Примітки:
[1] У США будучи дійсним членом Української Вільної Академії Наук і Українського Історичного товариства, Лев Окіншевич також був обраний дійсним членом Білоруського Інституту Науки і Мистецтва. Його вважали одним з провідних дослідників-білорусистів на еміграції. Я.Падох зауважив: “В листі до проф. Б. Крупницького з дня 6-го липня 1951 року Л. Окіншевич згадує, що йому пропонували головство Білоруської Академії Наук (тобто Інституту), від чого він відмовився” (Падох Я. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України-Гетьманщини, Український історик 1982, № 3-4, 95). Однак він продовжував підтримувати тісні контакти з білоруськими еміграційними інституціями, про що свідчать листи, написані до Л.Окіншевича їхніми активістами.
[2] Падох Я. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. (1898-1980), Нью Йорк – Мюнхен, 1985; Ясь О. Лев Окіншевич і теорія циклічності історії, Хроніка 2000, К., 2011. Вип. 4 (90): Україна-Білорусь. Кн. 1, 175-197; Яремчук В. Історик українського права Лев Окіншевич, Часопис Національного університету “Острозька академія”. Серія “Право”, 2012. № 2 (6), 1-48; Кудін С. Проблема порівняльної історії права у працях Л.О.Окіншевича, Порівняльно-аналітичне право 2014, № 5, 33-37; Ясь А.В. Великое княжество Литовское и циклическая традиция историописания в рецепции Льва Окиншевича, Беларусь, Расія, Украіна: дыялог народаў і культур. Серыя “Гістарыяграфічныя даследванні”, Гродна: ЮрСаПрынт, 2013, 131–140; Сагановіч Г. Лев Окиншевич як дослідник білоруського козацтва (вперше білоруською мовою стаття була опублікована в США у виданні “Запісы Беларускага інституту навукі і мастацтва” (Нью-Йорк – Мінськ, т. 26, 2003) та ін.
[3] Про роботу Комісії по виучуванню західноруського та вкраїнського права ВУАН див,: Гошко Т. До історіографії німецького права в Україні, Україна в Центрально-Східній Європі, Вип. 12-13, К., 2013, 347-377; Мищак І. Основні напрямки наукової діяльності Комісії для виучування західноруського та українського права ВУАН, Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, Вип. 1, К., 2015, 14-18; Падох Я. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. (1898-1980), Український історик, 1981, № 1-2, 110-117.
[4] До прикладу див.: Завадська С. Правові акти генеральної військової старшини як джерело права Лівобережної України першої половини XVIII століття, Митна справа, № 4 (88), 2013, 66.
[5] Джулай, Д. (2018, 22 листопада). “Сталін – кровожерливий пес”. Унікальна історія вченого, який першим довів штучність Голодомору, Радіо Свобода; Некролог на Тимофія Соснового. (1983, 11 жовтня). Свобода.
[6] Research Program on the USSR – дослідницька програма з дослідження СРСР, яка існувала при Колумбійському університеті в 1950-1955 рр. Програма замовляла і публікувала статті радянських інтелектуалів про різні аспекти історії і розвитку СРСР. Метою програми було створення першоджерел про радянську дійсність та надання фінансової підтримки емігрантам з Радянського Союзу. Програма спонсорувалася East European Fund, дочірньою компанією Фундації Форда (див.: Columbia University Libraries. (n.d.). Research Program on the USSR records, 1945–1955).
[7] Шевйот (від анг. cheviot) – м’яка, тепла легка тканина, вовняна або напівовняна, часто ворсиста.
[8] Григорій Трохимович Китастий (17 січня 1907, Кобеляки, Полтавщина — 6 квітня 1984, Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США) — український бандурист, композитор, диригент, педагог, керівник Капели бандуристів імені Тараса Шевченка. Народився в місті Кобеляки на Полтавщині. Закінчив Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. Працював у Державній капелі бандуристів України, де зарекомендував себе як талановитий виконавець, диригент і аранжувальник. Із початком німецько-радянської війни 1941 року Григорія Китастого було мобілізовано до лав Червоної армії. Під час бойових дій він потрапив у німецький полон, однак зумів утекти й повернутися до окупованого нацистами Києва. У 1942 році відновив творчу діяльність у складі Капели бандуристів, яка діяла з дозволу німецької окупаційної адміністрації. На початку того ж року колектив здійснив гастрольну поїздку населеними пунктами Київщини. У 1943 році разом із Капелою бандуристів опинився в Німеччині. Упродовж воєнного періоду учасники колективу перебували в статусі остарбайтерів і здійснювали концертні виступи в містах Німеччини та Західної України. За окремими свідченнями, капела також виступала перед підрозділами Української повстанської армії. Після завершення війни Китастий не повернувся до Радянського Союзу, побоюючись політичних репресій. У 1949 році емігрував до Сполучених Штатів Америки. Спочатку проживав у Детройті, згодом — у Сан-Дієго (штат Каліфорнія), а в 1964 році переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ). Активно займався концертною, педагогічною та культурно-просвітницькою діяльністю, навчаючи представників української діаспори гри на бандурі та кобзарського виконавства. Значну увагу приділяв збереженню й популяризації української музичної спадщини та традицій кобзарського мистецтва серед українців за кордоном. Помер 6 квітня 1984 року в місті Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США) після тривалої боротьби з онкологічним захворюванням. Похований на Українському православному цвинтарі при Меморіальній церкві Святого Андрія Первозванного. Див. Григорій Китастий. Автобіографія. Спогади. Статті, упоряд. Микола Кульчинський. Полтава, 2023; Самчук У. Живі струни: бандура і бандуристи. Детройт, 1976.
