Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]
Цитувати
Анна Мюллер, Українські жінки, особливості напівлегального / нелегального життя і ув’язнення у Польщі після 1945 року, Reesources. Переосмислюючи Східну Європу, Центр міської історії, 08.05.2023
скопійовано

Українські жінки, особливості напівлегального / нелегального життя і ув’язнення у Польщі після 1945 року

Дата публікації 08.05.2023
Після Другої світової війни залучення до українського підпілля означало, що і жінки, і чоловіки ставали обʼєктом посиленої уваги спецслужб по обидва боки нового повоєнного кордону, а саме радянських і польських спецслужб. Багато кого з членів Української Повстанської Армії схопили на польських територіях. Цей модуль історикині Анни Мюллер розповідає про долі українських жінок, ув'язнених у післявоєнній Польщі  за учасниць в національному підпіллі.  

Важкі часи для українок-учасниць українського підпілля в часи Другої світової війни описано у багатьох історіях. Одна з них – це історія Марії Савчин, яка у 1939 році, у 14-тирічному віці, вступила до юнок ОУН (Організації українських націоналістів), провідної в націоналістичному русі. Ще навчаючись у гімназії під час Другої світової війни у Перемишлі, Марія доєдналася до українського підпілля. З 1944 року вона допомагала Українському Червоному Хресту, створеному у 1943 році для організації навчань, надання медичної допомоги та догляду за пораненими. У 1944 році вона пройшла спеціальну підготовку, щоб бути звʼязковою. Навесні 1945-го Савчин вийшла заміж за заступника провідника ОУН та командувача УПА-Північ Василя Галасу, «Орлана». У 1944-1945, вони мешкали у криївці з іншим подружжям, також упівцями. Дізнавшись про свою вагітність, Савчин виїхала з України до Польщі, де і народила дитину. Далі планувала їхати західніше та боротися за українську незалежність звідти. Але польські спецслужби спіймали її, коли вона переховувалася з маленьким синочком. Їй вдалося вирватися, вистрибнувши через вікно, та немовля довелося залишити. Згодом його усиновили офіцери спецслужб. Уже після арешту радянськими агентами їй лише показали фото дитини з новими батьками. [1]

Це історія дуже активного і відданого життя, життя болісних особистих рішень і драм. Втім, попри увесь біль саме цієї історії, схожої долі зазнали і чимало інших жінок, які були в ОУН і в УПА (Українській повстанській армії). Створена у 1942 році, УПА головно вела партизанську війну проти нацистської Німеччини, Радянського Союзу і Польщі. Задовго до війни, ще на початку 1930-х, українок закликали вступати до ОУН. Коли почалася війна, жінки були звʼязковими, служили медсестрами у конкретних підрозділах та займалися шпигунською діяльністю. Зазвичай історики визначають періодом найактивнішого залучення жінок десь середину 1944 року, коли Червона Армія вторглася на Західну Україну, витіснивши нацистів.[2] Фемінізація українського підпілля не була чимось навмисним, адже формувалася з потреби підтримувати діяльність підпільної мережі, коли чоловіки мали для цього купу обмежень. Для цього періоду також характерна мобілізація сільських дівчат. [3]

