Він розповідає про причини вступу туди, суперечливість назви та помсту за загиблого брата.
36:54–38:24 — продовження того ж інтерв’ю, але поруч із підірваним пам’ятником дивізії СС “Галичина”, який було встановлено без офіційного дозволу і через кілька тижнів підірвано невідомими. Богдан розповідає про причини вступу людей до дивізії як спробу захисту від “більшовиків”, загибель брата від рук НКВС та сподівається на божу кару щодо них.
38:24–40:05 — маніфестація на пл. Ринок біля будинку “Просвіти”, де було проголошено Українську державу 30 червня 1941. Виступ представника Спілки української молоді. Лунає гімн України поруч із жовто-синіми та червоно-чорними прапорами. На будинках вивішано портрети Степана Бандери, Ярослава Стецька та Романа Шухевича.
40:05–41:10 — продовження інтерв’ю з Марією Івашкевич, де вона розповідає про те, як бачила облаву НКВС на село, в якому перебували українські націоналісти та про злочини під час цієї облави.
41:10–41:30 — мітинг та молитва священика.
41:30–42:17 — інтерв’ю з Петром Кульчицьким, ветераном УПА, який вбраний у вишиванку. Він висловлює свою думку про пам’ятники у Західній Україні, на яких вказано, що місцеві мешканці загинули від рук “українських буржуазних націоналістів” та виправдовує скоєні вбивства співпрацею жертв з НКВС.
42:17–43:05 — мітинг, який ймовірно триває. Виступає хор у національному вбранні, звучить пісня “Смерть катам”.
43:05–46:44 — сцена з розкопками та розмови місцевих жителів поруч із ними. Один із учасників ексгумації встановлює синьо-жовтий прапор, а місцеві мешканки обговорюють те, як було вбито жертв і чи були вони поховані заживо. Люди, які проводять розкопки, розмірковують про те, що це зробили радянські війська і також показують зібрані скелети з останків.
46:44–48:02 — продовження інтерв’ю з Петром Кульчицьким, який міркує про покарання щодо вбивць і причетних, про справедливість та необхідність нового Нюрнберзького процесу.
48:02–50:19 — сцена з відкриттям доступу до відвідування розкопок для широкого загалу. Люди йдуть з квітами, свічками, символікою, а серед публіки є ветерани УПА у формі. Лунає пісня у виконанні тієї самої дівчинки “Боже, вислухай благання”.
50:19–52:06 — титри та похоронна хода під траурну музику, під час якої люди тримають портрети загиблих та хоругви.
Документальний фільм “Неспокійні могили” є присвячений ексгумації останків в’язнів Замарстинівської в’язниці у Львові, розстріляних влітку 1941 року силами радянських військ НКВС, що відступали. Події фільму відбуваються у червні 1991 року на тлі активного суспільно-політичного життя у місті. Фільм складається з фрагментів мітингів, реігійних служб, пам’ятних заходів та концертів під відкритим небом, а також інтерв’ю свідків та учасників подій 1940-х років, що належали до різних громадських та політичних течій.