[9] Галина Дмитрівна Китаста (Добовик) — українська громадська діячка в діаспорі, дружина видатного бандуриста, композитора і диригента Григорія Трохимовича Китастого. Брала участь у культурному житті української громади США, зокрема була пов’язана з діяльністю Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ), осередком якого в Чикаго керував Григорій Китастий. Відіграла важливу роль в історії Української капели бандуристів ім. Т.Шевченка, після Другої світової війни вона допомогла організувати переїзд усього музичного колективу з німецьких таборів для переміщених осіб (Ді-Пі) до Детройту, США. Вона була надійною опорою для свого чоловіка Григорія, дуже активно працювала в управі капели, займалась організаційною діяльністю.Улас Самчук називає її “першої леді” і “невтомною діячкою капели” (Самчук У. Живі струни: бандура і бандуристи. Детройт, 1976, 238). Її сини, Віктор та Андрій Китасті, також присвятили життя українській культурі, дипломатії та кобзарському мистецтву. Після смерті чоловіка Галина Китаста продовжувала опікуватися його творчою спадщиною, сприяла збереженню архівних матеріалів, нотних видань та документів, пов’язаних із його мистецькою діяльністю. У 1990 році вона передала до фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського “Збірник на пошану Григорія Китастого” та інші матеріали, що стосувалися творчості митця. Вона також передала до Кобеляцького музею літератури та мистецтва імені Олексія Кулика матеріали про життя і творчість Григорія Китастого — фотографії, платівки, афіші та інші пам’ятки, пов’язані з його діяльністю. Її діяльність відіграла важливу роль у збереженні пам’яті про одного з визначних представників українського кобзарського мистецтва ХХ століття. Проживала з родиною в Каліфорнії (Сан-Дієго), де активно підтримувала українську діаспору аж до своєї смерті у 2020 році у віці 99 років (Див.: Самчук У. Живі струни: бандура і бандуристи. Детройт, 1976, 225, 238-239, 249, 252, 255, 257-259, 415).
[10] Попов Олександр Іванович (1891–1958) — український педагог, організатор освіти та громадський діяч. Закінчив Харківську гімназію та Харківський університет. Працював викладачем, очолював Гімназію імені Б. Грінченка, обіймав керівні посади в системі освіти УСРР. Був одним із організаторів розвитку соціального виховання, першим деканом факультету соціального виховання, засновником кафедри педагогіки та першим директором Українського науково-дослідного інституту педагогіки в Харкові. Автор праць із педагогіки, зокрема “Порадника по соціальному вихованню дітей”, редактор журналу “Радянська освіта”. У 1931 році Попова було засуджено до п’яти років таборів за звинуваченням у зв’язках із так званим Українським національним центром, однак пізніше покарання замінили на три роки умовного засудження. Після цього він працював у школах Харкова. У 1937–1939 роках перебував під арештом. У 1941–1943 роках брав участь у діяльності товариства “Просвіта”. 1943 року в Києві був висвячений на диякона Української автокефальної православної церкви, після чого служив вікарним священиком в Андріївській церкві та в кількох львівських парафіях. Із 1945 року жив у Німеччині, де долучився до діяльності прихильників ідеї “соборноправства” в УАПЦ. У 1947 році став одним із організаторів Ашаффенбурзького з’їзду, учасники якого виступили проти церковних канонів УАПЦ за кордоном. За звинуваченнями у відступництві та змові його було відлучено від Церкви. У 1947–1950 роках редагував часопис “Православний українець”. 1950 року переїхав до США, де став членом Малої та Великої рад УАПЦ “соборноправної” в США. Помер 6 травня 1958 року м. Форт-Вейн, шт. Індіана, США (Міхно О. Попов Олександр Іванович, Енциклопедія сучасної України)
[11] Любанський Дмитро – український бандурист, один з учасників Української капели бандуристів ім. Т.Шевченко.