Життя Марії Савчин розповідає нам історію обмежень жіночого активізму у мілітаризованому і вкрай маскулінному світі партизанської війни: така небайдужа жінка, вийшовши заміж за провідника ОУН, не могла більше висловлювати власну думку. Це також історія про ґендерно зумовлене насильство, якого нерідко зазнавали жінки. Марії довелося на самоті виносити і народити дитину на чужині (у Польщі), жити у страху втратити власне дитя, та терпіти важкі допити. Втім, ці болісні обставини лише один з прикладів багатьох жіночих поневірянь: від домінування чоловіків до сексуального насильства. Зокрема, стосунки з членами підпілля офіційно не схвалювалися, хоча геть не були рідкістю. Та й загалом, за наслідки розплачувалися саме жінки. Шлюби у підпіллі на заохочувалися, саме тому чимало інтимних стосунків і вагітностей залишалися у напівтаємниці. У підпіллі сексуальні норми були набагато вільніші, ніж в українському суспільстві загалом.[4] Часто майбутніх мам звільняли з УПА і відсилали жити відкрито за підробленими документами. Але такі жінки вважалися слабкою ланкою для підпілля, тож за ними повсякчас пильно стежили, чи нема бува якихось ознак потенційного ризику. У багатьох випадках усі звʼязки з ними розривалися, а вони опинялися неодинці з викликами нового середовища. Якщо ж пара таки наполягала на шлюбові, потрібно було отримати згоду від командира, особливо коли один з них не був повстанцем. «Провідники дуже ретельно розглядали такі справи: чи не послабить бува наречена бойовий дух борця, чи не переконає його полишити боротьбу, і чи раптом через неї НКВС не спробує його перевербувати», писала одна з членкинь підпілля Анна Карванська-Байляк.[5]

Один з найменш вивчених і чи не найболісніших аспектів участі жінок в українському підпіллі – це використання жінок як сексуальних об’єктів, чи то самим підпіллям, чи тими, проти кого підпілля боролося. Як пише Джеффрі Бердс, члени українського підпілля радили жінкам вступати в інтимні стосунки з агентами радянських таємних служб. У відповідь радянські спецслужби творили мережу інформаторів та збирали розвіддані на жінок, які були у стосунках з повстанцями. Радянські слідчі змушували жінок переконувати своїх коханих або чоловіків співпрацювати з радянською владою, силуючи їх вступати з ними в інтимні стосунки погрозами, жорстокими катуваннями і зґвалтуваннями. Відтак, станом на 1945 рік, провідники УПА дедалі менше довіряли жінкам.[6] Ті ж жінки, які залишилися у підпіллі, ближче до закінчення Другої світової війни були переведені у так зване глибоке підпілля, тобто наявні загони реорганізували у суворе мілітаризоване підпілля, яке мало протриматися до очікуваної Третьої світової війни. Кінцева їх мета була зробити загальнодержавне повстання за українську незалежність. Вони більше уваги приділяли просвітницькій і пропагандистській діяльності через різні підпільні публікації у самвидаві. Польща стала вікном у світ для пропагандистської діяльності, а також контактом між Українською радянською республікою і Заходом. Саме з Польщі члени УПА їхали далі на захід для возз’єднання з діаспорою УПА, одночасно привертаючи увагу західних урядів до українського питання.

Та постійне залучення до підпілля означало, що і жінки, і чоловіки ставали обʼєктом посиленої уваги спецслужб по обидва боки нового повоєнного кордону, а саме радянських і польських спецслужб, які працювали на знищення українського повстанського руху. Багато кого з членів УПА схопили на польських територіях. Чимало жінок-упівок їхали до Польщі, де у містах, розташованих неподалік кордону, наприклад, у Перемишлі або Єленій Гурі, вони мали вести легальне життя або продовжувати свою підпільну діяльність під прикриттям нормального життя. Чимало з цих жінок народилися у Польщі до 1939 року, відтак мали польське громадянство. Наявність такого статусу мала би полегшити процес отримання польських документів. Вже у Польщі вони мали дбати про ночівлю і перебування звʼязкових, які їхали з України до Західної Європи і далі, до Америки. Вони також шукали шляхи транспортування пропагандистських матеріалів УПА до окупованої США зони в Німеччині. Багато з цих жінок і чоловіків досить швидко затримували і увʼязнювали.

Складно встановити чисельність увʼязнених українців, адже дані лише часткові. У лютому 1945 року було створено трудовий табір для українців у Явожно, на півдні Польщі.[7] Згідно лише з першим звітом з Явожного, у березні 1945 року там перебувало 945 чоловіків, 935 жінок і 31 немовлят. Табір проіснував до січня 1948 року, коли багатьох колишніх вʼязнів з Явожно перевели в інші тюрми у Польщі. Українці сиділи і в інших закладах, наприклад в Мокотувській тюрмі у Варшаві, у Фордоні біля Бидгоща (жіноча тюрма), Іновроцлавській тюрмі (жіноча), Замеку Любельскому, Равічі, Вронках.

