Теленовини Львівської телевізійної студії 1960-х років

В кінці 1950-х і на початку 1960-х років у деяких радянських містах новозведені мікрорайони соціального житла почали називати “черьомушками”, за зразком популярного і дуже медіатизованого московського будівельного експерименту. Вирішення “житлового питання” і медіа-розповіді про це постійно йшли поруч. Вперше у Львові назва “черьомушки” з’являється у сюжеті 1960 року, який розповідав, як у місті (з 1957 року) відбулась перша хвиля забудови малоповерховими житловими будинками за проектами Генріха Швецького-Вінецького і Людмили Нівіної. Львівські дослідники вказують, що масове будівництво багатоповерхового житла почалось після появи телевізійного сюжету про “Львівські черьомушки”, а саме у 1962–1963 роках (архітектори Олег Радомський, Любомир Королишин), і ця нова забудова значною мірою змінила ландшафт повоєнного міста (Генега, 2012).  У телесюжеті, поданому нижче, зняті на плівку і трансльовані на місцевому телебаченні плани міста показують процес побудови нового мікрорайону у Львові (район сучасної вулиці Пасічної), який проектувався та забудовувався у 1957-1959, його друга хвиля припала на 1962-65 рр. Глядач бачив типові для таких сюжетів візуальні плани: будинки, роботу будівельників, що кладуть цеглу, будівельні крани та діалог із бригадиром. 

Наступний сюжет під назвою “Львівські черьомушки” з’явився у 1964 році. Тут глядачеві пропонується складніша розповідь. Оператор знімає види Львова з кабіни тролейбуса – символа радянської модернізації Львова – потім швидко переводить камеру на новозбудовані будинки. Глядач бачить мікрорайон у русі (зйомки з рухомого транспорту). Динамічність сюжету підкреслює велику кількість новозведених будинків, навколо яких гарно облаштована територія і висаджені дерева. Автори сюжету підкреслюють, що у Львові нове житло і мікрорайони є частиною міських комплексів, пов’язаних із виробництвом. Тому наголошується на громадському транспорті – тролейбусі; саме він доставляє мешканців міста із “спальних районів” на виробництво.

Камера крупним планом показує вивіску дитячого садка №89, який збудували у Ленінському районі міста (тепер вул. Ярошинської, бічна вул. Пасічної у Личаківському районі міста), напевно, за кошти соціалістичного виробництва. Ми бачимо щасливих дітей, які навчаються на тлі пам’ятника маленькому Леніну. Діти в радянській телеології про “світле майбутнє” комунізму є індексом щасливого життя, яке має наступити внаслідок перемоги соціалізму. Камера показує нам пам’ятник Леніну, щоб було зрозуміло, завдяки кому це світле майбутнє стане можливим. Ми бачимо корпуси нового заводу, як робітники асфальтують дорогу і проводять благоустрій території. Фактично вони будують новий Львів – місто промисловості і нових суспільних стосунків. Завершується сюжет у стилі Дзиґи Вертова – будівельний кран займає усю візуальну площину кінокадру. 

За логікою нового соціалістичного будівництва будинок можна було виробляти подібно як збирають машини – на конвеєрі, готуючи окремі блоки конструкції на заводі і збираючи їх на будівельному майданчику. Таким чином, радянські архітектори втілювали мрію французького авангардиста Ле Корбюзьє про своєрідне місто-машину, де не лише життя організоване технологічно, але й в якому будинки теж виготовляються як машини на конвеєрі. Такий будівельний завод  глядачам Львівського телебачення показують у сюжеті під назвою “Будинки на конвеєрі” від 17 лютого 1962 року. Тоді ж розпочалася друга хвиля забудови радянського Львова. Вже у 1970-х роках нові мікрорайони міста будуть зводити у дещо інший спосіб, проте будівельні підходи залишатимуться подібними – економність (і часто погана якість), стриманість в деталях, крупновузлова збірка та вписаність у природній ландшафт.