У Нью-Йорку, в архіві НТШ, зберігається фонд Лева Окіншевича, матеріали якого є важливим джерелом до історії української еміграції. Біографія Лева Окіншевича добре знана. І оскільки вчений був дослідником не лише української, а й білоруської історії [1], то його доробок вивчали як українські так і білоруські історики та правознавці [2]. В поле зору дослідників потрапила як історіографічна спадщина Л.Окіншевича, так і його робота у Всеукраїнській академії наук (ВУАН) [3]. Творчість Лева Окіншевича цікава історикам з різних перспектив – як співробітка ВУАН, як керівника НТШ Америки, як дослідника Гетьманщини, а також не в останню чергу як історика права, чиї роботи утверджували і розвивали цю галузь науки в Україні і на українському матеріалі за межами України. Можливо саме тому на історико-правові дослідження Лева Окіншевича і нині посилаються українські дослідники нової генерації істориків права [4].
Архів Окіншевича цікавий не лише для висвітлення окремих аспектів діяльності вченого, але і для ширшої картини життя української наукової еміграції в середині ХХ ст., бо значну частину цього фонду становить листи, адресовані Окіншевичу та його дружині від політичних і громадських діячів, науковців, а також представників різноманітних інституцій, з якими він був пов’язаний. Серед цієї кореспонденції чимало матеріалів приватного характеру — зокрема, листи Ярослава Падоха, Миколи Чубатого, Дмитра Дорошенка, Ілька Борщака та інших. Більша частина цього листування стосується перших років життя Окіншевичів у США, куди родина переїхала з Мюнхена під тиском складних економічних обставин, в які потрапили українські емігранти, в тому числі професори Українського вільного університету (УВУ).
Серед цих документів виділяються листи від Єлизавети Соснової – дружини відомого економіста та професора УВУ Тимофія Соснового [5]. Її кореспонденція вирізняється емоційною щирістю, побутовими подробицями, деталями особистісного характеру тощо. Ці листи посідають окреме місце серед наявних документів. Тимофій Сосновий, знаний своїми публікаціями про Голодомор в Україні, викладав на факультеті права та суспільно-економічних наук в УВУ, і продовжив свою академічну діяльність уже після еміграції до США. Родина Окіншевичів також переїхала до Сполучених Штатів у 1949 році. Лев Олександрович зберігав зв’язок із УВУ, продовжував активно цікавитися його справами, а також став редактором розділу “Право” в “Енциклопедії українознавства”. Обидві родини, опинившись у подібних життєвих обставинах, підтримували активне листування. На жаль, листів від самого Тимофія Соснового не збереглося — або ж вони взагалі не були написані. Листи писала від свого імені і від імені чоловіка Єлизавета Соснова. Ми мало знаємо про цю жінку. Ні звідки вона була родом, ні яку мала освіту, ні навіть коли вони побралися з Тимофієм Сосновим – про це немає відомостей в літературі. Однак, з листів видно, що Єлизавета була в дружніх стосунках не лише з дружиною Лева Окіншевича, Вірою Овсіївною, а й із ним самим. Саме Лев Окіншевич зазвичай відповідав Сосновій, хоч часом писав листи не лише від себе, а й від імені своєї дружини. Як видно з листування, Соснова в Німеччині заробляла на життя тим, що друкувала на друкарській машинці праці колег свого чоловіка. Почасти вона зберегла цю форму заробітку і у США, хоч це було для неї непросто, бо заробляти тільки друкуючи чужі праці було недостатньо, щоб виживати в Новому Світі, а працюючи на фабриці, важко було викроїти час і сили на додатковий заробіток. Ситуація для родини стала трохи кращою, коли Тимофій Сосновий отримав дослідницьку позицію у Research Program on the USSR [6]. Однак це була тимчасова робота, і це хвилювало його дружину, про що вона також писала до Окіншевичів. Чим ще займалася ця жінка, як довго вона працювала на фабриці, чи змінила вона свій новий спосіб життя, коли чоловік отримав кращу роботу, коли обірвався її земний шлях невідомо. Однак ті кілька листів, які збереглися у фонді Лева Окіншевича в Архіві НТШ Америки дають розуміння як жили українські науковці на американському континентів, яким був їх побут, їхні уподобання і можливості, якою була їхня мережа спілкування.