Українці масово почали потрапляти у в’язниці у квітні 1947 року, з Операцією «Вісла», яку проводила польська влада. Для комуністичної влади Польщі присутність чисельного українського корінного населення, ще й до того ж войовниче налаштованого, була проблематичною. Операція «Вісла», примусове переселення українців, які проживали у південно-східній частині Польщі, мала на меті розпорошити і асимілювати українські громади у польському суспільстві. Метою було знищення загонів УПА, переміщення українців від південно-східного кордону на північно-західні польські території, які відійшли Польщі після війни. Ця акція тривала три місяці, у ході було переселено понад 40 000 осіб. Вояків УПА, яких виявляли під час переселення, вивозили в табір Явожно. До того ж, за допомогою такого примусового переселення українців з Польщі до Української радянської республіки влада планувала позбутися людей, які бажали підтримувати українське підпілля.

Члени УПА, яких арештовували у Польщі, звинувачувалися у порушенні Статті 85 Малого кримінального кодексу, яка передбачала суворе покарання, від тривалого увʼязнення (10-15 років) до пожиттєвого вироку і навіть смертної кари, за спробу позбавити Польщу частини її території. Галина Мартин, членкиня УПА з 1930-х років, вийшла з УПА і переїхала до Польщі у 1944 р. Заарештували її у квітні 1949 року та дали вісім років тюрми за публікацію українських націоналістичних віршів у нелегальних брошурах УПА. Серед інкримінованих доказів суд зазначав «її високий інтелект, попередню політичну діяльність і політичні навички».[8]

Якогось системного підходу до катування саме жінок, наче, не вимальовується, але це явно було поширенішим явищем у перші три роки після війни. Катування часто застосовували у тюрмі в Мокотуві, де працювали найжорстокіші офіцери, такі як Яцек Ружаньскі і Анатоль Фейгін. Але його також часто застосовували у локальних і менших поселеннях, місцях, у яких часто не було особливого контролю. Одним з таких місць була тюрма у Жешуві, де тримали і катували багато українців.[9] Ірину Тимочко-Камінську схопили у 1947 році за допомогу УПА і утримували у підвалах Жешува, у південно-східній Польщі, де камери, які називали склепами, кишіли щурами, що юрмилися біля відер з фекаліями.[10] У таких жахливих умовах зароджувалися лише страх і відчай.

Джерела:

  1. Maria Savchyn, Thousands of Roads: A Memoir of a Young Woman’s Life in the Ukrainian Underground (Jefferson, NC: McFarland & Company: 2001).
  2. Jeffrey Burds, “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948,” Cahiers du Monde Russe 42 (2001): 286–289.
  3. Jeffrey Burds, “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948,”: 286–289.
  4. Oksana Kiss, “National Femininity Used and Contested: Women’s Participation in the Nationalist Underground in Western Ukraine during the 1940s-50s.” East/West: Journal of Ukrainian Studies 2, no. 2 (2015): 72.
  5. Karvanska-Baylyak, quoted in Kiss, “National Femininity Used and Contested,” 71.
  6. Jeffrey Burds, “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948.”: 297.
  7. Historia martyrologii więźniów obozów odoobnienia w Jaworznie 1939-1956, ed. Kazimierz Miroszewski and Zygmunt Woźniczka (Jaworzno: Muzeum Miasta Jaworzna, 2002), 58–70; and Kazimierz Miroszewski, “Powstanie i funkcjonowanie Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie, 1945-1949,” Dzieje Najnowsze, no. 2 (2002): 23–40.
  8. “Akt oskarżenia Haliny Martyn,” 1949, Maria Pankiv’s Private Collection.
  9. Anna Karvanska-Baylyak, Vo imya Tvoye (Warsaw: Ukrainskij Archiv, 2000).
  10. Irina Tymochko-Kaminska, Moya Odyseya (Warsaw: Ukrainskij Archiw, 2005), 208.

Написано за мотивами моєї книги: Анна Мюллер, If the Walls Could Speak (Oxford University Press, 2018). Авторка висловлює подяку Маріушу Зайончковському за його допомогу у підготовці цього модуля та надання деяких джерел.

Періоди

Першоджерела

Документи (5)

Зображення до Допит учасника українського підпілля Івана Несторака, Явожно (Польща) 25 липня 1947
Допит учасника українського підпілля Івана Несторака, Явожно (Польща) 25 липня 1947
Це уривок з допиту про діяльність чоловіка на ім'я Іван Несторак в українському підпіллі. На підставі наданої ним інформації можемо встановити, що українські повстанці вбили зв’язкову. Документ, що додається, є витягом із стенограми. Жінку, про яку говорить Іван Несторак, звали Марія Хац, вона була у медичній службі УПА. Жінка хворіла на венеричне захворювання і просила гроші на лікування. Вона звернулася до польських служб MO (Milicja Obywatelska) чи UB (Urząd Bezpieczeństwa) у Томашові Любельському. Марія була вбита підрозділами Служби Безпеки ОУН (Організації Українських Націоналістів). Перелік потенційних тем, які можна обговорити з використанням цього джерела у аудиторії: гендерне насильство в українському підпіллі та поводження польської таємної поліції з українськими жінками-ув'язненими; тяготи праці та життя в...
Зображення до Рішення про припинення розслідування стосовно Яніни Кноблох, зв’язкової УПА у Польщі, Варшава, 1947
Рішення про припинення розслідування стосовно Яніни Кноблох, зв’язкової УПА у Польщі, Варшава, 1947
У документі повідомляється, що розслідування загибелі арештованої напередодні Яніни Кноблох припинено. Жінка отруїлася стрихніном в туалеті під час допиту. Яніна була зв’язковою ІІ округу ОУН (Організації Українських Націоналістів) у Польщі. Документ підготував слідчий офіцера Міністерства громадської безпеки.
Зображення до Донесення про діяльність Української Повстанської Армії у Польщі, підписане іменем “Марися”, 1940-і
Донесення про діяльність Української Повстанської Армії у Польщі, підписане іменем “Марися”, 1940-і
Це донесення написане особою на імʼя агент «Марися». Йдеться про Володимира Пережило (на псевдо «Дон») і жінку, зазначену як «С». У документі повідомляється про романтичні стосунки (можливо, закоханість) між жінкою «С» (можливо, зв’язкова ОУН-Б у Польщі (регіон V поблизу Любліна/Замостя)) та «Доном» (Володомир Пережило), представником служби безпеки ОУН. Донесення найімовірніше було написане одразу після Другої світової війни. Не зовсім зрозуміло, якою була мета написання цього документа. Найвірогідніше, повідомлення було написане у в’язниці, і можливо, що «С» написала його в обмін на якісь послуги від Польських органів безпеки. Попри це, подробиці, які надала «Марися» про «Дона», не були для нього надто шкідливими. «Дон» фігурує в цьому документі як людина, яка мала слабкість до «С»....
Зображення до Клопотання про реабілітацію Віри Шот, 1994 рік
Клопотання про реабілітацію Віри Шот, 1994 рік
Віра Шот була українкою, пов’язаною з ОУН та УПА як зв’язкова та медсестра між 1941 та 1946 роками. Після війни вона приїхала до південної Польщі, де організувала транзитні пункти для членів УПА, які намагалися дістатися Західної Європи. Її арештували 7 червня 1947 р. Вона сиділа у тюрмі в Явожно, Мокотові та Фордоні (у Польщі). У 1948 році Віру засудили до розстрілу. В результаті амністії їй замінили вирок на 15 років ув'язнення. Після звільнення у 1956 р. жінка залишилася у Польщі. А в 1990-х рр., після падіння комуністичного режиму, вона подала клопотання про реабілітацію. У листі від 1960 або 1961 р.р., який вона назвала "сповіддю", і який досі зберігається у її особовій справі, у...
Зображення до Спогади Катерини Вітко-Стах, 1940-i
Спогади Катерини Вітко-Стах, 1940-i
Розповідь Катерини Вітко-Стах – це уривок із книги спогадів жінок-учасниць українського підпілля на території Польщі у перші повоєнні роки, зібраних Марією Паньків у 1990-х. Марія Паньків – журналістка та представниця української діаспори Польщі, яка з 1990-х років проживає у Варшаві. У 90-ті роки вона працювала в Українському архіві «Слово» і інтерв’ювала жінок-колишніх учасниць українського підпілля, яких арештували у Польщі за зв'язок з підпіллям. На основі записаних розмов? Марія Паньків опублікувала два томи зібраних спогадів. Пропоновані тут фрагменти – це спогади Катерини Вітко-Стах, колишньої зв’язкової УПА на псевдо «Зозуля». За свою діяльність вона була засуджена до 10 років увʼязнення і відбувала термін у тюрмах Жешува і Тарнува. У представлених уривках Катерина Вітко-Стах розповідає про...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Рекомендована література

Джерела:

  1. Anna Karvanska-Baylyak, Vo imya Tvoye (Warsaw: Ukrainskij Archiv, 2000).
  2. Maria Kuzma Kapustinska, Z okrain galickoy ziemii do bieregow Anglii (London: Information Service Ltd. 2002).
  3. Maria Savchyn, Tysiacha dorih (spohady), vol. 28 (Toronto: Litopys UPA, 1995).
  4. Maria Savchyn, Thousands of Roads: A Memoir of a Young Woman’s Life in the Ukrainian Underground  (Jefferson, NC: McFarland & Company,: 2001).
  5. Irina Tymochko-Kaminska, Moya Odyseya (Warsaw: Ukrainskij Archiv, 2005).
  6. Vira, nadija, ljubow, vol. 1, ed. by Maria Pankiv (Warsaw: Ukrainskij Archiv, 2001).
  7. Vira, nadija, ljubow, vol. 2, ed. by Maria Pankiv (Warsaw: Ukrainskij Archiv, 2005).

Література:

  1. Jeffrey Burds, “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948,” Cahiers du Monde Russe 42 (2002): 276-319.
  2. Oksana Kis, “National Femininity Used and Contested: Women’s Participation in the Nationalist Underground in Western Ukraine during the 1940s-50s,” East/West: Journal of Ukrainian Studies, Volume II, No. 2 (2015).
  3. Olesya Khromeychuk, “Militarizing Women in the Ukrainian Nationalist Movement from the 1930s to the 1950s,” Aspasia, vol. 12, annual 2018.
  4. Olena Petrenko, for example her “Along the Taboo Lines of Female Participation in the Ukrainian Nationalist Underground” in Woman and Men at War, eds. Maren Roger, Ruth Leiserowitz (Fibre Verlag, 2012).
  5. Kazimierz Miroszewski, Centralny Obóz Pracy Jaworzno—Podobóz ukraiński (1947-1949). (Katowice: Wydawnictwo Naukowe, 2001).
  6. Eugeniusz Misiło, Ukraińcy w obozie koncentracyjnym w Jaworznie 1947-1949.” In Historia martyrologii więźniów obozów odosobnienia w Jaworznie 1939-1956, ed. by Kazimierz Miroszewski and Zygmunt Woźniczka (Jaworzno: Muzeum Miasta Jaworzna, 2002).
  7. Havryshko, Marta. “Illegitimate Sexual Practices in the OUN Underground and UPA in Western Ukraine in the 1940s and 1950.” The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies 17 (2016): 1214–1234.

Додаткова література:

  1. Akcja Wisła”. Dokumenty, ed by Eugeniusz Misiło (Warsaw: Archiwum Ukraińskie, 1993).
  2. Martha Bohachevsky-Chomiak, Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1988).
  3. Grzegorz Motyka, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943-1948 (Warsaw: Oficyna Wydawnicza Volumen, 1999).
Коментарі та обговорення